Розділ 91

«Пеквод» зустрічає «Трояндовий бутон»

Даремно намагалися знайти сіру амбру в череві Левіафана; нестерпний сморід не дав змоги продовжити пошуки. [311]

Сер Т. Браун, «П. З.»

Минуло тижнів зо два після останньої описаної мною сцени полювання; ми повільно пливли в сонному мареві полуденного моря, коли носи на палубі «Пекводу» нараз показали себе проникливішими дослідниками, ніж три пари очей на щоглах. З моря йшов якийсь своєрідний і не вельми приємний запах.

– Закладаюся, – сказав Стабб, – що десь поблизу плаває один із тих китів, котрих ми підбили. Я так і думав, що вони скоро попливуть догори кілем.

Невдовзі марево попереду розвіялося, і ми побачили на віддалі корабель з підв'язаними вітрилами – це означало, що він везе на борту кита. Коли ми наблизилися до нього, незнайомець підняв французький прапор; а хмари морських стерв'ятників, що мигтіли, вилися, кружляли навколо нього, беззаперечно вказували на те, що кит, як кажуть китобої, – «здутий», тобто кит помер у морі своєю смертю і тепер плаває нічийним трупом. Можна собі уявити, як тхне ця бамбула; гірше, ніж ассирійське чумне місто, коли живих лишилося замало, щоб поховати всіх мерців. Справді, багато хто не може витримати цього запаху, і ніяка жадоба поживи не змусить їх пришвартувати на борт таку знахідку. Проте є й такі, хто залюбки це зробить; хоча лій, добутий з такої туші, має невисокі якості і, звісно, не схожий на трояндову олію.

Вітер слабшав; ми підійшли ще ближче і побачили, що біля борту француза був ще й другий кит, і цей другий тішив нюх ще менше, ніж перший. Відверто кажучи, то був один із тих горезвісних китів, що чахнуть і вмирають від якоїсь страшної диспепсії, а простіше, від проносу, і їхні мертві туші лишаються банкрутами, що не дадуть і краплини жиру. І все ж таки згодом ми переконаємося, що жоден тямущий китобій не стане вернути ніс від такого кита, як цей, навіть якщо він зазвичай гребує «здутими» китами.

«Пеквод» уже підійшов до незнайомого корабля так близько, що Стабб ладен був забожитися, наче впізнає руків'я своєї фленшерної лопати, яка заплуталася в кільцях ліня, обмотаного навколо хвоста одного з китів.

– Та він хлопець хоч куди! – оглушливо реготав він, стоячи на носі корабля. – Просто шакал та й годі! Я знаю, із цих жабожерів‑французів кепські мисливці; вони часом спускають вельботи, коли побачать бурун, – думають, то китовий фонтан; а буває, виходять з порту, напхавши трюми сальними свічками та щипцями, аби знімати з них нагар, – бо й самі знають, що всього лою, який вони добудуть, не вистачить і для капітанської лампи! Еге ж, це ми знаємо; та погляньте на цього жабожера, він раденький і з того, що підібрав наші покидьки – отого кита, що ми загарпунили. Еге! А як він обсмокче кістки тої дорогоцінної риби, що висить з другого борту, то це для нього буде добра пожива. Бідолаха! Ану, хлопці, пустімо шапку по колу та з доброї душі подаруймо йому трохи олії. Той лій, що він витопить з кита з нашим «волоком», і в тюрязі сором палити. А що до другого кита, що ж, я добуду більше лою з наших щогл, як їх зрубати та виварити, ніж він матиме з тієї купи кісток; та стривайте, знаєте, що я надумав? У ньому може бути щось цінніше від лою; сіра амбра! Цікаво, що про це думає наш старий? Їй‑право, варто спробувати. Атож, я цим займуся, – і він вирушив на ют.

На той час вітер зовсім ущух, і настав повний штиль; тому «Пеквод» хоч‑не‑хоч – мусив зупинитися, потрапивши в сморідну пастку і не маючи жодної надії звільнитися, поки знову не подме вітер. Вийшовши з каюти, Стабб покликав до себе всю команду свого вельбота і відплив на ньому до чужого корабля. Пропливаючи біля його носа, він помітив, що згідно з вишуканим французьким смаком різьблений кінець форштевня подібний до великого похиленого стебла; пофарбований у зелений колір і утиканий, наче шипами, гострими мідними остюками, на кінці він мав яскраво‑червону овальну блямбу. А на борту під ним великими золотими літерами було написано: «Bouton de Rose», тобто «трояндовий бутон»; таке романтичне ім'я мав цей запашний корабель.

Хоча Стабб не зрозумів, що таке «bouton», слово «rose» і блямба на корабельному носі дали йому задовільне пояснення.

– Отож дерев'яний трояндовий бутончик? – вигукнув він, затуляючи ніс долонею. – У саму ціль попали, що й казати! А запах який – умліти можна!

