Симфонія

Був ясний, сталево‑голубий день. Небосхил і вода зливалися майже непомітно для зору у всеосяжній блакиті; замріяна височінь зорила по‑жіночому ніжно й лагідно, а мужній, дужий океан поволі надимав широкі буруни, наче груди сплячого Самсона.

У небі ковзали на незаплямованих крилах легкі, білосніжні птахи; то були спокійні думи жіночної повітряної стихії; а в глибині, у голубій безодні, стрімко пропливали люті левіафани, меч‑риби й акули; і то були вперті, неспокійні, вбивчі мужні думки могутнього океану.

Та хоч яка велика була відмінність між цими стихіями, зовні вона проявлялася лише в ледь помітних відтінках; вкупі вони становили одне ціле, ніби являючи собою дві сутності – чоловічу й жіночу.

А згори, мов величний володар, сонце віддавало сумирну блакить відважному воїну‑океану – так віддають нареченому юну наречену. І легке тріпотливе марево на обрії – яке часто можна побачити на екваторі – ніби свідчило про ніжну довіру й солодку бентегу, з якою боязка наречена приймає ласки чоловіка.

Весь наструнчений, заглиблений у себе, весь поораний глибокими зморшками, впертий і несамовитий, з очима, палючими, мов вуглини, що жевріють навіть у попелі руїн, несхитний Ахаб стояв у ясному вранішньому світлі, піднявши розсічений шолом свого лоба до чистого дівочого лиця небес.

О безсмертна юнь і невинність блакиті! Невидимі крилаті істоти, що пурхають навколо нас! Любе дитинство повітря й неба! Які ви далекі від палючої туги старого Ахаба! Так я колись бачив Марію і Марфу[362], двох ельфів з усміхненими оченятами, коли вони безжурно бавилися біля свого старого батька, граючись кільцями опалених кучерів, що ростуть на краю вигорілого кратера його мозку.

Ахаб, повільно перетнувши палубу, перехилився через борт і стояв, дивлячись, як його тінь іде все глибше у воду під його пильним поглядом, який він втуплював у бездонну глибінь. Але чарівний аромат повітря на якусь мить розвіяв мертвотну тугу його душі. Радісний вітерець, ясночоле небо голубили і ніжили його; мачуха‑доля, завжди така жорстка, сувора, нарешті ласкаво оповила руками його несхитну шию і немовби плакала над ним від радості, що знайшла у своїм серці сили врятувати і благословити свого заблудного, впертого сина. З‑під опущених крисів капелюха Ахаб зронив у море сльозу, і в усьому Тихому океані не було перлини, дорожчої від цієї малої краплі.

Старбак бачив старого капітана, бачив, як він тяжко спирається на борт, і своїм вірним серцем почув те безмежне ридання, що линуло з самої глибини безмовного супокою довкола. Обережно, щоб не штовхнути капітана і щоб той його не помітив, він підійшов до Ахаба і став поруч. Ахаб озирнувся.

– Старбаку!

– Сер?

– О Старбаку! Який лагідний вітер, як лагідно зорить небо. У такий день… отакий чудовий день, як сьогодні… я загарпунив мого першого кита… вісімнадцятирічний хлопчисько‑гарпунер. Сорок, сорок, сорок років тому! Сорок років! Сорок років безнастанного плавання! Сорок років знегод і штормів! Сорок років у безжальному морі! Сорок років тому Ахаб покинув мирну землю, щоб сорок років битися з жахами моря. Авжеж, Старбаку, з цих сорока років я навряд чи три провів на березі. Я думаю про те життя, що я вів; про самотність вигнанця; про муровану в'язницю капітанської величі, що закрита для співчуття зеленого світу зовні, – о, як це тяжко! Гвінейське рабство капітанської влади! – коли я про все це думаю, про все, що досі прозирав лише смутно, не усвідомлюючи, як воно було насправді, – як я сорок років харчувався сухою солониною – цим символом убогої поживи моєї душі, коли навіть злидар на суходолі щодня має свіжі плоди до свого столу і їсть свіжий хліб цього світу, поки я їм запліснявілі сухарі… так далеко, за стільки далеких морів від моєї дівчинки‑дружини, з якою я обвінчався в п'ятдесят років, а на другий день відплив до мису Горн, лишивши їй тільки слід на весільній подушці… дружина? Дружина? Та ні, вдова при живому чоловіку! Так, Старбаку, я зробив цю дівчинку вдовою, коли з нею побрався. І все це божевілля, все шаленство, лихоманка в крові, розпечений мозок, із якими старий Ахаб тисячі разів вирушав у скажену гонитву за здобиччю, – демон, а не людина! Так! Дурень, старий дурень, яким дурнем я був сорок років! Нащо ця скажена гонитва? Нащо трудити руки веслом, і гарпуном, і острогою? Хіба ж Ахаб від цього збагатів чи став краще? Поглянь. О Старбаку! Хіба це не страшно, що я з таким тягарем мусив лишитися на одній нозі? Ану, дай відкину ці старечі патли, вони в очі лізуть, і сльоза йде, ніби я плачу. Такі сиві, наче з попелу виросли. Та хіба я з вигляду такий вже старий, Старбаку, такий вже старий і немічний? Я почуваюся змученим, згорбленим, скоцюрбленим, наче Адам, якому несила тягти на собі століття від часів раю. Боже! Боже! Боже! Розбий моє серце! Розчави мій мозок! Це знущання! Нестерпне, жорстоке знущання, хіба ж я мав стільки радощів у житті, щоб носити сиве волосся і виглядати таким страшенно старим? Ближче! Стань ближче, Старбаку. Дай подивитися в людські очі, це краще, ніж дивитись на небо і на море, краще, ніж дивитися на Бога! Клянуся зеленою землею, клянуся домашнім вогнищем! Це чарівний кристал, друже; я бачу свою дружину й сина у твоїх очах. Ні, ні, ти мусиш лишатися на борту, коли приречений Ахаб піде за Мобі Діком. Це лихо не для тебе. Ні, ні! Недарма я побачив свій далекий дім у твоїх очах!

