Засвідчую під присягою

Якщо говорити про те, що в цій книжці є цікавого, то попередній розділ, оскільки він непрямо торкається деяких вартих уваги і своєрідних особливостей у звичках кашалотів, не менш важливий, ніж усі інші; проте її головна тема ще потребує більш детального і глибокого вивчення; в іншому разі багато що лишиться незрозумілим і я не зможу розвіяти сумніву в правдивості описуваних подій, який, можливо, виник у деяких читачів унаслідок невігластва в цій галузі.

Я не маю наміру братися до цієї справи з науковою послідовністю; досить буде й того, коли мені поталанить досягти бажаного результату, перелічивши окремі факти, що відомі мені як китобою з власного досвіду або від людей, яким можна вірити; а потрібні висновки, сподіваюся, ви зможете зробити самі.

По‑пєрше. Я особисто знаю три випадки, коли кит, що втік з гарпуном у боці, був через певний проміжок часу (в одному з випадків – через три роки) повторно загарпунений і убитий тим самим мисливцем; і з його туші витягли два гарпуни, обидва з особистою позначкою гарпунера. У тому випадку, коли між двома влученнями гарпуна минуло три роки – а може, й більше, – гарпунер, якому вони належали, тим часом найнявся на торговий корабель, що ходив до Африки, там зійшов на берег, приєднався до дослідницької експедиції, дістався з нею до самого серця континенту, де подорожував близько двох років, зазнаючи нападів змій, тубільців, тигрів, впливу отруйних парів та інших небезпек, які зазвичай спіткають тих, хто блукає у нетрях невідомої країни. А тим часом кит, якого він загарпунив, мабуть, також подорожував; він, безперечно, щонайменше тричі оперезав земну кулю, торкаючись боками берегів Африки, – та марно. Людина і кит зустрілися знову, і перша знищила другого. Я кажу, що мені особисто відомі три подібні випадки; тобто я двічі бачив, як метали гарпуни і як після другого зіткнення з китових тіл витягли по два вигнутих леза з однаковими позначками. А в тому випадку, коли кит удруге потрапив під гарпун через три роки, я навіть сам обидва рази сидів у вельботі і останнього разу безпомилково впізнав у кита під оком щось схоже на величезну родимку, на яку я звернув увагу три роки тому. Я кажу – три роки; але насправді, я певен, більше. Таким чином, ось три приклади, за правдивість яких я особисто відповідаю; а ще я чув про багато інших випадків від людей, у чиїй щирості не маю підстав сумніватися.

По‑друге. В історії китобійного промислу засвідчені – хоча на суші про це знають дуже мало – кілька цікавих випадків, коли впродовж багатьох років який‑небудь кит був добре відомий і знаний усіма в океанському просторі. Це пояснювалося не тільки його фізичними особливостями, що вирізняли його з‑поміж інших китів, – адже хоч би які визначні були ці особливості, вони існували лише доти, поки кита не вб'ють і не переварять на особливо цінний лій. Ні, причина була в іншому: трагічні епізоди огортали цих китів зловісною, вбивчою славою, подібною до слави Рінальдо Рінальдіні[192], тож у більшості випадків китобій при зустрічі з ними обмежувався лише тим, що вітав їх, приклавши руку до своєї шапки, і аж ніяк не прагнув знайомитися з ними ближче. Так на суходолі бідняк, зустрівши на вулиці знайомого багатія, сумирно кланяється йому здалеку, боячись, що, підійшовши ближче, дістане нагінки за свою зухвалість.

Та річ не лише в тім, що кожний із цих видатних китів змусив про себе говорити – чи навіть прославився на весь океан; і не в тому, що за життя він був знаменитим, а після смерті здобув безсмертя у матроських легендах. На додачу до всього він мав ще й усі права, привілеї і визначні риси власника особистого імені; у нього було своє ім'я, незгірш від Камбіза[193]чи Цезаря. Хіба ж це не так, о Тиморський[194]Томе! Славетний левіафан, весь у шрамах, наче айсберг, ти так довго ховався на Сході у водах протоки, що маєш це саме ім'я, і твій фонтан часто бачили із зелених тропічних берегів Омбаю[195]! Хіба це не так, о Новозеландський Джеку, що наганяв страх на всіх китобоїв поблизу країни татуювань? Хіба ж це не так, о Моркане! володарю Японії, чий високий фонтан, кажуть, нагадував сніжно‑білий хрест на тлі неба? Хіба це не так, о доне Мігелю, чилійський кит, чия спина, наче панцир старої черепахи, була вкрита таємничими ієрогліфами? А кажучи простіше – на світі було чотири кити, чиї імена знайомі фахівцям з Історії китів не гірше, ніж імена Марія чи Сулли – знавцям класичної давнини.

