Розділ 101

Графин

Перш ніж англійський корабель зникне в далині, слід розповісти, що він ішов із Лондона і був названий так на честь покійного Семюеля Ендербі, лондонського купця, засновника славетного китопромислового дому «Ендербі і сини» – торгового дому, який, на мою скромну китобійську думку, навряд чи поступається об'єднаному королівському дому Тюдорів і Бурбонів за своїм історичним значенням. Як довго існував цей торговий дім до літа Господнього 1775‑го – на це питання численні рибопромислові документи, відомі мені, не дають однозначної відповіді; але того самого року (1775) він оснастив перші в Англії кораблі, призначені для регулярного полювання на кашалотів, хоча ще років за сорок – п'ятдесят до того (починаючи з 1726 року) наші сміливці Коффіни і Мейсі з Нентакету і Вейньярда цілими флотиліями полювали цих левіафанів – щоправда, тільки в Північній та Південній Атлантиці.

Тож нехай буде тут справедливо засвідчено, що рибалки з Нентакету першими серед людей почали полювати спермацетового кита за допомогою цивілізованої зброї – сталевого гарпуна; і що вони півстоліття лишалися єдиними на нашій планеті, хто полював на нього в такий спосіб.

1778 року красуня «Амелія», виряджена спеціально з цією метою на кошти енергійних Ендербі, хоробро обігнула мис Горн і першою серед націй спустила вельбот у водах великого Південного моря. Рейс видався успішним; і коли «Амелія» повернулася додому з повними трюмами дорогоцінного спермацету, її приклад невдовзі наслідували й інші кораблі, і англійські, і американські; відтоді широкий промисловий простір Тихого океану було відкрито для ловів. Проте, вчинивши таке благе діяння, невтомні підприємці – Семюел і всі його сини (а скільки їх було, про те знає лише їхня мати) – на цьому не заспокоїлися. Під їхнім проводом і, гадаю, почасти на їхній рахунок британські власті відправили у промисловий рейс по Південних морях військовий шлюп «Громобій». Під командою одного флотського капітана першого рангу «Громобій» прогримів по морях‑океанах і дав певну користь, а яку саме – невідомо. Та це іще не все. 1819 року той самий торговий дім відправив власний китобійний корабель у пробний рейс до берегів далекої Японії. Цей корабель, що мав влучну назву «Сирена», здійснив надзвичайно успішне плавання; відтоді велика Японська промислова зона зажила слави серед китобоїв. У цьому плаванні «Сиреною» командував капітан Коффін з Нентакету.

Тож честь і шана усім Ендербі, чий торговий дім, гадаю, існує й дотепер; хоча його засновник Семюел, звичайно, уже давно вирушив у плавання по Південних морях іншого світу.

Корабель, що мав його ім'я, був гідним такої честі; це було швидкісне, з усіх поглядів чудове судно. Я колись побував у них на борту опівночі, біля берегів Патагонії, і пив у їхньому кубрику першосортний фліп[328]. «Сходини» в нас відбулися на славу, і всі вони були славні хлопці – всі як один. Короткого їм життя та веселої смерті! До речі, коли вже зайшла мова про ці сходини, що відбулися через багато, дуже багато років після того, як старий Ахаб ступив на їхню палубу своєю кістяною ногою, я пом'яну добрим словом справжню саксонську гостинність цих людей; і нехай мій пастор мене забуде, а диявол згадає, якщо я колись забуду цю гостинність. Так от, фліп; ми дудлили його зі швидкістю десять галонів на годину; а коли налетів шквал (там, біля берегів Патагонії, часто бувають шквали) і всіх – гостей також – покликали нагору брати рифи на брамселях, ми на той час нажлуктилися по саму зав'язку, тож мусили тросами тягнути одне одного на реї; а там ми ненароком позагортали разом із вітрилами поли своїх курток і, поки шторм не ущух, висіли надійно зарифлені – у пересторогу всім матросам, що полюбляють хильнути. Хай там як, але щогли втрималися на місці; і ми помалу звільнилися та злізли вниз, настільки протверезівши, що нам довелося знову вицідити по склянці фліпу, хоча морська піна, що летіла через люк до нас у кубрик, добряче розбавила його та підсолила – принаймні так мені здалося.

А от яловичина була чудова – жорстка, але смачнюща. Дехто казав, що це буйволине м'ясо; інші твердили, що верблюже. Що то було насправді, певно сказати не можу. Іще в них були галушки – маленькі, проте дуже ситні, правильної кулястої форми і просто‑таки нездоланні. Проковтнувши кілька таких кульок, відчуваєш, як вони качаються в тебе в животі; а коли нахиляєшся, здається, вони ось‑ось викотяться з тебе, наче більярдні кулі. Щодо хліба… нічого не вдієш – він був протицинготний; до того ж у них не було ніяких свіжих продуктів, окрім хліба. Але ж світло в кубрику доволі поганеньке, і тому, коли їси хліб, зовсім неважко сховатись у темному закутні. Та загалом цей корабель, від бушприта до стерна і від клотиків до кіля, якщо взяти до уваги розміри казанів у кока в камбузі, а також ємність живого казана – його власного дубленого черева, – цей «Семюел Ендербі», кажу вам, був просто чудовим кораблем, що зажив доброї слави через добрі харчі, першосортний та міцний фліп і команду, в якій усі були дужі та веселі хлопці – одне слово, справжні молодчини.

