Частина третя. ЗОМБІ 4 страница

– Це ви дозволили вести службу в Софійському соборі українською, російською, польською, англійською, німецькою мовами? – спитав Гайдук, не скидаючи навушників, в яких лунали зойки Святополка, котрий неохоче розставався з таємницями «Вовків Півночі».

– Так, – поважно нахилив голову Ізидор, – і пишаюсь цим. Хоча мені вже погрожують смертю.

– Воістину диявол оселився в людях, – зітхнув М. В. Гоголь (Твердохліб).

– Нам вдалося примиритися, возз'єднатися з нашими братами – греко–католиками, і тепер я мрію про Київський собор – повторення Флорентійського, – на якому відбудеться акт примирення всіх християнських церков, – продовжував Ізидор. – Може, після світової катастрофи люди зміняться? Може, Бог їх напоумить?

А в «черепасі‑002» довелося впертого скандоруса вдруге викидати з люка у ворожий повітряний простір, щоб освіжив пам'ять і вичавив з себе ще якісь деталі щодо «Вовків Півночі» та керівника операції – конунга Фенрира. Заюшений кров'ю (Мармиза дав волю своїм кулакам) Святополк вилетів з «черепахи» на набагато небезпечнішу відстань, ніж уперше, – на вісім метрів. Він теліпався на замерзлій мотузці і з відчаєм дивився, як Невінчаний дістає гострий кинджал і робить спробу перерізати мотузку – і тоді Святополк полетить у свинцеві води Київського моря, яке мертво виблискує внизу.

– Я клянусь… я все скажу., дайте мені шанс… – благав Святополк, хоч слів його не можна було почути, бо важкий вітер затикав рот, аж Невінчаний зглянувся і його поплічники знову затягли полоненика в середину відсіку Попереду вже мигтіли ледве помітні у вечірній темряві вогні Києва.

«Черепахи» приземлилися на стадіоні «Динамо». До Гайдука підскочила Оля, кинулася на шию, міцно цілуючи, не даючи йому можливості поздоровкатися з Ігорем Палієм та Шморгуном, – і цей знак кохання розчулив його, викликав бажання негайно їхати до їхньої вбогої кімнатки на Подолі.

– Ви ще нічого не знаєте, Ігорю Петровичу? – питала Оля, дивлячись йому у вічі й знову припадаючи з поцілунком. – Як я боялася за вас… Там, у Суздалі, страшне нещастя… Під час відкриття стадіону стався вибух і обвалилася трибуна. Багато загиблих… я боялася, що ви підете туди… – вона цілувала його, наче він дивом вижив під час вибуху.

– А цар? – спитав він.

– Нічого не відомо. Це дзвонив до вас якийсь Фрідман і питав, чи ви прилетіли до Києва, чи залишились на стадіоні.

На в'їзді до China‑town на Подолі над брамою вистрибував червоний дракон, потім розсипався на смуги зелених ліхтариків і відроджувався знову викидаючи з пащі протуберанці оранжевого полум'я.

3 березня 2079

Протокол допиту Святополка Рьонгвальда (Блідого), народження 2050 року, м. Батурин, звинувачуваного в зраді Спасо–Дніпровського козацького братства, передачі ворогу військових таємниць, що призвело до людських жертв і матеріальних втрат.

Допит проводили члени народного трибуналу Невінчаний Г., Мармиза М., Іваненко М.

ЗАПИТАННЯ. Що спонукало вас до зради братству, незважаючи на дану вами козацьку клятву на вірність?

ВІДПОВІДЬ. У 2070 році, я, студент Батуринського театрального учшища ім. М. Я Гоголя, був завербований до таємної організації ордену скандорусів. До цього спонукав мене професор історії та російської словесності Хомяков М. Я На мене велике враження справив рекомендований Хомяковим лист М. В. Гоголя «Нужно любить Россию». Там сказано, що, полюбивши Росію, ви повинні ревно служити їй. Я тоді подумав, що якщо така велика людина, як Гоголь, народжений на Україні, якого вважають великим українцем, так любить Росію, то хіба буде соромно мені – маленькому кріпаку – полюбити Росію і вірно їй служити. Другим мотивом було моє захоплення ідеями «Північного ордену скандорусів», який проголошував расову вищість арійців–скандинавів і північних русів над іншими народами, зокрема над жидо–хазарською гілкою українців. Хомяков запевнив мене, що моя зовнішність свідчить про моє скандо–арійське походження. За його рекомендацією я став студентом університету слов'янської дружби імені Столипіна в Києві, де пройшов курс спецнавчання як бойовик «Північного ордену» і в 2071 році примкнув до руху смертохристів.

