Мавпяча шворка

Розтин китової туші – марудна і клопітка робота, під час якої матроси гасають сюди‑туди як заведені. Зараз люди потрібні тут, а за хвилю – отам. Ніхто не стоїть на місці, бо треба робити все, скрізь і одразу. Так само буде і з тим, хто наважиться описати цю картину. Тепер ми повинні зробити невеликий відступ. Уже було сказано, що перший пробій у китовій спині, куди потім вставляється гак, прорубують фленшерними лопатами помічники капітана. Та як можна там закріпити такий важкий неоковирний предмет, як оцей гак? Його вставив туди мій щирий друг Квіквег, котрий за своїм гарпунерським обов'язком мусив для цього вилізти на спину чудовиська. Дуже часто обставини складаються так, що гарпунер мусить лишатися на китовій туші, поки не скінчиться знімання шкіри, або фленшерування. Слід завважити, що кит при цьому майже повністю перебуває у воді, за винятком тієї частини, над якою працюють саме в цю хвилину. І бідолашний гарпунер мусить бовтатись унизу, футів на десять нижче палуби, то на киті, то просто у воді, поки велетенська туша обертається під ним, як млинове колесо. Квіквег цього разу був у вбранні шотландських горців – тобто в сорочці і шкарпетках, – яке, на мій погляд, йому дуже пасувало; а як стане відомо з подальшої розповіді, ніхто не мав кращої, ніж я, нагоди роздивитися його.

Я був баковим веслярем у вельботі дикуна, тобто працював другим від носа веслом; і моїм приємним обов'язком було допомагати йому тепер, коли він витанцьовував на спині кита. Мабуть, усі бачили, як італійський шарманщик водить на довгій шворці танцюючу мавпу. Отак і я з крутого корабельного борту водив Квіквега по морських хвилях на «мавпячій шворці», що кріпилася до парусинової смуги, обмотаної навколо його попереку.

То була небезпечна робота для нас обох. Перш ніж розповідати далі, я мушу зауважити, що «мавпяча шворка» була закріплена з обох кінців: на широкому парусиновому поясі Квіквега і на моєму вузькому шкіряному ремені. Тому, на щастя чи на лихо, та ми з ним на цей час були повінчані; і якби бідолашний Квіквег пірнув і більше не виринув, звичай і честь вимагали, щоб я не перерізав мотузку, а дав їй затягти мене в глибину. Ми з ним були пов'язані, наче сіамські близнюки, тільки на відстані. Квіквег був моїм невіддільним єдинокровним братом; і я не міг звільнитися від небезпечних кровних уз, породжених конопляною мотузкою.

Я з такою силою і глибиною усвідомлював своє тодішнє становище через те, що, пильно спостерігаючи за його діями, добре розумів, що моя власна індивідуальність розчинилася в акціонерному товаристві з двох осіб; що моя свобода волі зазнала нищівної поразки; що коли помилиться мій напарник, чи коли йому не поталанить, то я буду приречений на загибель. У цьому я вбачаю просто недогляд долі: адже не могла вона, безпристрасна і неупереджена, свідомо допустити таку велику несправедливість. Однак, міркуючи так далі і при цьому час від часу витягаючи Квіквега на мотузці з води, коли він потрапляв між китом і бортом корабля, які могли його розчавити, – я збагнув, що моє становище – це постійне становище будь‑кого зі смертних; просто здебільшого людина в той чи інший спосіб пов'язана сіамськими узами з багатьма смертними. Якщо збанкрутував твій кредитор – тобі кінець; якщо твій аптекар помилково надіслав тобі отруту замість пігулок – ти помреш. Це так, скажете ви, але ж обачність може допомогти нам уникнути цих та інших нещасливих випадків. І хоч як обачно я поводився з мотузкою Квіквега, він часом шарпав її з такою силою, що я мало не вилітав за борт. До того ж я не міг забути, що, хоч би що я робив, а мені належав тільки один кінець мотузки.[263]

Я вже казав, що мені часто доводилося підтягати бідолашного Квіквега нагору, коли він раз по раз опинявся між китом і кораблем, зісковзнувши у воду через раптовий поштовх. Утім, йому загрожувала не лише небезпека бути розчавленим. Акули, незважаючи на нічну різанину, линули звідусіль – їх вабила кров, що витікала з туші; і тепер ці оскаженілі тварюки кишіли довкола, наче бджоли у вулику. Квіквег стояв просто серед акул, інколи навіть відпихав їх ногою. Це може видатися неймовірним, коли б не та обставина, що акули, за всіх інших випадків нерозбірливо кровожерні, коли вже допадуться до такої здобичі, як мертвий кит, рідко нападають на людину.