Тепер, для того щоб зав'язати розмову з людьми на палубі, він мав обігнути ніс і підпливти з правого борту до здутого кита, а говорити просто через нього.

Прибувши на місце, він, так само тримаючи долоню біля носа, гарикнув:

– Агов, «Бутон‑де‑роз»! Чи хтось із вас, бутони, говорить англійською?

– Я, – озвався хтось, за вимовою явно житель Гернсі; згодом з'ясувалося, що то був старший помічник капітана.

– Ну, тоді, мій пуп'янок трояндовий, скажи – чи не бачили ви Білого Кита?

– Якого кита?

– Білого Кита, кашалота Мобі Діка; не бачили?

– Ніколи не чули про такого кита. Cachalot Blanche! Білий Кит… Ні.

– Гаразд, тоді бувайте. Я зараз знову до вас прийду.

Потім, швидко повернувши назад до «Пекводу», де Ахаб, стоячи на юті, чекав його доповіді, Стабб склав долоні рупором і гукнув: «Ні, сер! Ні!» Ахаб одразу ж пішов геть, і Стабб знову повернув до француза.

Тепер він побачив, що гернсієць вийшов на руслінь за бортом і працює фленшерною лопатою, прив'язавши собі до носа щось на зразок торби.

– Що це в тебе з носом? – спитав Стабб. – Зламав?

– Та вже б краще зламав чи був би зовсім без носа, – відповів той; здавалося, його не надто тішила робота, яку він мусив виконувати. – А ти чого за свій тримаєшся?

– Та нічого! Це восковий ніс, от я його й підтримую. День сьогодні чудовий, еге ж? Повітря – як у саду. Може, кинеш нам букетик, Бутон‑де‑роз?

– А ще якого тобі рожна? – гримнув гернсієць, раптом розлютившись.

– Отакої! Не гарячкуй, друже, охолонь трошки. Атож, це я вірно сказав! Холодочок вам не завадить. Чого ви не покладете тих китів на лід, поки з ними морочитеся? Та годі жартувати; чи ти знаєш, бутончику, що намагатися вицідити з такого кита хоч краплину лою – то несосвітенна дурість? У цьому худореберрі й наперстка не буде.

– Я це добре знаю; та наш капітан, бачте, мені не йме віри; це його перше плавання; а досі він був фабрикантом парфумів. Та піднімися на борт, може, він хоч тобі повірить, коли не вірить мені; а я тоді позбавлюся цієї мороки.

– Для вас – усе що завгодно, мій любий друже, – відповів Стабб і тої ж миті піднявся на палубу. Тут перед ним постала дивовижна картина. Матроси у плетених шапках з червоної вовни, з китицями на тімені готували великі талі для підйому китів. Але працювали вони досить повільно, а розмовляли дуже швидко і вочевидь були не в доброму гуморі. У всіх носи були задерті догори, наче маленькі бушприти. То один, то другий раз по раз кидав роботу і вилазив на верхівку щогли, аби подихати свіжим повітрям. Дехто, боячись підхопити заразу, вмочав у дьоготь жмут клоччя і щомиті підносив його до ніздрів. Інші пообламували свої люльки майже по саму головку і люто пихкали димом, пропускаючи його через ніс.

Стабба вразила злива вигуків і прокльонів, що шумувала в капітанській рубці на кормі; а позирнувши в той бік, він побачив у прочинених дверях чиєсь обличчя, що аж побуряковіло від люті. То був розгніваний корабельний лікар, котрий після марних протестів проти такого заняття пробрався до кормової рубки («кабінету», як він її називав), щоб врятуватися від зарази; проте він не міг стриматись і час від часу знову починав вивергати прокльони.

Завваживши всі ці обставини, Стабб збагнув, що так йому буде тільки легше здійснити свій задум, і, звернувшись до гернсійця, трохи з ним побесідував; під час розмови той зізнався у своїй ненависті до капітана, пихатого невігласа, що влаштував їм, як у приказці, солону юшку з дешевої рибки. Зробивши кілька обережних натяків, Стабб зрозумів, що гернсієць і гадки не має про амбру. Тому він сам теж не обмовився про неї й слівцем, хоча про все інше розмовляв дуже щиро й приязно; і вони удвох скоренько розробили план, як обдурити та висміяти капітана так, щоб не викликати в нього й тіні підозри. За цим планом гернсієць, виконуючи обов'язки перекладача, міг казати капітанові все що заманеться; а Стабб міг верзти будь‑які дурниці, що спадуть йому на думку під час бесіди.

На цей час особа, приречена до заклання, з'явилася на палубі. То був малий смаглявий чоловічок, досить кволий як для морського капітана, з пишними вусами та бакенбардами; на ньому була червона вельветова куртка, а на боці теліпався годинник на ланцюжку. Гернсієць чемно відрекомендував Стабба цьому джентльменові і одразу ж почав удавати, ніби перекладає.