А чим, як ви гадаєте, пояснюється та гостинність, якою й славилися «Семюел Ендербі» і відомі мені деякі інші – хоч і не всі – англійські кораблі‑китобійці, що завжди ладні поділитися з будь‑ким яловичиною та хлібом, вином та дружнім дотепом і не скоро втомлюються їсти, пити й веселитись? Зараз я вам поясню. Така гостинність англійських китобійців варта спеціального історичного дослідження. А я досі ще не шкодував часу на історичні дослідження в царині китобійного промислу, якщо в цьому виникала потреба.

Попередниками англійців у китобійному ремеслі були голландці, зеландці і датчани, у яких вони запозичили чимало термінів, що вживаються й досі, а також, що важливіше, їхню давню звичку до вільного життя, особливо до ситної їжі та питва. Адже на англійському торговому кораблі матросів зазвичай тримають упроголодь, а на англійському китобійці – ніколи. Отже, ця щедрість китобоїв не є для англійців чимось природним і нормальним; навпаки, вона становить виняток із загального правила і тому повинна мати особливі причини, які ми вже розкрили і тепер пояснимо більш детально.

Під час досліджень у галузі левіафанічної історії я натрапив на старовинний голландський рукопис, що, з огляду на його вогкуватий китовий запах, мав розповідати про китобійне ремесло. З його назви «Дан Купман», з чого я зробив висновок, що він містить дорогоцінні спогади якогось купора з амстердамського китобійця; адже відомо, що на кожному китобійному кораблі є свій купорний майстер. Цю думку підтвердило і прізвище видавця – Фітц‑Свокхаммер. Проте мій друг доктор Шодхед, людина вельми освічена, професор нижньоголландської та верхньонімецької мови в колежі Санта Клауса і святого Потта, якому я дав цю книжку для перекладу, додавши до неї паку спермацетових свічок у нагороду за клопіт, – цей доктор Шодхед, ледве позирнувши на обкладинку, одразу ж почав запевняти мене, що «Дан Купман» значить не «купор», а «купець». Хоч би там як, а ця древня і вчена нижньоголландська книга розповідала про голландські промисли і, поміж інших відомостей, містила вельми цікавий розділ про китобійне ремесло. Саме в цьому розділі, названому «Смеєр», тобто «сало», я знайшов довгий і докладний список продуктів, якими були наповнені комори ста вісімдесяти англійських китобійців; із цього списку я процитую такі пункти – у перекладі доктора Шодхеда:

400 000 фунтів яловичини

60 000 фунтів фрисландської свинини

150 000 фунтів сушеної тріски

550 000 фунтів сухарів

72 000 фунтів свіжого хліба

2800 пляшок олії

20 000 фунтів тексельського і лейденського сиру

144 000 фунтів сиру (певно, нижчого сорту)

550 анкерів джину

10 800 барелей пива

Статистичні відомості, як правило, бувають нестерпно нудними; проте в цьому разі це не так, бо тут на читача виливаються цілі бочки та відра, кварти й пінти доброго джину і щирих веселощів.

Свого часу в мене пішло три дні на те, щоб перетравити вищезгадане пиво, м'ясо та хліб; і під час цього заняття я перебував у владі серйозних роздумів, які варті того, щоб викласти їх у трансцендентальній і платонічній формі; а потім я склав одну допоміжну таблицю з приблизним підрахунком кількості тріски та всього іншого, що припадає на кожного нижньоголландського гарпунера в старовинній Гренландській та Шпіцбергенській китобійній флотилії. Насамперед вражають величезні порції масла, а також тексельського та лейденського сиру. Утім, гадаю, що причиною цього є масляниста природа зазначених продуктів, які стають ще більш масними внаслідок заняття їхніх споживачів, а особливо завдяки тому, що вони промишляють у льодовитих Північних морях, біля самих ескімоських берегів, де на бучних туземних бенкетах випиваються цілі келихи олії для змащення коліс.

Кількість пива – 10 800 бочок – також дуже велика. Оскільки промисел у полярних морях ведеться лише влітку, а літо в тих краях дуже коротке, весь рейс, враховуючи шлях до Шпіцбергену і назад, триває не більше трьох місяців; і якщо вважати, що кожний із 180 кораблів їхньої флотилії має команду з 30 чоловік, ми отримаємо всього 5400 нижньоголландських матросів; отже, дванадцятитижнева норма – по дві барелі пива на кожного, та ще й 550 анкерів джину. Тож як ці джинно‑пивні гарпунери, просочені спиртом, могли стояти на носі вельбота і цілитись у кита, що стрімко мчить повз них, – уявити собі просто неможливо. Однак вони цілилися, та ще й влучали у ціль. Утім, не слід забувати, що це відбувалося на далекій півночі, де пиво корисне для здоров'я; а наші гарпунери на екваторі від пива тільки дрімали б на щоглі й сиділи п'яні у вельботі, що спричинило б сумні наслідки для Нентакету і Нью‑Бедфорда.

Та годі про це; тут було сказано досить, аби показати, що давньоголландські китобої два‑три століття тому жили собі на втіху, та й сучасні англійські китобої не цураються цього доброго звичаю. Як вони кажуть – плаваючи порожняком, якщо не можеш добути із цього світу кращої поживи, добудь собі хоча б добрий обід. От і графин спорожнів.

Дата добавления: 2015-10-21