Частина п’ята. ВОСКРЕСІННЯ

Гайдук прилетів до Стамбула вранці в понеділок 17 квітня. Велика десантна «черепаха», пілотована капітаном Круком, приземлилася на бетонну поверхню аеродрому що належав дирекції судноплавного каналу «Босфор‑2» і був розташований у сорока кілометрах вглиб чорноморського узбережжя. Власне кажучи, місце, де приземлилася «черепаха» (бортовий номер 002), не можна було назвати ні Стамбулом, ні Туреччиною, оскільки «Босфор‑2», ледве добудований турецьким урядом в 2045 році (остаточний кошт будівництва перевищив заплановану суму в шість разів і становив шістдесят мільярдів глобо), був негайно зданий Китаю в довгострокову оренду на сто п'ятдесят років; зона Босфорського каналу‑2 (ЗБК‑2) стала суверенною територією Китаю і не підлягала юрисдикції Туреччини; грошей, виплачених Китаєм за «Босфор‑2», вистачило, аби врятувати турецьку фінансову систему від дефолту «Босфор‑2», з великими труднощами пробитий крізь кам'янисті гори Фракії, перетворив західну європейську частину Стамбула на острів, затиснутий поміж «Босфором‑1» та «Босфором‑2». Bosphorus Strait‑2 – гігантська споруда завдовжки сорок вісім кілометрів й завширшки сто п'ятдесят метрів – став важливим геополітичним надбанням Піднебесної народно–демократичної імперії; на цю зону не розповсюджувалася дія Конвенції Монтре з її абсурдними вимогами щодо обмеження кількості й тоннажу військово–морських сил у Чорному морі.

Завдяки ЗБК‑2 Китай забезпечив безперебійне пересування гігантських танкерів з каспійською нафтою до африканських володінь імперії і в разі потреби міг вводити безперешкодно підводні човні й авіаносці до Чорного моря, загрожуючи південному флангу ОГБ, Україні, Росії, Грузії та чорноморському узбережжю Туреччини. Китай спокійно (якщо не сказати – прихильно) поставився до приєднання Туреччини до Чорної Орди – мудреці–мандарини в Бейджині знали: все, що випалить, наче степова пожежа. Орда, рано чи пізно стане володінням Піднебесної. Потрібні були тільки час і терпіння, а цих ресурсів нащадки Конфуція мали вдосталь.

З Гайдуком прибула невеличка китайська делегація: мер Chinatown у Києві Янь Дун'юе – статечний сімдесятип'ятилітній чоловік, власник мережі китайських ресторанів у місті, член сенату України–Руси, – а також молодий китайський перекладач. Гайдуків супровід складався з його порученця Микити Іваненка та десятьох охоронців, восьмеро з яких мали охороняти «черепаху» на аеродромі, двоє – генерала. На борт «черепахи» про всяк випадок завантажили бронеавтомобіль «Козак Мамай».

Оля відмовилася від поїздки, бо Шморгун викупив порожнє приміщення лікарні на Солом'янці для Центру реабілітації слизовиків – і Оля підшукувала персонал, займалася поточним ремонтом занехаяних корпусів, у яких – іронія долі – донедавна отаборювалося кілька групускул слизовиків. Оскільки в неділю, 23 квітня, відзначався Великдень, Оля попрохала Гайдука купити в Туреччині родзинки, курагу мигдалеві горішки та інші прикраси святкового столу.

Делегацію з Києва зустрів заступник маршала Чжан Цзюна генерал–полковник Лю Ці – командуючий ЗБК‑2, якого супроводжували кілька вищих офіцерів військового особливого округу Центральної Європи. Гайдука всадовили в старий урядовий лімузин – «членовоз» «Хунці» з червоним, наче в півника, перламутрово–пластиковим прапором–гребінцем на капоті; у такому мабуть, пересувався колись Мао Цзедун. Бару з віскі всередині лімузину не було – лише невеличка бібліотечка з китайських книжок. Процесія урочисто посувалася вздовж нового каналу в напрямку чорноморського узбережжя. Гайдук уважно придивлявся до споруд каналу яким на південь повільно повзли важкі суховантажі й танкери під панамськими, грецькими і китайськими прапорами.

Ще одне свідчення близького закінчення Великої Темряви й відновлення Великої Гри держав.

«Босфор‑2» був добре укріплений: по обидва боки каналу стояли зенітно–ракетні комплекси HQ‑76V; в скелях були видовбані печери для складів і зведені оборонні бункери; на гребенях гір можна було побачити споруди РЛС систем ПРО; на аеродромі, де приземлилася «черепаха‑002». Гайдук нарахував два десятки китайських потужних космічних винищувачів–бомбардувальників IQ‑48 – аналогів північноамериканських машин F‑160.

Невралгічна точка європейсько–азійської географії та історії, про загарбання якої мріяли колись Російська та Британська імперії, належала тепер новій наддержаві, яка тримала на прицілі Європу, Середземномор'я та Близький Схід. ЗБК‑2 яскраво освітлювалась по всій протяжності, долаючи морок Великої Темряви. Гайдукові пояснили, що під каналом побудовано три підземних тунелі, які забезпечують надійний зв'язок між правим і лівим берегами.

«Членовоз» та автомобілі супроводу дісталися палацу прийнять на мальовничій горі на березі Чорного моря, темна збурунена маса якого простягалася до кордонів України.

Гайдук ступив на сіру доріжку відчувши під ногами пружний хрускіт черепашнику і з насолодою вдихнув прохолодне морське повітря, до якого домішувався запах сосон, які відрізнялися не баченим досі рожевим кольором довгої і пухнастої глиці. «Ще одне китайське диво», – зітхнув Гайдук.

Представники Києва ритуально вклонилися монументу Ден Сяопіна й піднялися на другий поверх палацу – до урочистої зали засідань. Гайдука та його супутників підвели до столу переговорів, де їм довелося навстоячки очікувати приходу маршала Чжан Цзюна, якого по стійці струнко чекали також китайські генерали. Нарешті до зали тихо увійшов маршал – літній, але по–військовому підтягнений чоловік, якого дуже легко було розпізнати поміж схожих один на одного генералів з чорним пофарбованим волоссям; біляве, судячи з усього, природного кольору волосся маршала гармонійно поєднувалося з блакитними очима, які світилися в азійських прорізах повік.

Маршал підійшов до свого крісла, запопадливо підсунутого йому заступником, стримано вклонився Гайдуку не подавши йому руки (річ небачена в китайському дипломатичному етикеті), й, усівшись і не чекаючи, доки всядуться гості, почав виголошувати довгу промову Перекладач маршала – літня жінка (як потім з'ясувалося, професор кафедри україністики Шанхайського університету тлумачка творів Тараса Шевченка на китайську) – ледве встигала артикулювати гнівне клекотіння Чжан Цзюна.

– Ми здивовані й обурені тим, що президент України–Руси Василь Воля зігнорував наше запрошення і не приїхав особисто на переговори, чим виявив неповагу до Піднебесної народно–демократичної імперії і особисто до мене як намісника імперії в Європі та віце–прем'єр–міністра Світового Євразійського уряду Мабуть, президент вашої країни, як людина молода, недосвідчена, не розуміє, яку високу честь виявлено до нього і до України–Руси – можливість побувати на території колишньої Візантії бажаним гостем, а не нападником, як це було колись з князями Київської Русі.

Не маючи нічого особисто проти вас, генерале, і бажаючи вам стати маршалом у майбутньому сьогодні я відмовляюся вести з вами переговори – як непаритетні й асиметричні – й доручаю моєму заступнику генерал–полковнику Лю Ці довести до вашого відома наші вимоги.

Маршал рвучко підвівся й вийшов з зали, залишивши по собі дзвінку тишу й розгубленість учасників зустрічі.

«За що мені така кара небесна, – тоскно подумав Гайдук, відчуваючи, що змерз. Він доторкнувся до порцелянового чайничка, що стояв перед ним, щоб зігріти захололі пальці. – Мабуть, щось подібне відчували мої далекі предки, вислуховуючи бундючні промови константинопольських імператорів, відчуваючи всю силу зневаги і презирства до варварів з берегів Дніпра». І тут мстива і божевільна картинка виринула з глибин його уяви: побачив, як повільно повзе каналом танкер, навантажений в Керчі сотнею тонн вибухівки; як вибухає напроти дирекції «Босфору‑2» та аеродрому у сонячному сплетінні споруд каналу – шлюзів, центру управління, складів, сухого доку і ракетних батарей; як летять уламки скель, нищачи все навкруги, і як виникає на місці вибуху велетенська вирва, кратер, що його можна побачити з місячних і марсіанських космічних станцій. На душі стало легше (екіпаж перед вибухом можна забрати й вивезти на «черепасі» до сусідньої Болгарії), і Гайдук почав слухати далі пташиний спів генерал–полковника Лю Ці.

