Стабб і ФЛаск убивають справжнього кита, а потім ведуть розмову, стоячи над ним

Пам'ятаймо, що весь цей час велетенська китова голова мотляється на борту «Пекводу». Проте їй доведеться повисіти там ще трохи, перш ніж ми до неї повернемося. Зараз у нас є інша робота, і все, що ми можемо зробити для голови, – це просити Бога, щоб витримали блоки.

За минулу ніч і половину дня «Пеквод», що лежав у дрейфі, занесло у зону, де жовтіли плями бриту, що було переконливим доказом того, що десь по сусідству є справжні кити – різновид левіафана, про чию присутність ніхто з нас не підозрював. І хоч усі на судні одностайно зневажали полювання на цих нікчемних тварин, і хоча «Пеквод» не повинен був їх полювати і, зустрівши чимало справжніх китів біля острова Крозе, жодного разу не спустив вельботи, – саме тепер, після вбивства і розтину кашалота, на великий подив команди було сказано, що саме сьогодні, якщо трапиться нагода, відбудеться полювання на справжнього кита.

І такої нагоди ждали недовго. З підвітряного боку побачили два високі фонтани, і два вельботи – Стабба і Фласка – відпливли від борту і рушили наздогін. Вони все віддалялися, поки не зникли з очей навіть у чатових на щоглі. Та раптом згори помітили далеко попереду ділянку скаламученої білої води, і невдовзі чатові сповістили, що чи то один, чи обидва вельботи наздогнали кита. Через деякий час обидва човни можна було побачити з палуби; кит тягнув їх прямісінько на «Пеквод». Чудовисько було вже так близько від корабля, що, здавалося, ще трохи – і проб'є корпус; аж раптом, збуривши страшний вир десь футів за сорок від борту, воно зникло під водою, наче пірнуло під кіль «Пекводу». «Рубайте, рубайте лінь!» – кричали з корабля до вельботів, яким загрожувала загибель від неминучого, як здавалося, зіткнення з кораблем. Але в бочках у них ще лишалося багато ліня, а кит занурювався в глибину не дуже швидко; тому вони поквапилися витравити якомога більше ліня, водночас щосили працюючи веслами, щоб проскочити перед кораблем. Якусь мить вони були на межі загибелі; ще ослаблювали натягнутий лінь, налягаючи на весла, і здавалося, що ці протилежні сили затягнуть їх під воду. Але їм потрібно було вихопитися вперед лише на якихось кілька футів; і вони не відступали, поки цього нарешті не зробили. І тут стрімкий дрож, наче блискавка, пробіг уздовж усього корпусу корабля: це натягнутий лінь, зачіпаючи дно, раптом виринув з води під корабельним носом; наструнчений, він аж гудів, розкидаючи бризки, які падали у воду, мов друзки скла; а потім перед носом виринув кит, і вельботи могли без будь‑яких перешкод йти за ним. Але зацькований кит поплив повільніше і, навмання змінивши курс, почав обходити «Пеквод» із корми, тягнучи за собою вельботи і описуючи замкнене коло.

Тим часом на вельботах вибирали ліні, поки не підтягайся майже впритул до кита з обох боків; тепер настала черга діяти Стаббу і Фласку з їхніми острогами; і так завершувалася ця битва, ще раз і ще раз охоплюючи «Пеквод» у кільце; а незліченні зграї акул, що доти кружляли навколо туші кашалота, накинулися на свіжу кров, жадібно присмоктуючись до кожної нової рани, як, мабуть, ізраїльтяни прагнули до джерела, що забило зі скелі.

Нарешті кит випустив чорний фонтан, щосили шарпнувся вперед, виблював поглинуту раніше їжу і, перекинувшись на спину, загойдався на хвилях мертвий.

Поки командири обох вельботів кріпили троси до його плавців і готували тушу до буксирування, між ними відбулася коротка розмова:

– Не знаю, навіщо старому ця купа тухлого лою? – мовив Стабб, скривившись від огиди, яку викликала в нього необхідність марудитися з цим паскудним левіафаном.

