Полювання – день перший

Тієї ночі під час другої вахти старий капітан – як це стало в нього за звичай – ступив уперед з дверей каюти, де стояв, і рушив до свого поворотного отвору на юті; коли раптом він схвильовано витягнув шию і жадібно вдихнув морське повітря, як робить розумний корабельний пес, відчувши, що корабель пропливає поблизу варварських островів. Він зрозумів, що кит має бути десь поруч. Невдовзі цей особливий запах, що відгонить від кашалота навіть на великій відстані, почула вся вахта; і ніхто з матросів не здивувався, коли Ахаб, вивчивши показники компаса та флюгера, а потім по можливості точно визначивши напрям, звідки йшов запах, квапливо наказав дещо змінити курс корабля і взяти риф.

Ці завбачливі маневри увінчалися успіхом на світанку: прямо перед носом «Пекводу» відкрилася довга вузька смуга гладкої, наче лоєм политої води, що ледь брижилася по краях, як буває в тому місці, де в море вливається стрімка бурхлива течія.

– Чатових на щогли! Усі нагору!

На баку Деггу загримів по палубі трьома ганшпугами, і ті, хто спав у кубрику, наче пробудившись від грому Судного дня, повибігали на палубу з одягом в руках.

– Що там видно? – гукнув Ахаб, звівши голову до неба.

– Нічого, сер, нічого! – почулося у відповідь.

– Поставити брамселі і ліселі! Угорі, внизу і по обидва боки!

Поставили всі вітрила; тоді Ахаб звільнив кінець, призначений для того, щоб піднімати його на грот‑щоглу; ще мить – і його вже підтягали нагору, коли раптом, подолавши дві третини свого звичайного шляху нагору, він позирнув у просвіт між грот‑марселем і брамселем і пронизливо, несамовито закричав – так кричать чайки в небі:

– Фонтан! Бачу фонтан! І горб – наче снігова вершина! Це Мобі Дік!

Збентежені цим криком, який ту ж мить підхопили троє чатових, люди на палубі мерщій кинулися до вантів, щоб врешті‑решт на власні очі побачити славетного кита, за котрим так довго ганялися. Ахаб уже зайняв свій звичайний пост і повис за кілька футів від трьох чатових, із яких Тештіго стояв позаду нього на салінгу брамстеньги, головою майже торкаючись каблуків Ахаба. З такої висоти вони тепер ясно бачили кита, що плив за кілька миль попереду корабля, здіймаючи на хвилі свій високий лискучий горб і випускаючи до неба безгучний фонтан. І марновірним матросам здавалося, що той самий примарний фонтан, який вони так давно бачили в місячні ночі серед Індійського та Атлантичного океанів.

– І що, ніхто з вас його таки не побачив? – озвався Ахаб до людей, що висіли на снастях.

– Я побачив його майже в ту саму мить, сер, що й капітан Ахаб, і дав знати, – сказав Тештіго.

– Ні, не в ту саму мить, не в ту саму, – ні, дублон мій, доля зберегла його для мене. Ніхто з вас – лише я один зумів першим побачити Білого Кита. Ось фонтан! Ось фонтан! Ось знову! Ось знову! – розмірено і протяжно вигукнув він у такт з мірним здійманням китового фонтана. – Він зараз пірне! Ліселі на гігові! Брамселі прибрати! Наготувати до спуску три вельботи. Містере Старбак, затям: ти лишаєшся на борту і ведеш корабель. Гей, стерновий! Один румб до вітру! Отак; так тримати! Зараз покаже хвіст! Ні, ні; це тільки чорна вода! Вельботи готові? Усім приготуватися! Спускайте мене, містере Старбак; спускайте, спускайте – швидше, швидше! – І він блискавкою промайнув у повітрі вниз, на палубу.

– Він іде прямо по вітру, сер! – повідомив Старбак. – Тікає від нас; він нас ще не міг помітити.

– Мовчати! Стояти на брасах! Стерно на борт! Привести в левентик! Браси з навітру вибрати! Отак, гаразд! Вельботи, вельботи!