– Піднебесна народно–демократична імперія дає керівництву України–Руси два місяці на роздуми і підготовку акта про приєднання вашої держави до імперії, про розміщення наших військ на території України–Руси та про переселення трьох мільйонів китайських громадян, які нададуть вам дієву допомогу у відновленні промислового й аграрного потенціалу країни, з якою нас пов'язують узи стратегічного партнерства. Чи є запитання, генерале?

Лю Ці скинув окуляри й прижмурився так, що очі зовсім зникли за важкими повіками.

– Є, – відгукнувся Гайдук. – Перше. Прошу вас ці вимоги надати нам у вигляді офіційного документа, підписаного особисто його Червоною Величністю товаришем імператором. Ніяких заяв маршала Чжан Цзюна, ні документів, ним підписаних, ми не приймаємо, оскільки нам відомо, що через кілька днів маршал буде знятий зі своєї посади і відправлений до виправної зони Сіньцзянь.

Розгублена тиша запанувала на китайському боці.

– Ми приймемо лише документ імператора, опублікуємо його і проведемо широке всенародне обговорення. Потім – референдум.

Нарешті Лю Ці, оцінивши ситуацію і смертельну небезпеку на яку наражався, якщо не зреагує на зухвалі слова, кинуті на адресу маршала, вигукнув:

– Ви збожеволіли! Звідки вам відомо? Ніяких документів! Це таємні переговори і таємні вимоги.

– Нам потрібен офіційний документ, – вперто наполягав Гайдук. – Керівництво України–Руси і наш народ не повірять, що мудрий миролюбний китайський народ може розмовляти такою мовою зі своїми друзями і стратегічними партнерами. Це – мова Чорної Орди! А що скаже китайська громада України, з якою ми живемо в мирі і дружбі?

Мер China‑town Янь Дун'юе виголосив кілька тирад на підтвердження слів Гайдука.

– І друге. Україні–Руси загрожує вторгнення з Півночі росіян, скандорусів і варягів з метою загарбання наших чорноземів. Як подивиться на це імперія?

Генерал–полковник Лю Ці роз'яснив, що з моменту підписання угоди про приєднання України–Руси до Піднебесної імперії та входження до складу Світового Євразійського уряду Київська держава перебуватиме під захистом китайських збройних сил, які забезпечать збирання й захист врожаю зерна від зазіхань сусідів–хижаків.

На цьому переговори скінчилися. Гайдук відмовився від ночівлі на території ЗБК‑2 й вирішив переміститися до Стамбула, щоб вилетіти звідти вранці наступного дня.

Провівши Гайдука до трапа «черепахи‑002» (мер China‑town Янь Дун'юе та перекладач вирішили залишитися в китайському секторі з тим, щоб приєднатися вранці до Гайдука), генерал–полковник Лю Ці, ніби вибачаючись за поведінку маршала–блондина, всіляко намагався заспокоїти гостя і попросив дати адресу в Стамбулі, де зупиниться Гайдук, – ану ж раптом виникне негайна потреба в додатковій зустрічі з представником України–Руси.

Гайдук написав на папірці: «Mesrutiet Cad. 52, Tepebasi, Pera Palace Hotel, Room 414» і віддав китайцю. Той прочитав текст і здивовано розтулив вузькі повіки:

– О, я знаю цей готель. Це дуже дорогий готель, нам не по кишені, – і з повагою вклонився. І тихо, щоб ніхто з супроводу не почув, спитав: – Про маршала… це правда? Це просто неймовірно…

– Будь–яка неймовірність з часом стає реальністю, – ввічливо відповів Гайдук. Це був третій закон Гайдука.

«Черепаха» полетіла в напрямку стамбульського міжнародного аеропорту імені Ататюрка: попередньої домовленості про можливість посадки було досягнуто ще в Києві, під час радіопереговорів РОК з військовою адміністрацією Стамбула. Після поразки Чорної Орди владу в Туреччині перебрав так званий уряд «молодих генералів», які засудили неооттоманські, імперські претензії своїх попередників, розстріляли кілька одіозних діячів, зокрема міністра закордонних справ Орди Агджі Гюндюза, й проголосили повернення Туреччини до курсу Ататюрка – побудови секулярної, європейської, нейтральної демократичної держави.

Гайдука на летовиш,і зустрів полковник Щепотін – колишній резидент ВІРУ при Генеральному консульстві України в Стамбулі, один з організаторів турецької частини операції «Ахіл–лесова п'ята», а тепер – дрібний торговець килимами, що мав у центрі міста невеличку крамничку Вони обійнялися з Гайдуком, збрехавши один одному як чудово кожен з них виглядає, хоча Щепотін дуже постарів за час, відколи не бачився з Гайдуком, зіщуплів, посивів; руки його дрібно трусилися, наче захворів на паркінсонізм, на обличчі з'явився вираз стражденної непевності. Але, зустрівши Гайдука, він засвітився радістю й запросив переночувати в себе вдома – жив навпроти української школи ім. Т. Шевченка в центральній частині Стамбула. Гайдук погодився. Капітан Крук, як завжди, залишився ночувати в «черепасі»; восьмеро спецназівців також залишилися, щоб охороняти «черепаху». Від «Козака Мамая» Гайдук відмовився, щоб не привертати до своєї особи зайвої уваги.

Щепотін всадовив Гайдука, Іваненка і двох охоронців до старої, але надійної автівки «Шевроле–еко», й вони рушили бульваром Кеннеді, що тягнувся вздовж мальовничого узбережжя Мармурового моря – праворуч з авто відкривався вид на море кольору каламутної синьки, а не мармуру за яким в імлі купчилися узвишшя азійських берегів Стамбула. Перетнувши міст Галата, який зусібіч був заповнений рибалками, що заклякли в надії здобути дармову їжу вони добралися до пішохідної вулиці Істікляль й запаркували авто в бічній вуличці.

Гайдук десять років тому побував у Стамбулі на запрошення турецької компанії, що була зацікавлена в купівлі української радарної системи «Мантія». Компанія розмістила гостя в розкішному готелі «Pera Palace» – одному з найдорожчих готелів світу; він не сподобався Гайдуку бо видався старомодним, претензійним і незатишним палацом у стилі дев'ятнадцятого століття – з розкішними архітектурними прикрасами, ліпниною високих стель, мармуровими басейнами, бронзовими світильниками, шовковими ширмами, – але без електронно–техногенного комфорту американських готелів. Гайдуку забронювали найпрестижнішу кімнату 414, поряд з кімнатою–музеєм за номером 411 – в ній колись жила Агата Крісті, яка написала тут роман «Вбивство в Орієнт–експресі». Дізнавшись про ціну яку сплатила компанія за дві ночі перебування в цьому готелі–музеї. Гайдук подумав, що, на щастя, не писатиме детективних романів у найдорожчих готелях, в яких незручні меблі, холодна підлога й нудотно–солодка кава, що подається вранці.

Вони з Щепотіним і охоронцями пройшли повз шестиповерхову розкішну але облуплену й потріскану споруду «Pera Palace Hotel», й Гайдук, уважно слухаючи розповіді старого полковника про легендарний готель, не перейнявся сентиментальними спогадами про своє минуле перебування тут; сьогодні ж, враховуючи жахливий фінансовий стан держави, йому навіть на думку не могла спасти ідея зупинитися тут. Добротний «Holliday Inn» – такими були його теперішні можливості.

Щепотін допоміг Гайдуку купити золотаву шовкову хустку для Олі та смакоту на Великдень. Гайдук пам'ятав вулицю Істікляль під час свого першого перебування в Стамбулі, сповнену радісним натовпом туристів, бродячих торговців та роззяв, професійних мандрівників з величезними рюкзаками і місцевих жриць кохання, поважних городян, що цілими сім'ями здійснювали вечірню прогулянку і заїжджих шукачів пригод, вулицю зі старим дерев'яним трамваєм посеред проїжджої частини, який повільно посувався серед натовпу відчайдушно калатаючи в дзвін, з вигуками зазивал–торговців та звуками орієнтальної музики із заклично відкритих ресторанчиків.

Тепер ця артерія, ні, не артерія, а справжня аорта Стамбула, нагадала Гайдукові Київ: погано освітлена, майже порожня, з трамваєм, який нерухомо закляк посередині маршруту з жебраками – найчастіше селянками з дітьми на руках, з безногими й безрукими солдатами–інвалідами – колишніми вояками великої визвольної армії Чорної Орди.

