Капелюх

А тепер, коли в належний час і в належному місці після такого довгого плавання Ахаб, обійшовши усі інші промислові області, начебто загнав свого запеклого ворога в океанський куток, щоб вразити його на смерть; тепер, коли він перебував майже на тій самій широті і довготі, де дістав страшну рану; тепер, зустрівши корабель, на якому нещодавно бачили Мобі Діка; тепер, коли всі його зустрічі з іншими кораблями однаковою мірою, хоч і по‑різному, свідчили про ту пекельну байдужість, з якою Білий Кит знищував мисливців, і винних і невинних у лихому задумі проти нього, – тепер в очах старого капітана зачаїлося щось нестерпне для слабкодухого зору. Як невгасима Полярна зірка всю нескінченну шестимісячну арктичну ніч дивиться вниз, не відводячи свого гострого, рівного погляду, так і задум Ахаба тепер сяяв над вічною ніччю похмурої команди. Він гнітив людей, тож усі їхні передчуття, страхи й сумніви поспішали глибше сховатися в них у душі і жодним паростком, жодним листком не прорости назовні.

У це передгрозове затишшя на борту зникла будь‑яка радість – і щира, й позірна. Стабб уже не намагався викликати усмішки, а Старбак – гасити їх. Радість і журба, надії й страхи – все наче було змелене на порох і замішане в стужавілий розчин, на якому трималася залізна душа Ахаба. Люди німотно, наче автомати, пересувалися по палубі, весь час відчуваючи на собі владний погляд старого капітана.

Та якби ви уважніше придивилися до нього в заповітні години його самоти, коли, як він гадав, лише одні очі були звернені до нього, ви б побачили, що, подібно до того як погляд Ахаба страшив його команду, так таємничий погляд парса страшив Ахаба – чи то принаймні якось дивно впливав на нього. Невловима, все більша таїна огортала сухорлявого Федаллу; все його тіло проймав безнастанний дрож, і люди дивилися на нього з подивом, так, наче самі не знали, чи він смертне створіння, чи тріпотлива тінь, яку відкидає на корабель невидима сутність. А ця тінь була на палубі постійно. Адже навіть уночі ніхто ніколи не бачив, щоб Федалла заснув чи спустився в кубрик. Він міг непорушно стояти годинами, та ніколи не сідав і не лягав; і його тьмяні, дивні очі ясно промовляли – ми, вірні сторожі, не спочиваємо ніколи.

Хоч би коли моряки виходили нагору, удень чи вночі, Ахаб неодмінно був там – чи стояв біля свого поворотного отвору, чи походжав по палубі між двома нерухомими межами – грот‑щоглою і бізанню; часом його можна було побачити у дверях каюти; він стояв, посунувши вперед свою живу ногу, наче хотів ступити крок; його капелюх з опущеними крисами давив йому лоба, насунутий на самі очі; і хоч як нерухомо він стояв, скільки б ночей і днів він не підходив до свого ліжка, ніхто й ніколи не міг з певністю сказати, чи заплющені очі в нього під капелюхом, чи він так само уважно стежить за підлеглими; він міг так простояти і годину, і дві, і нічна волога перлинами збиралася в кам'яних складках його одягу. Ніч зволожувала його плащ і капелюх, денне сонце їх висушувало; і вже багато днів і ночей він не сходив униз, лише посилав когось до себе в каюту щоразу, коли йому було щось потрібно.

Він їв просто неба, тобто снідав і обідав, бо вечері він навіть не торкався; не підстригав свою чорну бороду, яка росла вся сплутана, мов кострубате коріння повалених вітром дерев, коли вони ще пускають парость біля свого оголеного підніжжя, хоча їхні зелені вершини вже згинули. Та незважаючи на те, що все його життя тепер обернулося на одну безперервну вахту на палубі, і незважаючи на те, що парс стояв свою похмуру вахту так само несхитно, як він, вони все ж таки майже не розмовляли один з одним – хіба що зрідка, коли це ставало необхідним через якусь побутову дрібницю. Здавалося, цих двох людей пов'язували могутні чари; але зовні, в очах нажаханої команди, вони були далекі одне від одного, мов два полюси. Якщо вдень вони ще, бувало, перемовлялися словом, то вночі були німі, не зав'язуючи навіть короткої розмови. Вони стояли так при зоряному світлі по декілька годин, не озиваючись одне до одного, – Ахаб у дверях своєї каюти, парс біля грот‑щогли; і при цьому вони невідривно дивилися одне на одного так, немовби Ахаб бачив у парсі свою тінь, що лежить попереду, а парс в Ахабі – свою втрачену сутність.

І попри все це, саме Ахаб – яким він удень і вночі, щохвилі, щосекунди поставав перед своїми людьми – був сам собі паном, а парс – його рабом. Але водночас вони обоє були наче запряжені в одне ярмо в невидимого володаря, – довга висохла тінь поруч з міцною щоглою. Бо що б не являв собою парс, несхитний Ахаб був наче висока грот‑щогла корабля.

