Розділ 85

Фонтан

Те, що вже шість тисяч років – і ще бозна‑скільки мільйонів років до того – великі кити пускали фонтани у всіх морях, зрошуючи і поливаючи підводні сади, наче вони не кити, а садові поливальники; те, що за останні кілька століть тисячі мисливців упритул наближалися до цих фонтанів і на власні очі бачили осяйні струмені; те, що все це правда, однак до цієї благословенної миті (у п'ятнадцять із чвертю хвилин на першу шістнадцятого грудня в рік від Різдва Христового 1851) досі не з'ясовано, що таке ці фонтани – водяні струмені чи стовпи пари, – це варте особливої уваги.

Отже, розгляньмо це питання разом із деякими цікавими деталями, які його безпосередньо стосуються. Усі знають, що завдяки особливій будові зябер риби дихають повітрям, розчиненим у тій самій стихії, у якій вони плавають; таким чином, тріска чи оселедець може прожити сто років, жодного разу не вистромивши голову з води. А кит, завдяки своїй вельми своєрідній внутрішній будові – адже він має легені, подібні до людських, – може жити, тільки вдихаючи атмосферне повітря. Цим пояснюється необхідність його візитів до зовнішнього світу. Проте він не має змоги вдихати повітря ротом, оскільки у звичайному положенні паща кашалота принаймні на вісім футів занурена у воду, а його дихальне горло взагалі не має сполучення з пащею. Ні, він дихає тільки через дихальний отвір, який міститься на самому тімені.

Якщо я скажу, що для кожної істоти дихання є функцією, абсолютно необхідною для життя, оскільки при цьому з повітря витягається речовина, яка, поєднавшись із кров'ю, віддає їй свої живильні властивості, – гадаю, я не помилюся, хоча, можливо, і вживатиму забагато наукових термінів. Нехай так; але з цього можна зробити висновок, що якби всю кров людини можна було провентилювати за один вдих, після цього ми могли б заліпити собі ніздрі і відкласти наступний вдих дуже надовго. Іншими словами, людина могла б жити не дихаючи. Хоч яким це здається протиприродним, саме так воно є з китом, який може годину чи навіть більше пробути під водою, жодного разу не вдихнувши і не отримуючи в будь‑який інший спосіб ані краплини повітря, бо в кита, як ми пам'ятаємо, немає зябер. Як він це робить? По обидва боки від спинного хребта між його ребрами міститься цілий критський лабіринт химерно сплетених, подібних до вермішелі судин; і після того, як кит пірне в глибину, ці судини роздуваються від окисленої крові. Тому він годину чи більше несе в собі по морських глибинах запас життєвої сили, так само як верблюд, перетинаючи безмежну пустелю, несе чималий запас питної води у своїх чотирьох додаткових шлунках. З анатомічної точки зору існування цього лабіринту не викликає сумніву; а в тому, що обґрунтована ним теорія є цілком розумною і правдоподібною, мене переконує звичка китів «добирати», як кажуть китобої, усі свої фонтани, – звичка, яку інакше пояснити не можна. Я маю на увазі ось що. Нічим не сполоханий кашалот, виринувши на поверхню, завжди лишається там протягом якогось певного, сталого проміжку часу. Наприклад, він проводить на поверхні одинадцять хвилин і за цей час випускає сімдесят фонтанів, тобто сімдесят разів вдихає і видихає; отже, хоч би він виринув знову, він неодмінно зробить ті самі сімдесят вдихів і проведе на поверхні такий самий час, з точністю до хвилини. Якщо ви сполохаєте його, коли він «не дібрав» кількох вдихів і він стрімко піде углиб, то потім знову спливе на поверхню, щоб поповнити нестачу повітря. І поки він не зробить ті свої сімдесят вдихів та видихів, він не пірне на повний строк. Слід зауважити, що для різних особин усі наведені величини є різними; та для будь‑якої окремої особини вони є однаковими і сталими. То навіщо кит хотів би «добрати» всі свої фонтани, якби не мусив неодмінно заповнити свою повітряну ємність перед довгим зануренням? І цілком очевидно, що саме через необхідність періодично виринати на поверхню кит наражається на смертельну небезпеку полювання. Адже ні гаком, ні сіткою не можна спіймати левіафана, коли той плаває за тисячі сажнів від сонячного світла. Тому не твоє вміння, о мисливець, а природна потреба жертви робить тебе переможцем!