Гайдукові стало сумно, й він відмовився від пропозиції Щепотіна податися на протилежний берег затоки Золотий Ріг й відвідати змусульманену святиню візантійського православ'я – Айя Софію, оточену наче вартовими, чотирма ракетоподібними мінаретами. Хотів зберегти в душі те відчуття неземного лету зачудування сонячно–блакитним світлом, що сповнювало величезний простір храму: в цій старовинній візантійській церкві Гайдук – у ті часи зовсім байдужий до справ релігійних, чужих йому – пережив скоріше не духовне осяяння, а технологічний шок, бо не зміг зрозуміти, як можна було побудувати таке велетенське диво півтори тисячі років тому; здається, тільки тоді, перебуваючи всередині цієї золотої примари, він збагнув, чому його київські далекі предки обрали грецьке, а не західне християнство. Після Айя Софії київський Софійський собор здавався йому маленьким, темним і провінційним.

Раптом щось відволікло Гайдука від архітектурно–духовних спогадів, його увагу привернула група людей, що посувалася назустріч. Кілька латиноамериканців у зелених уніформах без знаків розрізнення з важкими кобурами при правому боці й пістолетами–кулеметами М36К на грудях здивовано роздивлялися на всі боки (новачки, але як дісталися вони через океан?); за ними, пильно дивлячись навсібіч, йшли охоронці в чорних крислатих техаських капелюхах з автоматами в руках.

– Ого, – сказав Щепотін з повагою, збочуючи вправо, щоб звільнити шлях цим озброєним людям, які нікому не збиралися поступатися дорогою. Охоронці Гайдука напружилися і прикрили його на всяк випадок. Микита Іваненко йшов попереду Гайдука, витягнувши пістолет–кулемет Мікро TAR‑22, подарований Невінчаним; Микиті не сподобалися молодики, що крокували назустріч.

Лише на якусь коротку мить, коли обидві групи порівнялися. Гайдук побачив невисокого огрядного чоловіка, якого щільно оточували озброєні люди. Охоронюваний об'єкт. Якийсь черговий латиноамериканський VIP. Гайдуку здалося знайомим обличчя цієї людини, але він відігнав цю абсурдну думку: можливо, бачив колись цю товсту пику на сайті журналу «Newsweek» чи це був один із замовників української зброї з Латинської Америки і Гайдук випадково зустрів його на якомусь прийнятті у Вашингтоні?

Дійшовши до кінця вулиці Істікляль, вони повернулися до «Шевроле–еко» й рушили до району де мешкав Щепотін. Охоронців і Микиту розмістили у великій вітальні квартири Щепотіна, а Гайдук з полковником сиділи в тісній кухні, згадуючи минуле. Щепотін жив один – дітей не було, а дружина померла від Чорного Мору; нарікав, що пенсії жодної не отримує, хоч вірою і правдою служив державі, а від продажу килимів заробіток мізерний – кому потрібні дорогі перські килими в цей час? Беруть тільки дешеві, китайські; поліція за ним пильно приглядає, хоч він і отримав турецьке громадянство. Генеральне консульство не працює, хоч українців тут дуже багато. Так за розмовою випили пляшку дотемрявної горілки «Древньокиївська», а Гайдук все не міг пригадати – хто та людина, яку випадково зустрів на вулиці Істікляль.

Вранці, коли Гайдук голився, почув радіоновини Стамбула англійською мовою й вибіг до вітальні, де одягалися його охоронці:

«Сьогодні вночі в готелі «Pera Palace» стався розбійний напад на кімнату номер 414. Вбито сорокарічного англійського бізнесмена та його турецьку супутницю й пограбовано речі загиблого. Кімната–музей Агати Крісті номер 411 не постраждала. Поліція проводить розслідування».

– Звичайна історія, – зітхнув Щепотін, опухлий після вчорашніх посиденьок. – Стамбул став бандитським містом. Живеш і не знаєш, що тебе чекає.

…Тільки коли «черепаха» злетіла в повітря над Стамбулом – містом, що сірими кристалами щільно поставлених будинків, опуклостями константинопольських соборів і вертикальними баштами мінаретів ліпилося ластівчиним гніздом до останніх узвиш Європи, – Гайдук згадав обличчя VIP–персони, зустрінутої ввечері на вулиці Істікляль:

Це був Іван Оврамович Крейда.

Біля «черепахи» Гайдука вже чекали китайські члени делегації; пілот Крук у новенькому мундирі капітана РОК привітав генерал–полковника перед трапом і доповів, що борт 002 готовий до подорожі. Стояв теплий весняний ранок, перше світло якого несміливо проривалося крізь пласти хмар, гнаних висотними вітрами. Настрій Гайдука, незважаючи на китайський ультиматум, був також весняно–піднесений; він з нетерпінням чекав зустрічі з Олею: під час учорашньої радіорозмови вона сказала, що має великодній сюрприз для нього і приготує урочистий обід на честь його повернення.

Незважаючи на те, що аеропорт імені Ататюрка, колись переповнений натовпами пасажирів, стояв по–зимовому порожній і занедбаний, наче ще тривала війна, в терміналах спали бездомні жебраки, а літаків майже не було на стоянках. Гайдука сповнювало хвилююче відчуття закінчення Великої Темряви, початку нового, ще не відомого, але радісного часу Йому здалося, що невидимий суддя історії вже підняв руку зі стартовим пістолетом: ось–ось мала початися нова Велика Гра, новий забіг народів і держав, призом якого буде відродження, воскресіння з мертвих. «Що трапилось? – подумав він. – Звідки така щеняча ейфорія?» І зрозумів: Оля. Вся справа в ній. Він смертельно скучив за нею.

Гайдук тепло попрощався зі Щепотіним, подумавши, що, можливо, бачить його востаннє, і, пообіцявши полковнику відновити роботу військового аташату, зайняв місце позаду Крука, поряд з мером Янь Дун'юе. Мер, який чудово володів українською і російською мовами, впівголоса почав ділитися з Гайдуком своїми враженнями від поїздки.

– Повірте, пане генерале, я шокований поведінкою маршала і розповім про це членам китайської громади в Києві. У вашій особі він образив усю країну.. Вчора ввечері я зустрічався з генералом Лю Ці, був у нього вдома – він дуже мила людина, – і він розповів мені, що маршал Чжан Цзюн має, так би мовити, особисті причини… не… до… люб… – заплутався у складному слові мер.

– Недолюблювати, – допоміг Гайдук.

– Недолюблювати українців, – ввічливо посміхнувся Янь Дун'юе, хоча очі його були сумні. – Він народився в Чель Ябіні… колишньому російському місті…

– Челябінську – здогадався Гайдук.

– Так, у Чель… ябінську Мати – китаянка, батько – українець, Іван. Так ось цей Іван кинув дружину з малим Чжаном… коли тому було три роки… й вони дуже бідували. Мати змушена була віддати в сім років Чжана до кадетського училища, де він не знав тепла і ласки… Але звідки ви, пане генерале, дізналися, що маршал Чжан Цзюн буде знятий з посади і переведений до Сіньц–зяня?

– Я не вірю, що ви не знаєте, шановний пане Янь, що в Китаї зараз іде громадянська війна і що повстання почалося з Сіньцзяня.

Мер China‑town був, здавалося, приголомшений такою звісткою.

– Це неможливо, пане генерале! Стався локальний конфлікт, пов'язаний зі значними втратами серед уйгурського населення під час Чорного Мору але це не громадянська війна… Більше того – маршала відкликають з Європи у зв'язку з підвищенням по службі.

«Ось ти і пробовкався, друже», – подумав Гайдук, зрозумівши, що Янь знає набагато більше, ніж сказав. Треба попрацювати з ним у Києві.

«Черепаха» йшла на північ за курсом Стамбул – Констанца. Далі повз гирло Дунаю та острів Зміїний до Одеси, звідки через Умань до Києва. Всюди на маршруті стояла чудова погода – ні снігопадів, ні дощів; шквальних вітрів на їхньому горизонті також не передбачалося. Двигуни працювали тихо; їхнє заспокійливе гудіння кинуло Гайдука в дрімоту й він незчувся, як заснув.

Його пробудив різкий голос капітана Крука:

– Пане генерале–полковнику! Ігорю Петровичу! Прокиньтеся. В нас проблема. Правий двигун заглух, лівий працює нестабільно… Потрібна аварійна посадка.

Він натиснув кнопку тривоги: ревун послав потужний сигнал – і чужий голос з репродуктора наказав усім негайно застебнути ремені безпеки. Гайдук глянув в ілюмінатор: вони летіли на висоті двісті метрів і відстань до землі швидко скорочувалась. Йому здалося, що десь збоку побачив темну водну поверхню (ріка? озеро?), берегову лінію з червоним проблиском вогнища, але, можливо, це тільки примарилося – так швидко вони промайнули над землею, на яку невблаганно падала «черепаха».

