Розділ 113

Горно

Якось опівдні Перт, із розкошланою бородою, у цупкому фартуху з акулячої шкіри, стояв між горном і ковадлом, яке містилося на підставці із залізного дерева, і однією рукою тримав над жаром наконечник для піки, а другою роздмухував легені свого горна, коли до нього підійшов капітан Ахаб з невеликим пошарпаним шкіряним мішком у руках. За кілька кроків від горна похмурий Ахаб зупинився і стояв доти, поки Перт не витяг залізний наконечник з вогню і не почав, поклавши його на ковадло, бити молотом, так що розжарена червона маса випустила в повітря густий тріпотливий струмінь іскор, що пролетів біля Ахаба.

– Це твої буревісники, Перте? Вони завжди летять слідом за тобою. Ці птахи приносять щастя, та не всім, – бачиш, вони опікають; але ж ти, ти живеш серед них і не дістав жодного опіку.

– А я і так кругом обпечений, капітане, – відгукнувся Перт, спершись на свій молот, – обпечений із голови до п'ят; тож не так легко мене опекти.

– Ну, ну, годі. Твій надтріснутий голос звучить надто спокійно; цей розважливий спокій горя… Я сам не в раю і не можу терпіти муки інших, коли вони не божеволіють з горя. Ти ж повинен був із глузду з'їхати, ковалю; скажи, чого ти досі не втратив розуму? Як ти можеш терпіти це і не збожеволіти? Невже небо досі так ненавидить тебе, що ти не можеш збожеволіти? Що це ти робив?

– Перекував старий наконечник для піки, сер; він весь був у борознах та щербинах.

– А хіба ти можеш знову зробити його гладким, ковалю, коли він такий зужитий?

– Певно, що можу, сер.

– І, мабуть, можеш розгладити будь‑які борозни та щербини, ковалю? Тобі байдуже, наскільки твердий метал?

– Так, сер. Усі борозни та щербини, крім однієї.

– То поглянь сюди! – гарячково вигукнув Ахаб, ступивши до Перта й обома руками спершись йому на плечі. – Поглянь сюди, сюди, – чи ти можеш розгладити таку борозну, ковалю? – І він провів долонею по своєму похмурому чолі. – Якби ти міг це зробити, ковалю, я б радо поклав голову на твоє ковадло і відчув, як твій тяжкий молот ударить мене між очі! Кажи! Ти можеш розгладити цю борозну?

– Оце ж та сама і є, сер. Хіба я не казав, що можу розгладити всі борозни, крім однієї?

– Так, старий, це вона і є. Твоя правда, ковалю, її не можна розгладити; бо хоча ти бачиш її тут, на плоті, насправді вона вже врізалася в кістку мого черепа – він весь у борознах зморшок! Та облишмо ці дитячі балачки. Сьогодні більш ніяких острог та пік. Поглянь сюди! – І він струснув своїм шкіряним мішком, наче там були золоті монети. – У мене теж є для тебе замовлення. Мені потрібний гарпун, Перте, такий, щоб тисяча чортів в одній запряжці не могли його розігнути; такий, щоб стирчав у кита в боці, як його власний плавець. Ось твій матеріал, – і він кинув мішок на ковадло. – Тут зібрані цвяхи, якими прибивають сталеві підкови скакових коней.

– Цвяхи для підков, сер? Що ж, капітане Ахаб, це найкращий, найміцніший матеріал для ковальської справи.

– Так, старий, я це знаю; ці цвяхи, сплавлені разом, будуть триматися, мов на клею, звареному з кісток убивць. Поквапся! Викуй мені гарпун. Та спершу ти маєш викувати мені дванадцять прутів, щоб із них зробити стрижень; сплети їх і звари з них стрижень, як плетуть канат із волокон. Мерщій! Я розпалю вогонь.

Коли дванадцять прутів були готові, Ахаб власноручно випробував їх, обвиваючи по черзі навкруг довгого і товстого залізного болта.

– Оцей не годиться, Перте. – І він відкинув останній геть. – Треба перекувати.

