Розділ 107

Тесля

Коли ти сядеш, мов султан, серед місяців Сатурна і поглянеш на якусь абстрактну людину окремо, вона здаватиметься тобі чудом, утіленням величі та скорботи. Та поглянь з цієї ж точки зору на все людство укупі, і тобі видасться, що це просто зборисько нікчемних дублікатів – байдуже, чи ти візьмеш одну епоху, чи всю історію в цілому. Але за всієї мізерності цього чоловіка, що аж ніяк не був взірцем піднесеної гуманістичної абстракції, тесля на «Пекводі» не був дублікатом, і тому тепер він виходить на сцену власною персоною.

Як і більшість корабельних теслярів, особливо тих, що ходять на китобійцях, він був певною, досить приблизною, проте цілком достатньою мірою обізнаний з усіма ремеслами та професіями, спорідненими з його власною, бо теслярська справа – це наче старий розгалужений стовбур, від якого відходять усі численні ремесла, що так чи інакше використовують деревину як первинний матеріал. Але на додачу до всього, про що йдеться в наведеному вище узагальненому твердженні, тесля з «Пекводу» був дуже вправним майстром у терміновому виготовленні всіляких складних механічних пристроїв, які можуть знадобитися на великому кораблі під час чотирирічного плавання в далеких та пустельних морях. Вже не кажучи про його сумлінне виконання своїх прямих обов'язків – наприклад, полагодити розбитий вельбот чи порепану рею, випрямити лопать у весла, вставити новий ілюмінатор, забити клин у бортову обшивку чи щось таке, – він був справжнім умільцем і в інших справах, коли в когось з'являлася така потреба чи просто дурна забаганка.

Великою сценою, на якій він розігрував усі свої численні ролі, був його верстат – довгий, грубо збитий стіл, оснащений кількома лещатами різних розмірів, і залізними, і дерев'яними. І за винятком тих днів, коли до бортів були пришвартовані кити, цей верстат стояв поперек палуби, міцно принайтований до задньої стіни саловарні.

Буває, якийсь нагель, надто товстий, не влазить у гніздо – тесля затисне його в одні із своїх слухняних лещат і миттю обточить. На палубі спіймали берегову пташку із строкатим пір'ям – тесля візьме тонко розпиляні пластинки з китового вуса та обідки з кашалотової кістки і змайструє клітку‑пагоду з гострим дашком. Весляр розтягнув сухожилля на руці – тесля приготує йому знеболюючу мазь. Стабб захотів, щоб у нього на веслах були яскраво‑червоні зірки, – і тесля, затискаючи у великих дерев'яних лещатах весло за веслом, намалює для нього ціле червоне сузір'я. Комусь із матросів закортіло прикрасити себе сережками з акулячих хребців – тесля просвердлить йому вуха. У когось заболів зуб – тесля витягає свої обценьки і ляскає долонею по верстаті, запрошуючи його сісти; а якщо бідолаха кривиться від болю під час незавершеної операції, тесля, прикрутивши руків'я великих дерев'яних лещат, велить йому затиснути в них нижню щелепу, якщо він хоче, щоб зуба таки вирвали. Одне слово, тесля був на всі руки майстер і ставився до всього байдуже, без страху і без пошани. Зуби для нього були все одно що китові кістки; голови – все одно що колоди; а людей він вважав чимось на кшталт кабестанів. Можна подумати, що за такого широкого й різноманітного застосування своїх талантів, за такої спритності він повинен був мати гострий розум. Аж ні. У цьому чоловікові ніщо не вирізнялося так, як його очевидна, безособова дурість; я сказав – безособова, бо вона так непомітно зливалася з довколишнім безмежжям, що здавалася невід'ємною часткою всеосяжної безтурботної дурості цього видимого світу, який, хоч і перебуває в безнастанному та різноманітному русі, однак зберігає вічний спокій і не зважає на вас, навіть якщо ви копаєте підвалини для соборів. Проте в теслі крізь цю майже страхітливу дурість, пов'язану, очевидно, із всесвітньою байдужістю, подеколи прозирав якийсь старечий, допотопний, підтоптаний гумор, подекуди прикрашений блистками ветхих дотепів, який, певно, допомагав йому відстоювати нічну вахту ще на замшілому баку Ноєвого ковчега. Чи був наш старий тесля все своє довге життя мандрівником, який під час нескінченних подорожей не тільки не поріс мохом, але й обчистив зі своїх бортів усе, що до них пристало раніше? Він був просто абстракцією, неподільною єдністю, цілісною і непідкупною, як новонароджене немовля; він жив, не приділяючи уваги ні тому, ні іншому світові. Дивовижна цілісність його вдачі сягала безглуздя; адже всіма своїми численними ремеслами він займався не за покликом розуму чи натхнення, не тому, що цього навчився, і не з усіх цих трьох причин разом; для нього це був просто безцільний, сліпий, самовільний процес. Він був лише знаряддям; його мозок, якщо він взагалі у нього був, мабуть, давно вже перетік йому в пальці. Він був схожий на один із тих нерозумних, проте вельми корисних шефілдських винаходів, multum in parvo[344], що зовні виглядають як прості кишенькові складані ножі трохи збільшеного розміру, проте мають у собі не тільки різнокаліберні леза, а й штопори, викрутки, щипці, швайки, пера, лінійки, пилки для нігтів та свердла. Тож якщо начальники теслі захотіли б скористатися ним як викруткою, їм варто було лише відкрити в ньому відповідну частину, і викрутка була б тут; а якби їм знадобилися щипці, досить було взяти його за ноги.

Утім, як зазначалося вище, цей універсальний інструмент, цей складаний тесля не був ні машиною, ні автоматом. Якщо душі у звичному розумінні цього слова в нього не було, то все ж була якась сутність, що по‑своєму виконувала її обов'язки. Що це було – есенція «живого срібла» чи кілька крапель нашатирного спирту, – сказати не можу. Проте ця сутність таки жила в ньому років шістдесят, а може, й більше. Саме ця невловима, лукава життєва субстанція змушувала його з ранку до ночі щось бубоніти до самого себе; але то було просто невиразне, несвідоме бубоніння колеса; можна також порівняти його тіло із сторожкою вартового, а цього самотнього промовця всередині – із самим сторожем, який весь час розмовляє сам із собою, щоб не задрімати.

Дата добавления: 2015-10-21