За мить усі вельботи, крім вельбота Старбака, були спущені, вітрила поставлені, весла опустилися на воду – і човни з плюскотом помчали по хвилях. Наступ очолив Ахаб. Блідий мертвий вогник жеврів у запалих очах Федалли, і його губи кривилися в жаскій посмішці.

Мов безшумні равлики‑наутилуси, пливли по морю легкі човни; та відстань між ними і їхнім ворогом помалу меншала. Що ближче вони підходили, то гладшою ставала поверхня океану, наче килим розгортався на хвилях; здавалося, перед ними розкинулися сонні полуденні луки. Нарешті мисливець, зачаївши подих, підійшов до своєї жертви, яка вочевидь нічого не підозрювала, так близько, що можна було ясно побачити величезний сліпучо‑білий горб, який наче мимохіть ковзав по хвилях у миготливому кільці ажурної зеленкуватої піни. Крізь неї прозирали глибокі переплетені зморшки крутого лоба. Від цього широкого молочно‑білого лоба далеко на м'який турецький килим океану лягала осяйна біла тінь і мчала попереду з ледь чутним грайливим дзюрчанням; а позаду морська блакить мерехтіла в рівній смузі леткого сліду. По обидва боки весь час спливали і вигравали на воді блискучі бульбашки. Їх розбивали малі лапки незліченних веселих пташок, що ширяли над прозорою водою; і, наче флагшток, що стримить над розфарбованим корпусом великого фрегата, зі спини кита стирчало довге, але потрощене руків'я зламаної остроги; і то одна, то інша з легконогих пташок, що хмарою зависли над китом, мов тріпотливе віяло, раз у раз сідали на цю жердину і гойдалися на ній, і їхні довгі хвости майоріли під вітром, мов прапорці.

І чарівна легкість, і могуття спокійної сили, що спочиває у стрімкому бігу, вчувалися в кожному його рухові. То був не білий бик – Юпітер, що несе на собі викрадену Європу, яка вчепилася в його прекрасні роги; бик, що скоса позирає на діву своїми ніжними імлистими очима і плавно мчить її до весільних палат Криту; ні, навіть Юпітер, найвеличніший із богів, поступався у величі Білому Киту.

Від його м'яких боків у подвійній хвилі, що розходилася від нього далеко в обидва боки, від цих сяючих боків линули чари. І не дивно, що серед мисливців були такі, хто, піддавшись оманливій звабі цього удаваного спокою, насмілився вийти проти нього на бій і побачив, що під оманою тиші чаїться згубна буря. Та знов у чарівному супокої ти пливеш, о кит! до тих, хто бачить тебе вперше, хоч скільки б людей ти вже не звабив і не згубив раніше цими підступними чарами.

І так, у безжурному спокої тропічного моря, серед хвиль, що від захвату не сміли вибухнути оплесками, плив Мобі Дік, іще не показуючи свою жахливу зброю, ховаючи від очей свою вигнуту нижню щелепу. Та скоро він став поволі піднімати з води свою передню частину; на мить його велетенське мармурове тіло вигнулося над хвилями високою аркою, наче славетний природний міст у Віргінії; погрозливо змахнувши в повітрі знаменом хвоста, великий бог явив себе світу і в ту ж мить зник з очей. І ще довго білі морські птахи ширяли в повітрі і, черкаючи крилами по воді, у тріпотливому чеканні зависали над бурхливим виром, що утворився там, де він пішов углиб.

Відклавши весла, лопочучи вітрилами, три вельботи ледь погойдувались на хвилях і чекали, поки Мобі Дік з'явиться знову.

– Година, – мовив Ахаб, що стояв, наче закам'янівши, у себе в човні, і подивився у бік вітру, туди, де в голубому мареві вабила неозора далечінь. Та за мить його очі знову пожвавішали і він нетерпляче озирнув водяний простір. Вітер дужчав, море забрижилося.

– Птахи! Птахи! – скрикнув Тештіго.

