Полювання – день другий

На світанку чатових на щоглах змінили.

– Ви його бачите? – спитав Ахаб, щойно розвиднилося.

– Нічого не бачимо, сер.

– Усіх нагору і поставити вітрила! Він іде швидше, ніж я гадав. Брамселі! Так, не треба було спускати їх на ніч. Та байдуже – тепер, після спочинку, ми його наздоженемо.

Слід сказати, що таке настійне переслідування одного кита, що триває день, ніч і ще один день, не може вважатися чимось надзвичайним. Адже майстерне вміння, породжена досвідом передбачливість і несхитна впевненість природних нентакетських геніїв мореплавства є такими, що інколи їм буває досить лише поглянути на кита, щоб точно передбачити і напрям, у якому він буде пливти протягом певного часу, навіть коли зникне з очей, і ймовірну швидкість його руху. У таких випадках, подібно до лоцмана, що орієнтується за певною точкою у своєму полі зору, перш ніж вийти у відкрите море і віддалитися від берега, на який він потім триматиме курс трохи нижче, – подібно до цього лоцмана, який стоїть біля компаса і визначає точне положення цієї видимої точки, щоб потім впевнено знайти невидимий мис – мету свого плавання; подібно до нього діє китобій біля свого компаса, бо після кількох годин денної гонитви і пильного спостереження, коли стемніє і кит стане недосяжним для людського зору, майбутній шлях цього величного створіння в темряві є таким само ясним для проникливого погляду моряка, як лінія берега для досвідченого лоцмана. Тому в очах вправного мисливця навіть швидкоплинний слід на воді, що ввійшов у приказку завдяки своїй недовговічності, є таким само надійним, як тверда земля. І як поява могутнього чавунного Левіафана сучасних залізниць стала такою звичною в кожній деталі, що люди з годинником у руках вираховують його швидкість, мов лікарі – пульс дитини, і впевнено кажуть, що певний поїзд прибуде в певне місце в певний час, – так само і мужні нентакетці вираховують шлях Левіафана морських глибин залежно від того, як він пливе, і кажуть, що за певний час цей кит пройде певну кількість миль і опиниться під певним градусом широти й довготи. Але для того щоб подібна проникливість зрештою прислужилася успіху, моряк має заручитися підтримкою вітру й течії, бо навіщо кораблю знати, що він перебуває рівно за дев'яносто три ліги від свого порту, коли він лежить у штилі чи у дрейфі? Ось чому китобійне ремесло має стільки своїх тонкощів.

Корабель невпинно мчав уперед, лишаючи за собою на хвилях глибоку борозну, – так гарматне ядро, не влучивши у ціль, наче плугом ралить рівне поле.

– Клянуся сіллю та клоччям! – вигукнув Стабб. – Цей біг палуби кидається в ноги, аж у саме серце заходить! Ми з кораблем обоє хоробрі хлопці! Ха, ха! Ану, підніміть мене та киньте спиною у море, бо, клянуся мореним дубом, мій хребет – це кіль. Ха, ха! Ми обоє ходимо без пилу та шуму!

– Фонтан! Бачу фонтан! Прямо по курсу! – раптом почулося зі щогли.

– Еге, еге! – мовив Стабб. – Я так і знав; нікуди від цього не втечеш. Дуй у своє дихало, кит, поки тобі дух не заб'є, – сам скажений диявол іде по тебе! Грай у свою дуду, надривай легені! Ахаб зупинить твою кров, як мельник гатить загатою річку!

І у словах Стабба відбилися почуття всієї команди. На цей час люди були охоплені п'янким, шаленим запалом гонитви – так оживає, перебродивши, старе вино. Які б не були ті бліді жахи і лихі передчуття, недавно пережиті кожним із них – тепер їх не лише ховали з остраху перед Ахабом, вони й самі розвіялися, розбіглися, мов полохливі зайці прерій, що тікають від бізона! Рука Долі стиснула їхні душі; і, збуджені вчорашньою небезпекою, і тяжким нічним чеканням, і невпинним, безстрашним, стрімким бігом корабля, що шалено мчав до своєї леткої мети, їхні серця з несамовитою жагою поривалися вперед. Вітер, що напинав дугою кожне вітрило і вів корабель невидимою, та нездоланною рукою, сам вітер здавався їм втіленням таємничої сили, яка підкорила їх шаленій гонитві.

