Розділ 119

Свічки

У теплих країв безжальні ікла та пазурі; у запашному зеленому розмаїтті ховається бенгальський тигр. Осяйний небосхил вергає люті громи; чарівна Куба знає такі буревії, про які й не чули в хмарних північних краях. Так і в цих сяючих водах японських морів моряка зустрічає найстрашніший з усіх штормів – тайфун. Він часом вибухає під безхмарним небом, наче вибух бомби над дрімотно‑спокійним містом.

Надвечір того дня з «Пекводу» позривало всі вітрила, і він під голими щоглами мусив боротися з шаленим тайфуном, що налетів на нього спереду. Морок оповив усе довкола, і море разом із небом ревіло і розривалося від грому та блискавок, що вихоплювали з пітьми оголені щогли з розмаєним лахміттям вітрил, яке буря після першого нападу люті все ж залишила – побавитися наостанок.

Старбак, схопившись за леєр, стояв на юті і щоразу, як спалахувала блискавка, піднімав голову, щоб побачити, яких іще втрат зазнали сплутані снасті вгорі, а Стабб і Фласк командували матросами, що підтягали і кріпили вельботи. Та все було марно. Міцно закріплений на шлюпбалках човен Ахаба спіткала загальна доля. Велетенський бурун, надимаючись, розбився об високий борт похиленого корабля, пробив дно човна і покотився далі, залишивши човен набирати воду, мов решето.

– От лихо! Справи кепські, містере Старбак, – мовив Стабб, дивлячись на розтрощений човен. – Ну, море, воно таке – що хоче, те й робить. У всякому разі, не Стаббу з ним сперечатися. Бачте, містере Старбак, хвиля добре розбігається, перш ніж стрибнути; оббіжить усю землю навкруги, а потім уже – гоп! – і стрибне. А я, щоб її зустріти, можу розбігтись хіба що по палубі. Та дарма! Це все забавки, як ото в пісні (співає):

Ой, грає море, грає,

А в морі кит гуляє,

Хвостом гопки вибиває!

Отакий він веселун, бешкетун, жартун, пустун,

Наш гуляка‑Океан, гей!

Він сьогодні з вітром п'є,

Кораблі, мов чарки, б'є –

Пий, каже, поки є!

Отакий він веселун, бешкетун, жартун, пустун,

Наш гуляка‑Океан, гей!

Як кораблик розіб'ється,

Він собі облизнеться –

Пий, каже, поки п'ється!

Отакий він веселун, бешкетун, жартун, пустун,

Наш гуляка‑Океан, гей!

– Помовч, Стаббе! – вигукнув Старбак. – Нехай тайфун грає на наших снастях, як на арфі, а ти, якщо ти хоробрий чоловік, тримай себе в руках.

– А я зовсім не хоробрий; хто це сказав, що я хоробрий? Я боягуз. І співаю, аби якось триматися. Ось що я скажу вам, містере Старбак, ніщо у світі не змусить мене припинити співи – хіба що як мені горлянку вріжуть. Та навіть тоді, десять проти одного, що я заспіваю відхідну на славу.

– Ти що, збожеволів? Подивися моїми очима, коли в тебе своїх немає.

– Цебто як? Ви бачите поночі краще, ніж будь‑хто, навіть коли він такий дурний, що аж світиться?

– Мовчи! – закричав Старбак, схопивши Стабба за плече, і вказав у той бік, звідки дув вітер. – Ти не помітив, що шторм іде зі сходу, від того самого румба, куди мусить іти Ахаб у гонитві за Мобі Діком? Від того румба, на який він ліг опівдні? А тепер поглянь на його вельбот, – бачиш, друже, у якому місці в нього пробій? У дні, біля корми, де він завжди стоїть; це місце розтрощене на друзки, чоловіче! А тепер стрибай за борт і співай, коли тобі так хочеться!

– Я вас не зовсім розумію; що це ви таке кажете?

– Так, так, навколо мису Доброї Надії лежить найкоротший шлях у Нентакет, – раптом мовив Старбак сам до себе, наче не чуючи питання Стабба. – Цей шторм, що лютує над нами зараз, міг би стати нам попутним вітром і мчати нас додому. Там, з навітряного боку, пітьма Страшного суду; а з підвітру, за нами, світло – і це не блискавки.

У цю мить, коли між спалахами блискавок панувала непроглядна темрява, біля нього прозвучав чийсь голос, і останні слова заглушив вибух грому.

– Хто тут?

– Старий Громовержець! – відповів Ахаб, навпомацки пробираючись до свого отвору в палубі, і раптом ламані списи вогню розітнули темряву, вказуючи йому шлях.

На суші на дзвіницях установлюють громовідводи, щоб спрямовувати вбивчі розряди в землю; так і на морі більшість кораблів також мають на щоглах щось на кшталт громовідводів, які спрямовують струм у воду. Проте їхні кінці повинні сягати на велику глибину, щоб не доторкатися до корпусу корабля, а постійно перебуваючи у воді, вони можуть завдати чимало клопоту, не кажучи вже про те, що заплутуються у снастях і взагалі сповільнюють хід корабля; з усіх цих причин нижні кінці громовідводів не завжди спускають за борт, їх роблять у вигляді довгих легких ланок, які в разі потреби можна витягти нагору чи спустити у воду.

