Novus ordo mundi

«Новий світовий порядок», – зрозумів Гайдук, звернувши увагу на електронний захист стіни й камери спостереження, встановлені на опорах брами.

їх розмістили в порожньому гостьовому будинку–готелі Villa Dolce Vita. Метрів за сто від них, ближче до лісу з якого починалася гора, стояв темно–коричневий, конструктивістської архітектури плаский триповерховий будинок, вікна в якому вже світилися у цей надвечірній час.

Гайдук відмовився від традиційної вечері, запропонованої Невінчаним, – горілка «Древньокиївська», чорний хліб, сало з часником, ніжинські малосольні огірки, вирощені у китайських теплицях. Невінчаний аніскільки не образився, а спустився до кухні, запросив охоронців та майора Коваля, й, засинаючи, Гайдук почув тиху журливу мелодію надзвичайно гарної пісні, від якої йому захотілося заплакати: Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе, в човні дівчина пісню співає, а козак чує – серденько мре.

Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов, як ми любились та й розійшлися, тепер зійшлися навіки знов…

Вів мелодію Григорій Невінчаний, якому вторив приємним тенором майор Коваль. Охоронці тихо підспівували; здавалося, що пісня ця сидить споконвіку в генах цих людей, цього народу все життя якого – це журлива пісня розставань, любові, смертей і вічного очікування злагоди і щастя, недосяжність яких рокована була історією. «Тільки геніально чисті, наївні й люблячі душі могли створити таку пісню, – подумав Гайдук. – Ця пісня – залишок реліктового світу вже неіснуючого, безжально винищеного війнами, царями, гетьманами, олігархами, генералами, урядами, чужими окупантами та своїми посіпаками… Але світу що дивним чином залишився в пам'яті цих різних, майже незнайомих людей, які випадково опинилися тут, у Локарно, в центрі грізної сили, що не відає ніяких сентиментів, а домагається лишень нового і раціонального світового порядку; раптом, наче з минулого, з XVII століття, з давно згорілих степів і пограбованих хуторів, перейшовши через мільйони порубаних, розстріляних, згублених голодом і темрявою існування, пісня ця знову ожила…» І Гайдукові гостро схотілося обійняти Олю, захистити її від небезпеки, сказати їй найніжніші слова, яких ніколи не казав жінкам.

Знову як і в ЗЕК‑116, коли слухав разом з Боженою, як співали іншу але таку ж божественно сумну пісню. Гайдук відчув свою упослідженість, свою чужість, віддаленість від якихось святинь, бо не знав найкращих пісень свого народу «Я блудний син. Чи, може, – блукаючий у пітьмі?» – подумав Гайдук, засинаючи.

Всупереч своїм звичкам, він не зачинив вікно в спальні на ніч – вперше за час Великої Темряви, – з насолодою вдихаючи свіже нічне повітря Альп.

В суботу о 4.00 PM Боб, вдягнутий у сорочку для гольфу та світлі штани, завів Гайдука до просторого офісу Фрідмана на третьому поверсі будинку Світового уряду Вивів гостя на терасу, й Гайдук знову поглянув на черепичні дахи будинків, пальми, що оточували Пьяцца Гранде, білий, легкий, мов птах, палац Миру (Pallazzo del Pace), побудований в 2075 році на честь 150–річчя конференції в Локарно (1925 p.); вирішивши низку проблем, пов'язаних з завершенням Першої світової війни, конференція стала дипломатичною прелюдією до війни Другої. Здаля озеро здавалося темно–синім продовженням середземноморської стихії. Небо над Локарно було насичене сонячним світлом, майже як довоєнне.

Помітивши уважний погляд Гайдука, Боб сказав:

– Нас рятують Альпи. З того боку – така ж сама темрява, як у вас. Нам трохи пощастило.

На терасу вийшов Фрідман, що широко розставив руки, наче збирався кинутись в обійми Гайдука. Але не кинувся.

– Шабад–шалом, – привітався він. – Пропоную повечеряти, обговорити наші справи.

Він провів гостя через порожню бібліотеку через зал, поділений на ряд невеличких відсіків невисокими, на зріст людини, перегородками: в деяких з них чергові клерки сиділи за комп'ютерами. Це нагадало Гайдуку операційний зал ВІРУ, де працювали офіцери, аналітики–Максиміліани, кожен з яких відповідав за окремий геополітичний сегмент. Нарешті зайшли до їдальні, обставленої старовинними темними меблями. Стіл був накритий на чотири особи.

Їх уже чекав довгов'язий непосидющий чоловік з рудими вусами й невловним пташино–сизим поглядом, який невтомно блукав по кімнаті, не зупиняючись ні на чому більше двох секунд; на чоловікові були старомодний, популярний сто років тому твідовий рудуватий піджак і темно–червоний «метелик» на голубій джинсовій сорочці.

– Гаролд Міллібранд, – кволо доторкнувся до Гайдукової долоні чоловік, бігаючи очима по стінах їдальні. У центрі, над місцем для гостя. Гайдук помітив дивний, не бачений ним досі герб – земна куля (фото, зроблене з космосу), охоплена трьома кільцями: білим – внутрішнім – та золотим і червоним – зовнішніми, на тлі двох вертикально розташованих середньовічних мечів: загострений кінець одного дивився вниз, на південь, а руків'я другого меча було внизу й кінець йшов угору на північ (це виглядало, як шашлик, настромлений на подвійний шампур), в декоративно–орнаментальному оточенні виноградної символіки з уже знайомим написом:

Дата добавления: 2015-09-06