Велика армада

Довгий і вузький півострів Малакка, що видається на південний схід від території Бірми, досягає крайньої південної точки Азії. Від цього півострова безперервним ланцюгом простягаються довгі острови Суматра, Ява, Балі і Тимор, які разом з багатьма іншими утворюють велику загату чи видовжений мол, що з'єднує Азію та Австралію і відділяє простір Індійського океану від щільної низки східних архіпелагів. Цей мол для зручності китів і кораблів у кількох місцях має отвори‑брами, найбільш визначними серед яких є протоки Зондська і Малаккська. По Зондській протоці кораблі, що прямують із заходу до Китаю, проходять у води китайських морів.

Вузька Зондська протока відділяє Суматру від Яви; вона міститься посередині величезної острівної загати, укріпленої круглим зеленим мисом, який моряки називають Яванська Голова; ця затока вельми нагадує парадну браму, що відкриває вхід до обгороджених мурами імперських володінь; а якщо згадати про безцінні скарби – прянощі, шовки, самоцвіти, золото та слонову кістку, – якими володіють тисячі острівців у цих східних морях, то стає зрозуміло, що природа вчинила досить розумно, коли, створюючи землю, захистила всі ці скарби такою огорожею від пожадливих рук західного світу. Береги Зондської протоки не прикрашені неприступними фортецями, які захищають вхід до Середземного моря, Балтики і Пропонтиди[293]. На відміну від датчан, жителі Сходу не вимагають, щоб їм низько вклонялися спущеними марселями незліченні процесії кораблів, що вже багато століть плавають по вітру між Суматрою і Явою, несучи на собі дорогоцінні дари Сходу. Проте, нехтуючи безглуздими церемоніями, вони не відмовляються від більш цінної данини. Ще бозна‑відколи «прао»[294]піратів‑малайців ховалися серед малих бухт і острівців поблизу узбережжя Суматри, щоб несподівано вискакувати назустріч кораблям, які йдуть протокою, і зі списами наготові вимагати своєї данини. І хоча кривавий суд, який не раз вершили над ними європейські мореплавці, дещо потамував бойовий запал піратів, нам і донині трапляється чути, що англійський чи американський корабель був безжально взятий на абордаж і пограбований у цих водах.

«Пеквод» при свіжому попутному вітрі наближався до протоки; Ахаб хотів пройти по ній у Яванське море, а звідти, тримаючи курс на північ, пропливти в ті райони, де, як він чув, інколи з'являються кашалоти; потім прослизнути уздовж філіппінських берегів і опинитися на сході від узбережжя Японії до початку великих ловів. Отже, завершуючи своє навколосвітнє плавання, «Пеквод» мав відвідати всі відомі промислові зони, перш ніж спуститися до екватора в Тихому океані. Ахаб, чиї пошуки досі були марними, сподівався натрапити на Мобі Діка саме в тих водах, які той, наскільки було відомо, відвідував найчастіше, і саме о тій порі року, коли слід було чекати його появи.

А що тепер? Невже Ахаб під час цих невтомних пошуків не пристає до берега? Чи його команда не тамує спрагу водою? Ну звісно, він десь зупиняється, щоб набрати води. Та ні! Сонце споконвіку біжить по своєму вогненному колу, мов по цирковій арені, і не потребує ніякої поживи, окрім тієї, що міститься в ньому самому. Так і Ахаб. Зверніть увагу на цю особливість китобійця! Якщо інші кораблі везуть у трюмах чужі для них товари, щоб звільнитися від них у далекій гавані, китобоєць, мандруючи світами, не має іншого тягаря, окрім себе самого та своєї команди разом з її знаряддями та потребами. У його просторому трюмі хлюпоче велике озеро, розлите в бочки. І обтяжує його всіляке приладдя, а не свинцеві та залізні болванки. Він несе з собою річний запас води. Чудової, прозорої, смачної нентакетської води, яка, навіть пробувши три роки у трюмі корабля, смакує морякові в Тихому океані краще, ніж солона водиця, напередодні привезена шлюпками з річок Перу чи Вест‑Індії. Саме тому, хоча інші кораблі по дорозі з Нью‑Йорка до Китаю та на зворотному шляху заходять у десять, а то й двадцять портів, китобійний корабель за той самий час може не побачити жодної крихти землі; а його команда хіба що випадково зустріне десь таких самих плавучих мандрівників. Тож якщо ви принесете їм звістку про новий всесвітній потоп, вони лише скажуть: «Ну, хлопці, маємо ковчег!»