Людина дихає безперервно – один вдих забезпечує лише два‑три удари серця; тож попри всі турботи і клопоти, уві сні та наяву людина все одно має дихати – або померти. А кашалот дихає лише одну сьому частину, так би мовити, один недільний день свого віку.

Уже було сказано, що кит дихає лише крізь дихальний отвір; і якщо тепер у повній відповідності до істини додати, що повітря, яке він видихає, змішане з водою, то, на мою думку, ми отримаємо задовільне пояснення того факту, що кит не має нюху; адже єдине, що в кита хоч трохи нагадує ніс, це дихальний отвір; а він настільки зайнятий цими двома стихіями, що від нього годі сподіватися чутливого нюху. А щодо самої таємниці китового фонтана – складається він з води чи тільки з пари, – це питання так і лишається нез'ясованим. Можна з певністю твердити одне – що в кита немає органів нюху. Та хіба вони йому потрібні? Ні троянд, ні фіалок, ні одеколону в морі немає.

Далі. Оскільки дихальне горло кита з'єднане з каналом дихального отвору і оскільки цей довгий канал – як великий канал Ері – має цілу низку шлюзів, які відкриваються й закриваються, щоб затримувати повітря знизу чи перекривати воду згори, – завдяки цьому в кита немає голосу; звісно, ви образите кита, якщо скажете, що він, видаючи своє дивне гудіння, просто гугняво розмовляє. І знов‑таки, навіщо киту розмовляти? Мені нечасто доводилося зустріти жителя глибинки, який міг би про щось повідати світові, – хіба що прогундосити щось нерозбірливе, аби заробити собі на прожиття. Та ще нехай подякує, що світ згодний його вислухати!

Отже, дихальний канал кашалота, призначений переважно для передачі повітря, розташований горизонтально; він простягається на кілька футів уздовж голови біля самої поверхні, проте не посередині, а ближче до одного боку; цей дивовижний канал вельми нагадує газопровідну трубу, що тягнеться з одного боку міської вулиці. Знову постає питання – чи є цей газопровід водночас і водопроводом; іншими словами, чи є фонтан кашалота просто парою від його дихання, чи видихнуте повітря змішується з водою, яку він всотує ротом і випускає через дихальний отвір. Доведено, що рот кита непрямо сполучається з дихалом, проте довести, що це сполучення служить для випуску води, неможливо. Адже кит, здавалося б, насамперед мусить випускати воду під час харчування, коли всотує її разом з їжею. Але їжа кашалота міститься глибоко під водою, і звідти він не може випускати фонтани, навіть якби хотів. До того ж, якщо ви уважно до нього придивитеся і з годинником у руці простежите за його поведінкою, то побачите, що в кашалота в спокійному стані існує стале співвідношення між частотою випускання фонтанів і нормальною частотою дихання.

Та нащо ви морочите голову читачеві оцими мудруваннями? Кажіть прямо, без околясів! Ви бачили китові фонтани, отож скажіть нам, що це таке; хіба ви не можете відрізнити води від повітря? Вельмишановний сер, у цьому світі прості питання вирішуються не дуже просто; я взагалі вважаю, що прості питання є найскладнішими. А щодо китового фонтана, то ви можете стояти просто під ним і все одно не збагнете, з чого він складається.