З. Де ви, крім Києва, проходили курс спецнавчання? Хто керував вами?

В. Крім Києва, я регулярно виїздив до тренувального табору імені Андерса Врейвіка, розташованого на березі озера Ільмень, село Мстонь. Там мене навчали користуватися автоматичною зброєю, підривної справи. Також проходив інтенсивну фізичну та ідеологічну підготовку. Моїм інструктором був Ольгерд Санін – скандорус з Петербурга, один з керівників «Північного ордену».

3. Коли ви вперше почули про «Вовків Півночі»?

В. З травня по серпень 2077року я навчався в спеціальному центрі скандорусів, в місті Костомукша, Карелія. Там я вперше почув про «Вовків Півночі» та ідею походу на Україну. Цьому завадило вторгнення Чорної Орди. Я був одним з кращих курсантів і отримав звання «полярного вовка» третьої категорії.

3. Що це означає?

В. Це – перший ступінь спецназу дорівнює званню лейтенант. Після Вибуху я повернувся на Україну, до Ватурина, бо дуже переживав за сім'ю. Скандоруси допомогли мені золотом.

3. Хто керував центром?

В. Конунг Фенрир Сьомий.

3. Ви знаете, що таке «конунг»?

В. Велике скандинавське цабе. Як гетьман.

3. Коли і хто дав вам завдання стати братчиком Спасо–Дніпровського братства?

В. У вересні 2078 року до мене в Батурин прийшов Ольгерд Санін, який наказав мені стати братчиком. Він передав мені наказ конунга про призначення мене оперативним уповноваженим «Вовків Півночі» на київському напрямку і присвоєння звання капітана «Вовків».

З. Яким чином ви стали ярлом – тобто представником Фенрира в Суздалі?

В. Я втік зі Спасо–Дніпровського братства не з порожніми руками. Я встиг забрати з собою списки всіх братчиків цілої округи, членів їх родин і добровольців. Фенриру це дуже сподобалось. А може, тому, що він сам був на коронації, а мене підставив. Як підсадну качку.

3. Фенрир був на коронації?

В. Так, під виглядом великого князя Чорногорського Драгоєвича. Йому треба було провести переговори з російським царем.

3. Розкажіть детальніше про свою сім'ю.

В. Я народився в бідній кріпацькій родині. Батько працював сторожем у лісовому господарстві, мати – у панів на свинофермі. Дрова і поросят ми мали. Більше нічого. Жили в злиднях. Маю двоє молодших братів і маленьку сестричку. Батьки загинули під час Чорного Мору. На мені залишились брати і сестричка. До того, як прийшов Санін, я займався грабунком і розбоєм. Санін приніс трохи золота. Я влаштував братів і сестру до сиротинця в Батурині, а сам пішов до Спасо–Дніпровського братства. Я був добрим братчиком. Мармиза й Іваненко можуть підтвердити.

3. Чому ви, українець, вирішили стати скандорусом, зрадити Україну?

В. Для мене ваша Україна означає рабство, злидні, приниження і відсталість. Ви подивилися б на Батурин – на цю жалюгідну діру. А ще колишня столиця. До палацу гетьманського пани на пиятику приїздили – жерли, пили, а люди потім з помийки об’їдки визбирували. Для мене типовим українцем був цей галушка – Крейда. Його племінник володів Батурином. Коли я бачив цю сімейку по телевізору, я готовий був стати ким завгодно – китайцем, афганцем чи москалем – будь–ким, але не укром. Крім того, скандоруси та смертохристи добре платили.

