Стабб убиває кита

Якщо для Старбака поява спрута віщувала лихо, то для Квіквега вона означала зовсім інше.

– Коли твій бачити спрут, – мовив дикун, заточуючи свій гарпун на носі високо підвішеного вельбота, – твій скоро бачити кашалот.

Наступний день був таким тихим і задушливим, що екіпаж «Пекводу», не маючи ніяких важливих занять, насилу долав дрімоту, до якої хилить пустельне море. Той район Індійського океану, де ми пропливали, китобій не міг би назвати «живою місциною»; тут набагато рідше можна побачити дельфінів, летючих риб та інших веселих мешканців моря, ніж, наприклад, поблизу Ла‑Плати чи побіля берегів Перу.

Настала моя черга стояти на топі фок‑щогли, і, прихилившись спиною до обвислих брам‑вантів, я ліниво погойдувався у височіні. Через це колисання будь‑хто втратив би рішучість; і, забувши у напівсні про довколишній світ, моя душа покинула тіло, а воно так само розгойдувалося, наче маятник, який ще довго коливається навіть тоді, коли на нього вже не діє сила, що зрушила його з місця.

Та перш ніж цілком поринути в забуття, я встиг помітити, що чатові на гроті і на бізані вже сплять. І тепер ми троє в заціпенінні повисли на линвах, а внизу в лад з нашим погойдуванням, раз по раз засинаючи, кивав головою стерновий. І хвилі теж кивали своїми гребінцями, і через сонний простір океану Захід кивав Сходу, а згори кивало сонце.

І раптом наче бульбашки закипіли перед моїми заплющеними очима; мої руки, мов лещата, стиснули трос; якийсь невидимий благодійник врятував мене від загибелі; я здригнувся і прийшов до тями. І що ж я побачив! З підвітряного боку, не далі ніж за сорок сажнів від «Пекводу», плив величезний кашалот, наче перекинутий догори дном корпус фрегата; його широка лискуча спина ефіопського відтінку блищала на сонці, мов дзеркало. Ліниво хлюпаючись в океані, наче у велетенських ночвах, і безтурботно пихкаючи своїм фонтаном, він нагадував огрядного бюргера, що курить люльку після обіду. Проте ця люлька, бідолашний кит, була для тебе останньою. Наче за порухом чарівної палички, прокинувся сплячий корабель з усім своїм сплячим екіпажем, і два десятки голосів одночасно з чатовими злилися у звичному заклику, поки велетенська риба повільно й розмірено випускала до неба іскристі стовпи морської води.

– Наготувати вельботи! Привести до вітру! – вигукнув Ахаб і, скоряючись власному наказу, рвучко повернув стерно, не чекаючи, поки стерновий перехопить руків'я.

Мабуть, раптовий крик на кораблі сполохав кита; і перш ніж ми встигли спустити вельботи, він велично повернувся і поплив геть, проте з таким незворушно‑спокійним виглядом, що навіть не збурив води позаду себе; і Ахаб, сподіваючись, що він, можливо, нас таки не помітив, наказав розмовляти на човнах пошепки і веслувати малими гребками. І ми, сівши на борти вельботів, наче індіанці з Онтаріо, мовчки і швидко рушили вперед малими гребками, бо через штиль не могли використати безшумні вітрила. Ми помчали до здобичі; але страховисько раптом змахнуло своїм могутнім хвостом, вистромивши його футів на сорок з води, і пішло углиб, наче поглинута безоднею вежа.

– Хвіст показав! – вигукнув хтось, і наступної миті Стабб витяг сірника і почав розкурювати свою люльку, бо можна було трохи перепочити. Коли минув звичайний час пірнання, кит виринув на поверхню просто перед вельботом курця, і оскільки інші човни лишалися далеко позаду, Стабб міг сподіватися, що почесне звання переможця цього разу належатиме йому. Було зрозуміло, що кит побачив переслідувачів; тому мовчання та інші перестороги тепер були ні до чого. Матроси з шумом почали веслувати. А Стабб, так само пихкаючи люлькою, заохочував і підганяв свою команду.

Так, тепер з диво‑рибою сталася велика зміна! Наструнчившись від почуття небезпеки, вона стрімголов рушила вперед; і голову її було видно з пінної хмари.[249]

– Руште його, руште, хлопці! Тільки не спішіть, часу вдосталь – просто руште його до біса, от і по всьому! – кричав Стабб, видихаючи дим. – Ану, Тештіго, рвони до нього дужче. Руште його, хлопці, тільки спокійненько, тихенько, отак, тишком‑нишком; руште його до пекла, до дідька, щоб мерці з могил повискакували, та й годі. Руште його!

– У‑хуу! Уа‑хі‑і‑і! – пронизливо закричав у відповідь індіанець з Гейхеда, кидаючи в небо давній бойовий заклик; і всі веслярі в човні заточилися назад – з такою силою він черкнув по воді веслом.

На його несамовитий крик відгукнулися інші дикі голоси:

– Кі‑і‑хі‑і‑і! – кричав Деггу, посуваючись то вперед, то назад у себе на банці, наче оскаженілий тигр у клітці.

