Частина третя. ЗОМБІ 3 страница

Почався чин коронації. Новий цар, зійшовши на подіум, проігнорував віртуальні постаті своїх попередників: зупинився тільки перед головою Леніна, навіть присів, щоб краще роздивитися вбивцю свого батька, матері та невинних сестер і братика. Потім наблизився до царської брами, перехрестився й відважив земний уклін, відтак умостився на троні, трохи завеликому для нього, і ну собі роздивлятися навсібіч, вітаючи помахом руки знайомих, яких побачив у соборі. Патріарх підійшов до Ніколки й щось тихо спитав. Той відповів голосно і роздратовано:

– Да православный я, будто не знаешь. Не тяни резину мудак.

Накинувши на себе мантію, яка виявилася задовгою, виказуючи велике нетерпіння, підліток вихопив з рук патріарха шапку Мономаха, надягнув її й почав крутити на голові, не знаючи – де перед, де зад. На допомогу йому поспішив його попередник, Ніколай Другий, допоміг підлітку надіти корону Патріарх підштовхнув хлопця до трону і вклав у його праву руку скіпетр, схожий на електрошокер, тільки золотий, і в ліву – державу що нагадувала золоте гарматне ядро.

Тепер, коли хор співав урочисто–сумний псалом «Просимо милості Твоєї, Господи», настала черга для таємничого ритуалу миропомазання на царство: Ніколай неохоче зняв з себе корону не віддаючи її ні Басманову ні єпископам, й підійшов до царської брами. Вона розчинилася – на порозі олтаря царя зустрів патріарх, який спеціальною ароматною рідиною, перевіреною в хімічній лабораторії центрального управління опричників, помазав хлопцеві чоло, очі, ніздрі, від чого Ніколай голосно чхнув, а далі – рот, груди і руки, примовляючи: «Печать дара Духа Святаго». Окропивши Ніколая святою водою, патріарх радісно гукнув:

– Господь помазал Царя елеем радования, одел его силою с высоты небесной, наложил на его голову венец, даровал ему долготу дней, дал в десницу его скипетр спасения, посадил на престоле правды. Царь Всероссийский Николай Третий взошел на престол! Да спасет он землю русскую от смуты, распада, войны и разорения!

Хор грянув «Многие лета», і церемонія закінчилась.

Гайдук глянув на геджет. Коронування тривало одну годину тридцять сім хвилин. Невінчаний повідомив, що вони чекають свого генерала біля виходу з собору Надворі все ще падав густий сніг, вибілюючи темні постаті опричників та крупи їхніх коней, що здавалися чавунними.

– Подать карету Его Величеству царю Всероссийскому Николаю Третьему! – дзвінко і пронизливо закричав на весь присоборний майдан полковник дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа.

Гайдук коротко переговорив з Невінчаним (Мармиза та Іваненко чекали поодаль) і сів до «Козака Мамая», з насолодою зачинивши важкі броньовані двері. Наче додому повернувся.

– Куди? – спитав Крук.

– До готелю. Маємо дві години перерви.

Урочисту зустріч гостей з новим російським монархом і святкову трапезу призначили на п'яту годину пополудні, але організатори попросили делегацію України–Руси прибути на годину раніше – для короткої протокольної аудієнції з його величністю Ніколаєм Третім і регентом молодого царя боярином Басмановим. Тому рівно о пів на четверту члени делегації зайняли свої місця в бронеавтомобілі.

– Що, друзі, яке ваше враження? – спитав Гайдук. Був веселий, бо нарешті змінив блакитний генеральський мундир на чорний цивільний костюм з чорним метеликом, наче йшов на нормальну вашингтонську party з позначкою на запрошенні «black tie».

Микола Васильович Гоголь (Твердохліб) задумливо запустив обидві п'ятірні у довге волосся і певний час мовчав, не знаходячи слів.