3. Розкажіть про структуру, чисельність, озброєння, цілі, дислокацію «Вовків Півночі», можливу дату початку операції.

В. Я цього не знаю і відмовляюсь говорити.

Члени народного трибуналу постановили: піддати Святополка Рьонгвальда (Блідого) інтенсивному допиту третього ступеня («Карусель»). В разі відмови співпраці з трибуналом – виконати смертний вирок через повішення на Майдані.

Невінчаний Г.

Мармиза М.

Іваненко М.

* * *

Гайдук уважно стежив за ходом допитів Святополка, якого помістили в підвалі Контрактового будинку Підходячи до камери, вже в коридорі він почув зойки Святополка і подумав, що треба негайно створити спеціальний слідчий комітет (ССКом) з внутрішньою тюрмою для шпигунів і зрадників – і якомога швидше з'їжджати з Контрактової площі.

Вартовий відкрив йому двері. З камери війнуло смородом, який нагадав Гайдуку підземну в'язницю ГЕПРУ. «Огидний запах страху і тортур, – подумав він. – Однаковий усюди».

Мармиза, який сидів навпроти підвішеного за руки Святополка, виструнчився.

– Як справи? – спитав Гайдук, чомусь не подавши руки Мармизі.

– Працюємо, – на графському обличчі Мармизи не ворухнувся жоден м'яз.

– Відв'яжіть його.

Мармиза скинув з гачка, що стирчав у стелі, мотузяну петлю, на якій висів Святополк, і скандорус зі стогоном упав на землю.

– Ага, отець Фавн з'явився… – плювався він кров'ю. – Хочеш щоб я тобі сповідався? Не діждешся! Бо ти – сатана, а ніякий не священик!

Даремно я тебе не прибив тоді… на Різдво… Микита, мудак, не дав.

– Зате ти вбив отця Никодима. Що поганого він тобі зробив?

– Никодима я не вбивав, – опустив голову Святополк. – Він сам підставився під кулі.

– Скільки твоя сім'я землі мала? – несподівано спитав Гайдук.

– Ніскільки, – сплюнув кров Святополк. – Ваша срана Україна дала нам дві сотки городу., не заслужили більше. Мати раком по тій землі повзала… щоб нас прогодувати.

– Дайте йому води, – наказав Мармизі Гайдук.

Коли важкі підвальні двері зачинилися за Мармизою, Гайдук підняв на ноги спухлого від побиття, тремтячого від страху просмерділого від випорожнень Святополка і подивився йому у вічі:

– Твої брати і сестричка Мар'яна вже в Києві. В надійних руках. Ти побачиш їх тільки якщо почнеш співробітничати з нами. У разі твоєї згоди ти отримуєш звання офіцера військової розвідки України, двадцять гектарів землі – де захочеш. Повертаєшся до сім'ї, яка тебе дуже потребує. Невже ти хочеш, щоб наші землі захопили вороги і знищили наш народ? Щоб твої брати і сестра з голоду вмерли? Як у тридцять третьому? Старої сраної України вже нема. І не буде. Ми будуємо нову Україну І ти можеш стати одним з її господарів. Згода?

– Скажіть, щоб цей ірод перестав мене бити, – простогнав Святополк. – Може, тоді повірю в нову Україну. Треба подумати.

Грюкнули двері – то повернувся Мармиза, приніс воду З ним прийшов Микита Іваненко. Жалісно дивився на братчика Святополка, який, хоч і падлюкою став, але ж був колись СВОЇМ. Та й генерала не вбив, хоча й міг.

– Думати немає часу – забрав спорожнілого залізного кухля Гайдук. – Сьогодні ми тебе випускаємо.

– Як випускаєте?

– Ти виходиш на волю. Але всім – у тому числі й твоїм «вовкам» – стає відомо, що ти зрадив їх. Розколовся. І все нам здав. Ніхто захищати тебе не буде. До побачення. Вибач, що потурбував.

І наказав Мармизі:

– Викиньте його звідси.

– Чекайте, чекайте, – наче захищаючись від ударів, Святополк прикрив лице руками.