І це ще не все. Врешті‑решт і на Новозеландського Джека, і на дона Мігеля, які здійснювали численні нищівні напади на вельботи багатьох кораблів, було влаштовано ретельно продумане полювання, і обоє вони були вистежені і вбиті хоробрими капітанами‑китобоями, які, ледве вийшовши зі свого порту, поставили собі саме таку мету – не менш чітку, ніж була колись у капітана Батлера, коли він заглибився в нетрі Нарагансетських лісів, щоб спіймати славнозвісного лютого дикуна Аннавона, воєначальника в індіанського короля Філіпа.[196]

Навряд чи мені колись пощастить знайти більш доречне місце, щоб навести ще деякі дані – на мій погляд, дуже важливі, позаяк вони допоможуть мені прилюдно підтвердити правдивість цієї історії з Білим Китом, особливо її трагічного завершення. Адже тут перед нами постає один із тих прикрих випадків, коли правда потребує підтвердження не менше, ніж вигадка. Люди сухопутних професій здебільшого є такими невігласами щодо видимих і досяжних чудес світу, що якби я не навів тут найпростіших фактів з минулого і сьогодення китобійних флотилій, то вони б розглядали Мобі Діка як страшну легенду або, що є іще більш огидним і жахливим, як нестерпно страшну алегорію.

По‑перше. Хоч у багатьох є якісь невиразні і хиткі поняття про небезпеки цього великого ремесла, ніхто, проте, не має точного і реального уявлення про них, як і про те, як часто вони трапляються в цій справі. Можливо, це частково пояснюється тим, що з п'ятдесяти нещасливих випадків у промисловому рейсі навряд чи хоча б один з них стає широко відомим на батьківщині – бодай ненадовго, щоб потім знову піти у забуття. Ви гадаєте, ім'я того бідолахи, якого, можливо, саме цієї миті затягнув на дно моря левіафан, що пірнув біля берегів Нової Гвінеї, – гадаєте, його ім'я ви знайдете завтра за чашкою ранкової кави в газетному некролозі? Ні. Поштове сполучення між нашими краями і Новою Гвінеєю надто нерегулярне. Та й взагалі, коли вам доводилося почути звістки з Нової Гвінеї? А втім, я можу вам сказати, що якось під час одного плавання в Тихому океані ми зустріли тридцять кораблів, кожен із яких утратив на полюванні одного чи кількох членів команди, і три кораблі, у кожного з яких загинув весь екіпаж вельбота. Заради Бога, будьте більш ощадливими зі своїми лампами та свічками! Пам'ятайте, що за кожний спалений вами галон було пролито принаймні одну краплину людської крові.

По‑друге. Люди на березі, звісно, мають якесь невиразне уявлення про те, що кит – це велетенське створіння, наділене надзвичайною силою; та коли я намагався розповісти їм про якийсь окремий епізод, де поставала ця подвійна велич, вони щоразу починали багатозначно вихваляти мою дотепність – хоча, їй‑богу, я не більше прагнув бути дотепним, ніж Мойсей, коли описував чуму в Єгипті.

Та на щастя, цього разу для доведення своєї правоти я можу використати зовсім сторонні свідчення. Я стверджую, що кашалот в окремих випадках має достатньо сили, вміння і жорстокої розважливості, щоб зумисне протаранити, розтрощити і втопити великий корабель; і навіть більше, я стверджую, що кашалоти робили це не раз.

По‑перше. Тисяча дев'ятсот двадцятого року нентакетський корабель «Ессекс» під командуванням капітана Полларда був на промислі в Тихому океані. Одного разу вахтові побачили на горизонті фонтани; спустили вельботи, і почалася гонитва за стадом кашалотів. Невдовзі були поранені кілька китів; і ось раптом велетенський кашалот відділився від стада і, обминувши човни, помчав просто на корабель. З розбігу вдарившись лобом у борт, він проламав корпус, тож «не минуло й десяти хвилин», як корабель перевернувся і пішов на дно. На поверхні моря не лишилося ані тріски. Після страшних випробувань частина команди на човнах дісталася берега. Повернувшись врешті‑решт на батьківщину, капітан Поллард на іншому кораблі знов вирушив у Тихий океан, але йому судилося знову зазнати аварії – корабель розбився об невидимі рифи; а втративши корабель удруге, він довіку зарікся виходити в море і відтоді вже ніколи не плавав. Капітан Поллард живе в Нентакеті і тепер. Я зустрічався з Оуеном Чейсом, який служив старшим помічником на «Ессексі», коли все це сталося; я читав його просту правдиву оповідь; я розмовляв з його сином; і все це за якихось кілька миль від місця катастрофи.[197]

По‑друге. Корабель «Юніон», також з Нентакету, був 1807 року затоплений біля Азорських островів за подібних обставин. Проте я ніде не зміг знайти правдивих подробиць його загибелі, хоча не раз чув про це від китобоїв.