– Я приголомшений. Ні, не ритуалом, не коронуванням і навіть не особистістю нового царя. Я вперше в житті подумав, що фізики, які доводять, що час – це нескінченне кільце, змія, яка ковтає свій хвіст, мають рацію. Ми сьогодні побували в іншому часовому поясі. Повернулися на чотириста років назад, ні на секунду не віддаляючись від нашого часу Якби я мав талант свого великого однофамільця, я написав би не «Мертві душі», а «Мертвий час», який нікуди не рухається. Ми бігаємо по його поверхні, метушимось, думаємо, що ми далеко відійшли від давньої історії, що ми такі сучасні–надсучасні, а те, що було позаду нас, вже не має значення, вже минуло… А воно – попереду нас: і опричники, і гільйотини, і етнічні чистки. Ніщо не змінюється. Лише технології, та й то не завжди. Як літературознавець, я давав своїм аспірантам теми досліджень – як виявляють себе різні характери за різних історичних обставин. Персонажі Гоголя, наприклад. А вони – характери – однакові з часів Біблії та Шекспіра! І історичні обставини однакові. Що в часи Богдана Хмельницького, що в наш час. Все статичне і вічне, як на іконі Рубльова. Ось у чому наша помилка: ми не розуміємо, що таке час, не знаємо, що таке історія. А історія – це в'язниця без вікон і дверей. І всі ми її в'язні. Ми – сліпі, випадкові свідки чогось, чого не можемо пояснити. І всі наші спроби змінити історію, виправити чи покращити її – марні. А зрозумівши це, я перекреслив своє попереднє академічне, раціональне життя… Я, може, щось не те кажу? – збентежено спитав він.

– Ні, ні, це дуже цікаво, – Гайдук змінив думку про М. В. Гоголя (Твердохліба), подумавши, що Шморгун неправий, як і всі технократи, щодо гуманітарного академіка.

– Ви неправі, Миколо Васильовичу Христос таки змінив світову історію, – зітхнув митрополит Ізидор. – Він значно її покращив… але пекло зруйнувати не зміг. Він указав на вихід з в'язниці, з пекла. І цей собор, й ікона Рубльова – доказ змін на краще. А люди… ні, не однакові. Тільки слабких багато, що підкоряються демонам марнославства, владолюбства, гордині, фальшивим богам і пророкам зла і знищення.

І зробив несподіваний висновок:

– Ми ще матимемо справу з цим отроком. Будьмо уважні.

В Архієрейських палатах їх уже чекали організатори й поставили у довжелезну чергу герцогів, графів та князів, що очікували зустрічі з молодим монархом. Нарешті їх ввели до просторих покоїв, де на тому ж троні, що стояв у соборі, возсідав Ніколай Третій – в короні й мантії. Тільки замість скіпетра і держави тримав у дитячих ручках кубик Рубіка.

– Верховный главнокомандующий силами безопасности Киевской Руси, фельдмаршал, его светлость граф Гайдук, – прокричав захриплим голосом Родіонов–Дюбуа, безбожно перебрехавши і гіперболізувавши всі звання й посади Гайдука.

Поряд на чорному без прикрас, троні сидів Басманов, погляд якого гостро і ворожо висвердлював Гайдука, хоча вже не викликав такої тривоги, як під час першої зустрічі.

– Ви, генерале, бачу непотоплюваний, – зло прохрипів Басманов і відвернувся.

«Fuck you, old goat», – подумав Гайдук.

Члени української делегації низько вклонилися новому цареві. Гайдук передав начальнику протоколу подарунок – золотого бика. Родіонов–Дюбуа обережно підніс барельєф Басманову той показав його Ніколці. Хлопець не звернув на це диво жодної уваги і вередливо спитав:

– А борщ вы привезли? Хочу борща, – намагався він тупнути ніжкою, але трон був зависокий для нього.

– Делегація України–Руси передає сердечні привітання всього народу нашої великої держави і бажає вам, ваша величність, здоров'я, благоденства, успіхів у вашій державній діяльності. Ми хочемо жити у мирі з великим російським народом.

Ніколай Третій, не перебиваючи, крутив собі кубик Рубіка. Потім зупинився і спитав Басманова:

– Киев – это русский город?

– Канешно, – не задумуючись, ствердно хитнув головою Басманов. Важка боярська шапка нахилилася вбік, і Басманову довелося обома руками ставити на місце голову якою вже не керувала квола шия. Посох він поклав на коліна.

З'ясувавши цю важливу історико–географічну деталь, молодий цар утратив інтерес до делегації; це негайно унюхав полковник Родіонов–Дюбуа й дав знак, що аудієнція скінчилася.