Гайдук здригнувся, побачивши на його зап'ястях набряклі, майже чорні синці від наручників.

– Я згоден, – Святополк знову змучено сів на підлогу – Жити хочу.. І дуже люблю Мар'янку.

– Переведіть його в казарму Києво–Могилянського братства.

Гайдук вийшов з підвалу на Контрактову площу підійшов до пам'ятника Сковороді. Люто боліла голова, він задихався, наче виніс з камери на вулицю пайку смердючого повітря. Сів на лавочку за спиною Сковороди. Сіявся нудний дощ, на площі не було живої душі. Незчувся, як до нього підійшов Микита Іваненко, скрививши широке обличчя:

– Пане генерале, вам погано?

– Ні. Все ОК.

– А мені погано. Не можу бути живодером. Заберіть мене з тої тюрми. Нехай Мармиза знущається з людей. Я не можу.

– Добре, – підвівся Гайдук, провівши долонею по мокрому від дощу обличчю. Наче скинув з себе вологу маску – Будете моїм порученцем, Микито.

– Дякую, – Микита ні на крок не відступав від генерала. – Але навіщо ви випустили Святополка? Ви йому вірите? Він же скурвинсин, продасть вас і всіх нас.

Гайдук зупинився перед входом до будинку Контрактів.

– Так, він скурвинсин. Зрадник. Але краще нехай працює на нас. Не вірте нікому Микито, – зітхнув він.

7 березня відбулося засідання Центральної координаційної ради, на якому було заслухано звіт української делегації про участь у коронації Ніколая Третього у Суздалі. Виступили Гайдук, владика Ізидор та М. В. Гоголь (Твердохліб), які розповіли про свої враження та підкреслили, що на Півночі зростає велика небезпека для України. І справа не в тім, що новий російський цар висловив бажання перенести столицю Росії до Києва, а в тому що, за отриманими делегацією неофіційними даними, стає реальною загроза вторгнення в Україну військ Північного союзу для захоплення чорноземів.

Гайдук думав розповісти членам ЦКР про небезпеку оголошення України ЗОМБІ – але, відчувши настрої членів ЦКР, вирішив поки не виносити цю новину на обговорення. Бо членів ЦКР того дня не цікавив звіт делегації про дивний спектакль у засніженому Суздалі (єдине, на що пішла ЦКР – підтримала пропозицію Гайдука і висловила співчуття суздальчанам з приводу загибелі 12б1 чоловіка під час вибуху на стадіоні ім. Андрія Боголюбського, в тому числі боярина Басманова та інших видатних діячів Росії), бо інша, набагато важливіша, справа турбувала українських політиків, підвищуючи рівень адреналіну в крові, породжуючи захланні сподівання і підігріваючи хижацькі пристрасті:

ВЛАДА.

На 14‑17 березня був призначений з'їзд представників міст і земель України, поетично названий Василем Волею Всеукраїнським народним вічем, що мав відбуватися під гаслом «Будуймо нову державу». З'їзд мав створити нові органи влади – парламент, уряд, верховний суд, прийняти тимчасову конституцію, і 18 березня, в суботу передбачалося проведення урочистої інавгурації новоствореної держави.

Члени ЦКР перебували в особливому стані – наче струм високої напруги було пропущено через зал засідань – у стані збудження та ейфорії: адже надходив момент проголошення, створення, народження, кристалізації нової держави – держави для XXII століття, ще небаченої, вимріяної, позбавленої жахливих недоліків українських держав–покручів, держав – монстрів минулого.

Це мала бути конфедерація земель України–Руси, кожна з яких створювала власний парламент і формувала уряд. Більшість питань внутрішнього розвитку віддавалася на відкуп землям; за конфедерацією залишалися лише питання зовнішньої і безпекової політики, єдиних фінансів і загальнодержавного регулювання різних сфер діяльності державного організму – проте рішуча перевага надавалася децентралізації.

Планувалося створити чотирнадцять окремих незалежних одиниць: око – Київ (особливий конфедеративний округ – Київ); Київсько–Черкаська земля; Галичина; Буковина; Закарпаття; Волинсько–Поліська земля; Чернігівщина; Слобожанщина; Полтавщина; Донеччина; Поділля; Запорозька земля; Причорномор'я; Таврія (Крим).