Тепер це була одна людина – не тридцять. Адже один корабель ніс їх на собі, хоч і складався з різних матеріалів – з дуба, і клена, й сосни; із заліза, і мотузок, і дьогтю, – все це поєдналося в один корабельний корпус, який тепер мчав своїм курсом, спрямований і врівноважений довгим серединним кілем; так само й різні люди в цій команді, відвага одного, слабкодухість другого, скверна і чеснота – все розмаїття злилося в одне ціле і було спрямоване до однієї мети, на яку вказував Ахаб, їхній єдиний кіль і володар.

Снасті були наче живі. Верхівки щогл, мов крони високих пальм, рясніли переплетінням людських рук і ніг. Деякі, схопившись рукою за стеньгу, другою рукою схвильовано махали перед собою; інші, затуливши очі долонею від сліпучого сонця, сиділи на самому кінці хиткої реї; щогли аж згиналися, усипані гронами людських тіл – достиглим врожаєм долі. О, як пильно вони вдивлялися в неозору блакить, шукаючи в ній те, що повинно було їх занапастити!

– Чому ви не кричите, хіба ви його не бачите? – спитав Ахаб, коли за кілька хвилин після першого вигуку згори не долинало ні звуку. – Підніміть мене. Ви помилилися, люди; це не Мобі Дік, якщо він отак випустив один фонтан і щез.

І справді, те, що схвильованим людям здалося китовим фонтаном, насправді було щось інше; це з'ясувалося, коли Ахаб зайняв свій звичайний чатовий пост; бо щойно на палубі встигли закріпити за нагель вільний кінець, Ахаб задав тон оркестру, від звуків якого повітря затремтіло, мов від грому рушничних пострілів. Нестямний крик захвату вирвався з тридцяти мідних горлянок, бо цього разу – і набагато ближче до корабля, ніж уявний фонтан, усього за якусь милю попереду – з'явився у своїй власній величній особі сам Мобі Дік! Не спокійним, байдужим фонтаном, цим мирним джерелом, що струмить у нього з голови, сповістив Білий Кит про свою появу; тепер він на подив людям сам почав вистрибувати з води. Зі страшною швидкістю виринаючи з темної глибини, кашалот здіймає своє велетенське тіло високо в повітря і, збурюючи хмари пінних бризок, викриває себе на відстані семи миль та навіть більше. Тоді здається, що розбурхані хвилі довкола – це його грива, якою він трусить у шаленій люті; і ці стрибки кашалота справді часто означають виклик.

– Він стрибає! Стрибає! – почулися вигуки, коли Білий Кит, ніби вихваляючись своєю хоробрістю, змив у небо, мов величезний лосось. І хмара бризок, що раптом зросла на тлі блакитної морської рівнини і небокраю, якусь мить стояла в повітрі, сліпучо‑осяйна, мов снігова вершина, а потім почала тьмяніти, тьмяніти, втрачаючи свій нестерпний блиск, і огортатися імлистим серпанком дрібного дощу.

– То стрибай до сонця востаннє, Мобі Дік! – вигукнув Ахаб. – Прийшла твоя остання година, твій гарпун у моїй руці! Ану всі вниз, усі вниз! Лишіться хтось один на фок‑щоглі! Готувати вельботи!

Знехтувавши мотузяними сходами вантів, матроси, наче зірки, посипалися на палубу, ковзаючи по штагах та фалах; Ахаба не так стрімко, та все ж досить скоро спустили вниз у його кошику.

– Спускати! – наказав він, опинившись у своєму вельботі. То був запасний вельбот, обладнаний звечора. – Містере Старбак, корабель лишається на тебе. Тримайся осторонь від човнів, та неподалік. Руште!