– Треба було цьому відморозку привезти нічний глиняний горщик з Сорочинського ярмарку – обурився М. В. Гоголь (Твердохліб), тільки–но вони, задкуючи, вийшли з царських покоїв. – Йому все одно. А так загубили безцінний експонат… Ви не знаєте, чому я ношу це чудернацьке прізвище?

Ніхто не знав.

– Тому що в молодості я був кріпаком Крейди у Миргородському повіті. Батьки бідні, сім'я велика. Злидні. Ніякої перспективи навчатися… А я так любив читати, думати, писати… В поліцію чи в осавули не хотів… не бажав мордувати людей. А тут мені запропонували стати Гоголем Миколою Васильовичем! Грати його роль на Сорочинському ярмарку Самого Гоголя! Ніс у мене був тоді худіший, зачіска схожа. І я кілька років працював Гоголем. Змінив прізвище в паспорті – Твердохліб на Гоголь. Уявляєте, яка дурість? Але це мені допомогло вирватись з кріпаків… Став актором пересувного театру а потім вчитися до університету пішов. З таким іменем взяли одразу.. Це ім'я – як прокляття на мені висить. Як знак моєї зради.

Митрополит Ізидор поцілував академіка й перехрестив; тепер Твердохліб ніскільки не був схожий на Гоголя, а скидався на втомленого після важкої оранки селянина.

Організатори принесли Гайдукові розкішно розмальоване художником Берещагіним меню трапези і картку де було вказано стіл – головний – і місце 25. Гайдук байдуже прогулювався у вестибюлі серед чужих йому людей, намагаючись уникнути зустрічі зі Свято–полком, який шастав недалеко. Гайдук думав лише про одне: чи виконають його завдання Невінчаний, Мармиза та Іваненко.

Нарешті дзвінок начальника протоколу сповістив усіх, що треба входити до Хрестової палати, де мала відбуватися урочистість на честь нового царя.

Хрестова палата вражала простором: організатори здогадалися знадвору поставити потужні прожектори навпроти вікон, що прорубували товсті стіни з обох боків. Здавалося, що потоки весняного світла ллються всередину білосніжної палати, створюючи радісно–урочистий настрій. Гості в передчутті щедрих випивок і закусок весело штовхалися, розшукуючи свої місця за столами. Царський трон уже стояв на подіумі: чорного – басмановського трону – не було.

Зайнявши своє місце, Гайдук побачив праворуч від себе Фрідмана – тільки без хутряної хасидської шапки, а в такому ж, як і в Гайдука, смокінгу з чорною краваткою–метеликом. На голові Фрідмана покоїлась біла, з синім мереживним кантом, кіпа.

– Радий вас тут бачити, Ігорю Петровичу саме в якості представника вашої напівдержави, – привітав Гайдука Фрідман, випромінюючи непідробну радість. Він майже не змінився – хіба що вуса посивіли і зрівнялися кольором з борідкою, замість пенсне він вдягнув окуляри з зеленкуватими скельцями. – я дав організаторам великого хабара, щоб сісти поряд з вами. Маю до вас дуже серйозну пропозицію…

Але тут усі розмови перервалися, в Хрестовій палаті запала тиша. Голос графа Буйського ревнув з державною непохитністю та імперським розмахом, наче в часи Александра Третього:

– Его Величество и Высокосвятейшество, император Всероссийский, самодержец Великой и Малой, Белой, Синей, Красной, Черной и Желтой Руси, великий князь Суздальский и монарх скандорусский, князь Черниговский, хан Улан–Баторский, Аральский, глава Ордена Света – Святых отцов–опричников Николай Николаевич Третий! Прошу всех встать!

Гуркотом сповнився зал, задзеленчав посуд на столах. Юний цар, що стрімко вбіг до зали, тримав у руках папір з текстом тронної промови і, не підводячи очей на тих, хто перебував у Хрестовій палаті, почав зачитувати:

– Принимая из рук Господа и верноподданного народа моего царский венец, державу и скипетр, возлагаю тем на себя высшую власть и клянусь служить России верою и правдою. Немедленно приступаю к исполнению своего заветного желания – прекратить позор расчленения России и начать собирание воедино исконных русских земель – от Балтики до Тихого океана, от Северного полюса до Черного моря и Константинополя.