При перших тьмяних проблисках світанку з юта долинав його залізний голос: «Чатових на щогли!» – І весь день до вечора, поки не стемніє, щогодини услід за боєм склянок лунав той самий голос: «Що видно там, нагорі? – Пильнуйте!»

Так минуло днів три‑чотири після зустрічі з «Рахіллю», що втратила дітей; але на горизонті ще не побачили жодного фонтана; божевільний старий почав відчувати недовіру до своєї команди, він сумнівався чи не в усіх, окрім язичників‑гарпунерів; навіть припускав, що Фласк і Стабб зумисне не помічають того, чого він чекав із таким нетерпінням. Та хоч які були його підозри, він з обачності остерігався висловлювати їх уголос, навіть якщо його вчинки викривали недовіру.

– Я хочу побачити кита першим, – оголосив він. – Так! Дублон має дістатися Ахабу!

І він власноруч зробив із троса гніздо – щось подібне до плетеного кошика – і відправив на грот‑щоглу матроса з одношківним блоком, котрий наказав прилаштувати зверху і пропустити крізь нього канат; один кінець каната Ахаб прив'язав до кошика і приготував нагель, щоб закріпити другий кінець біля борту. Потім він, тримаючи в руках вільний кінець, пильним поглядом обвів усіх членів команди, довго дивився на Деггу, Квіквега і Тештіго, швидко відвів очі від Федалли і зрештою, спинивши твердий, упевнений погляд на своєму старшому помічнику, мовив:

– Візьміть цей кінець, сер. Я віддаю його у твої руки, Старбаку.

Потім він влаштувався в кошику, дав знак, і кошика підняли. Старбак закріпив кінець і лишився стояти біля нього. Тепер, тримаючись рукою за грот‑щоглу, Ахаб озирав безмежний простір на багато миль довкола, вперед і назад, вправо та вліво – скільки сягало око з такої висоти.

Коли моряк мусить працювати серед снастей на великій висоті, де немає опори для ніг, і його піднімають на канаті і тримають там, поки він не скінчить роботи, то закріплений на палубі кінець завжди доручають тримати комусь одному, хто має за ним стежити. Річ у тім, що в плутаному розмаїтті снастей буває важко визначити внизу, який кінець куди йде нагорі; і коли весь час витягаються закріплені на палубі канати, легко може статися, що моряк нагорі, не маючи спеціально призначеного охоронця на палубі, через фатальну помилку когось із товаришів полетить з висоти за борт, у морську глибінь. Тому Ахаб у цьому випадку вчинив згідно з морськими звичаями; дивно було одне – що саме Старбак, єдиний із його підлеглих, хто наважився протиставити Ахабу хоч щось подібне до власної волі, до того ж один із тих, на кого Ахаб не міг покладатися як на ревного охоронця, – дивно, що саме його Ахаб обрав своїм охоронцем, без вагання довіривши своє життя людині, якій він не надто довіряв в усьому іншому.

Ахаб не встиг пробути нагорі й десяти хвилин, коли раптом великий морський яструб, червонодзьобий та лютий, які так часто з'являються в цих широтах у такій неприємній близькості від обличчя чатового на щоглі китобійця, – один із таких птахів, виринувши невідомо звідки, з криком заметався навколо його голови, описуючи химерні кола та вісімки. Потім він нараз шугнув на тисячу футів угору, а звідти, ширяючи колами, знову спустився і вихором закружляв біля його голови.

Проте Ахаб, жадібно втупившись у неясний далекий обрій, не зважав на оскаженілого птаха, та й ніхто б, мабуть, не звернув на нього уваги, бо в його появі не було нічого дивного, якби навіть легковажний погляд тепер не вбачав у всьому якогось особливого змісту.

– Ваш капелюх, ваш капелюх, сер! – раптом скрикнув матрос‑сицилієць, що стояв чатовим на топі бізань‑щогли позаду Ахаба і трохи нижче, відділений від нього глибокою повітряною прірвою.

Але смоляне крило вже майнуло перед очима Ахаба, довгий гачкуватий дзьоб простятся до його голови, і чорний яструб з криком злетів у височінь із здобиччю.

Орел тричі облетів навколо голови Тарквінія[361], зірвав із нього шапку, а потім знов опустив її йому на голову, після чого його дружина Танаквіль пророкувала, що він буде царем у Римі. Але тільки повернення шапки обернуло цю подію на добрий знак. Капелюх Ахаба був утрачений назавжди; дикий яструб стрімко летів уперед зі своєю здобиччю, випередив корабель і зрештою зник з очей; але за мить до того можна було побачити ледь помітну чорну цятку, що впала в море з тієї страшної висоти.

Дата добавления: 2015-10-21