– О капітане мій, капітане! Благородна душа! Благородне старе серце! Навіщо цькувати ту прокляту рибу? Тікаймо звідси! Покиньмо ці мертві води! І Старбак має дружину й дитя, – дитя його радісної, привітної юності, як і у вас, сер, є дружина й дитя – радість і любов вашої сивої старості! Геть звідси! Геть! Дозвольте мені цю ж мить змінити курс! Як хороше, як весело, мій капітане, ми помчимо до нашого старого Нентакету! Мабуть, і в них зараз таке ж ясне літепло, така ж блакить довкола, мій капітане.

– Так, так. Пам'ятаю, там буває так хороше влітку. Десь о цій порі – якраз опівдні – його вкладають спати… а потім він прокидається, такий жвавий, веселий, сідає на своєму ліжечку, і його мати розповідає йому про мене, старого канібала; про те, як я зараз плаваю в далеких морях, та ще повернуся додому, аби з ним побавитись.

– І Мері, моя Мері також! Вона обіцяла щоранку приносити нашого хлопчика на дюни, щоб він виглядав у морі вітрила свого батька! Так, так! Доволі! Усе вирішено! Ми йдемо в Нентакет! Ходімо, мій капітане, треба прокласти зворотний курс. Погляньте, погляньте! Дитяче личко у вікні, дитяча ручка на пагорбі!

Проте Ахаб дивився убік; він здригнувся, мов висохле дерево, що ронить на землю останній червивий плід.

– Що це? Яка безіменна, незбагненна, неземна сила, який лукавий потаємний володар, жорстокий тиран, не відаючи жалю, гнітить мене і змушує всупереч усім природним порухам душі шалено мчати вперед; і надихає мене звершити те, на що я б у глибині свого серця навіть не смів наважитися? Чи я – Ахаб? Чи я, Господи, чи хтось інший здіймає замість мене цю руку? Та якщо велике сонце рухається не з власної волі, а служить лише попихачем у небі, і кожна зоря керується у своєму русі невидимою силою, – як тоді може битися це жалюгідне серце, як може мислити цей жалюгідний мозок, коли не Бог надихає це биття, це мислення, саме життя замість мене? Небом клянуся, чоловіче, у цьому світі нас змушують бігати по колу, мов отой кабестан, а ганшпугом є Доля. І весь час – поглянь! Це усміхнене небо, це незворушне море! Поглянь! Бачиш отого тунця? Хто вклав у нього бажання хапати й жерти летючих риб? Що стане з убивцями, друже? Хто постане перед вищим судом, коли суддя і сам заслуговує вироку? Та який лагідний вітер, як лагідно дивиться небо; і повітря, мов над квітучим лугом. Десь на схилах Анд зараз косовиця, Старбаку, і косарі поснули на копах сіна. Поснули? Отак; хоч як ми надриваємось, все одно заснемо на ниві. Заснемо? Так, і будемо іржавіти в зеленій траві; мов покинутий серп, торік забутий на жнивах… Старбаку!

Але старший помічник, мертвотно‑блідий від страшного розпачу, вже пішов геть.

Ахаб перетнув палубу, щоб подивитися за борт з іншого боку; і закляк на місці, побачивши у воді віддзеркалення двох пильних, нерухомих очей. Федалла безмовно стояв поруч з ним, спираючись на той самий борт.

Дата добавления: 2015-10-21