Розділ 99

Дублон

Я вже розповідав, що Ахаб мав звичку походжати по юту, повертаючи біля нактоуза та біля грот‑щогли; але серед багатьох інших деталей, які слід було завважити, я не згадав про те, що інколи під час таких прогулянок, коли тяжкі роздуми оволодівали ним з особливою силою, він робив зупинки в обох цих кінцевих пунктах свого маршруту і стояв, пильно роздивляючись один предмет перед собою. Коли він зупинявся біля нактоуза, це була загострена стрілка компаса, у яку він втуплював погляд, і цей погляд пронизував, мов спис, вістрям своєї палкої жаги; а коли, продовживши прогулянку, він доходив до грот‑щогли і зупинявся перед нею, то його жагучий погляд, наче прикутий, завмирав на прибитій до дерева золотій монеті, і весь його вигляд виражав ту саму несхитну рішучість – тільки, можливо, з домішкою шаленого, пристрасного бажання і навіть якоїсь надії.

Та якось уранці, зупинившись перед дублоном, він затримав погляд на зображеннях і написах, вибитих на ньому, немовби цього разу вперше схотів пов'язати їхній таємний зміст із своєю маячною, невідступною ідеєю. Адже кожна річ має свій зміст, інакше всі речі нічого не варті, і сам наш круглий світ – просто круглий нуль, який годиться хіба що для того, щоб його відправляти на продаж возами, як пагорби під Бостоном, і гатити ним твань десь на Зоряному Шляху.

Це був дублон чистого самородного золота, викопаного у самому серці прекрасних пагорбів, по яких тече на захід та на схід у золотоносних пісках не один Пактол[323]. І хоча тепер він був прибитий серед іржавих залізних болтів і позеленілих мідних цвяхів, все ж таки і тут він, недоторканий, недосяжний для всього нечистого, зберіг свій тропічний блиск. І незважаючи на те що його оточували люди, для яких немає нічого святого, і матроси, що не бояться ні бога, ні чорта, постійно проходили повз нього; незважаючи на те що у довгі, як життя, ночі його огортала густа пітьма, яка могла приховати під своїм покровом будь‑яку злодійську витівку, кожний новий світанок дублон зустрічав на тому самому місці, де проводжав захід сонця. Адже це був особливий дублон; він призначався для іншої, страхітливої мети; і матроси – народ непутящий, як то ведеться, – усі до одного вбачали і шанували в ньому талісман Білого Кита. Подеколи у тоскні години нічної вахти вони розмовляли про нього, гадаючи, хто його отримає і чи доживе його новий хазяїн до того дня, коли зможе його витратити.

Ці величні золоті монети Південної Америки схожі на медалі Сонця чи на круглі пам'ятні значки із зображенням тропічних краєвидів. Тут є і пальми, і кози‑альпага, і вулкани; сонячні диски та зорі; орбіти небесних сфер і роги достатку, і розкішні знамена – усе рясніє і сяє красою; здається, саме коштовне золото стає ще дорожчим і блищить ще яскравіше, пройшовши крізь їхні елегантні, по‑іспанському поетичні монетні двори.

Дублон «Пекводу» був одним із найкрасивіших зразків подібних виробів. На його круглому краю були вибиті літери: REPUBLICA DEL ECUADOR, QUITO. Отже, вітчизна цієї монети була розташована в самому центрі світу, під великим екватором, і мала його ім'я; дублон відлили в Андах, у країні вічно квітучого літа. Цей напис був обрамлений зображенням трьох гірських піків; з одного виривалося полум'я, на другому височіла вежа, з третьої кукурікав півень, і згори їх дугою оточували знаки зодіаку зі своїми звичайними кабалістичними символами. А Сонце – наріжний камінь – саме входило в точку рівнодення в Терезах.

Під цією екваторіальною монетою тепер стояв Ахаб, якому і тут не поталанило уникнути сторонніх поглядів.

– Є щось вічно себелюбне в гірських вершинах, і у вежах, і у всіх інших великих та величних предметах; досить поглянути на ці три вершини, сповнені люциферової пихи. Несхитна вежа – це Ахаб; вулкан – це Ахаб; відважний, переможний птах, що не відає страху, – це також Ахаб; у всьому Ахаб, і це кружальце золота – просто подоба іншої, ще круглішої кулі, яка, мов чарівне дзеркало, кожному, хто зазирне в нього, являє таїну його власного єства. Велика праця – і мізерний здобуток для того, хто прагне, щоб світ розгадав цю таїну; світ не може розгадати сам себе. Зараз мені здається, що в цього чеканного сонця якесь розпашіле чоло; що це? Ну, та звісно! Воно вступає у знак штормів – у знак рівнодення! А всього шість місяців тому воно викотилося з минулого рівнодення в Овні. Від шторму до шторму! Ну, та нехай. Народжена в муках, людина мусить жити у стражданні і вмерти в недузі. Нехай так! Ми ще поборемося з тобою, біда. Нехай буде так.