– Не хвилюйтеся, – крикнув Крук, – я знаю добрий майданчик. Усе під контролем. Тримайтеся.

Тепер вони йшли зовсім низько, збиваючи верхів'я невисоких дерев й зачіпаючи днищем кущі. Сіре поле лежало перед ними. «Як у Польщі, – подумав Гайдук. – Тільки тоді світило сонце й поле було смарагдового кольору».

Крук на диво м'яко посадив «черепаху» – так, наче пасажирський лайнер торкнувся бетонної смуги. «Який молодець», – подумав Гайдук, з симпатією поглянувши на цього тихого, непримітного худенького чоловіка, який, неначе добрий ангел, супроводжував Гайдука в усіх його мандрах на землі і в повітрі.

Крук піднявся з командирського крісла. Обличчя наче відморожене, як тоді, коли їх обстріляли дорогою на Феофанію.

– Все, – хрипко сповістив Крук. – Приїхали. Можна виходити. По одному – засміявся він, немовби утнув добрий жарт. – 1 у встановленому порядку Капітан останній.

– Ви – геній, – сказав Гайдук. – Таку посадку.. А де ми? Десь біля Умані? Треба негайно зв'язатися з Палієм.

Крук, мабуть, не почув цих слів, бо заклопотано гукнув, дивлячись на бійців спецназу що нерішуче стояли перед відкритим люком.

– Ви що, не бачите? Виходьте! Залишатись в «черепасі» небезпечно. Не дай Бог, двигуни рвоне… Швидше, швидше, – поспішав Крук, забираючи з собою потерту шкіряну авіаційну куртку підбиту хутром, і сумку що лежала на кріслі другого пілота. Нарешті він звернув увагу на Гайдука:

– Вибачте, пане генерале. Зараз в усьому розберемось. Виходьмо швидко.

Місце для посадки було ідеально вибране Круком: маленький, добре заасфальтований майданчик, на краю якого стояв старий десантний гелікоптер S‑96 «Gray Giant» сталевого кольору без розпізнавальних знаків. Неподалік місця посадки «черепахи» Гайдук побачив будку з антенами, розфарбовану горизонтальними білими й чорними смугами, наче шлагбаум. Посадочний майданчик розмістився в затишній улоговині поміж двома пагорбами, зарослими сухим рудим дубняком. З боку будки до «черепахи» бігли якісь люди в сіро–плямистих комбінезонах, радісно вимахуючи руками, але в руках у них чомусь була зброя.

Гайдук стояв на трапі, позаду за ним – капітан Крук. Бійці спецназу й китайці вже відійшли від «черепахи» на безпечну відстань. Гайдук спробував озирнутися, спитати Крука, що це все означає, але права щока вперлася в холодний ствол пістолета.

– Тільки без зайвих рухів, пане генерале, – тихо вимовив Крук. – Вас заарештовано.

Люди, що підбігли, задихаючись від поспіху забрали в Гайдука зброю і документи, вдягли на руки, закладені вперед, на живіт, спеціальні рукавички–кайдани, м'які, але надзвичайно надійні інструменти знерухомлення, а на голову натягли чорний каптур.

Перед тим, як чорнота поглинула його, він встиг ще побачити, як люди в сірому обеззброюють спецназівців і як повалили на землю Микиту Іваненка й почали бити важкими черевиками. І ще він устиг побачити задоволену усмішку капітана Крука: такого ніколи не помічав, бо Крук завжди видавався йому сумним, чимось пригніченим, невдоволеним життям, наче мучила його хронічна виразка шлунка. Або душі.

Гайдука вели, підштовхуючи стволами автоматів ІЖ‑107, й десь позаду він почув постріли. Це не були автоматні черги для залякування, а поодинокі розстрільні постріли. Його зупинили, й він подумав, що зараз також одержить постріл у потилицю, гадав: що відчуває людина, коли отримує удар кулі ззаду, коли мозок розривається на частини, і чи взагалі встигає щось зрозуміти, відчути? Вони стояли, очікуючи чогось чи когось. Люди, що захопили його, мовчали, і в Гайдука також не було бажання щось казати.

Вони виграли. Хто – вони?

Нарешті він почув характерний гуркіт мотора і зрозумів: під'їхав вивантажений з «черепахи» «Козак Мамай». Гайдука упхали всередину всадовивши на заднє сидіння. До багажного відсіку кинули щось важке, і бронеавтомобіль рушив, тряско хитаючись на ґрунтовій дорозі. Марно було зрозуміти, де приземлилася «черепаха» і куди прямує «Мамай». «Треба було сидіти на кріслі другого пілота і звіряти маршрут лету як тоді, коли летіли до Суздаля», – подумав Гайдук, Хотів вірити, що перебуває в Україні, а не в Румунії чи Македонії. Хоча – невелика втіха бути розстріляним у себе на Батьківщині. Патріотизм смерті не прикрашає навіть таких дурнів, як він. За годину в Києві зрозуміють, що з ним щось сталося. Олю шкода. Що за сюрприз вона приготувала?

Він захотів їсти, згадавши про обіцяний Олею обід.

Ніяких картин світлого минулого не виникло в його пам'яті, й навіть думати про Крука та мотиви його зради він не хотів. Як казав Мережко: кожен провал – це свідчення браку уяви. Якщо ти такий мудак, що довіряєшся незнайомим, невідомим, неперевіреним людям, не створивши надійної системи контролю, перевірки, запобігання й дублювання, – то це твоя проблема. Незалежно від мотивів, якими керується зрадник. Зрадник? Мережко казав: забудьте слово «зрадник», яке несе в собі безглузду моральну оцінку яка може тільки заплутати вас. Не зрадник, а ворог, що обіграв вас.

«Козак Мамай» нарешті доповз до якоїсь точки й зупинився. Гайдука ввічливо витягли з бронеавтомобіля (хтось клав на його голову важку долоню, щоб уберегти від травм, коли відчинили броньовані двері), потім примусили пройти ще метрів з двадцять, ввели до кімнати й скинули каптур.

Він стояв у залі сільського занедбаного клубу з залишками потрощених на дрова стільців; на стіні висіла стара карта з відірваними клаптями – з уцілілих обрисів Гайдук зробив висновок, що це карта Полтавської землі. У лівому кутку висіла ікона з замальованим чорною фарбою ликом Христа – наче це був спецназівець у чорній масці – правда, без очних прорізів.

За столом, прикритим старим дірявим темно–зеленим сукном, сиділо двоє: капітан Крук – уже, правда, без капітанських погонів, зате в червоному будьонівському шоломі з чорною зіркою, такому самому що його носив комісар групускули КОМАН Тас–Фелікс Бикоріз; поряд з ним – високий чорнявий чолов'яга років сорока, красень, наче голлівудський актор 2040–х років, з тонкою чорною борідкою, ретельно прокресленою під час гоління, наче пензликом промальованою на обличчі матового кольору що відрізнялося своїм свіжим тоном від українських облич. Незнайомий був у чорному комбінезоні з жовтими нашивками, оперезаному навхрест кулеметними стрічками калібру 50 BMG (12,7 мм), на голові – чорна пілотка.

На столі перед цими людьми лежали важкі пістолети «Крук». «Крук узяв до рук пістолет «Крук», – подумав Гайдук. – Дуже смішно».

– Пане генерале, – після деякої паузи ворухнувся незнайомий.

– Я генерал Тарас Галушка. Керівник партизансько–революційного народного руху «Полтава». Ми вітаємо вас на суверенній території вільного партизанського краю.

– В якій якості?

– Як почесного гостя.

– У вас усі почесні гості ходять у наручниках? – підняв руки Гай–дук.

– Це для вашої ж безпеки, – усміхнувся Галушка. – Щоб бува шкоди якоїсь собі не заподіяли.

– Що ви зробили з моїми людьми? Розстріляли?

– Не всіх.

Генерал Галушка повернув випещене обличчя до Крука:

– Скільки там?

– Семеро. Троє з нами. Микита окремо. Китайці будуть відпущені.

– Ви – бандити. І з вами поведуться, як з бандитами. А ви. Крук, будете повішені на Майдані, – хрипко сказав Гайдук, хоч не повинен був цього говорити.

– Ви мені погрожуєте, Ігорю Петровичу? – криво всміхнувся Крук.

– Після того, як ви спалили на Банковій двох моїх дітей, ні в чому не винних? І повісили брата Фелікса? Ви думаєте, що ви – безневинний отець Фавн? І що вам усе з рук зійде?

– Гаразд, – невдоволено перервав його гнівні слова генерал Галушка і звернувся до Гайдука:

– Ми пропонуємо вам співробітництво.

– Тобто вербуєте мене як агента? – глумливо спитав Гайдук.