Потім, коли Перт уже мав намір зварювати дванадцять прутів, Ахаб зробив йому знак зупинитися і сказав, що він викує свій гарпун сам. І, важко дихаючи, він заходився бити молотом по ковадлу.

Перт подав йому розжарені прути, з горна з гудінням виривалися довгі язики полум'я, і в цю мить до них нечутно підійшов парс і схилив голову перед вогнем, так, немовби посилав на їхню працю прокльони чи благословення. Та коли Ахаб звів очі, він непомітно слизнув геть.

– Що там робить те бісівське кодло? – промимрив Стабб на півбаку. – Цей парс чує вогонь, мов сірник, і сам тхне смаленим, наче запал у мушкеті.

Нарешті стрижень, уже зварений, нагріли востаннє; Перт опустив його, щоб остудити, у діжку з водою, і струмінь гарячої пари з шипінням вилетів просто в обличчя Ахабу, котрий, схилившись, стояв поруч.

– Ти хочеш поставити на мені тавро? – гримнув він, відсахнувшись, і скривився від болю. – Невже я викував його, щоб катувати тільки самого себе?

– Боронь Боже, сер! Та от що мене страшить, капітане Ахаб: чи не для Білого Кита цей гарпун?

– Для білого диявола! А тепер мені потрібні леза, їх ти викуєш сам, старий. Ось тобі мої бритви з найкращої сталі; візьми, і нехай зубці мого гарпуна будуть гострі, мов крижані голки Льодовитого моря.

Якусь мить старий коваль непорушно дивився на бритви, наче волів не торкатися їх зовсім.

– Візьми їх, старий, візьми, мені вони ні до чого; я тепер не голюся, не вечеряю і не читаю молитви, поки… та годі, берися до роботи!

Невдовзі сталевий наконечник, якого Перт зробив у формі стріли, увінчав новий гарпун, приварений до стрижня, і коваль, приготувавшись розжарити лезо востаннє перед гартом, гукнув до Ахаба, щоб той посунув ближче діжку з водою.

– Ні, ні, води не треба; я хочу дати йому справжнього гарту – на смерть. Агов, там, нагорі! Тештіго, Квіквегу, Деггу! Що скажете, язичники? Чи ви згодні дати мені стільки крові, щоб вона вкрила це лезо? – І він здійняв гарпун високо вгору. Три темні голови кивнули: так. Три надрізи було зроблено на язичницькій плоті, і так було загартовано гарпун для Білого Кита.

– Ego non baptizo te in nomine patris, sed in nomine diaboli![353]– люто вигукнув Ахаб, коли убивче залізо із шипінням всотало свою хрещальну кров.

Ахаб оглянув усі запасні древка, що зберігалися в трюмі, і вибрав серед них одне – з американської ліщини, ще не очищене від кори. Його вставили в залізний розтруб. Потім розмотали бухту нового троса, відрізали сажнів десять і туго натягнули на кабестані. Ахаб наступив на трос ногою, і він загудів, як струна. Тоді, низько схилившись і перевіривши, чи немає в канаті вузлів чи потовщень, Ахаб вигукнув:

– Добре! Можна кріпити руків'я.

Трос розплели з одного кінця, вільні волокна скрутили і застромили в розтруб гарпуна; потім туди щільно прилаштували древко; вільний кінець міцно закріпили, туго повивши штертом. Тепер, коли все було зроблено, дерево, залізо і мотуззя – три парки – об'єдналися в неподільне ціле, Ахаб похмуро рушив геть, забравши свою зброю; а удари його кістяної ноги і удари ліщинового дерева відлунювали в палубі. Та не встиг він зайти до своєї каюти, як позаду нього почувся тихий, чудний, трохи глумливий і водночас жалісний звук. О Піп! Твій журливий сміх, твій бездумний, проте тривожний погляд – усі твої дивні гримаси багатозначно сплелися з гіркою долею цього приреченого корабля і глумилися з нього!

Дата добавления: 2015-10-21