– Навіщо? – перепитав Фласк, згортаючи у бухту вільний кінець троса. – А ти хіба не чув, що корабель, у якого хоч раз одночасно висіла з правого борту голова кашалота, а з лівого – голова справжнього кита, невже ти не чув, Стаббе, що такий корабель ніколи не потоне?

– З якого дива?

– Не знаю, тільки чув, як про те говорив наш жовтопикий привид Федалла, а він, здається, все знає про моряцькі прикмети, чари і таке інше. Ось тільки боюся, що він зачаклує наш корабель. Мені цей парубок взагалі не подобається, Стаббе. Ти помічав, Стаббе, у нього зуб стирчить, наче у зміїної голови?

– Бодай він утопився! Я на нього ніколи не дивлюся; та зажди… Якось темної ночі, – коли він стоятиме біля борту, а поблизу нікого не буде, отоді я, Фласку… – І він указав обома руками в море. – Їй‑право, я це зроблю! Фласку, по‑моєму, цей Федалла – просто перевдягнений диявол. Ти віриш у ті баєчки, наче він ховався у трюмі? Кажу тобі, він диявол. А його хвоста ми не бачимо тільки тому, що він його ховає, – мабуть, згортає в бухту і носить у кишені. Пригадуєш, він завше просить клоччя, щоб напхати в носи своїх чобіт?

– Та він і спить у чоботях, хіба ні? У нього навіть ліжка немає, я не раз бачив, як він уночі спить на бухті каната.

– Ну звісно ж, це через той клятий хвіст; певно, тоді він його розмотує і опускає всередину бухти.

– Що старому від нього треба?

– Мабуть, вони укладуть якусь умову.

– Умову? Яку умову?

– Бачиш, старому кортить уполювати того Білого Кита, а диявол тут як тут – хоче укласти з ним угоду; якщо він погодиться віддати срібного годинника, чи душу, чи ще щось, тоді лукавий йому віддасть Мобі Діка.

– Та ну! Слухай, Стаббе, не верзи дурниць. Як Федалла це зробить, по‑твоєму?

– Не знаю, Фласку; на те він і диявол, хитрий та лютий. Кажуть, прийшов він якось на старий флагман, з вигляду як джентльмен, тільки хвостом крутить, і питає, чи в себе старий адмірал. Адмірал був на місці і спитав диявола, чого той хоче. А диявол тупнув копитом і каже: «Мені потрібний Джон». «Навіщо?» – питає адмірал. Диявол розлютився: «А вам яке діло? Кажу вам, він мені потрібний». – «Ну то беріть його», – каже адмірал. І клянуся, Фласку, щоб мені проковтнути цього кита одним духом, коли диявол в одну мить не нагородив Джона азіатською холерою! Стривай, ви там уже впоралися? То ходімо, притягнемо його до борту.

– Я начебто колись чув подібну історію, – зауважив Фласк, коли обидва вельботи насилу притягли свій тягар до корабля. – Тільки от не пам'ятаю, де саме.

– У «Трьох іспанцях»? Це пригоди солдатів‑убивць; певно, ти читав про них, ну та звісно, читав!

– Ні, в житті не бачив такої книги, хоча й чув про неї. Ти скажи мені ось що, Стаббе: як ти гадаєш, той диявол, про якого ти розповів, і той, що, як ти кажеш, у нас на «Пекводі», – це один і той самий?

– А я – не той самий, хто допомагав тобі вбити цього кита? Хіба диявол живе не вічно? Чи хтось чув, щоб диявол помер? Ти колись бачив, щоб священик носив жалобу по дияволу? А якщо диявол знайшов ключа, щоб пролізти в каюту до адмірала, ти не думаєш, що він і у клюз може пролізти? Ну, кажіть, містере Фласк!

– А як ти гадаєш, Стаббе, скільки Федаллі років?