– Пальці феї не лишили б слідів на цьому золоті, а пазурі диявола, видно, провели на ньому звечора свіжі подряпини, – промимрив собі під ніс Старбак, перехилившись через фальшборт. – Старий наче читає страшний напис Валтасара. Я ще ніколи не придивлявся до монети. Ось він спускається вниз; ану, піду гляну. Темна долина між трьома величними вершинами, що сягають неба, – це схоже на Святу Трійцю в неясному земному зображенні. Бог приймає нас у цій долині Смерті, а Сонце все одно сяє провідним вогнем надії над нашим мороком. Опустивши очі, ми бачимо замшілу землю темної долини; та варто нам звести погляд – і сонце квапиться потішити наш зір. Але ж велике сонце не приб'єш на одному місці, і якщо ми схочемо шукати в нього розради опівночі, то будемо марно блукати поглядом по небі! Ця монета говорить до мене мудрою, тихою, правдивою і все ж таки смутною мовою. Я мушу її покинути, щоб Істина не змогла навіяти мені підступну слабкість.

– Он іде старий Могол, – почав Стабб свій монолог біля саловарні, – як він на неї витріщався! А слідом і Старбак пішов геть; і обличчя в обох, я б сказав, сажнів по дев'ять у довжину. Це від того, що вони дивилися на шматок золота, котрий, якби він був у мене, а я – на Негритянському пагорбі чи у Корлієрському закруті, я б довго не роздивлявся; я б його просто витратив. Гм! На мою вбогу та не просвічену думку, це досить дивно. Мені доводилося бачити дублони в інших рейсах – і старі іспанські дублони, і дублони Перу, і дублони Чилі, і дублони Болівії, і дублони Попаяну[324]; я бачив чимало золотих луїдорів, і пістолів, і джонів, і чвертьджонів. Що такого дивного в цьому екваторіальному дублоні? Клянуся Голкондою, треба піти подивитися! О, та тут справді якісь чудні значки! Мабуть, це якраз те саме, що старий Боудич у своєму «Альманаху» називає зодіаком і що так само зветься в календарі, котрий лежить у мене внизу. Ану, піду принесу календар; бо коли й справді, як то кажуть, можна викликати диявола з допомогою «Арифметики» Деболла, то можна було б видобути зміст із цих закорючок з допомогою массачусетського чисельника. Ось вона, ця книга. Тепер подивимось. Знаки і всілякі дива; і сонце, воно завжди серед них. Еге, еге; ось вони, мої любчики, ось вони, всі живенькі: Овен, чи Баран; Телець, або Бик; а ось – бодай я скис! – ось і Близнята. Гаразд. А сонце, воно серед них катається. Еге, а отут на монеті воно переступає поріг між двома з цих дванадцяти гостин, що замкнені в одному колі. Ну, книго, ти краще лежи отут; ви, книжки, мусите знати своє місце. Ви даєте нам голі факти і слова, а думати – то наша справа. Тож на цьому покінчимо і з массачусетським календарем, і з «Альманахом» Боудича, і з «Арифметикою» Деболла[325]. Знаки і дива, еге ж! Їй‑богу, шкода, якщо в цих знаках нема ніякого дива, а в диві ніякого смислу! Десь тут має бути ключ до розгадки; ану стривай, цить! Їй‑право, я його знайшов! Чуєш, дублоне, твій зодіак – це людське життя в одному круглому розділі; і зараз я тобі його прочитаю одним духом. Ну, календарику, ходи сюди! Почнемо: це Овен, або Баран, – хтивий поганець; він плодить нас на землі; осьо Телець, або Бик, уже наготувався буцнути нас рогами; далі йдуть Близнята – тобто Скверна і Чеснота; ми прагнемо Чесноти, аж раптом вилазить Рак і тягне нас назад, а тут, на шляху від Чесноти, лежить рикаючий Лев – він люто гризе нас і плеще лапою по плечах; ледве ми його спекалися, аж гульк – стрічаємо Діву! Тобто наше перше коханнячко; оженилися і гадаємо, наче щасливі довіку, і тут перед нами постають Терези – щастя зважено, і видно, що його замало; ми зажурилися і раптом – плиг угору! – це Скорпіон жальнув нас у зад; тоді ми починаємо гоїти рану, і тут – фью! – у нас зусібіч летять стріли, це Стрілець бавиться на дозвіллі. Доводиться витягати стріли; а тут таран‑Козеріг, чи то Козел, де й узявся – скаче просто на нас і закидає нас бозна‑куди; а там Водолій виливає нам на голову цілий потоп, і ось ми вже втонули та спочиваємо з Рибами під водою. А ось проповідь, написана високо в небі, і сонце проходить крізь неї щороку, і щороку повертається живе та здорове. Воно весело котиться там, нагорі, крізь біди та знегоди; а тут, унизу, весело прошкує Стабб. Ніколи не журися – це моє правило. Бувай, дублоне! Та зажди, он іде опецьок Водоріз; ану сховаюся за саловарню та послухаю, що він скаже. Еге, ось він зупинився перед монетою; зараз таки щось мовить. Ось, ось, починає!