Довгою низкою, наче перелітні чаплі, білі пташки одна по одній потяглися до човна Ахаба і закружляли над водою за кілька ярдів від нього з радісними криками надії. Зір у них був гостріший від людського; Ахаб іще нічого не бачив у морі. Та нарешті, все уважніше вдивляючись у зелену глибінь, він розгледів живу білу пляму, не більшу від песця, що наближалася до поверхні з дивовижною швидкістю і зростала щомиті; потім вона якось перекрутилася, і стало видно два довгі криві ряди білих блискучих зубів, що стриміли з глибини. То була роззявлена паща і зігнута щелепа Мобі Діка, в той час як його велетенське тіло, лишаючись у тіні, ще зливалося з морською блакиттю. Пащека сяяла під дном вельбота, наче розчинена навстіж брама мармурового склепу; і Ахаб, рвучко змахнувши стерновим веслом, погнав свій вельбот подалі від цього моторошного видовиська. Потім він озвався до Федалли, зробив знак помінятися місцями, пройшов на ніс, схопив гарпун Перта і наказав своїй команді тримати весла напоготові, щоб за першим знаком табанити геть.

Вельбот, заздалегідь повернувшись навколо своєї осі, тепер стояв носом до голови кита, який мав ось‑ось виринути на поверхню. Але Мобі Дік, наче розгадавши цю хитрість, з тією злісною прозірливістю, якою наділяли його люди, вмить розвернувся і виринув зморшкуватою головою вперед, ковзнувши вздовж борту вельбота.

Кожна планка, кожне ребро човна затремтіли, заходили ходором, коли кит, перевернувшись на спину, мов акула при нападі, неквапно, наче втішаючись, всотав у свою роззявлену пащу ніс вельбота; його довга зігнута нижня щелепа піднялася високо вгору і одним зубом зачепилася за кочет весла. Блакитно‑перлиста білина її внутрішньої оболонки сяйнула за шість дюймів від голови Ахаба. І Білий Кит струснув легкий дощаний човен, наче хижий кіт свою полонену мишу. Федалла стояв непорушно, схрестивши руки і дивлячись перед собою, але тигрячо‑жовті веслярі, спотикаючись і штовхаючи одне одного, стрімголов кинулися на корму.

І тепер, коли гнучкі борти вельбота задвигтіли і кит так жорстоко бавився з приреченим човном, а вдарити його острогою з носа було неможливо, бо його тіло було у воді під вельботом, ніс якого пірнув, можна сказати, всередину кита, і два інші човни мимохіть зупинилися, не в змозі зарадити неминучому лихові, – отоді несамовитий Ахаб, розлючений спокусливою близькістю свого ворога, опинившись живим, проте безпомічним, у такій ненависній йому пащі, оскаженівши з люті, Ахаб голіруч схопився за довгу кістку в себе над головою, силуючись розтиснути залізну хватку. Та всі зусилля цього божевільного були марні – китова щелепа вислизнула з його рук; ламкі борти з тріском поламалися, коли обидві щелепи, мов два величезні ножі, розчахнули вельбот навпіл і знов щільно стулилися у воді якраз посередині між двома його половинами. І хвилі понесли їх у різні боки, захоплюючи потрощені дошки, а матроси, тулячись на уламку корми, гарячково хапалися за борти і весла.

За мить до загибелі вельбота Ахаб, що першим здогадався про намір кита, побачивши, як він раптом підняв голову і на якусь секунду послабив хватку своїх щелеп, – Ахаб востаннє спробував виштовхнути човен з пащі звіра. Проте човен тільки посунувся глибше і похилився на один бік, руки Ахаба зісковзнули з китової щелепи, його самого могутнім поштовхом викинуло з вельбота, і він упав у море долілиць.

З плюскотом сахнувшись від своєї жертви, Мобі Дік відплив убік і, вистромивши з води свою довгасту білу голову, погойдувався на хвилях; його видовжене, звужене до кінця тіло повільно оберталося, і коли широкий зморшкуватий лоб виринав із води – більш ніж на двадцять футів, – високі буруни, розсипаючись іскристими бризками, билися в нього і люто підкидали в небо шмаття тріпотливої піни[363]. Так під час шторму неприборкані хвилі Англійського каналу відступають від підніжжя Еддістону, щоб наступної миті тріумфально звести на його вершині свої білі голови.