I хоча принципової згоди на такий поділ було досягнуто у важких переговорах з лідерами, президентами, прем'єр–міністрами всіх земель, залишалися неврегульованими питання кордонів між землями, належності тих чи інших територій до земель; міста сперечалися за право стати столицями земель (Рівне, Луцьк чи Житомир – столиця Волинсько–Поліської землі? Донецьк чи Луганськ – столиця Донеччини? Вінниця чи Кам'янець–Подільський – столиця Поділля?)

Все це мало вирішити народне віче. Пропонувалося також створити в кожній землі окремий округ, пов'язаний з тою чи іншою історичною особою – Шевченківський, Франківський, Мазепинський, Стусівський, Махновський, Маланюковський, Амосовський, Сковородинський, Вернадський.

Писалися десятки проектів декларацій, урочистих актів, універсалів, декретів, що проголошували шляхетні цілі нової держави Україна–Русь. Все починалося з чистого аркуша. Попередні сторінки, залиті брудом і кров'ю, запаскуджені численними зрадами, викидалися на смітник історії, ховалися в запилюжених архівах. Нульовий Час сприяв створенню нової держави. Час Zero був стартовою точкою цієї держави.

Кожен, хто брав участь у засіданні ЦКР, бігав коридорами Києво–Могилянської академії і готував віче, відчував свою причетність до Історії. І думав про Владу до якої вже можна було доторкнутися, взяти участь у її створенні й розподілі.

Особливо хвилювалися ті, хто ще ніколи не спізнав наркотичного смаку Влади, ще не звідав усіх її принад і не відчув усієї гіркоти розчарувань, що несе Влада – ця примхлива і зрадлива блудниця – своїм служникам. В кулуарах ЦКР уже розповсюджувалися невідь–ким складені списки майбутніх членів нового уряду з урахуванням їх партійної приналежності, в яких безперечна перевага надавалася членам КУНА – партії Василя Волі. В офісі Ерни Богошитської вже зареєструвалися тридцять п'ять партій – від маргінальної КГБ (комуністична громада Буковини) чи ОУН (одеська унія наркоманів) до мейнстрімної – КУНА чи її головних суперників ДУПА (Донецько–українська партія), ЗУПА (Західно–українська партія) та ОСХУ (Об'єднані смертохристи України). Неприємним сюрпризом для Василя Волі стало створення в Київ–EAST партії вихідців з Азії – громадян України АЗУП (Азійсько–українська партія), очолюваної Індірою Голембієвською, яка сподівалася набрати три мільйони голосів і поставила Волі ультиматум: або Воля та його КУНА укладають компромісну угоду з АЗУП і блокуються разом, або Голембієвська створює коаліцію з суперниками Волі. Звичайно, Індіра претендувала на значну частину місць в новому парламенті та уряді, пропонуючи одночасно свою кандидатуру на посаду верховного судді.

Гайдук з відразою спостерігав за цією метушнею, розуміючи, що ніякі партії, рухи, блоки та коаліції не захистять Україну якщо негайно не будуть створені дієздатні Збройні Сили з ракетною і комп'ютерною зброєю. Оля, яка працювала в оргкомітеті з'їзду приходила змучена вночі, приносячи Гайдуку всі нові чутки, всі тренди – то радісно переказуючи поголос про його можливе призначення прем'єр–міністром, то розпачливо, по–дитячому переживаючи відсутність чоловікового прізвища в чергових урядових списках.

Єдине, що вдалося зробити Гайдукові за ці сумбурні дні – це домогтися дозволу Волі на переселення міністерства національної безпеки і оборони до порожнього будинку на вулиці Гончара, 55а, який перед Вибухом належав розвідувальній службі Крейди. Колись у цьому великому ампірному будинку що фасадом своїм виходив на затишний скверик, містився штаб Київського військового округу У дворі цієї монументальної споруди, в маленькому двоповерховому будинку схованому серед дерев. Гайдуку і Олі старанням Шморгуна було виділено невелику трикімнатну квартиру.