Тут стався невеличкий конфуз: проголошуючи свої геополітичні постулати, Ніколай Третій так енергійно хитнув головою, що шапка Мономаха звалилася з його дитячої голівки й покотилася помостом, наче порожня каструля.

Буйський, Родіонов–Дюбуа і ще з півдюжини опричників кинулися ловити царський вінець (мабуть, завеликий для підліткових черепних сайзів нового царя) й швидко наділи йому на голову.

Після цієї полохливої паузи знову залунав дзвінкий голос отрока:

– Моей заветной целью есть горячее желание увидеть Россию снова воссоединенною – от Берлина до Пекина, от Скандинавии до Иерусалима – могучей державой единого державного русского народа, ЕДРОН, действующей на основе бессмертных принципов четырех свобод. Мы уничтожим жидо–масонский заговор инородцев против России, мы восстановим мощь русского оружия. Мы поднимемся с колен, мы восстанем из пепла, как птица Феникс.

С целью лучшего управления российским государством и восстановления многовековой традиции объединения всех племен вокруг единого центра я решил благожелательно рассмотреть нижайшую просьбу ряда духовных и политических лидеров Малороссии – возвратить столицу Руси в Киев – мать городов русских, историческую колыбель нашей государственности.

– Мать твою, – прошепотів Гайдук. – Знову починається…

– Для оперативного управления державой, – зачитував далі молодий цар, – я беру абсолютную власть в свои руки, ликвидирую немедленно должность регента и милостиво позволяю боярину Басманову подобру–поздорову удалиться от трона и провести остаток своих дней в Александровском монастыре. Наша молитва – за Россию! Наша цель – возрождение великой России. На наших знаменах начертаны имена наших святых предков: Ивана Грозного, Петра Великого, Иосифа Сталина. С ними победим! Россия, вперед!

Імперський біло–золотисто–чорний прапор здійнявся над троном.

Білостінна, з золотими люстрами і стародавніми іконами зала здригнулася від захопленого, екстатичного ревища підданих нового царя, ошелешених силою і рішучістю його слів, твердістю його намірів, підкорених магією його фантазій, здатних, здавалося б, розірвати пелену важких хмар над Суздалем, скінчити негайно Велику Темряву і ганьбу роздертої на частини держави.

Так тривало кілька хвилин, доки військовий оркестр не зазвучав могутніми акордами гімну а церковний хор не підхопив слова:

Боже, Царя храни!

Сильный, державный,

Царствуй на славу

На славу нам!

Царствуй на страх врагам,

Царь православный!

Боже, Царя храни!

Перводержавную

Русь православную,

Боже, храни! Боже, храни!

Царство ей стройное,

В силе спокойное!

Все ж недостойное

Прочь отжени!

Одразу коли прозвучали доволі бездарні слова цієї не відомої Гайдуку пісні (він зі здивуванням прочитав на меню, що їх співавтором був великий російський поет–революціонер А. С. Пушкін), Фрідман, витерши серветкою уста, хоча ще нічого не їв, тихо і ядуче сказав:

– Тепер, пане генерале, ми з вами в одному човні опинились. Жидо–масони і українські сепаратисти. Хоч би нас звідси живими випустили. Ми – союзники, подобається це вам чи ні.

Гайдук промовчав, уважно вивчаючи меню, в якому було зазначено, що урочистий обід повністю повторює трапезу 1896 року коли коронувався цар Ніколай Другий. Супи: розсольник, борщик; пиріжки з м'ясом, грибами і капустою; стерлядь парова, баранчик смажений, заливне з фазанів («Ого, – подумав Гайдук, відчуваючи надмір слини в роті, – вміли ж поїсти люди! Але де вони сьогодні знайшли фазанів?»), каплуни, фаршировані гречкою, салати, спаржа, асорті з фруктів у вині, морозиво.

– Ви коли приїхали? – спитав Фрідман.

– Вчора.

– A я три дні тому. Зустрічався з деякими друзями. Колегами по бізнесу Розповідають страшні речі. В країні панує жахливий голод. В дєрєвнях трапляються випадки людоїдства. Суздаль з нагоди коронації щільно оточили опричники. Стягли сюди продуктові запаси, щоб створити ілюзію достатку Слугам під страхом смерті заборонено красти їжу. Але крадуть.