– Що йому сказати для початку? – спитав він.

– Ну що ж, – мовив Стабб, роздивляючись вельветову куртку та годинниковий ланцюжок з брелоками, – можеш сказати, що, як на мене, він просто дитятко, хоч я йому не суддя.

– Він каже, месьє, – пояснив гернсієць французькою мовою, повернувшись до капітана, – що тільки вчора його корабель зустрів судно, де капітан, старший помічник і шість матросів умерли від лихоманки, якою заразилися від здутого кита, взятого ними на борт.

Капітан здригнувся і зажадав почути подробиці.

– Що тепер? – спитав гернсієць у Стабба.

– Ну, як він сприймає це так легко, то скажи, що тепер, коли я його роздивився як слід, я цілком певний, що він може так само командувати китобійцем, як мавпа з Сант‑Яго. Скажи йому, що він просто бабуїн.

– Він присягається, месьє, що другий кит, отой висохлий, ще небезпечніший від здутого; одне слово, месьє, він благає нас заради спасіння наших життів перерубати ланцюги і звільнитися від цих риб.

Капітан мерщій метнувся на бак і гучно наказав команді припинити підйом талів та чимшвидше перерубати ланцюги і канати, що з'єднували китів з кораблем.

– А тепер? – спитав гернсієць, коли капітан повернувся до них.

– Ану, дай подумати; ну що ж, тепер скажи йому… скажи… що я його оступачив, а може (убік) і ще декого.

– Він каже, месьє, що він був дуже радий нам прислужитися.

Почувши це, капітан палко запевнив його, що вони (тобто він сам і помічник) йому дуже вдячні, і на завершення запросив Стабба до своєї каюти – розпити пляшку бордо.

– Він хоче, щоб ти випив з ним склянку вина, – пояснив перекладач.

– Подякуй йому від мене та скажи, що це проти моїх правил – пити з тими, кого я надурив. Одне слово, скажи йому, що я мушу йти.

– Він каже, месьє, що він поступиться своїми переконаннями, якщо вип'є вино; та коли месьє хоче ще пожити на цьому світі і попити вина, нехай месьє спустить усі чотири вельботи, щоб відтягти корабель від цих китів, бо зараз штиль і їх не віднесе вітром.

Тим часом Стабб уже був за бортом і спускався у свій вельбот; а звідти він гукнув помічникові, що у нього в човні є довгий канат і він допоможе їм, наскільки зможе, відтягти легшого з китів. І поки французькі вельботи тягли корабель в один бік, Стабб з виглядом благодійника волік кита в другий на неймовірно довгому канаті.

Подув легкий бриз; Стабб одразу ж удав, наче відчепив свій кінець і покинув кита, француз підняв на борт вельботи і рушив геть, а «Пеквод» прослизнув між ним і Стаббом. Тої ж миті Стабб наблизився до туші, яка погойдувалася на хвилях, гукнув на «Пеквод», щоб його сповістили, коли настане час вертатись, і приготувався зірвати плоди своїх безсоромних хитрощів. Схопивши свою фленшерну лопату, він почав копати яму в тілі кита, трохи позаду від бічного плавця. Дивлячись на нього, ви могли б подумати, що він хоче вирити винний погріб посеред моря; і коли нарешті лопата вдарилася у висохлі ребра, це було так, наче він надибав рештки давньоримських амфор, закопані в плодючій англійській землі. Матроси у вельботі аж тремтіли з цікавості і, допомагаючи своєму шефу, гарячкували, наче золотошукачі в копальні.

І весь час довкола ширяли птахи – то пірнали у хвилі, то знов злітали у небо, то з відчайдушним лементом зчиняли бійку, аж пір'я летіло. Стабб, здавалося, уже не вірив в успіх своєї затії, тим паче що сморід став просто нестерпним. Аж раптом із самого серця цієї зарази хлюпнули ніжні пахощі; тонкий аромат линув крізь хвилі смороду, подібно до того, як одна річка впадає в іншу і ще довго тече, не зливаючись із нею.

– Ось воно, ось! – вигукнув Стабб у захваті, натрапивши на щось у тих зловісних нетрях. – Скарб!

Покинувши лопату, він засунув у яму обидві руки і витягнув повні пригорщі якоїсь речовини, що з виду скидалася на віндзорське мило чи запліснявілий старий сир, проте була дуже масляниста і запашна. Її можна було легко продавити пальцем; вона мала якийсь жовтаво‑попелястий колір. І це, друзі мої, була та сама сіра амбра – ота, що коштує гінею золотом за унцію в будь‑якого аптекаря. Ми видобули десь жмень із шість, а решта пішла за водою – у морську глибінь; мабуть, ми здобули б і більше, якби не суворий наказ Ахаба, що в нетерпінні звелів Стаббу піднятися на борт, поки корабель не попрощався з ним навіки.

Дата добавления: 2015-10-21