Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ 71

Читайте также:
  1. ВИСНОВКИ ДО 3 РОЗДІЛУ
  2. Висновки до першого розділу
  3. Внутрішній розпорядок підрозділу
  4. З Кіокушин карате у розділі «Куміте» серед дітей, юнаків та дівчат а також чоловіків та жінок.
  5. І Розділ
  6. ІІ РОЗДІЛ
  7. ІІІ Розділ

Історія «Єровоама» [260]

 

Пліч‑о‑пліч наближалися до нас корабель і вітер; але вітер випередив корабель, і скоро «Пеквод» загойдався на хвилях.

Трохи згодом уже можна було побачити в підзорну трубу вельботи на палубі незнайомого корабля, а побачивши чатових у нього на щоглах, зрозуміти, що це китобійне судно. Але корабель був так далеко і так швидко мчав під усіма вітрилами – мабуть, до нового місця полювання, – що «Пеквод» не мав змоги наблизитися до нього. Тому ми підняли сигнальний прапор і чекали, якою буде відповідь.

Слід зауважити, що кожний корабель американського китобійного флоту, подібно до військових кораблів, має свій особистий прапор; усі ці прапори зібрані в спеціальній книзі, де напроти них зазначені назви кораблів, яким вони належать, і така книга є в кожного капітана. Завдяки цьому командири китобійних суден можуть легко впізнавати інший корабель у морському просторі, навіть з великої відстані.

Нарешті незнайомий корабель відповів на сигнал «Пекводу», піднявши свій прапор; то був «Єровоам» з Нентакету. Він обрасопив реї, сповільнив хід, ліг у дрейф на траверзі «Пекводу» з підвітряного борту і спустив шлюпку; вона швидко підійшла до нас, але в ту мить, коли матроси за командою Старбака хотіли спустити штормтрап для капітана, що прибув з візитом, той раптом замахав руками з корми своєї шлюпки, даючи зрозуміти, що ці приготування непотрібні. З'ясувалося, що на борту «Єровоама» розгулялася епідемія, і капітан Мейх'ю боїться заразити команду «Пекводу». І хоча ні він сам, ні команда його шлюпки не постраждали від епідемії, хоча його корабель перебуває на відстані в половину гарматного пострілу від нашого і нас розділяли чиста морська вода і свіже повітря, він, сумлінно дотримуючись карантинних порядків, що заведені на суші, відмовився ближче спілкуватися з «Пекводом».

Проте відстань не завадила спілкуванню. Шлюпка «Єровоама», тримаючись на віддалі в декілька ярдів, йшла на веслах нарівні з «Пекводом», який стрімко різав хвилі (на той час вітер подужчав), приспустивши грот‑марсель; часом хвиля несподівано кидала її вперед, і вона обганяла «Пеквод», але вправний стерновий одразу повертав її на належне місце. Так, раз у раз перериваючись через ці – або подібні – дії, з борту на борт велася розмова; проте в ній траплялися паузи і з цілком іншої причини.

Одним із веслярів у шлюпці «Єровоама» був чоловік вельми своєрідної зовнішності, що впадала в око навіть серед дикої китобійної команди. Він був малий на зріст, худий, з вигляду моложавий; його обличчя було рясно обсипане ластовинням, а жовте волосся звисало сплутаними пасмами. Він був одягнений у довгополий сюртук якогось химерного фасону і бляклого горіхового кольору; надто довгі рукави були закачані на зап'ястях. Глибоке, нездоланне, фанатичне божевілля світилося в його очах.

Щойно побачивши його з «Пекводу», Стабб вигукнув:

– Це він! Це він! Той довгополий мерзотник, про якого нам розповіли на «Таун‑Хо»!

Стабб згадав дивну історію «Єровоама» та одного з його матросів, яку нам розповідали трохи раніше на «Таун‑Хо». Згідно з цією розповіддю, а також з деякими відомостями, отриманими згодом, «довгополий мерзотник» узяв під свою оруду майже весь екіпаж «Єровоама». Ось його історія.

