Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ

Київ зустрів Гайдука та його супутників сірими сутінками, дрібним дощем та оборонними спорудами, що перекривали Столичне шосе в районі Південного мосту. Гайдук відзначив, що споруди – розкислі від дощу земляні вали; захисні стіни з тріснутих бетонних блоків та важких, схожих на мостові ферми, іржавих металоконструкцій; барикади, складені з мішків з намоклим піском, обплетені гірляндами колючого дроту; кулеметні гнізда та батареї застарілих пускових ракетних установок «Світязь‑38» – виглядали досить грізно для тих, хто нічого не тямив у військовій справі. Оборонна здатність Києва вражала, мабуть, лише селян, які приїздили на конях, щоб виміняти продукти харчування на золото, коштовності, ліки та наркотики. Для тих, хто забажав би проникнути вглиб міста та атакувати життєво важливі центри, захисна лінія була дірявою: в ній можна було знайти десятки проходів, прихованих підступів, неконтрольованих ділянок. Все питання в тому, який тип війни очікував Київ.

Перевірка документів, яку вели двоє студентів – хлопець і дівчина в таких самих, як у Олі Гудими, чорних беретах з тризубом, – також скидалася скоріше на декоративний ритуал, ніж на серйозний контртерористичний захід. Привітавшись з Олею та капітаном Середою і не подивившись на їхні перепустки, вони навіть не зазирнули в середину автомобіля, байдуже ковзнули поглядом по тимчасовому посвідченню Гайдука – члена вже неіснуючого Фронту визволення України, термін дії якого закінчився у жовтні 2077 року, й махнули рукою: проїжджайте. Своє старе посвідчення Гайдук знайшов у торбі, що зберігалася в сіні від того часу, як він помер. Там же лежала американська водійська ліцензія.

– Ви звідки, молоді люди? – спитав Гайдук перевіряльників.

– Члени революційної бригади імені Героїв Крут, – сказала, шморгаючи носом, дівчина в старому чоловічому пальті, підперезаному білим ременем з візерунчастою позолоченою пряжкою з літерами «DG». Ця тендітна дівчина змерзла, з червоного носа безупинно текли соплі.

– Людей не вистачає, – зітхнув Середа. – Ледве сформували поховальні команди, які прочісують вулиці і будинки, шукають мертвих…

Темно–сірі Київські гори здичавіло громадились ліворуч від мокрої порожньої дороги, якою повільно сунув «Козак Мамай». Проминувши лівий поворот до Аскольдової могили, вони попрямували на Поділ. Опинившись на Контрактовій площі між пам'ятником Сковороді та будівлями Києво–Могилянської академії, «Козак Мамай», пихкаючи синім димом, зупинився.

– Приїхали, – весело зістрибнула з кабіни Оля. – Ви почекайте, Ігорю Петровичу ми підемо до штабу оформимо вам необхідні документи – на їдальню й проживання.

Вони з Середою зникли у великому жовтому корпусі з білими колонами. Гайдука вразило, що всередині в корпусі працювало електричне освітлення. Це здавалося такою ж фантастикою, як працюючий комп'ютер Нестора–літописця або аварійне світло в палаці гетьмана.

Відразу зрозумів, звідки світло: перед самим корпусом академії стояв старовинний, схожий на паровоз, локомобіль, який наповнював Контрактову площу гуркотом і чорним вугільним димом. Біля парової установки громадилася чорна гора антрациту Від локомобіля йшли довїї паси до двох електрогенераторів. Гайдук зрадів, побачивши в цьому першому після Темряви, світлі добрий знак, надію на майбутнє.

– Пробачте, Ігорю Петровичу – звернувся до нього водій «Козака Мамая», який курив самокрутку сидячи на приступці автомобіля й гріючись від газогенераторної пічки. – Ви мене не пам'ятаєте?

– Ні, – здивовано подивився Гайдук на цього непримітного, мовчазного чоловіка в авіаційній шкіряній куртці.

– Я – пілот «черепахи». Крук моє прізвище. Працював під командою Григорія Івановича Невінчаного. Пару разів літав з вами. До Басманова. Пам'ятаєте?

– Звичайно, – відповів Гайдук, все одно не пригадуючи цієї людини. – А де Невінчаний? Ви щось чули про нього?

Водій–пілот загасив самокрутку об колесо й похитав головою:

– Ні. Хотів би вірити, що він живий… Хочу попросити вас, пане генерале: візьміть мене до себе. Поки з оцим одороблом «Мамаєм», а потім, може, й «черепаху» піднімемо в повітря. В мене є одна ідея…

Тут повернулася Оля й вручила Гайдуку пластикові картки й талони.

– Ходімо обідати. Тут у підвалі наша їдальня. А житимете поруч, на Сковороди. Там наш гуртожиток. У вас буде невеличка кімнатка… – помовчавши трохи, повідомила: – Я там теж живу. А потім зустрінетесь з Василем Волею.