Немовби для того щоб настрахати людей, Мобі Дік цього разу вирішив напасти на них першим і тепер, розвернувшись, рушив навперейми трьом вельботам. Човен Ахаба йшов посередині, і він, щоб заохотити людей, заявив про свій намір зустріти кита «голова в голову», тобто спрямувати вельбот просто йому назустріч – власне, це робиться нерідко; на невеликій відстані стрічний напад для кита є неможливим через його бічний зір. Та поки вони ще не підійшли до нього досить близько, і тому він бачив усі три вельботи так само ясно, як три щогли корабля; і ось Білий Кит, могутніми ударами хвоста іще прискоривши свій стрімкий хід, за мить опинився біля вельботів, роззявивши пащу, б'ючи хвостом, погрожуючи рознести вельботи на друзки; він не помічав гарпунів, що летіли в нього; здавалося, ним володіє одне бажання – знищити човни. Але ті, покірні вправним стерновим, без упину кружляючи, мов бойові коні на полі битви, поки ще уникали його нападу, хоч і раз у раз опинялися на краю загибелі; і весь час несамовитий бойовий заклик Ахаба заглушав крики інших.

Врешті‑решт Білий Кит, кидаючись у різні боки, так заплутав ослаблені ліні кинутих у нього трьох гарпунів, що вони наструнчилися і самі почали підтягати до нього вельботи; а він тим часом відплив трохи вбік, наче для того, щоб підготуватись до ще більш лютої атаки. Ахаб, скориставшись з цього, спочатку витягнув якомога більше ліня, а потім став швидко смикати його і перебирати, сподіваючись у такий спосіб розплутати і звільнити кінці, і раптом – о, жах! перед ним постало видовище, більш страшне, ніж вищирені зуби акули!

Переплетені і перекручені у плутанині снастей, гарпуни та остроги, що мотлялися в повітрі, виблискуючи лезами і вістрями, неухильно наближалися до носа його човна, розсипаючи довкола іскристі бризки. Лишався тільки один шлях до порятунку. Схопивши великий ніж, Ахаб ривком витягнув руки, перебираючи натягнутий канат, перехопив його з іншого боку від убивчих сталевих променів, підтягнув до себе у човен, кинув передньому весляреві і, перерубавши канат у двох місцях від носового жолоба, відпустив низку сталевих лез у море, таким чином повернувши човну рівновагу. Ту ж мить Білий Кит метнувся до лінів, які ще лишалися заплутаними, підтягаючи вельботи Стабба і Фласка все ближче й ближче до свого хвоста, зіштовхнув їх, наче дві горіхові шкаралупи на гребені припливної хвилі, і сам пірнув і зник у пінному вирі, де ще довго кружляли духмяні уламки кедрових дощок, мов дрібки помеленого мускату в чаші з пуншем.

У той час як матроси обох загиблих вельботів металися у воді, хапаючись за весла, діжки та інші предмети, що трималися на плаву і разом з ними кружляли у хвилях; у той час як опецьок Фласк боком вискакував з води, мов порожня пляшка, високо підгинаючи ноги, щоб урятуватись від страшних акулячих зубів, а Стабб нестямно кликав на поміч; у той час як старий капітан, перерубавши свій лінь, дістав можливість наблизитися до виру, щоб рятувати потопаючих, – у цей час єднання тисячі згубних небезпек вельбот Ахаба, досі неушкоджений, зринув у небо, ніби піднятий на невидимій нитці, – то Білий Кит стрілою виринув з морської безодні і, вдаривши своїм широким лобом у дно човна, жбурнув його високо вгору – так, що вельбот, кілька разів перевернувшись у повітрі, впав на воду догори дном, і Ахаб разом з усією командою мусив вилазити з‑під нього, як стада тюленів вилізають з берегових печер.