Цей чоловік вийшов із секти божевільних трясунів[261]Ніскаюни, які вважали його великим пророком; на їхні ідіотські потаємні збіговиська він спускався з небес – крізь душник у стелі, – і провіщав, що в майбутньому буде відкорковано сьому посудину, яка лежала у нього в жилетній кишені і містила, слід гадати, не порох, а лауданум[262]. Потім з незбагненної апостольської примхи він покинув Ніскаюну і переїхав до Нентакету, де із спритністю, властивою божевільним, удав із себе нормального, розважливого чоловіка і спробував найнятися матросом на «Єровоам», що вирушав у китобійне плавання. Його взяли в команду; та щойно корабель вийшов у відкрите море, як божевілля його розбурхалося. Він назвав себе архангелом Гавриїлом, наказував капітану стрибнути за борт, оприлюднив маніфест, де оголосив себе визволителем усіх островів і духовним володарем Океанії. Непереборна впевненість, з якою він виголошував цю маячню, темна зухвала гра його безсонної збудженої уяви, жахи справжнього божевілля – усе це оточувало Гавриїла в очах забобонних матросів ореолом святості. І більше того, його боялися. Оскільки такий чоловік на кораблі не давав ніякої користі, тим паче що він працював лише коли йому заманеться, капітан, не схильний до марновірства, залюбки турнув би його геть; проте архангел, дізнавшись, що його повинні висадити на берег у найближчому порту, зламав усі свої печатки і відкоркував усі посудини, прирікаючи корабель з усією командою до страшної загибелі, якщо цей намір буде здійснено. Він мав такий великий вплив на своїх прибічників серед команди, що зрештою матроси гуртом рушили до капітана і попередили його, що коли він звільнить Гавриїла, то жоден з них не залишиться на кораблі. Той був змушений відмовитися від свого задуму. Так само вони не дозволяли нечемно поводитися з Гавриїлом, хоч би що той робив чи казав; і поступово Гавриїл здобув повну свободу дій на кораблі. А це, у свою чергу, призвело до того, що архангел анітрохи не зважав на капітана та його помічників, особливо відтоді, як почалася епідемія і він узяв на себе ще більше, стверджуючи, що «чума», як він це називав, почалася тільки з його волі і що тільки він може, якщо побажає, її припинити. Матроси – простодушні невігласи – поводилися з ним чемно і навіть запобігливо, за його ж велінням вшановуючи його, мов бога. У це важко повірити, проте все відбувалося саме так. Історія будь‑якого фанатика вражає не так глибиною його самоомани, як його майстерним умінням вводити в оману інших. Проте повернімося до «Пекводу».

– Я не боюся твоєї епідемії, друже, – мовив Ахаб, перехилившись через поруччя, до капітана Мейх'ю, що стояв на кормі своєї шлюпки. – Піднімайся на борт.

Але тут Гавриїл схопився на ноги.

– Подумай, подумай про лихоманку, жовту і жовчну! Бійся страшної чуми!

– Гавриїле, Гавриїле! – вигукнув капітан Мейх'ю. – Якщо ти не… – Але тут шлюпку, підхоплену хвилею, віднесло далеко вперед, і плюскіт заглушив його слова.

– Ти не бачив Білого Кита? – спитав Ахаб, тільки‑но шлюпка знов опинилася з «Пекводом» нарівні.

– Подумай, подумай про свій вельбот, розбитий і потоплений! Бійся страшного хвоста!

– Ще раз кажу тобі, Гавриїле… – Та шлюпку знову жбурнуло вперед, наче її тягнув нечистий. На якусь мить розмова перервалася, хвилі одна за одною промчали далі, і жодна з них, із якоїсь незрозумілої примхи моря, не піднесла на собі шлюпку. А голова кашалота із силою вдарилася в борт корабля, і можна було побачити, як Гавриїл витріщається на неї з острахом, не вельми природним для архангельської вдачі.

Коли ця інтерлюдія завершилася, капітан Мейх'ю почав свою похмуру розповідь про Мобі Діка, і тільки він згадував його ім'я, як його одразу переривав Гавриїл або шум моря, яке, здавалося, було його спільником.

«Єровоам», покинувши рідну гавань, невдовзі зустрівся з китобійним кораблем, і від нього екіпаж дізнався про Мобі Діка та про пов'язані з ним жахи. Жадібно поглинувши ці відомості, Гавриїл під страхом суворої кари намагався заборонити капітанові полювати цього кита, якщо чудовисько з'явиться поблизу «Єровоама», і у своїй маячні оголосив Білого Кита не менш ніж Богом трясунів у плоті. Проте, коли за рік чи два по тому чатові на щоглах справді побачили Мобі Діка, старший помічник Мейсі захотів будь‑що з ним стятися; і коли сам капітан, не зваживши на погрози і перестороги архангела, охоче дозволив йому це зробити, Мейсі намовив п'ятьох матросів, сів з ними у вельбот і погнався за китом. Після довгої виснажливої гонитви, після багатьох невдалих спроб він нарешті встромив у нього один гарпун. Тим часом Гавриїл, видершись на топ грот‑щогли і стоячи там, почав шалено розмахувати вільною рукою, пророкуючи ворогам, які зазіхнули на його святиню, скору і страшну загибель. Старший помічник Мейсі, випроставшись на весь зріст на носі свого вельбота, у запалі сутички, як то ведеться, вивергав на кита потік дикої лайки і вичікував мить, щоб устромити острогу; аж раптом величезна біла тінь постала з моря, і її швидкий віялоподібний рух змусив веслярів затамувати подих. Тієї ж миті бідолашний командир вельбота, у якому так шалено вирувало життя, був підкинутий високо в повітря і, описавши довгу дугу, впав у море за п'ятдесят ярдів від них. На вельботі не була пошкоджена жодна дощечка, не зачепило ані волосини на головах матросів; тільки старший помічник Мейсі зник під водою навіки.