По‑третє. Якось років вісімнадцять чи двадцять тому комодор Дж., який командував американським корветом першого класу, в порту Оаху на Сандвічевих[198]островах обідав на борту нентакетського корабля в товаристві кількох капітанів‑китобоїв. Розмова зайшла про китів, і комодор дозволив собі скептично поставитися до розповідей про надзвичайну силу, яку приписували їм присутні джентльмени. Так, він рішуче наполягав на тому, що жоден кит не зможе з такою силою вдарити в його корвет, щоб міцний корпус дав течу і туди потрапив би хоч наперсток води. Ну, нехай так; але на цьому справа не скінчилася. За кілька тижнів комодор підняв вітрила на своєму нездоланному кораблі і взяв курс на Вальпараїсо. Дорогою йому зустрівся поважний кашалот, який попросив у нього хвилинку уваги у зв'язку з однією нагальною справою. Ця справа полягала в тому, щоб завдати кораблю комодора такого нищівного удару, що той, пустивши в хід усі помпи, повним ходом помчав до найближчої гавані і став у доку на ремонт. Я не марновір, але в цьому побаченні комодора з китом я вбачаю божественне втручання. Хіба Савл із Тарса[199]не був навернений до віри, переживши мить страху? Скажу вам – до кашалота слід ставитися з повагою.

А тепер дозвольте мені послатися на «Подорожі» Лангсдорфа[200]у зв'язку з тим самим питанням, яке мене дуже цікавить.

Лангсдорф, як ви напевно знаєте, брав участь у славнозвісній дослідницькій експедиції російського адмірала Крузенштерна, що відбулася на початку нашого сторіччя. Свій сімнадцятий розділ капітан Лангсдорф починає такими словами: «На тридцяте травня наш корабель був готовий до відплиття, і наступного дня ми вже перебували у відкритому морі, взявши курс на Охотськ. Стояло на годині; але був такий сильний мороз, що ми не знімали хутряних шуб. Кілька днів тримався майже повний штиль, і лише дев'ятнадцятого червня з північного заходу нарешті подув свіжий вітер. Біля самої поверхні води лежав величезний кит, туша якого була більшою від нашого корабля; але його помітили на борту лише тоді, коли корабель, що йшов під усіма вітрилами, наблизився до нього майже впритул і зіткнення неможливо було уникнути. Нам загрожувала страшна небезпека, бо це гігантське створіння, вигнувши спину, підняло корабель щонайменше на три фути над водою. Щогли затремтіли, усі вітрила повисли. І ми, ті, хто був унизу, тієї ж миті вибігли на палубу, впевнені, що корабель налетів на підводну скелю; натомість ми побачили морське чудовисько, яке пливло собі геть із надзвичайно поважним і тріумфальним виглядом. Капітан Д'Вольф одразу ж метнувся до помп, щоб з'ясувати, чи не пошкодив удар корпус судна; проте, на щастя, лихо минуло нас».

Цей капітан Д'Вольф[201], про якого згадано тут як про командира корабля, був уродженцем Нової Англії і нині, провівши на морі все своє сповнене пригод життя, живе в селищі Дорчестер неподалік від Бостона. Я маю честь бути його племінником. Я спеціально розпитував його щодо цього уривка з Лангсдорфа. Він підтвердив кожне слово. Щоправда, їхній корабель був не надто великим – російське судно, що його збудував на сибірських берегах і придбав мій дядько в обмін на той корабель, який привіз його туди з рідного берега.

В іншій книжці старожитніх пригод, сповненій героїчного духу і багатій на правдиві описи усіляких дивовиж, – у подорожах Лайонела Вейфера[202], одного із соратників старого Демпіра[203], я натрапив на розповідь, так подібну до тієї, яку я щойно наводив з Лангсдорфа, що я не міг утриматися від спокуси і вставив її сюди як іще один приклад, на той випадок, якщо в цьому виникне потреба.