Після могутнього удару кит мимоволі відскочив від місця спричиненого ним злодіяння і тепер, повернувшись спиною до людей, лежав на воді, поволі ворушачи хвостом; і щоразу, коли йому траплялося весло, чи уламок дошки, чи хоча б найменша скіпка, він підгортав хвіст і люто періщив ним по воді. Та потім, ніби переконавшись, що цього разу зробив усе можливе, він звернув своє зморшкувате чоло до океану і, розтинаючи хвилі, тягнучи за собою плетиво лінів, знову рушив за вітром неквапною ходою подорожнього.

І знову корабель, на якому бачили все це бойовище, прийшов на допомогу потерпілим і, спустивши шлюпку, підібрав з води потопаючих, а також бочки, весла і все, що можна, і благополучно підняв людей на палубу. Були і вивихнуті плечі, зап'ястя й гомілки, і синці, і покривлені гарпуни та остроги, і назавжди переплутані троси, і потрощені весла та дошки; проте жодного смертельного чи навіть просто тяжкого ушкодження. Ахаба, як напередодні Федаллу, знайшли біля уламка човна, в який він міцно вчепився, щоб легше було триматися на воді; тому він не так знесилів, як минулого разу.

Та коли йому допомогли піднятися на палубу, всі погляди звернулися до нього, бо він не тримався на ногах і майже повис на плечі Старбака, який першим кинувся його підтримати. Кістяна нога капітана зникла, натомість стирчав короткий гострий оцупок.

– Атож, Старбаку, часом приємно буває спертися, от тільки якщо є на кого. Старому Ахабу слід було б частіше це робити.

– Це ободок не витримав, сер, – мовив тесля, ступивши до них. – А ногу я зробив на совість.

– Та сподіваюся, всі кістки цілі, сер? – із щирим співчуттям спитав Стабб.

– Еге! Розламані дощенту, Стаббе, невже не бачиш? Та старий Ахаб і з поламаною кісткою все одно цілий; хоч жодну з живих кісток я не вважав настільки своєю, як ту мертву, що втратив. Ні Білий Кит, ні людина, ні сам ворог роду людського не вразить істинне, недосяжне єство старого Ахаба. Чи є такий лот, що сягне цього дна, і така щогла, що торкнеться цього даху? Агов, нагорі! Який курс?

– Прямо по вітру, сер.

– Стерно під вітер! Поставити всі вітрила знову! Зняти і приготувати запасні вельботи! Містер Старбак, іди збери команди для вельботів.

– Дозвольте спершу підвести вас до фальшборту.

– Ох, ох! Як болить мені тепер цей оцупок! Лиха доля! Щоб такий непереможний у душі капітан мав такого нікчемного помічника!

– Сер?

– Моє тіло, друже, це я про своє тіло, а не про тебе. Дай мені на щось спертись… ота розбита острога підійде. Іди збери людей. Хоча ні, я ще його не бачив… Небом клянуся, не бачив! Його немає? Кличте всіх сюди, мерщій!

Страшний здогад старого справдився. Коли всі зібралися на палубі, виявилось, що парса ніде немає.

– Парс! – вигукнув Стабб. – Мабуть, він заплутався у…

– Холера б тебе скрутила! Біжіть усі на щогли, у трюм, у кубрик, у каюту… Знайдіть його… Він тут… Він тут!

Та скоро всі повернулися і доповіли, що парса ніде немає.

– Мабуть, що так, сер, – закінчив свою думку Стабб, – він заплутався у вашому ліні. Мені тоді здалося, що я бачив, як його затягло вниз.

– У моєму ліні? Його немає! Його немає! Що значать ці два слова? Чому вони звучать, мов поховальний дзвін, і чому старий Ахаб тремтить, наче він – дзвіниця? І гарпуна теж немає? Перегорніть усе це рам'я! Знайшли? Гартоване лезо, люди, для Білого Кита! Ні? Ні! Нікчемний дурень! Оця рука його кидала, отже, він стирчить у рибі! Агов, нагорі! Пильнуйте за ним! Мерщій готувати вельботи! Зібрати весла! Гарпунери, готуйте гарпуни! Бом‑брамселі вище! Підтягнути всі шкоти! Стерновий, так тримати! Міцніше, міцніше, як жити хочеш! О, я ладен десять разів обійти неосяжну землю, ладен пробити її наскрізь – все одно я його вб'ю!