– Ні. Ми вас цінуємо набагато вище. Ваша доля залежить від вас. Завтра ви її самі вирішите. Краще, щоб ви погодились. А поки – відпочивайте.

«Вони програли, – подумав Гайдук. – їм треба було розстріляти мене негайно. На Острові вже оголосили тривогу Почалися пошуки. Вони дали мені шанс».

На нього знову накинули каптур, і він зрозумів, що потрапив до полону передсмертних ілюзій. Так завжди буває з тими, кого засудили до страти. «Черепаха» летіла в режимі «стелс». Радіоелектронна охорона повітряного простору України з боку Чорного моря абсолютно неефективна. Крук, звичайно, змінив затверджений курс «черепахи». Ніхто їх не знайде в цій дірі. Треба дивитися у вічі фактам. Шансів немає. Хоча Мережко вчив: шанс завжди є.

Його не виводили з будинку надвір, а заледве через кілька кроків уштовхнули до кімнати без вікон й замкнули двері. Це, мабуть, була колись клубна комора – холодна і сира. В кутку були звалені старі плакати, порваний портрет гетьмана, стояли банки з олійними фарбами. Поряд, на пластиковому білому ослінчику (такі бувають у дитячих садках), лежав старий бушлат з написом на спині ЗЕК‑147, центр комори прикрашало зім'яте з двох боків оцинковане відро для справляння природних потреб. Вгорі блимала старовинна електролампочка. Гайдук одразу охрестив цю комору кімнатою 414 зі стамбульського готелю «Pera Palace».

Невдовзі Гайдук почув тупотіння ніг, мат–перемат і чоловічий стогін: здається, це був зойк Микити Іваненка. Грюкнули двері навпроти комори Гайдука, і стогін припинився.

Через півгодини знову почулися тупіт і голоси, йому навіть вчулися в тому гаморі іспанські слова – подумав, що намарилось. Гайдук склав три варіанти пошуків самого себе – так, наче керував операцією. Двері з рипом відчинилися, і хтось у масці кинув на підлогу паперову тарілку з гречаною кашею: щедра полтавська земля навіть в'язнів забезпечувала дієтичним харчуванням. Оскільки ложки не дали, а їсти дуже хотілося. Гайдук склав м'яку тарілку навпіл й почав їсти, наче з тюбика, витискаючи кашу У 20б8 році, під час тренування в камері невагомості американських і українських астронавтів на Флориді бачив, як інструктор вчить їх їсти якусь напіврідку масу витискаючи харч з м'якого мішечка.

«Що робить зараз Оля?» – подумав він і почув крик Микити в коридорі:

– Ігорю Петровичу ви мене чуєте? Це не Галушка! Це Владислав Крейда! Мені кінець, прощайте!

Матюгани, удари, прокляття, тупіт не заглушили Микитиного крику але його пронизливий зойк невдовзі урвався і за дверима запала тиша.

Гайдук мав повернутися до Києва у вівторок, 18 квітня. «Черепаха» повинна була приземлитися на посадочному майданчику РОК на Острові – всього у двохстах метрах від будинку де жили Гайдук і Оля. Того ранку Оля вирішила не їхати до лікарні для слизовиків, де закінчувався ремонт, а залишилася вдома: обклавшись кухонними книжками, позиченими в дружини Палія, вона заходилась готувати борщ. Почистила й порізала три бурячини, від чого її пальці почервоніли, подряпала ножем моркву помила й нарізала тонкими кружальцями, пошаткувала капусту додала для запаху трохи селери, зняла лушпайки і покраяла стару пророслу картоплю (всі ці багатства привіз їй сотенний Чміль із запасів братства; Чміль був призначений командиром антитерористичного загону в складі РОК); вкинула до каструлі квасолю, намочену звечора, й довго думала – чи варити борщ на м'ясі чи ні? Вибрала вегетаріанський варіант.

Настрій в Олі був піднесений: дуже скучила за чоловіком, якого майже не бачила від часу трагедії зі слизовиками. Переживала, бачачи, як віддалився від неї Гайдук, як мовчки від цього страждає – з її, дурепи, провини, але біс впертості і непоступливості, який з дитинства сидів у ній, не дозволяв їй покаятись за кривду заподіяну чоловікові. Тепер вона була готова до цього.

Почала смажити рибу яку народні вмільці–рибалки витягували з глибин Київського моря, а замість вітамінного салату поклала на святково прибраному столі по три пігулки вітамінного комплексу «Centrum», привезеного Гайдуком з Локарно. Головною Олиною турботою були пасочки, які збиралася спекти на Великдень. Заготувала борошно, яйця, дріжджі, молоко, ванільний цукор у пакетиках, подарований колись Невінчаним, й почала вивчати рецепти приготування пасок. Яша Гальперин, призначений начальником медчастини РОК, поділився з Олею сіро–жовтим коржем маци – євреї святкували свій песах у суботу 15 квітня. І хоч поширювались забобони, що ніби не можна їсти єврейську мацу доки не скуштуєш нашої паски, Оля з'їла: сподобалось. Було в цьому пріснянику щось суворе і древнє, як спогад про далекі пустельні випробування. Але захотілося випекти щось пишне, солодке, з забарвленим жовтками тістом, з родзинками, з урочистим сонячним смаком, як було в дитинстві, коли мама готувалася до Великодня як до найбільшого свята, хоча до церкви не ходила.

О пів на другу Оля, накинувши легеньку світлу курточку яка пасувала до її радісного настрою, вибігла з дому і подалася до летовища. Там йшли навчання спецзагонів РОК – як швидко, за сигналом тривоги, завантажуватись у повному спорядженні на борт «черепахи» і як з неї десантуватися. Оля помітила, що навчаннями командує Чміль, який отримав звання капітана військової розвідки. Вона швидко піднялася на вежу управління летами, де навколо одного з радарних екранів скупчилися офіцери і щось голосно обговорювали. Помітивши Олю, вони замовкли.

– Ну що, коли вони прилітають? – Оля глянула на годинник.

– Мають ось–ось приземлитися, – пояснив капітан Середа, який знітився й почервонів, побачивши Олю – при самій згадці, що колись залицявся до неї. – Але…

– Але… – повторила вона, відчуваючи спазм у горлі.

– Але зв'язку з «черепахою» немає. На радарі у радіусі сто п'ятдесят кілометрів теж немає ніяких літальних апаратів. Та ви не хвилюйтеся, Ольго Святополківно, можливо, вони йдуть у режимі «стелс» і ми їх просто не бачимо. Може, хочуть перевірити надійність режиму невидимки.

…За годину коли вона остаточно замерзла, ноги й руки задубіли так, що важко було ними ворухнути, напруження в приміщенні вежі зросло до розгубленої метушні, а капітан Середа марно намагався налагодити радіозв'язок з «черепахою‑002», Оля тихо спитала, як їй зв'язатися з заступником Гайдука полковником Ігорем Палієм. їй зробили негайно зв'язок, але виявилось, що Палій інспектував Слобожанщину його голос постійно губився в мертвих паузах і тріску на лінії. Він пообіцяв Олі дати всі необхідні розпорядження щодо пошуків «черепахи‑002», просив не хвилюватися, бо певен, що нічого лихого з Гайдуком не сталося – принаймні, над Чорним морем, додав багатозначно Палій: РЛС на острові Зміїний засікла літальний об'єкт, що рухався в напрямку Одеси – саме в той час, коли, за графіком, мала летіти «черепаха» Гайдука.

Через півгодини Палій знову зв'язався з Олею і сказав, що повертається до Києва – буде тут за чотири години. З його тону Оля зрозуміла, що справи дуже погані. Якщо не безнадійні.

Палій порадив Олі звернутися напряму до президента, але той дав наказ задіяти органи місцевої влади, поліцію та контррозвідувальну мережу Чаленка для пошуків «черепахи». І краще за все це робити через Богошитську.

Також Палій дав кілька розпоряджень офіцерам, які перебували на вежі, й вони кинулися виконувати накази. Олі сказали, що створено оперативно–пошукову групу й дано розпорядження військовим гарнізонам і братствам, в зоні яких пролягав маршрут «черепахи», організувати негайні пошуки зниклого борта 002. В повітря підняли десяток гелікоптерів, які почали прочісувати місцевість. Як виняток, було дано дозвіл на застосування приладів нічного бачення.

Запрацювала громіздка військова машина, створюючи ілюзію надійності в досягненні поставлених цілей, хоча насправді напівзнищене військо зруйнованої, зґвалтованої, приниженої держави не було в змозі діяти ефективно; однак і в цій сумній реальності траплялися винятки.

Олі здавалося, що офіцери вже дивляться на неї, як на вдову на гарнізонному похороні – ходять зі скорботними обличчями, говорять пошепки, але внутрішньо вже примирилися з тим, що одного з них викреслено зі списку живих.