Відомо, що багато кашалотів було спіймано біля західного узбережжя Яви, в безпосередній близькості Зондської протоки; китобої вважають цю зону багатим мисливським районом; ось чому, у міру того як «Пеквод» просувався до Яванської Голови, чатових на щоглах дедалі частіше закликали пильно стежити за горизонтом. Та ось справа виринули зелені, зарослі пальмами скелі, у повітрі розлився звабливий аромат кориці, а на горизонті не було видно жодного фонтана.

І лише тоді, коли корабель, зневірившись у зустрічі з китами, приготувався входити у протоку, згори пролунав тріумфальний поклик, і невдовзі перед нами постала дивовижна та велична картина.

Тут слід зауважити, що через невтомне завзяття, із яким люди останнім часом полюють кашалотів у всіх чотирьох океанах, ці тварини, замість того щоб плавати, як колись, невеликими групками, тепер найчастіше збираються у великі стада, які інколи налічують таку велику кількість голів, що здається, ніби цілі нації уклали угоду і пакт про взаємний захист та підтримку. Саме цей звичай кашалотів збиратися у великі каравани, мабуть, є причиною того, що часом можна пливти у промисловому районі кілька тижнів чи навіть місяців, і вас не привітає жодний фонтан; а потім ви раптом побачите салют із тисячі струменів.

На віддалі, з обох боків від корабля, милі за дві чи три від нього, утворивши велике півколо, що охоплювало половину горизонту, безперервною низкою вигравали і сяяли в полуденному повітрі тисячі фонтанів. Якщо вертикальний розгалужений фонтан справжнього кита падає вниз, роздвоюючись угорі на два струмені, наче крона плакучої верби, то поодинокий, спрямований вперед фонтан кашалота нагадує лапату кущоподібну хмару білого туману, яка злітає в повітря і спадає з підвітряного боку.

З палуби «Пекводу», знесеного на високий водяний пагорб, ці туманні струмені, що зринали в небо в серпанку ніжної блакиті, здавалися гостинними димками над великим містом, яке озирає з пагорба вершник на світанні ясного осіннього дня.

Як військо, що йде на штурм ворожої фортеці по гірському урочищу, квапиться чимшвидше залишити позаду небезпечний перехід і знов розтягтися безмежною рівниною, так і велика армада кашалотів поспішала перетнути протоку, непомітно підтягаючи фланги і пливучи далі півкруглими, проте так само щільними лавами.

«Пеквод», напнувши усі вітрила, помчав за ними, а гарпунери бряжчали своєю зброєю і гучно кричали, стоячи в іще не спущених вельботах. Аби тільки тримався вітер; тоді не лишалося жодного сумніву, що китова флотилія, пройшовши протоки, розтягнеться по водах Східних морів лише для того, щоб краще бачити, як порідшають її лави. Хтозна, може, сам Мобі Дік плаває в цьому великому каравані, мов священний білий слон у сіамській коронаційній процесії! І ми, нагромадивши ліселі на ліселі, стрімко погнали левіафанів перед собою; раптом пролунав голос Тештіго, який гучно закликав нас звернути увагу на щось за кормою.

Ми побачили позаду таке саме півколо, що й попереду. Його утворювали окремі стовпці білих бризок, що здіймалися вгору і спадали, подібно до китових фонтанів; проте вони не зникали зовсім, а тільки меншали, щоб зрости знову. Ахаб, подивившись на них у трубу, рвучко повернувся на своїй кістяній нозі і вигукнув: «Гей, на марсі! Готуйте гордені для відер, щоб мочити вітрила. Це малайці, вони йдуть за нами!»