– Не бачу тут нічого, крім золотого кружальця, і це кружальце отримає той, хто першим побачить одного кита. Чого вони всі так на нього витріщаються? Його ціна – шістнадцять доларів, це правда; якщо вважати по два центи за сигару, вийде дев'ятсот шістдесят сигар. Я не курю смердючу люльку, як Стабб, та сигари мені до душі; а тут їх дев'яносто шість одразу; ось чому Фласк іде на марс їх видивлятися.

– Не знаю, чи розумно це, чи ні; якщо насправді розумно, то виглядає як справжнє глупство; а якщо це глупство, то все ж здається досить розумним. Цить! Ось іде наш старий з острова Мен; мабуть, він був там візником на катафалку, поки не надумав стати моряком. Він кладе стерно на борт біля дублона і обходить грот‑щоглу з іншого боку; о, та там до щогли прибита підкова; та ось він знов підходить до монети; що б це могло значити? Ану цить! Він знов щось бурмоче. Ач, який у нього голосина! Скрегоче, як розчовганий кавовий млин! Треба настовбурчити вуха та прислухатись.

– Якщо нам судилося спіймати Білого Кита, це станеться за місяць і один день, і сонце тоді стоятиме в якомусь із цих знаків. Я вивчив знаки, я розумію такі малюнки; сорок років тому мене навчила цього одна стара відьма з Копенгагена. Тож у якому знаку буде сонце? Воно буде під знаком підкови; ось вона, підкова; напроти золота. А що таке знак підкови: це лев, що рикає і розриває. Ох, кораблику, наш старенький кораблику, моя стара голова труситься, як я думаю про тебе.

– Ось і ще одне тлумачення тої самої писанини. Люди різні, та світ один. Сховаюся знов! Сюди іде Квіквег, весь у татуюванні – сам наче всі дванадцять знаків зодіаку. Ану, що скаже канібал? Бодай я пропав, коли він не порівнює знаки! Дивиться на своє стегно; мабуть, гадає, що сонце у нього в стегні, чи в гомілці, чи, може, у кишках, – так само просторікують про астрономію сільські баби. А він, їй‑право, щось таки знайшов у себе біля стегна; певно, там у нього Стрілець. Ні, він не втямить, що воно таке, цей дублон; думає, то старий ґудзик від королівських штанів. Нумо, хутчіш назад! Сюди йде той бісів привид Федалла[326]; хвіст, як завжди, підібганий та захований, а в носки черевиків, як завжди, напхане клоччя. Ану, що він скаже, зі своєю бісівською мармизою? О, та він робить знаки сонцю і низько вклоняється; там на монеті вибите сонце, а він завзятий сонцепоклонник, будьте певні. Отак! Знов та й знов. Сюди йде Піп – от бідолаха! Краще б чи він умер, чи я; він мене страшить. Він також стежив за цими тлумачами, та й за мною, а тепер – гляньте! – і сам іде сюди, щоб роздивитися монету; яке в нього нелюдське, божевільне обличчя! Ану тихше!

– Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.

– Боже, та це він вчить граматику Мюррея[327]! Робить вправи для мозку, бідолашний хлопчина! Ану цить, – знову щось каже!

– Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.

– Він її напам'ять завчає, – цить! ось знову.

– Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.

– Сміх та й годі, їй‑богу!

– І я, і ти, і він; і ми, і ви, і вони – усі кажани; а я – ворона, тим паче коли сиджу отут на верхівці сосни. Кар! Кар! Кар, кар‑р! Кар! Хіба ж я не ворона? А де опудало? Он воно стоїть, дві кістки засунуті у старі штани, а інші дві стирчать з рукавів старої куртки.

– Цікаво, чи не мене він має на увазі? Оце комплімент! Бідний хлопчина! Відтак тільки повіситись. Краще мені триматись від нього подалі. Інших я терплю, бо в них з головою все гаразд; а цей надто по‑мудрому збожеволів, як для мого здорового глузду. Отож покину його, поки він там щось мимрить.

– Ось пупок корабля, оцей дублон, і всім нетерпець його відкрутити. А спробуйте, відкрутіть собі пупок – що тоді буде? Та якщо він тут лишиться, це теж негаразд, бо коли щось прибивають до щогли, отже, справи кепські. Ха! Старий Ахаб! Білий Кит, він тебе приб'є цвяхами. А це сосна. Мій батько колись зрубав сосну в нашому Толланд‑Канті і знайшов у ній срібну каблучку, вона вросла у дерево, вінчальна каблучка якоїсь старої негритянки. Як вона туди потрапила? Це саме спитають і в годину повстання з мертвих, коли виловлять з води оцю стару щоглу, а на ній – дублон під шкаралупою з мушель. Ох, золото! Дорогоцінне золото! Скоро тебе прибере до рук зелений скнара! Цить, цить! Бог світами мандрує, ожину збирає. Кок! Агов, коку! Час куховарити! Дженні! Гей, гей, гей, Дженні! Спечи нам млинців!

Дата добавления: 2015-10-21