Він уважно, скинувши окуляри і короткозоро мружачись, почав і собі вивчати меню.

– Фрукти і зелень для салатів я йому привіз з сонячної Швейцарії, – повідомив Фрідман, затикаючи серветку за комір. – Як бачите, в часи Ніколая Другого не дбали за кошерну їжу. Але ми люди негорді. Вам щось покласти?

– Дякую, – Гайдук поклав собі на чорний хліб два тонких кавалки сала – з частини привезених на «черепасі» новому цареві київських дарів. Інші загинули разом з обозом.

– Ви, я бачу ще сердитесь на мене, – сказав Фрідман, беручи і собі сало. – Давно не їв… божественний продукт. Те, що сталося, – в минулому Повірте, нічого особистого. Чиста політика. Я думаю, що ви й самі шкодуєте, що не погодились на мою пропозицію знищити режим Махуна. Історія могла повернутися зовсім по–іншому.

Він підніс чарочку з горілкою й миролюбно промовив:

– За мир і дружбу. Лехайм. Я маю для вас архіважливе повідомлення.

Пригубивши горілку Гайдук відставив чарку далеко від себе – біля блюда з пиріжками – й більше її не торкався.

– Слухаю вас.

– Ви знаєте, що таке ЗОМБІ? – привітно глянув на нього Фрідман своїми невинними темно–карими очима.

– Знаю.

– Боюсь, що ні. ЗОМБІ – це не лякалка з напівтрупів, напівкіборгів з голлівудських фільмів. Це – Зона особливих міжнародно–безпекових інтересів. Арктика вже проголошена ЗОМБІ – тобто всі претензії Росії на багатства Арктики відкидаються. Цей наївний дурник, – Фрідман зневажливо повів голову в бік трону – ще цього не знає. Так ось. З'явилася дуже велика небезпека того, що наступним ЗОМБІ оголосять Україну Тобто ваші землі, ваше зерно, ваше можливе процвітання. Вся ваша територія перейде під міжнародний контроль.

Гайдук відчув характерну порожнечу й зависання серця в грудях: безпомильну ознаку аритмії.

– Хто оголошує цей режим?

– Наш Світовий уряд у Локарно і ще деякі міжнародні організації.

– Тобто ви оголошуєте?

– Ну не зовсім я, – всміхнувся Фрідман, який вибрав на перше борщ. – Більше того, це рішення не в моїх інтересах. Я хотів би співпрацювати з вами на взаємовигідній основі.

Гайдук спробував розсольник: гидота – кислий і солоний. І на додаток – холодний.

– Як я розумію, ЗОМБІ – це хрестовий похід проти України. Спроба забрати наш хліб й знищити народ.

– Щось близько того, – з апетитом доїдав борщ Фрідман. – Це новий етап боротьби за ресурси. Всі сентименти відкинуто. Африка голодує, Європа і Азія на порозі голоду Ви думаєте, даремно Китай викупив у повну власність Грецію, Португалію та Іспанію? Захопив половину Росії? Як тільки скінчиться Темрява, все одразу і почнеться. Відновиться Велика Гра. Першими на вас накинуться ці, – він поглянув на трон і на опричників у вовчих шапках, що його оточували. – Тому Ігорю Петровичу відкиньте ваші амбіції і особисті образи, подумайте про Україну.

– Чого ви хочете? – брутально перервав його Гайдук. – В чому ваш особистий інтерес?

Слуга – молодий, худий, як скелет, опричник – зігнувся перед Гайдуком, чекаючи, коли він зробить свій вибір.

Не знаючи, що то таке, тицьнув пальцем в «каплуна»: виявилось, що це добре вгодований, підсмажений півник. Фрідману принесли тлустого баранця. Він дав опричнику шмат м'яса з хлібом. Той жадібно схопив, сховав до кишені і тричі вклонився.

– Мій інтерес цілком конкретний. Хочу відновити маршрути моїх автопоїздів Захід – Схід. Тільки ви особисто можете мені це гарантувати. Ну і повернути частину моїх земель.

– Ви божевільний? – тихо, з лютим спокоєм спитав Гайдук. – Ви знаєте, що там робиться? Ви думаєте, в нас люди не голодують? Вас четвертують, повісять, підпалять… Ніхто Україною не керує. Україна сама не керує Україною. Ви довели до цього… а тепер хочете повернутися? І знову почати все спочатку?