Немовби надолужуючи згаяний час, який вони перечікували за мисом, поки «Пеквод» не увійшов до протоки, ці люті азіати вельми необачно помчали за нами наздогін. Адже «Пеквод» тепер також гнався за китами на крилах свіжого попутного вітру; і з боку темношкірих благодійників було дуже люб'язно поквапити його на шляху до його власної мети – так наче то були не човни, а нагаї та шпори. І коли Ахаб, з підзорною трубою під пахвою, походжав по палубі і позирав то на тварин, яких переслідував, то на кровожерних піратів, які переслідували його, він думав саме так. А коли він поглядав на зелені стіни водного коридору, яким ішов корабель, і згадував про те, що саме тут пролягав його шлях до помсти, і думав, що крізь цю браму зараз пройде він, і здобич і мисливець, до смертельного кінця, а ззаду його підганяють дикі люті пірати і жахливі демони невіри, що мчать за ним слідом, – коли всі думки промайнули в його свідомості, чоло Ахаба спохмурніло і вкрилося глибокими зморшками, мов піщаний берег після того, як припливна хвиля марно вгризалася в нього, неспроможна зрушити з місця те, що тримається міцно.

Але подібні думки навряд чи бентежили когось у нашій відчайдушній команді; і коли «Пеквод», відірвавшись від піратів і оминувши мис Какаду, нарешті опинився у відкритому морі, гарпунерів більше здивувало те, що спритні кити тікали все далі, ніж порадувало успішне звільнення від малайців. «Пеквод» так само мчав услід за китами, які зрештою трохи сповільнили хід; корабель помалу наздоганяв їх, вітер послабшав, і пролунала команда спускати вельботи. Та щойно кити за якимось дивовижним інстинктом, що, як кажуть, властивий кашалотам, відчули наближення трьох човнів – дарма що їх розділяла миля, як не більше, – вони одразу ж зімкнули свої лави, вишикувалися в шеренги і батальйони, так що їхні фонтани засяяли на сонці, мов примкнені багнети, і з подвоєною швидкістю помчали вперед.

Скинувши з себе одяг, у самих спідніх сорочках, ми щосили налягли на весла і після кількох годин шалених перегонів уже ладні були відмовитися від гонитви, аж раптом сум'яття, що запанувало у лавах китів, показало нам, що вони переживають той напад незбагненної інертної нерішучості, про яку китобої кажуть, що кит «не при собі». Щільна бойова колона, у якій вони тільки‑но пливли так швидко і впевнено, тепер розтяглася в довгу процесію, і здавалося, що кити, наче бойові слони індійського царя Пора під час битви з Олександром, сказилися з переляку. Тікаючи врізнобіч, вони описували широкі кола або пливли навмання в різних напрямах, випускаючи товсті низькі фонтани – ознака сум'яття і панічного страху. Це незбагненне сум'яття було особливо помітним у тих китів, які, мов напівзатонулі остови кораблів, у заціпенінні гойдалися на хвилях. Якби то були не левіафани, а стадо овець на пасовищі, що тікають від трьох вовків, і тоді серед них не було б такого переполоху. Втім, такі напади страху властиві майже всім стадним тваринам. Бізони з лев'ячими гривами, що кочують стадами в десятки тисяч голів по рівнинах Заходу, можуть кинутися навтьоки, уздрівши самотнього вершника. Та й люди також: подивіться, як вони, зібрані в кошарі театрального партеру, при найменшому натяку на можливу пожежу стрімголов біжать до дверей і тиснуть, душать, нещадно топчуть одне одного. Тож не слід надто дивуватися незбагненному страху китів – адже дурість жодної тварини на землі не зрівняється з людською.

Хоча більшість китів усе ще рухалися, слід завважити, що все стадо не посувалося ні вперед, ні назад, лишаючись на місці. Вельботи, як і належить за подібних обставин, одразу розділилися, і кожен, обравши собі якогось кита на краю стада, рушив до нього. Минуло хвилини три, і Квіквег кинув гарпун; поранена риба залила нас сліпучим пінним струменем і, кинувшись геть, з блискавичною швидкістю потягла нас у середину стада. Хоча такий маневр кита, пораненого за описаних умов, – річ звичайна, і чогось такого завжди слід чекати, втім це одна з найбільших небезпек у китобійному промислі. Коли оскаженіле чудовисько тягне вас у середину сполоханого стада, ви можете попрощатися з життям і сидіти ні живий ні мертвий від страху.

Осліплений, оглушений, кит мчав уперед, наче хотів у цьому стрімкому бігу звільнитися від залізної п'явки, що вчепилася йому в спину; і ми, розтинаючи хвилі білопінною смугою, мчали за ним, щомиті ризикуючи налетіти на одну з оскаженілих тварин, що кишіли довкола; наш човен був схожий на корабель, затиснений між айсбергів під час шторму; він ковзає по незліченних переходах між крижинами, чекаючи, що льодяні брили от‑от зімкнуться і розчавлять його.