Це відбулося в плаванні до острова «Джон‑Фердинандо», як називає Лайонел сучасний Хуан‑Фернандес. «Дорогою туди, – пише він, – близько четвертої години ранку, коли ми перебували за сто п'ятдесят миль від американського материка, наш корабель нараз здригнувся від страшного поштовху, який спричинив у людей таку паніку, що люди не знали, ні що про це думати, ні що діяти, і всі почали готуватися до смерті. Поштовх був несподіваним і сильним, ми не мали сумніву, що корабель наразився на риф; коли минув перший страх, ми кинули лот, але дно не промірювалося. Поштовх був таким різким, що підплигнули гармати на стійках, а люди попадали з ліжок. А капітана Девіса, який спав, поклавши під голову свій пістолет, викинуло з каюти». Далі Лайонел намагається пояснити цей поштовх землетрусом, посилаючись у доказ на те, що приблизно в той самий час великий землетрус справді завдав значних збитків на всьому іспанському узбережжі. Але мені б не здалося дивним, коли б зрештою з'ясувалося, що це був удар, завданий удосвіта ніким не поміченим китом, який вертикально виринув з глибини, мало не пробивши корпус корабля.

Я міг би навести ще чимало прикладів сили і люті кашалота, що так чи інакше стали мені відомі. Іноді траплялося, що він не тільки переслідував вельботи, які на нього напали, коли ті поверталися до свого корабля, але й переслідував сам корабель, не зважаючи на остроги, якими китобої штрикали його з бортів. Про це могла б дещо розповісти команда англійського корабля «П'юзіхол», а щодо сили кита, то я можу згадати ті випадки, коли лінь від гарпуна, який застряг у туші кашалота, під час штилю перекидали на палубу корабля і кріпили там, і кит тягнув за собою по морю важкий корабель, наче кінь – воза. До того ж не раз помічали, що коли пораненому кашалоту давали час прийти до тями, то він зазвичай не впадав у сліпу лють, а діяв зі свідомим зловмисним наміром, намагаючись знищити супротивника; промовистою є і така характерна деталь: зазнавши нападу, він часто роззявляє свою пащеку і кілька хвилин тримає її в цьому загрозливому положенні. Проте я змушений обмежитися тільки ще одним, завершальним прикладом, також вельми цікавим і переконливим, який неспростовно доведе вам, що дивовижна подія, описана в цій книзі, не лише узгоджується з подіями сьогодення, але до того ж є (як і всі інші дива світу) лише повторенням того, що вже відбувалося в давнину; тому ми в мільйонний раз повторимо слова Соломона: справді, нема нічого нового під сонцем, амінь.

У шосте християнське сторіччя, в ті часи, коли Юстиніан був імператором, а Велізарій – полководцем, жив Прокопій, християнський магістрат у Константинополі. Як багатьом, мабуть, відомо, він написав історію свого часу, книгу вельми цінну з усіх поглядів. Найвидатніші знавці завжди вважали його найбільш правдивим істориком, якому можна вірити – за деякими незначними винятками, що не стосуються того, про що йтиметься зараз.

Отож у своїй історії Прокопій пише, що за часів його префектури біля Константинополя з глибин Пропонтиди, або Мармурового моря, виловили морське чудисько, що понад п'ятдесят років топило кораблі в прибережних водах. Цей факт, чорним по білому записаний в анналах історії, не підлягає сумніву. Та й навіщо в ньому сумніватися? До якого саме виду належала ця морська потвора, в історії не зазначається. Але з огляду на те, що вона топила кораблі, а також із деяких інших міркувань я вважаю, що це був кит, і навіть більше того, я схильний вважати його кашалотом. А чому – зараз поясню. Я тривалий час гадав, що кашалоти ніколи не водилися в Середземному морі і в прилеглих до нього водах. Я й тепер певен, що в цих місцях за сучасних умов не можуть і не зможуть жити стада кашалотів. Проте недавні детальні дослідження показали мені, що в християнську еру були засвідчені окремі випадки появи кашалотів у Середземному морі. Мені розповідали люди, яким можна вірити, що британський комодор Девіс бачив скелет кашалота побіля Варварійського узбережжя[204]. А якщо вже військовий корабель вільно проходить через Дарданелли, то кашалот міг би так само пропливти в Пропонтиду із Середземного моря.

У Пропонтиді, як я з'ясував, немає тієї своєрідної речовини, яку називають планктоном, – поживи справжніх китів. Проте в мене є всі підстави вважати, що пожива кашалота – кальмари і каракатиці – ховається на дні цього моря, оскільки на його поверхні трапляються окремі великі екземпляри, хоча, звісно, не найбільші для цього виду. Якщо ви тепер належним чином порівняєте ці дані і трохи над ними поміркуєте, то вам стане зрозуміло, що морська потвора Прокопія, яка півсторіччя розбивала кораблі римського імператора, – то, цілком імовірно, спермацетовий кит.

Дата добавления: 2015-10-21