Площа перед Києво–Могилянською академією була забита вщерть автобусами на паровій тязі, кінними возами, газогенераторними диліжансами, старими автівками, нове життя в які вдихнули «Валер'янові краплі» Шморгуна. Сотні людей, прибулих з усієї України, товклися в приміщеннях мандатної комісії, доводячи своє право на участь у з'їзді міст і земель України, блукали коридорами академії, зустрічаючись з членами ЦКР, проводили фракційні засідання в порожніх аудиторіях, сперечалися і писали резолюції найфантастичнішого змісту які гарантували змученим війною громадянам щасливе життя тут і тепер, одразу як тільки.

Восьме березня – день смерті князя Святослава – універсалом ЦКР було проголошено Днем Героїв, днем пам'яті усіх, хто поліг за Вітчизну; ТОГО Ж ДНЯ, за тиждень до з'їзду вийшла перша газета в Києві – «Український час». Це було небачене явище, бо паперові газети зникли назавжди, як тоді думали, ще в 2048 році, заступивши місце інтернет–новинам, розповсюджуваним каналами глобальної комунікації.

Всюди, де продавали газету вишикувалися черги киян. Тираж «Часу» буквально розмели за півгодини. На першій сторінці випадково зійшлися портрет князя Святослава і фотографія Василя Волі, які створили розрахований політтехнологами Волі асоціативний ряд єдності минулого з майбутнім. Тут же був надрукований Універсал ЦКР про запровадження на всій території України нової грошової одиниці – куни; ГОЛОВНИМ гаслом газети, надрукованим згори на першій сторінці, було: «Від нульового – до українського часу»; на другій сторінці містилися фотографії зразків грошей, їхній опис та вказівки – як, де і коли можна отримати нові грошові знаки.

На третій сторінці, серед статей, присвячених новостворюваній державі, її майбутній конституції, погляд Гайдука привернуло невеличке повідомлення про створення, за рішенням ЦКР, Центрального управління контррозвідки, яке доручено очолити генерал–лейтенанту поліції Олександру Чаленку. Зазначалася і адреса ЦУК: Київ, Володимирська, 33‑37.

Перший номер «Українського часу» містив багато інших радісних новин:

– відкриття з участю голови ЦКР теплоелектростанції на Оболоні, що вирішує проблему електрозабезпечення столиці;

– відкриття з участю голови ЦКР першого хлібзаводу на вулиці Лук'янівській;

– відкриття за участю Е. Е. Богошитської автоматичної пральні на Деміївці;

– відкриття (без участі членів ЦКР) чоловічого клубу «Гей–слов'яни» на вулиці Чайковського.

«Український час» інформував читачів про довгожданий початок роботи каналу урядового телебачення УТБ– І у день відкриття з'їзду Тривалість передачі – дві години у будні дні, три години – в суботу і неділю.

Цей номер газети, решту сторінок якої було заповнено рекламою, варто зберегти як важливий документ історії, вирішив Гайдук, поклавши аркуші паперу на стіл. Все в його кабінеті було готове до переїзду в нове приміщення на вулицю Гончара: документи складено в картонні скриньки з–під пива «Оболонь», єдиний діючий комп'ютер загорнуто в брезент і перев'язано мотузкою.

Підійшов до вікна, дивлячись на скупчення транспортних засобів та людей на площі. Похмуре передчуття охопило його невідомо чому без будь–яких видимих причин, навпаки, саме тоді, коли вперше під час Великої Темряви з'явилися в багатьох людей надії на виживання. Той самий «Український час» сповіщав про початок роботи шлюбних офісів, комісій по розподілу житлової площі всім бажаючим, відновлення регулярного автобусного сполучення між містами України. Нарешті, відчуваючи, що незрозуміла тривога може перерости в справжню депресію, вихід з якої, він знав це, буде важкий і болісний. Гайдук прожогом кинувся з кабінету (за ним побіг його ординарець Микита Іваненко), перетнув Контрактову площу оминаючи екіпажі та групки людей, що читали нову газету, і, показавши перепустку пройшов до приймальні Василя Волі.