Проте Квіквег, анітрохи не розгубившись, відважно керував вельботом, то оминаючи одне страховисько, що виринуло просто перед нами, то ухиляючись від іншого, чий велетенський хвіст раптом завис у нас над головами; а тим часом Старбак стояв на носі з острогою в руці, відганяючи її вістрям тих китів, до яких міг дотягтися, але не закидаючи її надто далеко. Веслярі теж не сиділи склавши руки, хоча наразі й не могли виконувати своїх прямих обов'язків. Від них залежав, так би мовити, шумовий бік справи. «Ану, геть з дороги, комодоре!» – гукав один до велетенського дромадера, який виринув на поверхню і загрожував нас потопити. «Попни хвоста, чуєш!» – кричали до іншого, який спокійнісінько вимахував своїм хвостом, наче віялом, просто біля нашого борту.

У кожному вельботі є хитрий пристрій, колись винайдений індіанцями з Нентакету і названий «волоком». Він складається з двох товстих дерев'яних брусів прямокутної форми та однакових за розміром, збитих навхрест; усередині до нього прикріплена довга мотузка з петлею на кінці, і до нього можна швидко й просто прив'язати гарпун. «Волок» використовують здебільшого при полюванні серед стада сполоханих китів. Адже тут вони оточують вас такою великою юрмою, що забити їх усіх просто неможливо. Проте на кашалотів натрапляєш не щодня; тому за будь‑якої нагоди треба набити стільки, скільки зможеш. І якщо ви не можете забити всіх одночасно, треба вкоротити їм крильця, щоб потім розправитися з ними не поспішаючи. Для цього й потрібні «волоки». У нашому вельботі їх було три. Перший і другий уже були за бортом, і ми бачили двох китів, які насилу пливли, тягнучи за собою на мотузці наші «волоки». Кити рухалися непевно, мов каторжники, закуті в кайдани з ядром. Та коли ми викидали за борт третій «волок», важка дерев'яна хрестовина зачепилася за банку, миттю вирвала її з‑під весляра і потягла за собою, лишивши весляра лежати на дні човна. Ту ж мить у свіжі рани бортів із силою хлюпнула вода, але ми заткнули пробої, тицьнувши туди кілька сорочок та штанів, і на якийсь час зупинили течу.

Ми б не змогли закинути ці три гарпуни з «волоками», якби кит, який щойно тягнув нас на ліні, не сповільнив хід, забираючись у середину стада; але в міру того як ми просувалися всередину, сум'яття і безлад, що панували скраю, помалу вщухали. Зрештою гарпун від постійних поштовхів вилетів геть, і наш поводир, метнувшись убік, зник з очей; поки вельбот сповільнював свою швидкість, надану останнім поштовхом, ми прослизнули між двома китами в самий центр стада, наче спустилися по гірській річці в тихе довге озеро. Звідси можна було тільки чути, але не бачити бурю, що шумувала у вузькому проваллі між китами на краю стада. Море тут було схоже на гладенький клапоть шовку; це був «єлей», гладка ділянка морської поверхні, утворена ніжною речовиною, яку випускають кити в стані цілковитого спокою. Так, ми опинилися серед того зачарованого супокою, що чаїться, як кажуть, у серці кожної смути. А здаля, із зовнішніх концентричних кругів, до нас усе ще долинав оглушливий гуркіт і було видно, як кити малими зграями у вісім‑десять голів мчали по колу, наче циркові коні по арені; вони мчали у ряд, так щільно тулячись одне до одного, що якийсь велетень міг би залюбки проїхатися на них верхи, стоячи на спинах двох тварин у середині запрягу. А тут, біля невидимої осі кругообігу стада, кити спочивали, лежачи впритул один до одного, тож поки що ми не мали змоги вибратись назовні. Треба було шукати проміжок у цій живій стіні, що нас оточувала; у цій стіні, що пропустила наш вельбот всередину лише для того, щоб знов стулитись і ув'язнити нас. А поки ми трималися біля середини озера, і до нас подеколи підпливали тільки дрібні й відносно спокійні матки і телята – жінки й діти в тилу цього величезного війська.