Фрідман докірливо, як на нерозумне дитя, поглянув на генерала.

– Не треба так, Ігорю Петровичу Це не тут будемо вирішувати. Я пропоную… прошу вас особисто негайно приїхати до Локарно на переговори. Нам треба відвернути загрозу ЗОМБІ для України. Я ваш союзник, повірте… Чим скоріше ви приїдете, тим краще.

– Після сімнадцятого березня.

– Чудово. Ми додатково зв'яжемось з вами.

Більше тему ЗОМБІ за трапезою не піднімали. Фрідман розповів Гайдуку що розлучився зі своєю індонезійською дружиною і взяв грекиню з Салонік (грецькі красуні після окупації Греції Піднебесною імперією стали на міжнародних ринках дуже дешевим товаром, посміхаючись, додав він), але його нова дружина не може завагітніти і тому Фрідман привіз її до Суздаля: адже тут у монастирі чортзна–коли була ув'язнена дружина російського царя Васілія Третього Соломонія (Гайдук пригадав назву свого готелю в Посаді). Цар звинуватив Соломонію в безплідді. Уявіть собі цей типово російський сюрприз, солодко всміхався Фрідман, коли монахиня Софія – вона ж Соломонія – завагітніла назло старому імпотенту і народила сина! Але щоб урятувати дитину інсценізували смерть малого царевича. Соломонія–Софія померла і була похована в Покровському монастирі. Згодом її канонізували, оголосивши преподобною Софією Суздальською. І зробили з Соломонії великий бізнес: всі неплідні жінки приїздили сюди, на могилу Соломонії, щоб завагітніти. Отож і Фрідман, скориставшись нагодою побувати в Суздалі, привіз сюди свою грекиню. Може, щось і вийде.

Граф Буйський оголосив завершення трапези. Першим зал покинув цар. Гості цокнулися келихами шампанського й під грім гарматного салюту почали розходитись.

Гайдук довго не міг заснути, думаючи про загрозу ЗОМБІ, яка занепокоїла його набагато більше, ніж грізні, але порожні, наче мильні бульки, слова молодого російського царя про перенесення столиці до Києва. Біля четвертої години ранку подзвонив Невінчаний і сказав, що п'янку скінчено.

Гайдук подивився у вікно: святкові вогні було вимкнуто, лише де–не‑де присвічували поодинокі ліхтарі. Сніг уже не падав. Над малим клаптиком царської Росії стояла непроглядна темрява.

Вже коли «черепахи» відлетіли на вісімдесят кілометрів на південь від Брянська, по них було відкрито вогонь ЗРК «Єнісей» – застарілої системи, яку негайно засікли прилади електронного стеження і захисту «черепах». Гайдук, який сидів на місці другого пілота (Невінчаний повертався у сусідній «черепасі»), побачив на екрані радара характерні сплески імпульсів і наказав створити фальшиву ціль для зенітних ракет в п'яти кілометрах на північ від «черепах». Крук, як досвідчений пілот, одразу виконав наказ, вистріливши теплові мішені, і негайно пішов на різке зниження висоти і зміну курсу: йшли тепер на висоті до п'ятдесяти метрів туди, звідки пролунав залп, стрімко пролітаючи над дикими лісовими хащами, засипаними снігом. Через кілька кілометрів побачили широку просіку на якій стояли дві пускові ракетні установки і поодаль темно–сірий всюдихід з великою сріблястою кулею – антенами радарної установки; сотні людей у білих маскхалатах, що скупчилися на просіці, побачивши несподівано пікіруючі на них «черепахи», врозтіч кинулися до лісу лише деякі сміливці відкрили вогонь з автоматичної зброї.

– Відкрити вогонь на знищення, – наказав Гайдук, і «черепаху» струснуло від ракетного залпу Сумніву не було: в лісі ховалися «Вовки Півночі» – одна з ударних груп, які готувалися до весняного наступу на Україну Згодом, вивчаючи фотозйомку просіки й прилеглих лісів, військові експерти побачили сліди добре замаскованих бліндажів.