Центральний струмінь фонтана схований за сліпучо‑білим туманом бризок; то як ви зможете визначити, чи ллється за цим туманом вода, коли щоразу, як ви наблизитеся до кита настільки, щоб роздивитися його фонтан, тварина починає сполохано борсатися з боку в бік, здіймаючи цілі водоспади бризок? І якщо в таку мить вам здаватиметься, що ви справді побачили в білому струмені краплини води, звідки ви знаєте, чи це не сконденсована пара його дихання? А може, це краплини вологи, що проникли з поверхні в дихальний отвір, що міститься на тімені кита? Адже навіть у штиль, спокійно плаваючи полуденним морем, як верблюд у пустелі, здіймаючи догори свій осушений сонцем горб, кашалот неодмінно несе в себе на голові маленьку калюжку вологи – так навіть у спекотний день можна побачити на скелі ямку, повну дощової води.

А взагалі це не дуже ґречно з боку мисливців – з отакою цікавістю вивчати природу китового фонтана. Не слід витріщатися на нього зблизька чи лізти в нього головою. Ви не зможете прийти до цього фонтана з глеком, щоб наповнити його по вінця. Адже коли зовнішня, парова оболонка фонтана хоча б злегка торкнеться вашої шкіри, що часто трапляється під час полювання, ви відчуєте опік, наче від кислоти. Я знав одного чоловіка, який підійшов до фонтана ще ближче – з науковою метою чи з якоюсь іще, цього я сказати не можу; але в нього зі щоки і з руки до самого плеча злізла шкіра. Тому серед китобоїв китовий фонтан вважається отруйним; вони тримаються від нього осторонь. І ще я чув – і немає сумніву, що це правда, – що струмінь фонтана, потрапивши людині в очі, може її осліпити. Тому, на мою думку, найрозумніше, що може зробити дослідник, – це облишити смертоносний струмінь і бути від нього подалі.

Утім, ми можемо робити припущення, навіть коли не маємо доказів. Отож я припускаю, що китовий фонтан – це суцільна пара. Зробити такий висновок мене, окрім усіх інших міркувань, змусила думка про велич та гідність, притаманні кашалоту; я ставлюся до нього інакше, ніж до звичайної мілководної тварини, адже беззаперечно встановлено, що його, на відміну від інших китів, ніколи не побачиш на мілині й поблизу берега. Він є і піднесеним, і глибоким водночас.

А я певний, що з голови кожного, хто є і піднесеним, і глибоким – Платона, Піррона[289], Диявола, Юпітера, Данте чи ще когось подібного – завжди виходить напіввидима пара, як ознака глибокої думки. Коли я писав невеликий трактат про Вічність, то з цікавості вмостив перед собою люстерко; на свій превеликий подив, я побачив, що повітря в мене над головою тремтить і наче брижиться. А те, що моє волосся було вологим при глибокій задумі, після шести чашок гарячого чаю під тонким дахом моєї мансарди у спекотний серпневий полудень, є лише додатковим доказом на користь моєї гіпотези.

А як благородно звеличує ця гіпотеза наші уявлення про могутнє, оповите туманом чудовисько, що поважно пливе в спокійному тропічному морі; його велетенська, плавно окреслена голова вкрита балдахіном пари, породженої його незбагненними думами; і ця пара – як часто можна побачити – прикрашена веселковим сяйвом, так наче саме Небо поклало свою печатку на його думи. Адже, бачите, веселка не з'являється в чистому повітрі; вона розцвічує своїм сяйвом тільки туманний серпанок. Так крізь густий туман моїх сумнівів деінде прозирає у моїй свідомості божественна інтуїція, розтинаючи морок небесним променем. І за це я дякую Богові; адже всі часом сумніваються, багато хто вміє заперечувати, та лише деяким, попри всі сумніви і заперечення, знайома інтуїція. По‑земному сумніватися в усіх істинах та інтуїтивно прозирати небесні знання – така суміш не робить людину віруючою чи невіруючою, проте змушує її ставитися до віри і невіри з однаковою повагою.

Дата добавления: 2015-10-21