І все ж таки, як можна зрозуміти, все це відбувається не без їхньої злочинної участі, і тут треба пильнувати. Ось чому, окрім мотузки, на якій я час від часу рятував бідолашного від надто близького сусідства найлютішої з акул, у нього був ще й інший захист. Влаштувавшись за бортом на платформі, Тештіго і Деггу невтомно розмахували в нього над головою довгими фленшерними лопатами і вбивали кожну з акул, до якої могли дотягтися. Звісно, це було самовіддане і благородне діяння. Вони дбали про благо Квіквега; проте в палкому бажанні йому прислужитися, коли і він, і акули були ледь видимі у кров'яному місиві, їхні вбивчі лопати часто ризикували відтяти людську ногу, а не акулячий хвіст. А сердешний Квіквег, коли він, задиханий і втомлений, порався з важким залізним гаком, бідний Квіквег, мабуть, тільки молився Йоджо, віддаючи своє життя на милість своїх богів.

Отож, мій любий товаришу і єдинокровний брате, думав я, то послаблюючи, то підтягаючи «шворку» при кожному поштовху хвилі, зрештою, яке все це має значення? Хіба ж ти – не образ усіх і кожного в цьому китобійному світі? Бездонний океан, у якому ти задихаєшся, – це Життя; акули – це твої вороги; лопати – твої друзі; і, стоячи між акулами та лопатами, бідний хлопче, ти можеш втрапити у велику халепу.

Та сміливіше! На тебе ще чекає радість, Квіквегу. І ось, коли знесилений дикун із посинілими губами і налитими кров'ю очима нарешті виліз по ланцюгах на палубу і, мокрий як хлющ, тремтячи, стоїть біля поруч, до нього підступає стюард і з доброзичливим, співчутливим виглядом подає йому… Що? Бренді? Ні! Він подає йому… о Боже! Кухлик ледь теплої імбирної водиці!

– Імбир? Звідки це тхне імбиром? – підозріливо спитав Стабб, підійшовши ближче. – Так, це імбир. – І він зазирнув у кухоль, до якого Квіквег ще не доторкнувся. Потім, постоявши якусь мить із таким виразом, наче не йме віри власним очам, він повільно рушив до спантеличеного стюарда і неспішно мовив: – Імбир, так? Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, містере Галушка, у чому ви вбачаєте переваги імбирної води перед усім іншим? Імбир! Ти збираєшся імбиром розпалити вогонь у цьому канібалі, що труситься від холоду? Імбир! Що це в біса таке? Вугілля? Дрова? Сірники? Трут? Порох? Що таке цей клятий імбир, я питаю, коли ти подаєш його у кухлі нашому Квіквегу?

– Тут не минулося без якоїсь підлої Спілки тверезості, – несподівано додав він, звертаючись до Старбака, який щойно підійшов з бака. – Подивіться на це пійло, сер, і понюхайте, як на те ваша ласка. – І, стежачи за виразом обличчя старшого помічника, додав: – У стюарда, містере Старбак, не забракло сумління пропонувати цей блювотний засіб Квіквегу, який щойно працював на киті. Він, мабуть, аптекар, а не стюард, сер? І дозвольте спитати, сер, чи може цей засіб вдихнути життя в людину, що ледве дише?

– Не думаю, – відповів Старбак, – напій поганенький.

– Еге ж, стюарде, – вигукнув Стабб, – ми тебе навчимо, чим лікувати гарпунерів; тут твої аптекарські засоби ні до чого; чи ти хочеш нас отруїти? Застрахував наші життя і тепер хочеш нас повбивати, а страховку покласти собі в кишеню, так?

– Це не моя вина, – вискнув Галушка, – це тітонька Черіті принесла імбир на корабель; вона наказала мені, щоб я ніколи не давав гарпунерам спиртне, а тільки оцю імбирну настоянку – так вона це називала.

– Імбирну настоянку! Ох ти, імбирне лихо! Ось маєш! А тепер шуруй до комори і принеси щось ліпше. Сподіваюся, я не вчинив нічого поганого, містере Старбак. Це ж капітан так наказав – грог для гарпунера, який працює на киті.

– Гаразд, – мовив Старбак, – тільки не бий його більше, бо…

– Та я б'ю не сильно, коли б'ю не кита чи щось таке; а цей хлопчина, це ж пацючок та й годі. Ви щось хотіли сказати, сер?

– Тільки одне: піди з ним униз і сам візьми все що треба.

Коли Стабб знову з'явився на палубі, в одній руці він тримав чорну флягу, а в другій – щось подібне до чайного слоїка. У першій був міцний напій, і її дали Квіквегу; друга посудина, що містила дарунок тітоньки Черіті, була викинута в море.

Дата добавления: 2015-10-21