Розділ 90

Хвости чи голови [303]

«De balena vero sufficit, si rex habeat

caput, et regina caudam». [304]

Бректон 1. 3, с. З.

Цей латинський вислів з книги законів Англії, узятий у контексті, означає, що від кожного кита, спійманого кимось поблизу берегів цієї країни, король, як почесний голова Ордену гарпунерів, матиме голову, а королева відповідно хвіст. Проте ділити в такий спосіб кита – це все одно, що розділити навпіл яблуко: не лишається середньої частини. А оскільки цей закон у дещо зміненому вигляді і донині не втратив сили в Англії і оскільки він багато в чому є винятком із загального закону про «спійману рибу» та «вільну рибу», тут йому присвячується окремий розділ – з таких само благородних міркувань, які змушують англійське міністерство шляхів сполучення витрачати кошти на утримання спеціальних вагонів, призначених для членів королівської родини. Насамперед, як цікавий доказ того, що вищезгаданий закон все ще має силу, я наведу тут один випадок, що стався лише два роки тому.

Десь поблизу Дувра, Сандвіча чи іншого з П'яти Портів[305]кілька чесних моряків після тяжкої гонитви нарешті забили і витягли на берег прекрасного кита, якого спершу помітили далеко в морі. Усі П'ять Портів частково – чи якось іще – перебувають у юрисдикції своєрідного полісмена, чи наглядача, який називається лорд Управитель. А оскільки він отримує цю посаду безпосередньо від корони, весь королівський прибуток, що надходить із території П'яти Портів, потрапляє просто йому в руки. Дехто називає цю посаду синекурою. Але це не так. Лорд Управитель часто буває вельми зайнятий здирництвом належних йому прибутків, які вважаються йому належними тільки через те, що він уміє їх здирати.

Тож коли ці бідні, обсмалені сонцем рибалки, роззувшись і закасавши штани вище колін, насилу витягли свою жирну здобич на сухе місце, сподіваючись отримати не менш як півтораста фунтів із продажу дорогоцінного лою та вуса, і подумки вже сьорбали з дружинами запашний чайок, а з друзями – міцний ель у рахунок своєї очікуваної частки, перед ними постав вельми освічений добродій, щирий християнин з Блекстоном під пахвою, і, поклавши цей фоліант на голову кита, мовив: «Руки геть! Ця риба, панове, – “спіймана риба”. Я забираю її як власність лорда Управителя». Бідні рибалки, сповнившись шанобливого остраху – це почуття суто англійське, – не знали, що сказати, і лише чухали потилицю, водночас із гіркотою позираючи то на кита, то на незнайомця. Та цим не зарадиш лихові і не зласкавиш серце вченого джентльмена з Блекстоном[306]. Тоді один із них, що довго вичухував у себе з потилиці якісь думки, насмілився заговорити:

– Даруйте, сер, а хто це – лорд Управитель?

– Герцог.

– А хіба ж герцог піймав цю рибу?

– Це власність герцога.

– Ми з нею так наморочилися, що ледь живі, та ще й збитки маємо; і все це задля герцога? А нам що – самі мозолі?

– Це власність герцога.

– Чи герцог такий бідний, що мусить отак заробляти собі на прожиття?

– Це власність герцога.

– А я думав, що з моєї частки поможу бідній матері, прикутій до ліжка.

– Це власність герцога.

– А може, йому вистачить чверті чи половини?

– Це власність герцога.

Одне слово, кита забрали й продали, і його світлість герцог Веллінгтонський[307]отримав гроші. Розваживши, що через деякі обставини цей випадок можна було б у певному розумінні назвати не дуже справедливим, один чесний священик з міста уклінно звернувся до його світлості з письмовим проханням поставитися до цих бідолашних рибалок з особливою увагою. На це мілорд герцог відповів (обидва листи були опубліковані), що він уже вчинив саме так і отримав усі гроші, а також буде вельми зобов'язаний шановному джентльмену, якщо надалі він (шановний джентльмен) не втручатиметься в чужі справи. Невже ж це той самий войовничий стариган стоїть на розі у всіх трьох королівствах та відбирає милостиню в жебраків?

Цілком зрозуміло, що в цьому разі право власності на кита, яке приписав собі герцог, було надане йому сюзереном. Тому слід з'ясувати, на якій підставі це право набув сам сюзерен. Ми вже знаємо, що з цього приводу сказано в законі; проте Плаудон[308]обґрунтовує його таким чином. За Плаудоном, кит, спійманий поблизу берега, належить королю і королеві «з причини своїх високих якостей». І всі вчені коментатори вважають цей аргумент неспростовним.

Та чому король отримує голову, а королева – хвіст? Слово за вами, шановні юристи!

У своєму трактаті «Золото королеви, або Кишенькові гроші королеви» Вільям Прінн[309], давній автор і член Суду Королівської лави[310], міркує так: «Хвіст отримує королева, щоб її гардероб не мав нестачі в китовому вусі». Це було написано в ті часи, коли чорний гнучкий вус гренландського, або справжнього, кита використовувався здебільшого в дамських корсетах. Але ж цей вус міститься не у хвості кита, а в голові; це прикра помилка для такого вченого законознавця, як Прінн. Хіба ж королева – русалка, щоб нагороджувати її хвостом? Мабуть, у цьому є якийсь глибинний алегоричний смисл.

Дві королівські риби відзначені англійськими законознавцями – кит і осетер; обидва вважаються (з деякими обмеженнями) власністю корони і офіційно являють собою десяту статтю королівського прибутку. Не знаю жодного автора, окрім мене, який би натякнув на це бодай словом; та як на мене, осетра слід ділити в такий самий спосіб, що й кита, віддаючи королю голову, яка в цієї риби є дуже міцною та гнучкою, що при бажанні, якщо побачити в цьому якийсь символ, можна жартома обґрунтувати певною взаємною схожістю. Мабуть, так можна побачити смисл в усьому – навіть у законі.

---

Дата добавления: 2015-10-21