Витримати цього вона не могла, її діяльна натура не хотіла погодитись з думкою про загибель чоловіка, і вона, скориставшись з поради Палія, зателефонувала до приймальні президента Волі, де відповіли, що президента немає, він у відрядженні – веде виборчу кампанію на Буковині. Черговий офіцер у приймальні, який, мабуть, уже знав, що трапилося, з'єднав її з Богошитською. Та погодилася прийняти Олю о 3.00 РМ.

Голова канцелярії президента України–Руси чекала на Олю Гудиму у великій залі, увішаній гобеленами, кожен з яких змальовував певний сюжет з історії Київської Русі: стримана, сіро–зеленкувата й темно–червона тональність гобеленів створювала урочистий настрій у відвідувачів, які потрапляли зі світу темряви, побутових дефіцитів і щоденних смертельних тривог до величного державного світу варязьких князів – безжальних вбивць і мудрих правителів водночас.

Та Оля ніякої уваги не звернула на ці сірі тіні минулого (можливо, через півтисячоліття на гобеленах майбутнього буде зображена історія літаючої тарілки 002 та святого воїна Ігоря–Георгія, але і це фантастичне припущення не спало на думку нещасній молодій жінці, яка раптом збагнула, наскільки точним було чоловікове пророцтво щодо її вдівства), а кинулася до Богошитської, яка сердечно обійняла її посередині зали. Ерна Еріхівна вдягла того дня темно–червоне, гаптоване фіолетовим візерунком і золотом плаття в стилі королеви Англії Єлизавети Першої Тюдор, зроблене на замовлення Богошитської відомим кутюр'є, художником по костюмах театру російської драми Сильвестром Сталоновичем Проді.

– Знаю, знаю, шя–я‑новна Олечко, що сталося. Співчуваю і молю Бога, щоб врятував Ігоря Петровича. Але, знаєте, державний досвід підказує – краще готуватися до найгіршого.

Стискаючи в обіймах струнке тіло дівчини, яка, страждаючи, стала ще привабливішою, Богошитська відчувала, як зростає в ній солодке і болюче почуття; відтоді, як катувала гарапником Чаленка, не спостигала її така оргастична хвиля.

Оля нарешті видосталася з чіпких обіймів київської леді Тюдор й попросила залучити до пошуків «черепахи», крім військових, ще й цивільні чинники – земельні уряди та мережу контррозвідки Чаленка.

– Шя–я‑новна Олечко, ви, мабуть, не розумієте специфіки діяльності вищої державної влади. Президент думає про кожного гро–мадянина країни, а не лише про шя–я‑новного Ігоря Петровича. Ви знаєте, скільки вбивств, нещасть, пограбувань і ґвалтів трапляється щодня в державі? Скільки катастроф і аварій на шляхах, в побуті і промисловості? Ось сьогодні вночі згорів у Крижополі (вона сказала «Крижьополі») будинок для престарілих, де загинуло тридцять вісім немічних людей. То ви пропонуєте, забувши про всі ці нещастя, про таких самих людей, як пан Гайдук, кинути всі сили тільки на пошю–ю‑ки вашого чоловіка? Хіба це справедливо, хіба по–християнськи? Ми живемо в демократичній державі, де всі рівні. Що скажуть виборці про нашого президента? Скажуть, що в державі існують подвійні стандарти, чи не так? І матимуть рацію. Ми не можемо цього дозволити. Адже будуємо нову державу Найсправедливішу Тим більше, що генерал Гайдук, попри ідеальне ставлення до нього з боку президента і мого, не виявляв великого бажання допомогти нам в ході виборчої кампанії, а почав знюхуватися з цією брудною інтриганкою Індірою Голембієвською. Прийміть вирок долі, Олечко, з притаманною вам революційною мужністю. Адже ви змогли пережити смерть вашого батька, який великою мірою загинув з вини генерала Гайдука і з вашої вини. Нічим не можу зарадити вам.

І тут сталося таке, чого Оля до кінця своїх днів не вибачила собі: замість того, щоб порвати пазурями це штучне, намальоване візажистами бридке обличчя старої курви чи вчепитися в її тюдорівське плаття з зотлілих запасів театру Оля впала на коліна перед Богошитською.

– Допоможіть, Ерно Еріхівно, – благала вона, – спасіть Гайдука, підніміть на його пошуки всі служби. Я не знаю, що зі мною буде, якщо він…

Вона, ридаючи і повзаючи на колінах, почала цілувати край плаття Богошитської, відчуваючи його затхлий запах, дряпаючи обличчя якимись стразами, нашитими на червоний оксамит.

Богошитська відчула, як судоми насолоди стрясли її, як змокріли ноги й одразу все тіло обм'якло, наче після виснажливого бігу Який гарний день видався. Вже почала планувати урочистий державний похорон генерал–полковника Гайдука – для цієї події в неї були приготовані чорний жалобний костюм та великий капелюх у формі чорної троянди. Навіть проект прощальної промови для Василя Волі, – перед тим, як прах Гайдука замурують у стіну Софійського собору – встигла зафіксувати в своїй уяві Богошитська. Хотіла дати останні материнські поради цьому нахабному дівчиську але Оля Гудима, яка щойно повзала на колінах перед Ерною Еріхівною, зникла.

Гайдук страшенно змерз уночі, хоч і натягнув зеківський бушлат. Ніяк не міг пригадати, де був розташований ЗЕК‑147 – з картою «зеків» ознайомився ще два роки тому коли витягнув Божену з Феофанії–Пирогова. Майже не спав, лише час від часу провалювався у тривожну дрімоту сторожко очікуючи на брязкіт замка і гримкотіння дверей. І хоч як чекав цієї миті, не розуміючи, чому так дивно поводять себе захоплювачі – не розстріляли його одразу не піддали тортурам, не допитують, не вимагають від нього нічого, – але здригнувся, коли за ним прийшли.

Його вивели у коридор, натягли каптур на голову знову всадовили на заднє сидіння «Козака Мамая». Він ледве рухався від холоду і страху Навіть у теплій кабіні не зігрівся. Бронеавтомобіль повз довго, буксуючи на підйомах. Чути було, як лається Крук, щоразу перепитуючи дорогу і голос генерала Галушки, тобто Владислава Крейди, вказував маршрут, як думав Гайдук, останнього його пересування по землі.

Так плуганились вони досить довго, доки зупинились. Гайдука вивели з «Мамая» й скинули каптур. Він стояв на вершині високої гори, біля підніжжя якої плюскотіла холодна вода, вкрита щільним туманом, що простягався до самого обрію. Нічого подібного в своєму житті Гайдук не бачив. Він не розумів, де він, що свідчило про те, як погано він знає Україну її прадавні краєвиди – праворуч і ліворуч від нього, внизу під горою крізь туман проглядала піщана берегова лінія, яка губилася в сутінках. Темні, позбавлені живої барви ліси оточували гору помережану ярами. Тільки увібравши в душу цей величний, дикий і похмурий обшир, який швидко занурювався у вологу холодну хмару Гайдук з жахом побачив укопані в землю три стовпи на самому краю урвища. Крайні стовпи вільні, а до середнього був прив'язаний Микита Іваненко, широке обличчя якого спухло й посиніло від биття, перетворившись на безформну маску з сирої синьої глини, ще не застиглу назавжди.

На галявині, за високою сухою акацією, поодалік від «Мамая», стояла військова вантажівка «Пластун» КрАЗ‑6500, на якій приїхали озброєні люди, що оточили місце страти, – вони, очевидно, раніше привезли нещасного Микиту Іваненка. Гайдук, мабуть, пропустив момент, коли з сусідньої камери забирали Іваненка, проспав, від чого йому стало соромно.

Владислав Крейда підвів Гайдука до Микити, накинувши попередньо генералові на шию зашморг–мотузку щоб не втік, не кинувся у прірву передчасно.

– Ви були праві, Ігорю Петровичу – ледве прошамкав Микита. – Нікому не можна вірити… Прощайте… Вибачте, коли що не так.

Крук стояв поодаль; його трусило від холоду навіть тепла шкіряна авіаційна куртка не могла зігріти його.

– Зрадники будуть покарані, – голос Гайдука прозвучав не дуже впевнено. Він давно вже зневірився у будь–яких оптимістичних гаслах. Ще один закон Гайдука гласив: все буде навпаки.

– Я сам винний, – сказав Микита. – Не треба було дітей палити. Не цей виродок, а Бог мене карає.

Владислав Крейда відтягнув Гайдука від краю прірви – зашморг на шиї затиснувся, стало важко дихати – і, передавши генерала до рук одного з охоронців, узяв каністру й почав обливати Микиту До стерильного, вихолодженого дикого повітря гори домішався запах бензину Старанно обливши колишнього свого кріпака. Крейда проклав тоненькою цівкою бензинову доріжку до місця, де стояли охоронці. Акуратно витерши руки ганчіркою, поданою Круком, Крейда запалив сірника.

