Спіймана риба і вільна риба

Згадка про забитих китів, яких лишають плавати під прапорцем, спричиняє необхідність пояснити ті закони і звичаї, що існують у світі китобоїв і за якими кита під прапорцем можна розглядати як великий символ і цеховий знак.

Часто трапляється так, що, коли декілька китобійних суден полюють в одному районі, вельбот з одного корабля ранить кита, а добивають його мисливці з іншого; сюди ж можна віднести і деякі інші непередбачені випадки, що підпадають під цю загальну умову. Наприклад, туша кита, прикріплена до борту після довгої, виснажливої гонитви, внаслідок сильного шторму відривається від корпусу корабля; коли її віднесе вітром далеко вбік, вона потрапляє на очі іншим китобоям, які в повний штиль підтягають її до свого корабля, не ризикуючи ні життям, ні гарпуном. З цієї причини між китобоями могли б виникнути вельми прикрі і жорстокі суперечки, якби на такий випадок у них не було своїх писаних чи неписаних, твердо усталених та всевладних законів.

Мабуть, єдиний офіційний китобійний статут, затверджений державним законодавчим актом, існував у Голландії. Він був ухвалений Генеральними Штатами у році 1695 від Різдва Христового. Але, незважаючи на те що жодна інша нація не мала офіційного китобійного кодексу, американські китобої були і законодавцями, і виконавцями законів у цій царині. Вони створили систему правил, які за своєю стислістю і виразністю випереджають Пандекти Юстиніана[300]і Статут китайської спілки борців за невтручання у чужі справи. Так, ці закони можна було б вибити на фартингу королеви Анни чи на лезі гарпуна і носити на шнурку навколо шиї – такі вони стислі:

I. Спіймана риба належить рибалці.

II. Вільна риба належить тому, хто перший її спіймає.

Проте вся заковика тут у надзвичайній стислості цього чудового кодексу, яка потребує детальних коментарів.

Перше. Що таке «спіймана риба»? Мертва чи жива риба вважається спійманою, якщо вона пов'язана з китобійним кораблем чи вельботом, у якому є люди або принаймні одна людина, будь‑яким зв'язком – щоглою, веслом, дев'ятидюймовим тросом, телеграфним дротом чи павутинням. Так само риба вважається спійманою, якщо її лишили під прапорцем чи іншим знаком власності, – звісно, коли та сторона, що встановила цей знак, може довести свою спроможність підібрати рибу, а також виявляє намір це зробити.

Такими є вчені коментарі, але коментарі самих китобоїв складаються здебільшого з міцних виразів та ще міцніших стусанів – кулачні коментарі Кока до Літлтона[301]. Звичайно, найрозумніші та найшляхетніші серед китобоїв завжди визнають можливість існування надзвичайних випадків, за яких для однієї сторони було б вельми несправедливо заявляти про свої права на кита, раніше спійманого чи забитого іншою стороною. Проте більшість, звичайно, не сповідує таких високоморальних переконань.

Десь років п'ятдесят тому стався один цікавий випадок. В англійському суді розглядався позов, за яким позивачі стверджували, що після тяжкої гонитви за китом у Північних морях, коли вони нарешті загарпунили рибу, їм довелося під страхом смерті пожертвувати не тільки лінем, але й вельботом, який вони змушені були покинути. Через деякий час відповідачі (команда іншого китобійця) натрапили на пораненого кита, загарпунили його, забили і, прибуксирувавши до себе, привласнили кита просто на очах у позивачів. Коли ті спробували протестувати, капітан відповідачів клацнув пальцями у них перед носом і запевнив їх, що замість подяки за це він іще забере їхній лінь, гарпуни та вельбот, що тягнувся за китом у мить піймання. У результаті позивачі вимагали відшкодування збитків за кита, лінь, гарпуни і вельбот.

Захисником відповідачів був містер Ерскін, суддею – лорд Еленборо. У захисній промові дотепний Ерскін, ілюструючи свої докази, послався на відому справу про порушення подружньої вірності, коли один джентльмен після численних і марних спроб приборкати лиху вдачу своєї дружини зрештою покинув її саму в життєвому морі; проте через багато років він пошкодував про цей вчинок і подав позов про повторне затвердження себе у правах власності на неї. Ерскін тоді захищав інтереси дружини; він заявив, що хоча цей джентльмен першим загарпунив його підзахисну і якийсь час вона вважалася спійманою, і чоловік покинув її лише з причини надмірного тяжіння її лихої вдачі, – він таки її покинув, і вона стала «вільною рибою»; тож коли згодом інший джентльмен загарпунив її повторно, леді стала власністю цього другого джентльмена, скільки б гарпунів у ній не стирчало на той час.