– Бачиш цю грот‑щоглу? – відповів той, вказуючи на корабель. – Отож, нехай це буде одиниця; тепер візьми всі обручі, що в трюмі «Пекводу», і настроми їх у ряд за щоглою, наче нулі; та це не складе і половини його віку. Для цього всіх обручів, що є на світі, не вистачить.

– Слухай, Стаббе, здається мені, це ти просто хвалився, коли казав, що при нагоді кинеш нашого Федаллу в море. Коли він справді такий старий, що нулів не вистачить, і коли він житиме вічно, то нащо кидати його за борт?

– Принаймні, хоча б скупати.

– Таж він прилізе назад.

– Тоді ще раз скупати; щоб не просихав.

– А коли йому скортить скупати тебе, тоді як? Скупати і втопити?

– Нехай спробує; тоді я йому так затоплю в пику, що він не скоро поткнеться до адміральської каюти, вже не кажучи про нижню палубу, де він живе, чи про верхню, де весь час нишпорить. Та цур йому! Невже ти гадаєш, Фласку, що я боюся диявола? Хто його боїться, крім старого адмірала, котрий не сміє схопити його і закувати в колодки, як він того заслуговує, а натомість дозволяє йому лазити де заманеться і красти людей; адмірал з ним ще й угоду підписав, що засмажить усіх людей, кого диявол украде. Оце так адмірал!

– Ти гадаєш, Федалла хоче украсти капітана Ахаба?

– Я гадаю? Ти скоро сам це побачиш, Фласку. Але я за ним пильнуватиму; і коли побачу щось підозріливе, то схоплю його за барки і скажу: «Чуєш, Вельзевуле, не роби того!» А як він буде комизитися, то, їй‑богу, я витягну хвіст у нього з кишені, підтягну його до кабестана і так накручу, що той хвіст репне під саму зав'язку, отак! А коли він побачить, що його так обчикрижили, тоді, мабуть, крутне своїм цурпалком і дасть драла, і навіть хвоста підібгати не зможе.

– А що ти зробиш із хвостом, Стаббе?

– Що зроблю? Та продам пастухові замість батога, коли повернемось; що ж іще?

– От що, Стаббе, невже ти це серйозно кажеш? І те, що зараз, і те, що раніше?

– Серйозно чи ні, а ми вже на місці.

З палуби скомандували швартувати кита по лівому борту, де вже висіли приготовані ланцюги і талі.

– Хіба ж я не казав? – мовив Фласк. – Побачиш, скоро ця голова повисне напроти кашалотової.

Минуло ще трохи часу, і пророцтво Фласка здійснилося. Якщо досі «Пеквод» круто хилився в бік голови кашалота, то тепер з другою головою у вигляді противаги він знову став рівно; проте й зараз, як ви можете собі уявити, йому доводилося важко. Так, якщо ви підвісите з одного борту голову Локка, вас одразу похилить на один бік; та почепіть з іншого борту голову Канта[264]– і ви постанете рівно, хоч цей тягар завдасть вам клопоту. Деякі розумники балансують так усе життя. От дурні, та викиньте за борт цей двоголовий тягар, і як легко вам буде пливти своїм власним курсом!

Розтин туші, після того як до борту пришвартують справжнього кита, зазвичай майже не різниться від розтину кашалота; тільки в кашалота голову відтинають усю, а в справжнього кита спочатку вирізають і піднімають на палубу губи і язик разом зі славнозвісним китовим вусом, прикріпленим до піднебіння. Проте цього разу нічого такого не робили.

Туші обох китів лишилися плавати за кормою, і корабель, обтяжений двома головами, гойдався на хвилях, вельми скидаючись на в'ючного мула, що тюпає під тягарем двох важких кошиків.

Тим часом Федалла мовчки дивився на голову справжнього кита, раз у раз переводячи погляд з її глибоких зморшок на лінії своєї долоні. Сталося так, що Ахаб стояв поблизу, і його тінь падала на парса[265]; а коли і від самого парса падала тінь, то вона зливалася з тінню Ахаба, лише трохи подовжуючи її. А матроси, працюючи, бачили це і висловлювали дивовижні здогади.

Дата добавления: 2015-10-21