– Це тобі Микито, за дітей моїх – Ангеліну та Алоїза, – схлипнув Крейда, кинувши сірника на землю. В цьому мертво–сірому холодному просторі, який поглинала безжальна стіна туману вогонь, що побіг до Микити, жадібно охопивши його, здавався живим і безтурботно веселим. Зойк Микити був довгий і нестерпний, і Владислав Крейда долонями притиснув вуха, щоб не чути. Гайдукові хотілося заплющити очі, відвернутися від вмираючого Микити, але через силу дивився на палаючий стовп, що тьмяно світився у мороці.

Коли крики, стогони і схлипи припинилися, вогонь згас і замість Микити залишився чорний обвуглений мішок, прив'язаний до стовпа розпеченим колючим дротом, Крейда та його поплічники вирішили відзначити це свято справедливості й одночасно справити поминки за невинно загиблими дітьми Владислава: до стаканів наливали самогон з прозорої каністри і пожадливо випивали, щоб бухлом приглушити, зітерти з пам'яті зойк Микити. В язичницькій тризні цій брали участь люди Крейди. Не відомо, хто це були – нові партизани–найманці генерала Галушки чи старі бандити, що колись охороняли його володіння. Це все були міцні мужики, зарослі бородами, обвішані кулеметними стрічками і реактивними гранатами, озброєні до зубів; дехто – в сірій уніформі й чорних пілотках допоміжної української поліції Чорної Орди; чимало зарізяк ходили в чорних кудлатих папахах, насунутих на самі очі, що надавало їм дикунського вигляду.

Із здивуванням помітив Гайдук серед цього натовпу кількох смаглявих чорноволосих людей, які вирізнялися зеленою уніформою, – подібних до тих, яких зустрів два дні тому на вулиці Істікляль у Стамбулі. Місцеві їхні камаради плескали латиносів по плечах, вигукували пароль «украйніан текіла» й щедро частували самогоном. Борти вантажівки були відкинуті, на днищі кузова стояли прозорі ємкості з самогоном, порожні склянки й на підносах – нарізані грубі шматки хліба з салом та ковбасою.

Крук не брав участі у загальній пиятиці, а сидів самотньо на приступці «Мамая», зіщулившись від холоду і покурюючи сигарету Він похмуро зиркав на Гайдука. Той подумав, що саме Крук підпалюватиме бензиновий струмочок, коли його палитимуть. Одному з перших, поза всілякими чергами, виділив генерал квартиру на Подолі своєму водієві, за що в стабільні часи законності був би покараний.

Мотузку з зашморгом на шиї Гайдука тримав дебелий дядько в жіночій норковій шубі, лискучо–коричневій, майже новенькій, але вже тріснутій на спині. На його череві висіла важка американська снайперська гвинтівка М‑650 калібру 12,7 мм. «У них розподіл праці, – подумав Гайдук. – Цей бовдур тягає гвинтівку а Владислав Крейда патрони до неї». Ще він подумав, що, якби не кайдани–рукавички, міг би спробувати схопити гвинтівку й вистрелити вбік Крейди та бандитів, що скупчилися біля вантажівки, допиваючи й доїдаючи всі припаси, викладені на кузові. Помітив, як з цього п'яного гур–ту вихопився, похитуючись, чоловік у зеленій уніформі – типовий мексиканський селянин, нащадок гордих ацтеків, зарослий чорною щетиною, озброєний новеньким американським пістолетом–кулеметом М36К 45–го калібру з лазерним прицілом. Підійшов до вартового, всміхаючись, звернувся до нього «Amigo» і жестом вказав на вантажівку – приєднуйся, мовляв, до своїх друзяк–зарізяк, а я побуду тут, бо вже випив і поїв. Дядько в норковій шубі, передавши мотузку до рук мексиканця, радісно потупав до вантажівки.

– Mister Hajduk, do you remember me? – спитав мексиканець тихо, мнучи в руках мотузку наче перевіряючи, чи надійно утримує вона Гайдука.

– No. Who are you? – здригнувся від несподіванки Гайдук.

– Be quiet, – попередив мексиканець. – We've met in Washington DC. I'm DEA special agent. My name is Martinez, Marti.

Гайдук мовчав, думаючи, що це чергова пастка. Мексиканця вже почала дратувати ця забудькувата тупість українського полоненика, до того ж водій бронеавтомобіля уважно придивлявся до них.

– Марті? – не вірячи своїм вухам і очам, нарешті перепитав Гайдук, повернувшись спиною до Крука. Він згадав цього американця мексиканського походження, який у січні 2077–го запросив Гайдука до хмарочоса DEA (Drug Enforcement Administration – Управління по боротьбі з наркотиками), розташованого в Пентагон–сіті, Вашингтон. Мартінес організував брифінг на двадцятому поверсі будинку управління, в ситуаційному залі, де кілька експертів та оперативників ознайомили Гайдука з маршрутами наркотрафіку до України і з України, а також продемонстрували фотографії підводних міні–човнів, виготовлених на заводі «Залив» у Керчі на замовлення наркобарона Хосе Сапатерро. Тоді ж Гайдук почув ім'я головного законоохоронця України Івана Оврамовича Крейди у новому контексті наркоторгівлі та дізнався про технологічні особливості виробництва у Полтаві наркотику галуїн. Саме відтоді маршал Крейда став об'єктом пильного вивчення з боку ВІРУ. Американці пропонували відкрити регіональне представництво DEA у Києві, щоб допомогти правоохоронним органам України, зокрема ДерВару у боротьбі з глобальним наркотрафіком, але гетьман Махун роздратовано відкинув цю ідею як спробу втручання клятих пиндосів у суверенні справи незалежної України.

Ці думки Гайдука перервав сильний удар Мартінеса ногою під зад, супроводжуваний вигуком:

– Stay over here, fucken monster!

До них якраз наближався один з поплічників Крука, який, ледве тримаючись на ногах, ніс Мартінесу стакан з самогоном.

– Grazia, amigo, – низько вклонився Мартінес, беручи стакан і безжально розплескуючи дорогоцінну рідину чекаючи, коли його новий український друзяка повернеться назад.

– I'll try to help you general. I came yesterday together with Ivan Creida… I have to arrest him… Take care, – він поволік на мотузці Гайдука, як тягнуть селяни непокірного бичка на забій, час від часу зупиняючись і наносячи генералу удари ногою, виконуючи високу місію зміцнення мексикано–української дружби.

– Please call 0777, – встиг прошепотіти Гайдук, стогнучи від болючих ударів Мартінеса.

Перш ніж знову накинути на Гайдукову голову каптур, Владислав Крейда простягнув руку в напрямку спаленого Микити, постать якого вже майже розчинилася в тумані.

– Правий стовп – це ваш, генерале. Горітимете з видом на море.

– Яке море?

– Та хіба ви не зрозуміли? Стоїте на безсмертній полтавській землі. Це гора Пивиха. А море – Кременчуцьке. Хлопці, по машинах, – скомандував Крейда. – Повертаймось на базу!

І схлипнув:

– Досі не вірю, що діточок моїх немає. Чим вони завинили, генерале?

Туман став такий щільний, що його можна було різати, як холодець.

Гора Пивиха – найвища гора на Лівобережній Україні (так само, як гора Борщиха вивищується на всю Україну Правобережну аж до самих Карпат) – разом з навколишніми селищами Градизьк, Максимівка. Недогарки та іншими належала до колишніх володінь Владислава Крейди, подарованих племіннику Іваном Оврамовичем Крейдою. Побудований в Градизьку потужний зернотермінал, що належав фірмі Крейди ПеКаПол (Петербург – Каракас – Полтава), яка виникла на базі пограбованої колись урядом рейдерів фірми НіБуЛон (Ніколаєв – Будапешт – Лондон), та був призначений для експорту зерна і продукції концерну «ПВ» (Галушки і Вареники) через Чорне море на світові ринки, став також надійною базою для наркотрафіку депресивно–суїцидостимулюючого галуїну – переробленого, удосконаленого, посиленого в Полтавському інституті Крейди афганського героїну відомого у світі під назвою галуїн.

