Вигнанець

Минуло лише кілька днів після зустрічі з французом, коли одна визначна подія сталася з найнезначнішим членом екіпажу «Пекводу»; ця подія була вельми прикрою і призвела до того, що наш корабель, подеколи розгульно веселий, та все одно приречений, отримав свій живий провісницький знак, що віщував йому найстрашніші знегоди.

Не всі члени команди китобійця ходять на вельботах. На борту завжди лишається кілька матросів, які повинні стернувати, поки вельботи женуться за китами. Звичайно ці матроси – дужі хлопці, як і ті, що в команді вельбота. Проте, якщо хтось із матросів виявиться надто слабосилим, чи незграбним, чи боягузливим, такого не візьмуть у вельбот ні в якому разі. На «Пекводі» таким було негреня на прізвисько Піппін, або, скорочено, Піп. Бідолашний Піп! Ви вже чули про нього; звісно, ви пам'ятаєте його бубон у ту жахливу ніч з її похмурими веселощами.

Зовні Піп і Галушка були до пари – як чорний поні і білий поні, яких заради сміху запрягли разом. Та якщо невдаха‑Галушка був вайлуватим тугодумом, Піп – хоча й занадто вразливий – був жвавим, веселим хлоп'ятком; він мав доброзичливу, веселу та погідну вдачу, властиву його племені, – племені, що святкує будь‑яке свято набагато веселіше та з більшою охотою, ніж будь‑яка інша раса. Для негрів весь календар мав би складатися з трьохсот шістдесяти п'яти Днів незалежності та Нових років. І не посміхайтеся так, коли я напишу, що це чорне хлоп'я було просто осяйним – адже й чорнота може сяяти; погляньте хоча б на панелі з чорного дерева, що виблискують у королівських палатах. Але Піп любив життя з усіма його невинними втіхами; і та моторошна історія, в котру він не знати як ускочив, на лихо, потьмарила це сяяння; хоча, як ми побачимо згодом, згаслий у ньому вогник ще спалахне таємничим грізним полум'ям, у похмурому світлі якого він засяє в десять разів яскравіше, ніж за тих часів, коли, білозубо всміхаючись, із запалом витанцьовував на зеленому лузі у своєму рідному Толланд‑Канті в Коннектикуті, приспівками і веселим сміхом перетворюючи круглий небосхил на бубон, обвішаний дзвониками зірок. Так ясного дня діамант на сніжно‑білій шиї з голубими жилками, мов краплина чистої води, виграє здоровим блиском; та якщо досвідчений ювелір захоче показати вам цей діамант у всій його чудесній красі, він помістить його на темне тло, а потім освітить – не сонцем, а газовим світлом. І тоді він засвітиться холодним прекрасним вогнем; тоді осяйний і зловісний діамант, що колись був символом кришталевого небосхилу, здається вкраденим з корони володаря пекла. Проте повернімося до нашої історії.

Сталося так, що під час афери Стабба з сірою амброю один весляр із його човна розтягнув собі зап'ястя і деякий час не міг працювати; тож на цей час його мусив заміняти Піп.

Коли Стабб уперше взяв його до свого вельбота, Піп дуже нервував; добре, що їм тоді не пощастило близько підійти до кита, і тому Піп не осоромився, хоча Стабб, помітивши його хвилювання, потім довго повчав хлопця, що слід дбайливо розвивати свою хоробрість, бо вона завжди може знадобитися.

Під час другого полювання вельбот наблизився впритул до кита, і коли риба відчула в боці убивчий гарпун, вона вдарила хвостом у дно човна якраз під банкою, на якій сидів Піп! Хлопець, сповнений жахом, вистрибнув із човна з веслом у руці; при цьому він зачепився за ослаблений лінь, потягнув його за собою і, шубовснувши у воду, одразу ж у ньому заплутався. Тієї миті кит зробив могутній ривок, почалася гонитва, лінь почав стрімко натягатись, і бідолашний Піп, весь у піні, виринув під носом вельбота, куди його затяг безжальний лінь, обмотаний навколо його грудей та шиї.

На носі стояв Тештіго. Він аж палав від мисливського захвату, охоплений жагою гонитви, і в ту мить просто зненавидів цього боягузливого вилупка! Схопивши ніж, він заніс гостре лезо над лінем і, повернувшись до Стабба, видихнув: «Рубати?» А посиніле обличчя задиханого Піпа німотно благало: «Так, заради Бога!» Усе це сталося за якихось півхвилини.

– Рубай, чорти б його взяли! – гримнув Стабб; і так кит був втрачений, а Піп урятований.