– Великий Боже! Явися хоч на одну мить! – крикнув Старбак. – Ніколи, ніколи ти не зловиш його, старий. Заради Ісуса Христа, досить; воістину це диявольська омана. Два дні гонитви, двічі розламані на друзки вельботи; твоя власна нога вдруге виламана з‑під тебе; твоя лиха тінь зникла; усі добрі янголи спішать тебе застерегти; чого тобі ще? Невже ми мусимо ганятись за цією клятою рибою, поки вона не втопить останнього з нас? Невже треба, щоб вона затягла всіх на дно морське? Чи просто до пекла? О, ганятися за нею далі – це проти самого Бога!

– Старбаку, останнім часом я відчуваю до тебе якусь дивну прихильність; від тої години, коли ми – пригадуєш – бачили щось в очах один одного. Та в цій справі з китом нехай лице моє буде перед тобою, як долоня, – безвуста, гладка порожнеча. Ахаб завжди буде Ахабом, друже. Так судилося. Ми з тобою вже зіграли свої ролі в цій драмі за мільйон років до того, як почав котити свої хвилі цей океан.

Дурню! Я тільки солдат Долі; я виконую її накази. А ти, мій підлеглий, мусиш виконувати мої. Станьте довкола мене, люди. Ви бачите перед собою старого чоловіка, підтятого під самий корінь; він спирається на розбиту острогу і стоїть на єдиній нозі. Це Ахаб – його тілесна частина; але душа Ахаба – стонога, вона рухається вперед на сотні ніг. Я почуваюся, як натягнута струна, у мені одна по одній рвуться жили, мов нитки каната, на якому тягнуть у шторм фрегат з поламаними щоглами; може, і вам я здаюся таким. Та перш ніж я зламаюся, ви ще почуєте тріск; а поки ви його не чуєте, знайте, що троси Ахаба ще тягнуть його до цілі. Чи вірите ви, люди, у те, що називаєте знаменням? Тоді смійтеся вголос і кричіть «біс»! Бо речі, перш ніж утонути, двічі спливають на поверхню; а потім спливають востаннє, щоб затонути навіки. Так і з Мобі Діком… два дні він спливав… завтра буде третій. Так, люди, він вирине ще раз, – тільки для того, щоб випустити останній фонтан! Ви ж хоробрі хлопці, хоробрі чи ні?

– Безстрашні, як вогонь! – закричав Стабб.

– І бездушні, як він, – стиха мовив Ахаб.

Потім, коли люди розійшлися по палубі, він продовжував тихо говорити сам до себе:

– Знамення! І вчора я казав Старбаку те саме над моїм розбитим вельботом. О, як сміливо я виганяю з чужих сердець те, що так міцно вп'ялося в моє серце! Парс, парс! Його немає! Немає? Але ж він мусив іти переді мною; і я маю ще раз його побачити перед загибеллю. Що це може значити? Ця загадка спантеличила б усіх адвокатів світу і легіон примарних суддів; вона, мов яструбиний дзьоб, терзає мій мозок. Та я розгадаю її, розгадаю!

Коли звечоріло, кит все ще виднів попереду прямо по вітру.

Тому вітрила знову підтягнули, і все було так само, як минулої ночі; тільки стук молотків і дзвін точильних каменів чувся ледь не до самого світанку – це люди при світлі ліхтарів займалися повним і ретельним обладнанням запасних вельботів і гострили нову зброю на завтра. Тесля майстрував для Ахаба нову ногу з поламаного кіля його човна; а сам Ахаб, як і минулої ночі, непорушно стояв у дверях своєї каюти, і його відлюдний погляд, наче геліотроп, був звернений до свого єдиного компаса – на схід, де мало зійти сонце.

Дата добавления: 2015-10-21