Крейда–дядько і Крейда–племінник взяли участь у глобальній битві наркогігантів XXI століття – зеленого трикутника Південної Америки (Колумбія, Перу Болівія), що постачав кокаїн, та Золотого півмісяця (Афганістан, Іран, Пакистан) – основного виробника опіуму–героїну Ніяке змагання китайських, японських, американських та європейських виробників автомобілів за жорстокістю битв і рівнем прибутків не витримувало жодного порівняння з зіткненням кокаїнових та героїнових потоків на світовому ринку Однак завдяки комерційно–дипломатичному генію І. О. Крейди в 2077 році вдалося владнати кокаїново–героїновий конфлікт. Використовуючи свій офіційний візит на Кубу де він обмінювався досвідом захисту прав людини і демократичних свобод з прокурорами Острова свободи, Гаїті, Венесуели та Домініканської Фіделістської республіки, І. О. Крейда одночасно провів саміт керівників найбільших наркокартелів світу Обравши Хосе Сапатерро своїм президентом, барони з подачі Крейди створили міжнародну організацію ODEC (Organization of Drug Exporting Countries) – організацію країн – експортерів наркотиків, куди увійшло дванадцять держав, метою якої стала розробка єдиної нарковиробної, наркотрафікової і наркоцінової політики для захисту національних інтересів наркокартелів на світових ринках.

Іван Крейда був одностайно обраний віце–президентом ODEC, примиривши протиборствуючі сторони геніальною українською національною формулою «Вареник і галушка – одна юшка», яку всі зрозуміли, хоч і не змогли перекласти на основні наркомови світу.

Однак різке загострення міжнародної ситуації, початок Четвертої глобальної війни, в яку плавно перетекло закінчення Третьої світової війни, початок наступу Чорної Орди на Україну переворот в Україні й змова Клинкевича проти Крейди, Великий Вибух і Велика Темрява – все це призвело до наркокатастрофи, коли струнка система постачання і збуту наркотиків зазнала краху а ODEC розпався на окремі сегменти й прибутки наркобаронів різко впали.

Золотовалютні запаси Крейди зазнали особливо жорстоких втрат після операції Гайдука «Ахіллесова п'ята», рахунки в банках були заблоковані й зникли під час Великої Темряви, а життя у Венесуелі коштувало недешево – адже доводилося знімати будинок–фортецю, платити за численну охорону; Крейдині діти не пішли в батька, двоє дочок і молодший син не виявляли жодних бізнесових зацікавлень, ба, навіть виказували певні ознаки презирства, зневаги до батькових галушко–вареникових справ, й подалися в гуманітарії – тобто прирекли себе на злидні: дівчата вивчали народну музику і малярство. «Образ вождя–визволителя Симона Болівара у народному примітивному малярстві» – такою була тема досліджень старшої дочки Оксани, Стефанія вивчала мелодику індіанських племен у порівнянні з українською народною музикою, а син Кузьма, наречений на честь К.‑Д. Махуна, свого хрещеного батька, гетьмана України, навчаючись в архітектурному коледжі Каракаса, став автором проекту міста–селища «Курган» (KURHAN) для XXII століття. Він проповідував ідею створення величезних міст–башт – заввишки до двохсот поверхів–ярусів для проживання п'ятдесяти–ста тисяч мешканців, – добре захищених від нападів варварів, екологічно збалансованих, забезпечених аграрним і промисловим виробництвом. Одне слово, напустив утопійної, незбутньої пурги, як з болем визнавав Іван Оврамович, замість опанувати практичну професію бізнес–менеджера корпорації «ГіВ». Проте Крейда був задоволений, коли Кузьма отримав першу премію на конкурсі студентських проектів.

Іван Оврамович Крейда наважився на небезпечну подорож до України тільки тому що трьома місяцями раніше єдиний продовжувач його справи – небіж Владислав – дістався рідних місць. Мером славного полтавського міста Кременчука уже двадцятий рік поспіль залишався старший брат Івана Оврамовича, дядько Владислава Петро Оврамович Крейда; навіть у час Великої Темряви він виказав свої найкращі здібності – не крав у городян останній шмат хліба, бо мав свого вдосталь; налагодив пункти харчування, створив так звані «дитячі острови», де дітлахи, що втратили батьків, могли жити і харчуватися, організував кремацію покійників новим моментальним способом електричного розряду високої напруги, чим вирішив тяжку проблему поховання тисяч городян, зняв з місцевих корейців податки взамін за те, що вони постачали місту овочі і зелень, вирощені в цехах нафтоперегонного заводу а парк вантажних гелікоптерів, що належав Авіаційному університету використав для завезення вугілля з поблизьких шахт, виміняного взамін за зерно.

Петро Оврамович з радістю зустрів племінника, якого розшукували кріпаки в Миргороді й Батурині, надав йому притулок і охорону повернувши доглянутий, непограбований маєток І. О. Крейди – палац біля Максимівки. Тільки створивши добре озброєний загін з двохсот колишніх осавулів і жандармів, які займалися в час Темряви розбоєм на Полтавщині і Донбасі, Владислав Максимович Крейда подав сигнал своєму дядькові у далеку Венесуелу: час повертатися й починати.

…Дорога назад була вдвічі коротша, ніж вранці, коли їхали на гору Пивиху Гайдук механічно рахував час, хоча ніхто й не приховував: їхня «черепаха» приземлилася на околиці Недогарків, де вони з Микитою Іваненком провели ніч у клубі для кріпаків, а тепер поверталися до Максимівки, точніше, до помістя Крейди, побудованого біля підніжжя Пивихи, між горою і селищем. Тепер «Козак Мамай» торохкотів по рівному плацу вистеленому мабуть, бетонними аеродромними плитами, бо колеса ритмічно стукали на стиках через короткі проміжки часу. Нарешті Гайдука вивели й скинули каптур. Ще один Крейдин сюрприз очікував його: перед ним стояв справжній шотландський замок з високими стінами, складеними з каміння різної форми і кольору – від чорного до рожевого, з могутніми бастіонами і сторожевими вежами, вузькими бійницями й конусоподібними верхівками башт – з усією асиметричною сірою ліпниною захисних мурів – витвором суворої палацово–фортечної архітектури XVI століття.

– Подобається, генерале? – почувся Гайдуку сердечно–затишний голос Крейди–старшого. – Ви не забули, що я – Іван Оврамович? А не Абрамович?

Крейда, веселий, але трохи обважнілий в своїх латиноамериканських бігах, красувався перед ним у темно–синьому маршальському мундирі, з діамантовою зіркою, що виблискувала з–під товстої шиї колишнього генерального прокуратора. Як і на вулиці Істікляль, Крейду оточувала сувора охорона – всі як один у техаських чорних ковбойських капелюхах з американською автоматичною зброєю в руках.

– Та ви не стійте на порозі, генерале, заходьте. Buenos dias, як кажуть у нас, є розмова. Ласкаво просимо.

Крейда дав команду і з Гайдука скинули зашморг й звільнили руки від м'яких кайданів.

– Цей замок, – хвальковито пояснював Крейда, притримуючи Гайдука за руку – належав колись славнозвісному шотландському клану Мак Дугалів і стояв на околиці міста Обан. Пригледів я цей Гленгорн Кастл ще в році, дай Боже пам'яті, 2070–му – й вирішив купити. Недорого, знаєте. Якраз тоді книжка моя вийшла «Що робити з Україною і українцями», може, читали? Дуже популярна в Росії, великим тиражем видана. Гонорар отримав – і по руках. Хотів спочатку поставити кастл цей на вершині гори Пивихи, але тут ці екологи зелені, божевільні, галас зчинили! Виявилися вони терористами, довелося посадити, але настрій мені добряче зіпсували. Вирішив під горою поставити. А тепер шкодую. Та нічого, – реготнув він, – сподіваюсь, буде змога перенести на гору.

За непривітними стінами фортеці всередині відкривалися дуже теплі, комфортабельні, розкішно умебльовані покої – з величезними дзеркалами в золочених рамах, почорнілими картинами–портрета–ми якихось невідомих вельмож, з постатями рицарів у латах, гобеленами на всю стіну де задокументовані були незнані шотландські герої серед високих гір – як карають на горло своїх ворогів.

Гайдук озирнувся – Владислав Крейда йшов зі своїми людьми позаду Його зарізяки, мабуть, уперше потрапили до цієї фортеці й, роззявивши роти, дивилися ошелешено на розкіш і пиху фортечних інтер'єрів. Серед Крейдиних бійців устиг побачити смагляве обличчя спеціального агента Мартінеса. Той навіть не глянув у бік Гайдука.

Іван Оврамович, давши наказ супроводу залишатися в обідній залі, провів Гайдука до кабінету–бібліотеки, який вражав не стільки розмірами й кількістю старовинних книжок, які щільно заповнювали золоченими, темно–коричневими своїми корінцями під колір стін всі три яруси бібліотеки, а великою земною кулею зі шкіри, на якій витиснені й золотом та карміном змальовані були обриси континентів і країн; куля вільно оберталася, стоячи в спеціальній підставці з червоного дерева.

Дата добавления: 2015-09-06