«Черепахи» знову взяли курс на Київ, залишивши позаду стовп чорного диму – мабуть, підпалили склад з пальним. Владика Ізидор та М. В. Гоголь (Твердохліб), захоплені диспутом про властивості часу в'язницю історії і можливість/неможливість подолання її стін, навіть не зрозуміли, що сталося, – так миттєво змінили курс «черепахи» й атакували ворога. Гайдук заспокоїв цих симпатичних ідеалістів, сказавши, що небезпека минула. На запитання, куди подівся Невінчаний, відповів, що Григорій Іванович вчора трохи перебрав «царської водки» і тепер відпочиває всередині «Козака Мамая», що його транспортує «черепаха‑002».

Тим часом на борту «черепахи‑002» відбувалися вельми цікаві події Після того, як Микита Іваненко та Микола Мармиза випадково зустріли колишнього братчика Святополка, – який їх радо впізнав і запросив після царської трапези до трактиру «Гріш ціна», де вони пиячили до четвертої години ранку обіймаючись і цілуючись (Святополк одразу завербував простодушних смердів до ордену скандорусів – тобто агентури «Вовків Півночі», – пообіцявши золоті гори й високі посади, коли в Україну прийдуть загони конунга Фенрира Сьомого), – о четвертій ранку до них приєднався не відомий Свято–полку огрядний смерд з Києва, який дав спробувати ярлу хмільного давньокиївського меду – і Святополк, що втратив тяму опинився в багажному відсіку бронеавтомобіля «Козак Мамай». Пробудився, коли «черепахи» покинули територію Великого князівства Суздальсько–Володимирського; з жахом побачивши, що руки його скуті кайданами, почав несамовито грюкати в броньовані двері, хоча кожен удар віддавав у голові больовими спазмами; крім жаху невідомості, ще одна річ мучила Святополка: нестримне бажання похмелитися.

Нарешті його калатання було почуте й він побачив перед собою обличчя своїх друзяк – Микити та Мармизи.

– Хлопці, що за жарти? – весело й невимушено (як йому здалося) гукнув він. – Микито, а ну тягни горілку.. Бодун мене замучив. І зніми цю цяцьку.

Його витягли з бронеавтомобіля, й він опинився в бойовому відсіку «черепахи». На темно–коричневих скринях з ракетами «повітря–земля» возсідав учорашній знайомий, який напував Святополка хмільним київським медом.

– Святополк Рьонгвальд? – спитав цей бородатий чолов'яга зі слідами Чорного Мору на лиці.

– Ну я, – зверхньо озвався скандорус, роблячи спробу й собі всіс–тися на скринях, бо його хитало: він ще не зрозумів, що хитає його не тільки з бодуна, але і тому що «черепаху» кидає в повітрі.

– Встати, бляха–муха, – наказав Невінчаний, і обличчя його видалося Святополкові жорстоким, не схильним до жартів. Так само й обличчя його дружбанів–братчиків були похмурі.

Невінчаний почав зачитувати з папірця:

– Святополк Блідий, він же Рьонгвальд, народжений 2050 року уродженець міста Батурин, скандорус і смертохрист, агент «Вовків Півночі», вас заарештовано за наказом народного трибуналу Спасо–Дніпровського братства за звинуваченням у військовій зраді і спробі знищити осередок братства. За скоєні вами злочини народне звинувачення вимагає засудити вас до вищої міри покарання – аргентинської страти. Що скажуть члени народного трибуналу? Микола Мармиза?

– Пропоную виконати вирок негайно, – у Мармизи свербіли руки, щоб знести Святополкову потилицю пострілом з «Маузера».

– Микита Іваненко?

– Якби не Божий промисел, ми загинули б всі з вини цього… цього Рунгвельда. Негайно скинути його нах на землю…

Святополк не вірив своїм вухам:

– Хлопці! Микито… ти забув, гандон дірявий, скільки я зробив для тебе… сало крав з харчоблока для тебе… А ти, Миколо! Ти ж ні хера не розумів у військових справах… Це ж я тебе навчив… Я ж з вами по–доброму! Яка страта? Схаменіться! Все, що обіцяв вам, усе буде…

– Приступайте, – наказав Невінчаний. На Святополкові груди накинули щось схоже на підвісну систему парашута, зроблену з лямок рюкзака і з'єднану з міцною мотузкою. Невінчаний відкрив люк «черепахи» – холодний вітер вихолодив і без того тремтяче Святополкове тіло.