– Ка‑ла‑а! Ку‑лу‑у! – завивав Квіквег, плямкаючи губами, наче над гігантським біфштексом. Так веслами і криками човни розтинали морський простір. А Стабб, так само тримаючись попереду всіх, підбадьорював свою команду і пихкав люлькою. Матроси працювали як навіжені, поки нарешті не пролунав довгоочікуваний наказ: «Вставай, Тештіго! Лупони його!» – і полетів гарпун. «Табань!» Гребці чимдуж запрацювали веслами. І тієї ж миті по їхніх зап'ястях зі свистом сковзнуло щось гаряче – це був магічний лінь. За мить до того Стабб устиг ще зо два рази закинути його за лагрет, і тепер через неймовірну швидкість, із якою розвивався лінь, над лагретом курився синюватий дим, зливаючись із димом від його люльки. Лінь обвивався навколо лагрета; та перед цим він, обпікаючи, пробігав між долонями Стабба, із яких зісковзнули рукавиці – квадратні шматки стьобаного полотна, призначені на такий випадок. Це було все одно, що тримати в руках лезо двосічного меча, за який люто шарпає ворог, намагаючись видерти його в тебе.

– Намочи лінь! Намочи лінь! – гукнув Стабб весляреві, що сидів біля діжки, і той, скинувши з голови шапку, хутко набрав у неї води[250]. Лінь ще кілька разів обмотали навколо лагрета і закріпили. Тепер вельбот летів у клубах піни, мов акула, а Стабб і Тештіго помінялися місцями – Тештіго став на кормі, а Стабб на носі, – що було досить ризикованою справою за такої хитавиці. Лінь, натягнувшись над човном, бринів як струна; і здавалося, що у вельбота два кілі – один розтинає воду, а другий повітря, щоб вельбот міг мчати вперед, долаючи обидві ці ворожі стихії. Від носа розлітався каскад бризок, за кормою біг пінний слід, і, коли хтось у човні злегка ворушився, човен, здригаючись і крекчучи, лягав бортом на воду. Так вони мчали вперед; і кожен щосили вчіплявся в банку, щоб не впасти за борт, а високий Тештіго зі стерновим веслом у руках зігнувся в дугу, щоб таким чином перенести центр ваги донизу. Здавалося, вони пролетіли вже весь Атлантичний і Тихий океан; та раптом кит сповільнив швидкість.

– Витягай! Витягай! – гикнув Стабб до бакового весляра. І всі, повернувшись обличчям до кита, почали на ходу підтягати до нього вельбот. Ось вони порівнялися одне з одним! Стабб, спершись коліном у метальний брусок, почав кидати в кита острогу, а матроси за його командою то табанили, щоб вирватись із збуреного пінного кипня, то знову рушали човен до кита, щоб він міг завдати ще один удар.

Червоні струмені збігали з боків чудовиська, наче струмки по схилу пагорба. Його зсудомлене тіло тепер корчилося не у воді, а в крові, яка скипала піною навіть за сто сажнів від них. Промені вечірнього сонця навскіс падали на поверхню цього червоного ставка посеред моря і вигравали на обличчях матросів, ніби перетворюючи їх на червоношкірих. А тим часом кит видихав клуби білої пари, і дим клубочив з рота у схвильованого командира; кинувши острогу, Стабб витягав її, покривлену, за прив'язаний до неї лінь, випрямляв, поспіхом вдаривши нею об край борту, і знову та знову кидав її в кита.

– Ближче! Ближче! – пролунав новий наказ, коли кит, здавалося, знесилів і його лють пригасла. – Підгрібай ближче! – І вельбот рушив до кита збоку. Тоді, перехилившись за борт, Стабб повільно встромив у рибу свою довгу загострену піку і, обережно повертаючи, посував її все глибше, наче хотів знайти у туші золотого годинника, якого кит проковтнув і якого він тепер боявся розбити, перш ніж витягне назовні. Та золотим годинником, до якого він підбирався, було саме життя кита, сховане в заповітній глибині його тіла. І він розбив цього годинника; і чудовисько, перейшовши від заціпеніння до того стану, який називають його «передсмертям», заборсалося в кривавій піні, здіймаючи снопи бризок, збуривши море навколо себе; так що човен, шарпнувшись назад, ледве встиг врятуватись від смертельної небезпеки і вирватися з цієї грози на чисте повітря.

Потім кит перестав борсатися, кривава хмара навколо нього розвіялася; його боки надималися й опадали, з дихала виривалися судомні тяжкі зітхання. Раптом струмінь густо‑червоної, мов пурпуровий винний осад, крові зринув у заціпеніле від жаху повітря, і, опадаючи вниз, кров полилася по його нерухомому тілові в море. Його серце розірвалося!

– Він мертвий, містере Стабб, – сказав Деггу.

– Так, обидві люльки догоріли. – І Стабб, вийнявши з рота свою люльку, струсив у море охололий попіл і якусь мить стояв, задумано дивлячись на тіло подоланого ним велетня.

Дата добавления: 2015-10-21