Тут слід зауважити, що нещасливі випадки, подібні до цього, у китобійному ремеслі – річ звичайна. Буває, що все, окрім загиблої такою наглою смертю людини, лишається неушкодженим; найчастіше при цьому тоне відламаний ніс вельбота або вибита банка, на якій щойно стояв командир, злітає догори разом з ним. Проте найбільше дивує та обставина, що на тілі загиблого, в тому разі, коли пощастить його відшукати, немає жодних ознак насильства; а людина мертва.

Усю сцену, аж до падіння Мейсі, бачили з корабля. З пронизливим лементом: «Чаша! Чаша гніву!» – Гавриїл примусив нажаханих матросів припинити полювання. Ця страшна подія лише зміцнила вплив архангела, бо тепер його марновірним прихильникам почало здаватися, наче він провіщав саме цей випадок, а не просто робив загальні пророцтва, які міг би зробити будь‑хто, сподіваючись, що хоч якесь із них справдиться. Він став злим духом корабля.

Коли Мейх'ю скінчив свою оповідь, Ахаб почав задавати йому запитання; вислухавши їх, капітан не зміг утриматись і в свою чергу спитав Ахаба, чи має він намір полювати Білого Кита, якщо буде можливо. «Так», – відповів Ахаб. Тієї ж миті Гавриїл знову схопився на ноги, втупився у старого капітана і з погрозою вигукнув, вказуючи пальцем униз:

– Подумай, подумай про блюзніра – мертвого, там, унизу! Бійся загинути, як блюзнір!

Ахаб незворушно відвернувся, потім мовив до Мейх'ю:

– Капітане, я щойно згадав про свій мішок з поштою; якщо не помиляюся, там є лист для одного з твоїх офіцерів. Старбаку, прогляньте пошту.

Кожен китобійний корабель везе з собою чималу кількість листів для інших суден, вручення яких адресатам залежить лише від випадкової зустрічі в чотирьох океанах. Здебільшого ці листи ніколи не потрапляють до рук тих, кому вони адресовані, а якщо й потрапляють, то через два чи три роки.

За мить повернувся Старбак із листом. На той лист було страшно глянути – пожмаканий, вогкий, укритий зеленою пліснявою, бо весь цей час пролежав у темній шафі. Найкращим посильним для такого листа була б сама Смерть.

– Не можеш прочитати? – гукнув до нього Ахаб. – Дай‑но його сюди. Еге, і не розбереш, що тут написано… А це що?

Поки він роздивлявся листа, Старбак узяв довге руків'я фленшерної лопати і ножем обережно розщепив його кінець, щоб можна було встромити туди листа і так передати його екіпажу шлюпки, не змушуючи їх наближатися до корабля.

Тим часом Ахаб дивився на листа, бурмочучи:

– «Містеру Гар»… так, «містеру Гаррі» (жіноче письмо, – мабуть, це його жінка пише)… Так… «містеру Гаррі Мейсі, корабель “Єровоам”»… це ж Мейсі, небіжчик!

– Бідолаха! Бач, від жінки, – зітхнув Мейх'ю. – Ну, давайте листа сюди.

– Ні, залиш собі, – вигукнув Гавриїл Ахабу, – ти скоро підеш за ним слідом.

– Бодай ти вдавився своїми прокльонами! – гримнув Ахаб. – Капітане Мейх'ю, візьми листа.

І, взявши у Старбака фатального листа, він вставив його у розщеплений кінець палиці і простягнув за борт, до шлюпки. Матроси на мить припинили веслувати, шлюпку віднесло ближче до корми «Пекводу», і лист, наче з якогось дива, потрапив просто у загребущі руки Гавриїла. Він схопив листа, підняв із дна шлюпки великий ніж, настромив листа на лезо і з цим тягарем кинув ніж назад на корабель. Ніж упав до ніг Ахаба. Гавриїл пронизливо закричав до своїх товаришів, щоб вони взялися за весла, і бунтівна шлюпка мерщій відпливла геть від «Пекводу».

Після неочікуваної перерви матроси знову продовжили роботу над китовою «ковдрою», і при згадці про цей дикий випадок можна було почути чимало дивовижних припущень.

 


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 79 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Розділ 58 | Розділ 59 | Розділ 60 | Стабб убиває кита | Метання гарпуна | Вечеря Стабба | Кит як страва | Розділ 66 | Розділ 67 | Розділ 68 |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ 69| Мавпяча шворка

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)