Весь простір, заповнений стадом, враховуючи широкі проміжки між зовнішніми колами і відстань між окремими зграями китів, що там кружляли, становив, мабуть, щонайменше три квадратні милі. У всякому разі – хоча, звісно, такий вимір за таких умов міг бути хибним, – з нашого низького вельбота здавалося, наче фонтани маячать скрізь до самого обрію. Я уточнюю це, бо матки й телята, здавалося, були навмисне замкнені в цій внутрішній кошарі; можна було вирішити, що величезні розміри стада не давали їм змоги дізнатися про справжню причину зупинки; може, ці безвинні малі кити, які час від часу відпливали від країв озера, щоб відвідати наш нерухомий вельбот, саме через свою юність та недосвідченість лишалися напрочуд безстрашними і спокійними, а може, вони робили це з потаємного страху; хай там як, а їхня поведінка нас просто зачудувала. Наче дворові пси, вони обнюхували нас, підпливаючи ледь не до самого борту, і зачіпали човна боками; здавалося, їх приручили якісь чари. Квіквег гладив їх по голові, Старбак чухав їм острогою спини, та не наважувався встромити її, боячись згубних наслідків.

А коли ми заглядали за борт, у глибині під цим безжурним світом перед нашими очима поставав інший світ, ще більш дивний, просто дивовижний. Там, зависаючи під водяними склепіннями, плавали кити‑мамки та інші, які, судячи з їхніх неосяжних талій, невдовзі повинні були стати матерями. Як я вже казав, озеро, по якому ми ковзали, прозиралося на велику глибину; і як людське немовля, що ссе материні груди, спокійно і незворушно дивиться кудись убік, ніби водночас проживає два різні життя, і, маючи земну поживу, ще й духовно живиться неземними спогадами, – так само і ті малі китенята, здавалося, поглядали в наш бік, але нас не бачили, ніби на їхній малечий погляд ми були просто купками бурої водорості. Матері теж спокійно розглядали нас, лежачи на боці. Одне з цих крихітних немовлят, що було, наскільки ми могли судити за деякими ознаками, не старше одного дня, мало близько чотирнадцяти футів у довжину і десь футів шість в обхваті. Воно перебувало в досить грайливому настрої, хоча його тіло ледве встигло розпрямитися з тої украй незручної пози, у якій воно лежало в утробі матері; ненароджений кит лежить, підібгавши хвіст до голови, готовий до відчайдушного стрибка, наструнчений, мов зігнутий монгольський лук. Його ніжні бічні плавці і хвостові лопаті ще були пом'яті та поморщені, як вуха немовляти, що тільки‑но прибуло з чужої царини.

– Лінь! Лінь! – вигукнув Квіквег, перехилившись через борт. – На гарпуні! Хто взяти на лінь? Хто кидати гарпун? Два кити! Один великий, другий малий!

– Що з тобою, хлопче? – здивувався Старбак.

– Диви туди, – відповів Квіквег, вказуючи рукою вниз. Як поранений кит, витягши з бочки сотні сажнів ліня і якийсь час пробувши на глибині, знову виринає на поверхню, а за ним тягнуться ослаблені мотузяні кільця, – так само й тепер Старбак побачив петлі пуповини Мадам Левіафан, які, здавалося, все ще прив'язували теля до матері. Часто трапляється, що цей природний лінь своїм вільним, материним кінцем сплутується з мотузяним лінем, і таким чином теля потрапляє в пастку. Найдивовижніші таємниці моря відкривалися нам у цьому зачарованому ставку. Ми бачили, як молоді левіафани кохаються в морській глибині.

І так, оточені незліченними колами жаху та сум'яття, ці таємничі створіння безстрашно втішалися мирними забавками в осередку страхітливої круговерті, насолоджуючись радощами любовної гри. Але ж так само і я посеред буремної Атлантики мого єства завжди перебуваю в німотному супокої; і в той час як могутні планети невгасимих страждань обертаються навколо мене, у найглибшій із глибин моєї душі я купаюся у вічному блаженстві.