У цій справі Ерскін обмежився зауваженням про те, що приклади з китом і леді взаємно ілюструють одне одного.

Учений суддя з належною увагою вислухав усі ці міркування та заперечення й ухвалив таке:

Щодо вельбота, то він присуджує його позивачам, оскільки вони покинули його, щоб врятувати собі життя; а щодо кита, гарпунів і ліня, то вони належать відповідачам: кит – через те, що на мить піймання він був «вільною рибою», а гарпуни і лінь – через те, що з тієї миті, коли кит вирвався і втік разом із ними, вони стали його (кита) власністю; тому кожний, хто б не заволодів рибою згодом, отримав би права і на них. Рибою заволоділи відповідачі; ergo, перелічені предмети є їхньою власністю.

Пересічний громадянин, вислухавши цю ухвалу вченого судді, мабуть, почав би сперечатись. Та якщо докопатися до першооснов під нашаруваннями цього випадку, то два великі принципи, закладені в подвійному законі китобоїв, наведеному вище, а тепер застосовані і розтлумачені лордом Еленборо у зв'язку з вищезгаданою судовою справою, ці подвійні закони про «спійману рибу» і «вільну рибу», коли добре поміркувати, є підґрунтям загальнолюдського законодавства; адже, хоч яким химерно вишуканим є храм Закону, він, подібно до храму філістимлян[302], стоїть лише на двох опорах.

Хіба не у всіх на язиці вислів: «Власність – половина закону»? – тобто не має значення, яким чином той чи інший предмет перейшов у чиюсь власність. Та нерідко власність – це весь закон. Що таке м'язи й душі російських кріпаків або рабів Республіки, як не «спіймана риба», власність, що є законом? Що таке для пожадливого землевласника останній гріш бідної вдови, як не «спіймана риба»? А що являє собою отой мармуровий особняк невикритого злочинця, з мідною дощечкою на дверях замість прапорця? Хіба ж це не «спіймана риба»? А що таке здирницький процент, який лихвар Мордекай здирав з бідаки‑банкрута, даючи йому позику, щоб той міг врятувати свою родину від голодної смерті? Хіба цей здирницький процент – не «спіймана риба»? А що таке прибуток у сто тисяч фунтів стерлінгів, який архієпископ Святоша уриває від злиденного шматка хліба з сиром у сотень тисяч трударів (кожен із яких і так, певно, заробив собі місце серед святих без допомоги Святоші); що таке ці сто тисяч, як не «спіймана риба» нашої планети? Що таке спадкоємні міста й селища герцога Дундука, як не «спіймана риба»? Що таке бідна Ірландія для войовничого гарпунера Джона Булля, як не «спіймана риба»? Що таке Техас для апостольського метальника остроги, брата Джонатана, як не «спіймана риба»? І з огляду на все це, хіба ж Власність – це не весь закон?

Та якщо доктрина Спійманої Риби застосовується повсюдно, то споріднена з нею доктрина Вільної Риби – й поготів. Вона застосовується до всього й усюди.

Чим була Америка в 1492 році, як не Вільною Рибою, в яку Колумб устромив іспанське знамено і лишив її під прапорцем для своїх коронованих пана та пані? Чим була Польща для російського царя? Чи Греція для турків? Чи Індія для Англії? Чим, зрештою, буде Мехіко для Сполучених Штатів? Усе це – Вільні Риби.

Що таке Права Людини і Свобода в Усьому Світі, як не Вільна Риба? Що таке погляди і думки всіх людей, як не Вільна Риба? Що таке релігійні вірування, як не Вільна Риба? Що таке для твердолобого педанта думки мислителя, як не Вільна Риба? Що таке вся наша планета, як не Вільна Риба? А хто ти, мій читачу, – хіба ж не Вільна Риба і не Спіймана Риба водночас?

Дата добавления: 2015-10-21