– Громовідводи! – гукнув до матросів Старбак, схаменувшись, коли сліпучі блискавки прорізали морок вогненними стрілами, вказуючи Ахабу шлях до його поста. – Вони за бортом? Викинути їх, та мерщій!

– Стривайте! – вигукнув Ахаб. – Будемо грати чесно, хоч ми й слабші. Я б наказав поставити громовідводи на Гімалаях і Андах, щоб уберегти світ від загибелі; та мені привілеї не потрібні! Облиште їх, сер!

– Погляньте на щогли! – заволав Старбак. – Вогні святого Ельма!

Всі ноки рей були всипані блідими вогнями, і три високі щогли, на верхівках яких над трійчастими громовідводами світилося по три язики білого полум'я, безгучно палали в повітрі, що тхнуло сіркою, наче три велетенські воскові свічки перед олтарем.

– Чорт з ним, із човном, потоне – туди й дорога! – закричав у цю мить Стабб, якому бортом його власного вельбота, піднятого хвилею, придавило руку, коли він намагався просунути під дно ще один канат. – Пішов він до біса… – Та цієї миті він спіткнувся, голова в нього мотнулася назад, і він побачив білий вогонь. І вже зовсім іншим тоном промовив: – Святий Ельме, помилуй нас!

Для моряка лихослів'я – то його звичайна мова; моряки лаються і в штиль, і в шторм, вони сиплють прокльонами навіть на бом‑брам‑реї, звідки щомиті можуть зірватися в морську безодню; та хоч скільки я плавав морями, а втім ніколи не чув лайки, якщо Господь простягне до корабля свою вогненну руку, якщо його «мене, мене, текел, упарсін» спалахнуть на снастях між вантами.

Поки вгорі палало це біле полум'я, на палубі не було чутно ані слова; нажахані матроси з'юрмилися на баку, і очі в усіх світилися відблисками мерехтливого сяйва, мов далекі сузір'я. У цьому химерному світлі кремезне тіло чорношкірого Деггу, що здавалося втроє більшим, ніж насправді, здіймалося над усіма, наче грозова хмара, з якої тільки‑но вдарив грім. Тештіго шкірив зуби, оголивши свої білі акулячі різці, і вони дивно блищали, немовби їх теж усипали вогні святого Ельма; і татуювання на тілі Квіквега в цьому потойбічному світлі теж горіло, мов сині вогненні письмена Сатани.

Та ось бліде світло на щоглах згасло, і знову морок огорнув «Пеквод» і всіх, хто стояв на палубі. Минуло кілька хвилин. Старбак, пробираючись на ніс, налетів на когось у темряві. Це був Стабб.

– А тепер що скажеш, чоловіче? Я чув твої слова; тепер ти начебто заспівав іншої?

– Атож. Я сказав: «Святий Ельме, помилуй нас»; і сподіваюся, таки помилує. Та хіба він милує тільки плаксиві мармизи? Чи сміх йому не до душі? Бачите, містере Старбак… аж ні, тут надто темно, щоб бачити. Ну, тоді слухайте: я так собі думаю, вогні на щоглах – це на добре; адже щогли заходять у трюм, якому судилося бути напханим по зав'язку спермацетовим лоєм, і тоді спермацет піде вгору по щоглах, наче соки в дереві. Еге ж, наші три щогли будуть як три спермацетові свічки – це віщує успіх!

Цієї миті Старбак побачив обличчя Стабба, що повільно проступало з темряви. Поглянувши вгору, він вигукнув: «Дивіться, дивіться!» – бо високі загострені язики блідого полум'я знову тріпотіли на щоглах і сяяли ще більш зловісно.

– Святий Ельме, помилуй нас, – знову промовив Стабб.

Біля підніжжя грот‑щогли, під дублоном і під вогнями, відвернувши схилену голову від Ахаба, стояв на колінах парс; а кілька матросів на обвислих пертах, де вони щойно працювали, захоплені зненацька блідим спалахом, тулилися одне до одного, наче рій замерзлих ос на гілці. Люди заклякли на палубі в різних позах, мов скелети Геркуланума[356]– стоячи та на бігу; і всі дивилися вгору.

– Так, так, хлопці! – гукав Ахаб. – Дивіться вгору, пильнуйте! Білий вогонь освітлює шлях до Білого Кита! Дайте мені кінець цього громовідводу, я хочу відчути, як б'ється його пульс, і нехай мій пульс б'ється об нього; кров проти вогню! Отак!

Потім він повернувся, міцно стискаючи в лівій руці останню ланку громовідводу, і поставив ногу на спину парса; і, непорушно дивлячись угору, піднявши праву руку, постав прямо перед трійцею троїстих вогнів.