Тільки‑но бідолашне негреня трохи очуняло, на нього зусібіч полився потік лайки та прокльонів. Стабб, зачекавши, поки ця злива ущухне, у простій, діловій, хоч і напівжартівливій манері оголосив Піпу офіційну догану; а на завершення неофіційно дав йому одну вельми корисну пораду. Вона полягала в наступному: ніколи не стрибай з човна, Піпе, ніколи – хіба що тоді, як… проте далі йшло щось геть незрозуміле, як то завжди буває з мудрими порадами. Річ у тім, що взагалі девіз китобоя під час полювання – сиди в човні; та бувають випадки, коли краще керуватися іншим правилом – стрибай із човна. Отже, збагнувши, що давати Піпу ці розумні поради у всій їх незбагненній складності – значить заздалегідь виправдовувати всі його майбутні стрибки у воду, Стабб облишив повчання, завершивши їх суворим наказом: «Отож сиди в човні, Піпе, і затям собі – я, їй‑богу, не буду тебе підбирати, коли ти стрибнеш. Ми не можемо дозволити собі втрачати китів через таких, як ти; кита можна продати у тридцять разів дорожче, ніж тебе, Піпе, в Алабамі. Затям це і більш не стрибай». Таким чином Стабб натякнув, що ми хоч і людяні, а все ж таки грошолюбні тваринки, і це часто перешкоджає нам виявляти любов до ближнього.

Та всі ми в руці Божій; і Піп знову стрибнув з човна. Це сталося за таких самих обставин, що й уперше; тільки тепер він не зачепився за лінь і не потягнув його за собою; і тому, коли почалася гонитва за китом, Піп виявився покинутим серед моря, наче клумак, загублений квапливим мандрівником на дорозі. На жаль, Стабб твердо тримав своє слово. Був прекрасний, свіжий, блакитний день; тихе море лежало в дрімотному спокої, до самого обрію виграючи золотими відблисками, мов тонка золота пластина, розплющена ковальським молотом. І, то виринаючи на поверхню, то знову зникаючи в цій золотій гладіні, чорна голова Піпа мотлялася, як маківка. Ніхто не підняв ножа, коли він вилетів за борт. Стабб сидів, повернувши до нього свою несхитну спину, а кит летів, наче з вітром навзаводи. За три хвилини між Піпом і Стаббом лягла миля безмежного океану. І з цього безмежжя бідолашний Піп тягнув свою малу кучеряву голову до сонця – такого ж самотнього вигнанця, як він, дарма що в пишноті та блиску.

Плавати у штиль у відкритому океані – така ж легка справа для вмілого плавця, як прогулянка в ресорному екіпажі для сухопутної людини. Але ж яка нестерпна самота огортає тебе! Цілковита зосередженість у собі посеред цього безсердечного безмежжя, о Господи! Цього не розповісти словами. Завважте, як моряки, купаючися в мертвий штиль у відкритому морі, остерігаються відпливати від корабля і туляться до його бортів.

Невже Стабб справді покинув бідного хлопчину на розсуд долі? Ні; принаймні він цього не хотів. Слідом за ним ішли ще два вельботи, і він, мабуть, сподівався, що невдовзі вони зустрінуть Піпа і підберуть його; хоча, щиро кажучи, таке ставлення до товаришів, які занапастили себе з боягузтва, на промислі – не рідкість; той, кого називають боягузом, майже завжди викликає огиду й ненависть до себе, як то буває в армії чи військовому флоті.

Проте вийшло так, що задні вельботи, не помітивши Піпа, раптом побачили поблизу китів, розвернулися і вирушили наздогін; а вельбот Стабба на цей час був так далеко, і він сам зі своїми людьми так захопився гонитвою, що простір навколо Піпа почав ширшати із зловісною швидкістю. Врешті‑решт на нього випадково натрапив сам «Пеквод»; але на його палубу хлопчина ступив уже несповна розуму – у всякому разі, так вважали матроси. Море на глум зберегло його смертне тіло, проте поглинуло його безсмертну душу. І все ж таки море не згубило її. Воно затягло її живою в чудесну глибінь, де перед його застиглими очима пропливали, виринаючи з безодні, химерні примари первісних часів; де скнара‑водяник, Мудрість, розкриває свої потаємні скарби; де серед радісних, безсердечних, вічно юних світів Піп бачив незліченних і, наче сам Бог, всюдисущих коралових комах, що зіткали свої грандіозні сфери під водяним склепінням. Він побачив стопу Божу на приступці ткацького верстата і розповідав про це, як міг, і тому товариші називали його божевільним. Адже людське божевілля – це небесний розум; той, хто втратив здоровий глузд, властивий смертним, врешті‑решт осягає божественну думку, яка людям при здоровому глузді видається абсурдною маячнею; і тоді – на щастя чи на лихо – він стає несхитним і байдужим до всього, як і його божество.

Утім, не судіть Стабба надто суворо. На промислі подібні випадки – річ звичайна; а з подальшої оповіді буде видно, що мене ледь не спіткала така сама доля.

Дата добавления: 2015-10-21