– Хлопці! – заволав Святополк, стаючи на коліна й пручаючись з усіх сил, щоб не провалитися в люк. – Зроблю що завгодно… тільки пощадіть!

– Ніякої пощади зрадникам, – Мармиза, зціпивши зуби, виштовхав згорнутого в клубочок Святополка з «черепахи»: скандорус завис на крижаному вітрі в трьох метрах від «черепахи» над Брянською землею; гострі верхівки дерев чекали на нього внизу.

Саме в цю мить «черепаха‑002», виконуючи наказ Гайдука, неочікувано пішла в піке туди, де стояли пускові установки ракет «Єнісей». Ще кошмарніший жах пережив Святополк, бачачи, як стрімко спускається він до своїх, що відкрили безладну стрілянину по нещасному беззахисному ярлу який, висячи в повітрі, становив чудову мішень для автоматних пострілів.

Неочікувані різкі зміни курсу і висоти «черепахи» стали цілковитою несподіванкою для Невінчаного та братчиків. Невінчаний, злякавшись, що вся тонка гра з полоненим піде коту під хвіст й Святополк дійсно загине від страху чи від куль «вовків», так і не розколовшись, дав команду Мармизі й Микиті витягнути цю бляху–муху на борт «002». Крекчучи (Невінчаний приєднався до них), вони ледве витягли мотузку з синім Святополком (він був у суконному темно–оливкового кольору порваному кафтані зі срібними офіцерськими еполетами і металевим жетоном на грудях – зображенням північного вовка, що фосфорично світилося у темряві). Грюкнув люк, і Святополк не повірив сам собі – що знову опинився на покладі «черепахи». Ще живий.

– Сідай, – милостиво дозволив Невінчаний полоненому – Тепер побачимо, наскільки серйозно ти збираєшся розкаятися в сподіяних гріхах.

Він з огидою подивився на мокрий від блювотиння кафтан скандоруса.

– Скиньте цей лапсердак і дайте йому півсклянки горілки, – наказав Невінчаний. І, дивлячись, як жадібними ковтками, розливаючи по підборіддю і шиї, хлебче горілку Святополк, почав диктувати запитання:

– Справжнє ім'я, по батькові, місце народження, професія. Коли був завербований «Вовками Півночі», яку посаду обіймає, номер військової частини, особистий номер, місце дислокації підрозділу та головного штабу..

Гайдук уважно стежив через навушники за перебігом допиту скандоруса, не втручаючись у дискусію владики Ізидора та М. В. Гоголя (Твердохліба).

– Чому я обрав таке ім'я – Ізидор? – питав митрополит. – Тому що останнім митрополитом Києва та всія Руси з 1437 року по 1442–ий – тобто п'ять років – була унікальна особистість, грек Ізидор, який активно підтримував Флорентійську унію 1439 року В нас дуже мало хто пам'ятає, що та унія давала останній шанс об'єднати дві церкви – Східну Константинопольську з Західною, Римською, повернутися до єдиної християнської церкви всіх християн, не ганьбити вчення Христове, не поділяти вірян на ворогуючі фракції. Ізидор був великим ученим–богословом, найосвіченішою людиною свого часу Але вороги єдності – радикали–фундаменталісти католики і такі ж радикали православні – розірвали флорентійську унію на шматки. Бісівський націоналізм переміг християнство, яке відтоді стало заручником місцевих націоналізмів, так, наче тіло Христове може належати якомусь одному народові, а Дух Святий можна поділити на окремі території. І коли Ізидор добрався до Москви, куди привіз благу вість про возз'єднання християн у Флоренції, його схопили й хотіли четвертувати. Він ледве втік до Риму де став кардиналом римо–католицької церкви. І ніхто в Києві за шість віків не спромігся якось вшанувати пам'ять цієї дивовижної людини… Тому я прибрав це ім'я, бо бачу тільки один шлях спасіння християнства – шлях об'єднання. Перед Великим Вибухом ми створили групу з католицьких, протестантських і православних ієрархів і почали обговорювати шляхи єднання… але як буде зараз – невідомо. Нас оточують недовіра, ворожнеча, ненависть…

Дата добавления: 2015-09-06