Розлив та прибирання

Ми вже розповідали, як чатові на щоглах помічають великого Левіафана; як його цькують у водяних полях і забивають у бездонних долинах; як його потім пришвартовують до борту і відтинають йому голову, і як (за тим самим правом, за яким кати минулих часів заволодівали одягом страченого) його довгополий сюртук з підкладкою переходить у власність його вбивці; як у належний час його кип'ятять у казанах і як його спермацет, лій та кістки, мов Седрах, Місах і Авденаго[321], виходять із полум'я неушкодженими; тепер слід завершити останній розділ цієї частини описом, я б навіть сказав – уславленням, романтичної процедури розливу його лою по діжках і їхнього спуску в трюм, опинившись у якому, левіафан знову повертається у свою рідну стихію, пливучи, як то було колись, у морській глибині – та, на жаль, лише для того, щоб уже ніколи не виринути на поверхню і не випустити жодного фонтана.

Лій, іще теплий, розливають у шестибарелеві діжки, наче гарячий пунш; і поки нічне море розгойдує корабель на хвилях і кидає його з боку в бік, громіздкі діжки встановлюються дном одна до одної і часом, зрушивши з місця, з грізним гуркотом лавиною котяться по слизькій палубі, поки їх не зупинять матроси; і всюди чути стук та грюк – це б'ють десятки молотів, бо кожен матрос тепер ex officio[322]стає бондарем.

Та нарешті останню пінту перелили в діжку, лій охолов, і тоді відкривають великі люки, розкривається черево корабля, і діжки йдуть униз, щоб спочити серед морських хвиль.

Справу зроблено; накривки люків стають на місце і герметично закриваються; тепер трюми – замуроване підземелля.

Мабуть, це одна з найважливіших хвилин у китобійному промислі. Сьогодні палуби ще спливають кров'ю та лоєм; на священному олтарі юта громадяться шматки розітнутої китової голови; навколо, наче на подвір'ї пивоварні, лежать великі іржаві бочки; від чаду саловарні усі поруччя вкриті кіптявою та сажею; і корабель уже наче не корабель, а сам великий левіафан, і все довкола гуде та двигтить.

Та ось минає днів зо два, ви роззираєтесь довкола, прислухаєтесь – ви начебто на тому самому кораблі, проте якби перед вами не було вельботів і саловарні, ви б ладні були заприсягтися, що це тихий та мирний торговий корабель, а його капітан – занудний чистюля. Необроблений спермацет – чудовий очисник. Ось чому на китобійному судні палуби ніколи не бувають такими білими, як після «лоєвої справи», як у нас кажуть. До того ж із попелу, зібраного після спалення решток, можна легко виготовити міцний луг; і якщо до корабельного борту десь прилипла слизота від китового тіла, її мерщій видаляють за допомогою цього лугу. А фальшборти матроси ретельно протирають мокрими ганчірками, повертаючи їх до первинно чистого стану. Кіптяву з нижніх частин снастей зчищають. Усі знаряддя та інструменти, що були в роботі, також чистять і прибирають подалі з очей. Велика накривка, старанно вимита, знову лягає над саловарнею, приховуючи обидва казани; усі діжки сховані, троси згорнуті в бухти і прибрані; а коли внаслідок згуртованої роботи всієї команди ця важлива справа добігає кінця, люди починають дбати і про чистоту власних тіл; перевдягаються у все чисте і нарешті виходять на вискоблену до білого палубу, сяючи свіжістю та чистотою, мов наречені, що тільки‑но прибули з вишуканої Голландії.

Вони розвальцем прогулюються удвох чи втрьох по палубі і жартома розмовляють про вітальні, дивани, килими і тонкий тюль – пропонують встелити палубу килимами та почепити на снасті фіранки; і ще непогано було б влаштувати чаювання при місяці в літньому кафе на баку. Дозволити собі найменший натяк на лій, кістки та сало в присутності цих напахчених моряків – та це було б просто нахабство! Вони і гадки не мають про ті речі, на які ви натякаєте. Йдіть звідси та принесіть серветки!

Та погляньте: там, угорі, на топах усіх трьох щогл, стоять троє чатових і пильно видивляються вдалині китів, які, коли їх спіймати, неодмінно забруднять старовинні дубові меблі і лишать по собі хоча б одну жирну пляму. Саме так; і нерідко буває, що після тяжкої цілоденної та щонічної праці упродовж дев'яноста шести годин, просто з вельбота, де вони від зорі до зорі веслували і тягнули лінь, надриваючись до болю в зап'ястях, китобої виходять на палубу, щоб тягати важелезні ланцюги і крутити корб, і рубати, і різати, і живцем смалитися, спливаючи потом, у подвійному вогні – екваторіального сонця й екваторіальної саловарні; а потім, ледве вони встигнуть вимити корабель і всюди навести лад, ці бідолахи, застібаючи комір чистої сорочки, знову чують одвічний заклик: «Бачу фонтан!» – і знов пливуть на бій із кашалотом, і все починається знову. О, друзі мої, та це ж душогубство! Так; це просто життя. Адже щойно ми, смертні, після тяжкої праці добудемо з неосяжних світових глибин малу та дорогоцінну крихту спермацету, а потім із невтомним терпінням омиємо себе від бруду і навчимося жити тут у душевній чистоті, щойно ми з цим впораємося, аж раптом – Бачу фонтан! – і наш дух струменить у височінь, і ми знову пливемо на бій з іншим світом, і вся стара марнота юного життя починається знову.

О метампсихоз! О Піфагор, що тихо й мирно спочив навіки в сонячній Греції дві тисячі років тому; я плив разом із тобою в минулому рейсі до берегів Перу – і був такий дурний, що вчив тебе, як зеленого новачка‑розтелепу, зв'язувати кінці!

Дата добавления: 2015-10-21