Ерна Еріхівна Богошитська, вражена його несподіваною появою, навіть не встигла озброїтися радісною усмішкою.

– У нього суперважлива нарада, – лише повідомила вона, захищаючи своїм худим тілом вхід до кабінету.

– Це дуже терміново, – жорстко відсунув її Гайдук.

Двоє охоронців Волі, що нудьгували у приймальні голови ЦКР, байдуже спостерігали цю сцену не збираючись втручатися. Гайдук ступив до кабінету побачивши в ньому лише Волю і Чаленка. «Перший тризірковий генерал з косичкою», – подумав Гайдук.

– Брате Ігорю, що сталося? – піднявся з‑за столу Воля. – Заходьте, ми раді вам. Готуємо остаточний список членів уряду Хочете подивитися?

– Є дві речі, чому я прийшов, – Гайдук не взяв до рук запропонований йому аркуш паперу писаний–переписаний, перекреслений у багатьох місцях, – плід конструктивно–деструктивної роботи численних груп впливу.

– Перша. Пане Чаленку дайте, будь ласка, вашим людям команду негайно очистити від транспорту Контрактову площу і прилеглі до академії вулиці. Перевірити кожен транспорт, кожен автомобіль.

– A що? Є сигнали? – стрепенувся Чаленко. Був у новенькій чорній поліцейській формі зі срібними погонами.

– Сигнали є, – втомлено сказав Гайдук, відчуваючи, як розростається болісна порожнеча в грудях. – Головний сигнал: не допустити вибуху поблизу місць, де вирішуються історичні питання або збирається багато людей.

– Брат Гайдук правий, – Воля вмить оцінив ситуацію. – Виконуйте, брате Олександре. Це мій наказ.

Чаленко невдоволено покинув кабінет.

– І друге, – продовжував Гайдук. – Я все зважив – і відмовляюся від посади міністра національної безпеки та оборони. Це моє остаточне рішення.

– Як? – вражено забігав по кабінету Воля. – Не вбивайте мене, пане Ігорю. Ми ж домовились… Чи, може, ви хочете вищу посаду? Яку? Скажіть… Я без вас, як… Так не можна.

– На посаду міністра я рекомендую полковника Ігоря Палія. Він член КУНА, підсилить ваші позиції. Я ж безпартійний. Але не це головне. Я не хочу брати участі в політичній боротьбі, обіймати публічні посади. Прошу призначити мене директором Розвідувального комітету.

– Так ми ж вам шикарне приміщення приготували на Гончара…

«Чаленко вже встиг обладнати його прослушкою», – подумав Гайдук.

– …квартиру..

«І квартиру теж…»

– …Що сталося?

– Призначте краще мене радником з національної безпеки. А приміщення я маю на Рибальському острові. Повірте, пане Василю, так буде всім краще… Я не буду світитися серед членів уряду., вам буде легше. Погодьтеся, що у вас з'являється додаткове поле для політичного маневру.

Хоч як дивно, але Воля моментально погодився з аргументами Гайдука: відчувалося, що він з полегшенням прийняв пропозицію генерал–полковника. Адже, відмовляючись від посади могутнього міністра в новому уряді, Гайдук, не розуміючи цього, виводив себе з азартної політичної гри – боротьби за велику владу в новій державі.

Вони вдвох швидко підготували проект Універсалу ЦКР про створення Розвідувального комітету (РОК) з підпорядкуванням майбутньому президенту і призначення директора РОК радником президента з питань національної безпеки.

Коли Гайдук вийшов на площу побачив, як люди в чорній формі перевіряють автобуси, вози і автівки і повільно звільняють простір між будівлями академії та будинком Контрактів.

Раптом він відчув полегшення, біль у грудях і голові вщух, наче справді генералові вдалося попередити потужний вибух і знешкодити заряд, підведений під його власне життя.