Та невдовзі Мобі Дік уже знову ліг на воду і швидко закружляв навколо веслярів, що стулилися на дошці, мстивими ударами хвоста збурюючи водяний вир і ніби готуючись до нового, ще страшнішого нападу. Здавалося, вигляд потрощеного на друзки вельбота лютить його, як у книзі Макавеїв[364]сік винограду й шовковиці доводив до сказу слонів Антіоха. Тим часом Ахаб, ледь не захлинувшись у піні, збитій хвостом кита, хоч і не міг пливти через свою кістяну ногу, все ж таки тримався на воді в центрі цього виру, і його безпомічна голова маячила серед хвиль, мов бульбашка, що може лопнути від будь‑якого легенького поштовху. Федалла, чіпляючись за уламок стерна, дивився на нього з незворушною байдужістю. Матроси загиблого вельбота не могли йому допомогти, та й самі не сподівалися, що хтось прийде їм на поміч. Таким страшним був Білий Кит, так стрімко мчав він навколо них по своїй згубній орбіті, все звужуючи й звужуючи жахливе коло, що здавалося, ще мить – і він розчавить їх своїм тілом. І хоча інші вельботи, неушкоджені, були неподалік, вони не сміли увірватися до цього страшного кола і напасти на кита, боячись, що цим лише прискорять неминучу загибель потерпілих – Ахаба й решти; тоді їм теж марно було б чекати допомоги. І тому, до болю напружуючи зір, вони лишалися біля зовнішнього краю страшного виру, центром якого стала тепер голова старого капітана.

Проте все, що сталося, помітили чатові на щоглах корабля; обрасопивши реї, «Пеквод» рушив до місця події і тепер підійшов так близько, що Ахаб озвався до нього просто з води:

– Тримати на… – І в цю мить висока хвиля від Мобі Діка налетіла на нього, накривши з головою. Але, виборсавшись з‑під неї і злетівши вгору на новому буруні, Ахаб все ж таки вигукнув:

– Тримати на кита! Женіть його геть!

«Пеквод» розвернувся і, влетівши в зачароване коло, відігнав Білого Кита від його жертви. Кит похмуро рушив геть, і човни поспішили на порятунок.

Коли Ахаба, оглушеного, з налитими кров'ю, напівосліплими очима, з білою сіллю у зморшках обличчя, втягли у вельбот Стабба, надто довга напруга усіх сил нарешті обернулася безсиллям, і тілесна слабкість здолала його; деякий час він знівеченою руїною лежав на дні вельбота, наче розтоптаний стадом слонів. Приглушені невиразні стогони виривалися в нього з грудей, мов голоси з прірви.

Проте запаморочення минуло скоро, мабуть, саме тому, що було надто сильним. Великі серця за мить, стисшись в одній болісній судомі, переживають весь той біль, що в людини слабкої поблажливо розтягується на все життя. І тому ці серця, хоча їхній біль щоразу буває миттєвим, за життя збирають у собі цілі століття туги, складені з нестерпних хвилин; адже серцевина таких благородних натур сягає ширше, ніж увесь простір низької душі.

– Гарпун, – мовив Ахаб, звівшись на лікті. – Гарпун цілий?

– Так, сер, адже його не кидали; ось він, – відповів Стабб.

– Покладіть його переді мною. Людські втрати є?

– Один, два, три, чотири, п'ять… у вас було п'ять весел, сер, і тут п'ять чоловік.

– Добре. Ану поможи мені, друже; дай я встану. Отак. Он він, он він, я його бачу! Знов іде під вітер; а фонтан так і вистрибує! Руки геть від мене! Вічні соки знов киплять у кістках старого Ахаба! Поставити вітрило! Весла! Стерновий!