– О, чистий дух чистого вогню, якому я колись вклонявся в морі, як цей парс, поки ти не опалив мене в моєму священнодійстві так, що й досі я маю рубці; тепер я знаю тебе, світлий дух, і знаю, що справжня пошана до тебе – це виклик. Ні на любов, ні на покору ти не зглянешся, і навіть за ненависть можеш тільки вбити; і вбиваєш усіх. Але зараз перед тобою стоїть не безстрашний дурень. Я визнаю твою безмовну, невловиму міць; та до останнього подиху мого стражденного життя я буду поставати проти її беззаконної, насильницької влади. Тут, перед утіленням безособового буття, стоїть особистість. І нехай вона – лише крапка; хоч би звідки я прийшов і хоч куди йтиму, поки я живу на землі–у мені живе велична особистість і знає про свої королівські права. Війна – це біль, ненависть – це страждання. З'явися у своїй нижчій формі – у любові, і я вклонюся тобі; та з'явися в найвищій формі надприродної сили – і можеш спрямувати на мене цілі флотилії збройних світів, все одно в мені є щось, чому до цього байдуже. О чистий дух, із твого вогню ти створив мене, і як істинне дитя вогню, я видихаю його до тебе.

(Раптові спалахи блискавки; дев'ять вогнів на щоглах сяють яскравіше, тепер вони утричі вищі, ніж були. Ахаб, як і всі інші, стоїть із заплющеними очима, притискаючи до повік праву руку.)

Я визнаю твою безмовну, невловиму міць; хіба не так я сказав? І мене до цього не силували; я і зараз не кину цей громовідвід. Ти можеш засліпити мене, і я йтиму наосліп. Ти можеш мене спалити, і тоді я обернуся на попіл. Прийми шану цих бідних очей і цих долонь‑заслонів. Я б її не прийняв. Блискавка розтинає мій череп; очі мої горять вогнем; мозок здригається, і, наче мені відтяли голову, я відчуваю, як вона котиться геть по скам'янілій землі. О‑о! І все ж, засліплений, я йду до тебе. Ти світло, породжене пітьмою; а я – пітьма, що виникає із світла, з тебе! Вогненні стріли згасли; розплющу очі; бачу чи ні? Вогні горять! О всемилостивий! Тепер я пишаюся своїм родоводом. Але ж ти – тільки мій лютий батько, а моєї лагідної матері я не знаю. Жорстокий! Що ти з нею зробив? Ось у чому моя загадка; але твоя загадка більша від моєї. Ти не знаєш, хто породив тебе, і тому вважаєш себе ненародженим; ти не знаєш, де твій початок, і тому гадаєш, що його немає. Я ж знаю про себе те, чого ти про себе не знаєш, о всемогутній. За тобою, ясний дух, стоїть щось безбарвне, для чого вся твоя вічність – лише час, а все твоє творіння механістичне. Крізь тебе, крізь твою полум'яну сутність мої обпалені очі смутно прозирають його. О вогонь‑знайдо, безрідний самітнику, у тебе теж є своя несповідима таїна, своє невиказане горе. І знов у гордому стражданні я впізнаю свого предка. Гори! Гори, щоб сягнути самого неба! Я горю з тобою; я б хотів згоріти з тобою дотла! Викликом я віддаю тобі шану!

– Вельбот! Вельбот! – загукав Старбак. – Поглянь на свій вельбот, старий!

Гарпун Ахаба, викутий Пертом, висів, надійно закріплений, перед носом вельбота, так, щоб його було добре видно; та хвиля, що розбила дно човна, зірвала з гарпуна шкіряний чохол, і тепер на сталевому лезі тріпотів блідий двоїстий вогник – мов зміїне жало. Старбак схопив Ахаба за руку:

– Бог, Бог проти тебе, старий; схаменися! Це лихе плавання; недобре воно почалося і не добром скінчиться! Дай мені обрасопити реї, поки ще можна, і попутний вітер понесе нас додому, щоб ми могли вийти в море знову – на добро, а не на лихо!

Почувши слова Старбака, нажахані матроси кинулися до брасів – хоча на реях не лишалося жодного вітрила. Якусь мить здавалося, наче вони поділяють думку старшого помічника; почулися бунтівні вигуки. Але, жбурнувши на палубу ланки громовідводу і вихопивши вогняний гарпун, Ахаб змахнув ним, наче смолоскипом, і поклявся, що заколе першого, хто торкнеться брасів. Налякані грізним виразом його обличчя і ще більше – полум'яним списом у руці, матроси відсахнулися назад; і Ахаб заговорив знову:

– Ви дали обітницю спіймати Білого Кита; і ваша обітниця не слабша від моєї. А старий Ахаб дав обітницю серцем, тілом і душею, усім життям. І щоб ви бачили, як б'ється це серце, погляньте – отак я задуваю останній страх! – І одним подихом він загасив вогонь на лезі гарпуна.

Як під час грози на рівнині люди тікають від могутнього самотнього в'яза, чия висота і міць роблять його сусідство ще більш небезпечним, бо притягують блискавку, так і при останніх словах Ахаба моряки сахнулися від нього з бентежним острахом.

Дата добавления: 2015-10-21