Поки ми стояли так, наче заціпенівши, деяке заворушення на віддалі свідчило про те, що інші вельботи все ще діють біля меж китової армади чи, можливо, б'ються в першому колі, там, де вистачало місця і лишався шлях до відступу. Але розлючені кити з «волоками», що час від часу маячили вдалині і перетинали кола одне за одним, являли собою ще не таку страшну картину, як та, що постала перед нами згодом. Узявши на лінь особливо дужого та спритного кита, мисливці зазвичай намагаються «підрізати йому жили», тобто знівечити і порізати його хвостовий плавець. Для цього в нього кидають на мотузці фленшерну лопату з коротким руків'ям, а потім, тягнучи за мотузку, витягають лопату назад. Один із китів, як ми дізналися згодом, поранений у хвіст, проте не надто тяжко, вирвався і кинувся геть від вельбота, тягнучи за собою половину гарпунного ліня; тепер, оскаженівши від болю, він кружляв між живими колами, наче відчайдушний самотній вершник Арнольд[295]у битві під Саратогою, і сіяв жах усюди, де з'являвся.

Та хоч якою болючою була його рана, хоч як страшно було дивитися на його корчі – панічний жах, який охопив усе стадо, мав іншу причину, що спочатку лишалася невидимою для нас через велику відстань. Потім ми побачили, що з волі незбагненного випадку, які часто трапляються на полюванні, кит заплутався у ліні; тікаючи, він потягнув з собою і фленшерну лопату, встромлену у хвіст; і тепер прив'язана до неї мотузка зачепилася за гарпунний лінь, оповитий навколо хвоста, а лопата вилетіла з його тіла. Змучений страшним болем, він, здіймаючи хвилі, щосили бив своїм гнучким хвостом і, вимахуючи гострою лопатою, убивав і ранив своїх товаришів.

Ця жахлива зброя немовби пробудила все стадо від безладного заціпеніння. Спершу почали збиватись у зграї наполохані кити по краях озера; вони налітали одне на одного, наче зрушені віддаленими хвилями; потім збурилося і саме озеро, зникли з очей підводні весільні палати і дитячі закутки; і на внутрішніх орбітах кити заворушилися, збиваючись докупи. Так, затяжний штиль ось‑ось мав скінчитися. Невдовзі залунав, щомиті наближаючись, стишений шум; і всі кити, наче гуркотливі крижини у водах великої ріки Гудзон під час весняного кригоходу, стали гуртуватися в середині, наче хотіли скупчитися в одну високу гору. Ту ж мить Старбак і Квіквег помінялися місцями; Старбак узяв стернове весло.

– Весла! Весла! – з притиском шепотів він, усівшись на кормі. – Тримайте весла, а про душі Господь подбає! Давайте, хлопці, пильнуйте! Ти, Квіквегу, лупони його – отого кита, бачиш? Штрикни його! Штовхни! Встань! Устань і стій, отак, не сідай! Наляжте, хлопці, ану дужче! Не зважайте на їхні спини, підемо по них! Налягай!

На той час вельбот був майже затиснений між двома велетенськими чорними тушами і ковзав по вузькій Дарданелльській протоці між ними. Та ще один відчайдушний ривок – і ми на мить вирвалися у невеликий відкритий простір і тут‑таки, рвучко повернувши убік, знов почали шукати прохід. Після кількох спроб, що ледь не привели нас до загибелі, ми на повному ходу прослизнули туди, де ще мить тому лишався один із зовнішніх кругів, через який тепер зусібіч мчали кити. Ми заплатили за це успішне звільнення не надто дорого – шапкою Квіквега, яка впала в нього з голови, коли він стояв на носі, відлякуючи стрічних китів, і над ним промчав повітряний вихор, збурений ударом могутнього хвоста біля нашого борту.

Безладна метушня навколо нас поступово перетворилася на цілеспрямований рух; кити, збившись докупи, з подвоєною швидкістю вдалися до втечі. Переслідувати їх було марно; проте вельботи ще довго лишалися на воді, щоб підібрати поранених риб з «волоками», які відстали, і притягти того кита, котрого забив і покинув на воді Фласк. Таких китів лишають під прапорцем на довгій жердині, кілька штук яких є в кожному вельботі; якщо поблизу є інша здобич, ці жердини встромляють у тушу вбитого кита і для того, щоб його було краще видно здалеку, і для того, щоб відмітити власника здобичі, якщо поблизу пропливатимуть інші вельботи.

Наслідки полювання якнайкраще ілюстрували мудру приказку китобоїв – що більше китів, то менше риби. З усіх поранених риб виловили тільки одну. Решта благополучно втекла; та лише для того, щоб, як ми побачимо згодом, стати здобиччю – не «Пекводу», а іншого мисливця.

Дата добавления: 2015-10-21