Часто буває так, що коли один вельбот розбитий, його команда, підібрана іншим вельботом, допомагає команді цього другого вельбота, і гонитва продовжується, як кажуть, «на подвійних веслах». Так сталося і цього разу. Але подвійна швидкість човна не відповідала збільшеній швидкості кита – він тікав наче на потрійних плавцях; він плив так швидко, що гонитва вочевидь могла тривати без кінця й краю і врешті‑решт не призвести ні до чого; не кажучи вже про те, що жодна команда не в змозі так довго веслувати щосили, адже це виснажує людей і на короткій відстані. Зазвичай за таких випадків краще продовжувати гонитву на самому кораблі. Тому обидва вельботи рушили до корабля і невдовзі вже гойдалися на своїх шлюпбалках; і тоді, прикріпивши все до палуби, високо піднявши вітрила і розгорнувши ліселі в обидва боки, мов двопролітні крила альбатроса, «Пеквод» рушив по вітру наздогін за Мобі Діком. І знову через звичайні однакові проміжки часу чатові на щоглах сповіщали про те, що бачать його фонтан; і знов, почувши, що він пірнув під воду, Ахаб засікав час і походжав по палубі з нактоузним годинником у руках, і коли минала остання секунда призначеного часу, лунав його голос: «Ну, то чий тепер буде дублон? Бачите його?» І, почувши у відповідь: «Ні, сер!» – він одразу ж наказував підняти його самого на щоглу. Так він провів день, то нерухомо сидячи нагорі, то безнастанно крокуючи палубою.

І коли він так походжав, не озиваючись ні до кого жодним словом, хіба що час від часу звертався до чатових або наказував матросам ще вище підтягнути вітрила чи розсунути їх ширше, – коли він крокував отак вперед та назад у насунутому на лоб капелюху, то проходив повз уламки свого вельбота, що лежали перед ним на юті – розбита корма напроти розтрощеного носа. Зрештою він спинився перед ними; і як похмуре небо затягують все нові хмари, так на смутне обличчя капітана лягла ще глибша тінь журби.

Стабб бачив, як капітан зупинився; і, можливо, зумисне бажаючи виказати перед ним свою беззаперечну мужність і таким чином підтримати себе в очах капітана, він ступив до нього і, дивлячись на розбитий вельбот, вигукнув:

– Щось цей реп'яшок не поліз віслюкові в горло; поколов йому всю пащеку, чи не так, сер? Ха, ха!

– Яким бездушним створінням треба бути, щоб глумитися з руїни? Ох, чоловіче, якби я не знав, що ти, як вогонь, не відаєш страху (і, як він, не маєш душі), я б поклявся, що ти просто боягуз. Ні стогону, ні сміху не повинно бути чутно біля руїни.

– Так, сер, – мовив Старбак, наблизившись, – це урочисте видовище; це знамення, і недобре знамення.

– Недобре знамення? Це що таке, а ну дайте словника! Якщо боги хочуть щось сказати людині, то нехай так прямо і кажуть, а не кивають головами та забивають памороки бабськими прикметами. Ідіть! Ви обоє – наче два полюси одного цілого. Старбак – це Стабб навиворіт, а Стабб – це Старбак, і удвох ви складаєте все людство; та Ахаб стоїть сам‑один серед мільйонів цієї населеної земної кулі, і ні боги, ні люди йому не сусіди! Холодно, холодно… дрож проймає! Ну то що? Там, нагорі! Бачите його? Кричіть про кожний фонтан, хоч би він їх пускав по десять на секунду!

День уже згасав; ледь чутно шурхотів шлейф його золотої мантії. Скоро майже стемніло, та чатових ще не відпустили зі щогл.

– Фонтана більш не бачимо, сер, надто темно! – почулося з висоти.

– Куди він ішов, коли ви його бачили востаннє?

– Як і раніше, сер, – прямо по вітру.

– Гаразд! Уночі він піде тихше. Спустити бом‑брамселі і брамселі, містере Старбак. Ми не повинні його доганяти до ранку; може, він вночі десь ляже у дрейф. Гей, стерновий! Тримати по вітру! На топ‑щоглах – униз! Містере Стабб, пошліть свіжих людей на фок‑щоглу, і нехай там чатують до ранку. – Потім він ступив уперед і зупинився перед золотим дублоном на грот‑щоглі. – Люди, це золото – моє, бо я його заслужив; та я лишаю його тут доти, поки Білий Кит не буде мертвий; і тому з вас, хто першим побачить його в той день, коли він буде вбитий, дістанеться цей дублон; а якщо і в той день я знов побачу його першим, то десятикратна вартість цієї монети буде поділена між вами! Усі вільні! Корабель у твоєму розпорядженні, сер.

Мовивши це, він пройшов від свого опорного отвору до каюти і, насунувши капелюха на лоб, стояв на порозі до самого світанку, час від часу напружено прислухаючись до плину ночі.

Дата добавления: 2015-10-21