Забувши на столі історичний номер «Українського часу» (решту паперів забрав Микита), Гайдук наказав Круку їхати на Острів. «Козак Мамай» виїхав на Гаванський міст, що вів на Рибальський острів. У тумані ховалися сірі контури Київських гір. Наче вперше Гайдук побачив Дніпро. Вода була свинцевого кольору вільна від криги, але здалася Гайдуку живою, чистою, спраглою сонячного світла.

Увечері стався перший сімейний скандал. Оля, яка вже готувалася перебратися в квартиру на вулиці Гончара, кидала в Гайдука подушки, наче під час забави школярів у літньому таборі, і кричала, що він псих, якщо відмовився від посади міністра, і що вона не хоче жити на Рибальському острові, наче якась рибачка Соня з Пересипу. А коли він, мовчки вислухавши, нарешті Ті пригорнув до себе і ніжно поцілував, вона заплакала і сказала, що пишається ним, бо він божевільний, а потім почала скидати з нього і з себе одяг…

Перше засідання Всеукраїнського народного віча (точніше – засідання керівників делегацій міст та земель України, лідерів політичних партій, на яке не були допущені рядові делегати), яке відбувалося при зачинених дверях у Конгрегаційній залі Староакадемічного корпусу академії (тепер Гайдук знав правильну назву холодного приміщення, що йому так не сподобалось, коли він уперше прийшов на засідання ЦКР), обернулося на грандіозний скандал. Керівники Донеччини, Слобожанщини та Причорномор'я – і відповідно лідери ДУПА та ОСХУ – почали засідання з вимоги надати їм сімдесят процентів місць учасників віча як найчисельнішим землям України (пропонувалося – п'ятдесят відсотків КУНА й АЗУП, що досягли компромісу і п'ятдесят – решті). Потім ЗУПА (Галичина) зчепилася з ДУПА, оскільки донецькі та смертохристи виступили проти державного статусу української мови у майбутній державі: якщо назва її «Русь», то і державна мова повинна бути «руська». Індіра Голембієвська, яка тепло розцілувалася з Гайдуком і здалася йому ще більш розповнілою і привабливою, оголосила Василеві Волі ультиматум, не бажаючи, щоб до коаліції КУНА та АЗУП приєднався ІСУ – Ісламський союз України, створений ще Чорною Ордою. Потім смертохристи перелаялися з ДУПА, бо ті до складу делегації ввели єпископа Софронія, який на дух не терпів смертохристів. Потім делегація Причорномор'я (Одеса) висунула територіальні претензії до Буковини, вимагаючи включити її до складу ПОЦ (південно–одеського центру) – як компенсацію за збитки, нанесені Одесі під час румунської окупації. Представники ЗУД виступили з погрозою відокремитись від України–Руси і приєднатися до Польсько–литовського королівства на правах Червоної Руси. ПУП (Полтавсько–українська партія) і собі почала вимагати приєднання до Полтавщини Дніпрохрестовська і оголошення Малоросії Особливим Гоголівським округом (ОГО).

Василь Воля, виявляючи чудеса політичного жонглювання, намагався примирити ворогуючі сторони, йшов на компроміси з тим, щоб потім знову вести тверду лінію на об'єднання всіх міст і земель навколо Києва, тобто навколо КУНА, тобто навколо Василя Волі. Ерна Богошитська виступала десятки разів, розмірено пояснюючи учасникам віча, наче диктант школярам диктувала, чому вони повинні погодитись на пропозиції Василя Волі. Але у відповідь на заспокійливі слова, розумні аргументи і незначні компромісні поступки кілька делегацій проголосили нову ініціативу: встановити в державі п'ять столиць (Київ, Львів, Харків, Запоріжжя, Одеса) з однаковим міжнародно–правовим статусом.

Через п'ять годин безплідної балаканини, вигуків, взаємних звинувачень, прокльонів і легких фізичних сутичок, коли здавалося, що справа закінчиться повним провалом – вже багато хто позривався зі своїх місць, готуючись покинути зал засідань, – саме тої хвилини, коли виступав охриплий, знесилений Василь Воля, пролунав оглушливий вибух: повилітали шибки у вікнах, і шматки тиньку посипалися згори на делегатів віча. Дехто встиг сховатися під столами.

Дата добавления: 2015-09-06