– Це хто?

– Наш лідер. Голова Центральної координаційної ради революційних організацій України–Руси. Майбутній президент. Ви його знаєте.

– Звідки?

– Насправді він не Воля, а Капран. Пам'ятаєте? Голова Ліги Устима Кармелюка, – пояснила Гудима.

– А чому Воля?

– Це його псевдонім.

Гайдук відчув втому, голод і роздратування від повернення до суєти, що породжувала порожнечу в душі. Згадав, як добре почувався в братстві, коли був отцем Фавном.

Оля взяла його за руку й повела до їдальні. Мружачи від незвичного електричного освітлення очі. Гайдук отримав свою пайку – кусень чорного хліба, миску гарячої баланди, в якій плавали шматки буряка і капусти, та дві картоплини «в мундирах» з хвостом солоного оселедця.

– Тут набагато гірше з харчуванням, ніж у вас у братстві, – ніби прочитала його думки Оля. – З поверненням, Ігорю Петровичу! – вона підняла кухля з гарячим чаєм.

Майбутній президент України–Руси кілька днів не мав часу на зустріч з Гайдуком. На прохання Олі, яка завідувала оргбюро ЦКР, за Гайдуком закріпили газогенераторний бронеавтомобіль «Козак Мамай», і він, маючи вдосталь вільного часу, вирішив побачити, що сталося з Києвом.

З розповідей Олі він уже знав, що, за орієнтовними підрахунками, після Великого Спалаху Київ утратив дві третини населення – тих, хто помер, і тих, хто покинув місто в пошуках порятунку Але побачене перевершило всі похмурі очікування: пустка затемнених вулиць, дерева на яких були поспіль вирубані, захаращених старими автомобілями, уламками меблів, дитячими візками, порожніми пластиковими пляшками, ганчір'ям та сміттям, вражала. Гайдукові здалося, що він опинився на дні колись повноводного водосховища, з якого збігла вода, відкривши всі потворні таємниці підводного світу потоплених будинків, зарослих водоростями, й колишніх кладовищ з поваленими набік хрестами.

Особливо вразили Гайдука Липки Печерські – фешенебельний район високопосадовців, банкірів, олігархів, куди колись не можна було потрапити без спеціальної перепустки. Гламурні висотні будинки зяяли пусткою, верхні поверхи цих пихатих башт, що безглуздо вивищувалися колись над дзвіницею Лаври, почали руйнуватися, і в сутінках їхні чорні силуети здіймалися, наче щербаті руїни казкового замку з привидами. Оля розповіла Гайдукові, що в одній з цих висоток погребенники на сороковому поверсі знайшли напівзотлілий труп людини, яка сиділа в кріслі навпроти телевізора. Гайдук згадав Альфреда Ісааковича Вебера та відкритий ним телевізійний вірус TDV – Television debility's virus. Липки повністю вимерли – казали, що радіоактивна хмара після вибухів зачепила ці пагорби, знищивши тих, хто тут намагався залишитись. Це сталося ще до початку епідемії Чорного Мору Будинок Національного банку як і гетьманський палац, був пограбований. Хідник і проїжджу частину вкривали, наче зотліле осіннє листя, злежалі коржі грошей – нікому не потрібні карбованці з зображеннями гетьманів, поп–зірок, кріпаків–стахановців, олімпійських чемпіонів та кобзарів; квадратний продірявлений циферблат годинника над входом до банку показував свій останній час: 20.00 15 серпня 2077 року.

На розі Інститутської та Банкової «Козак Мамай» зупинився, і Гайдук вийшов з машини. Задер голову і відчужено подивився на темний силует будинку в якому ще зовсім недавно жив разом з Боженою. Будинок здався йому випаленою, байдужою тінню минулого, яке ніколи не існувало і не залишило по собі ніяких доказів. Лише припущення. Він пішки рушив Банковою, проминувши праворуч спалений старовинний будинок Спілки письменників, що належав ще зовсім недавно Крейді, і наблизився до масивної споруди Особливого відділу при гетьмані. Навпроти похмуро чорнів Будинок з химерами. Жодної душі не зустрів на цих вулицях Гайдук.

«Козак Мамай», чмихаючи і стріляючи, як справжня піч, до якої господар кинув сосновий хмиз, повільно сунув за Гайдуком.

Він згадав таємний підземний тунель, що вів до гетьманського палацу. «Боже мій, – жахнувся він. – Ось прямий шлях для нападників у серце Києва».

Вони спустилися по Круглоуніверситетській вниз, до Бессарабки, і Гайдук знову здивувався, побачивши зовсім інший Київ, у якому відроджувалося життя: у приміщенні Всесвітньої аграрної біржі (критого ринку в давні часи) і навколо знову виникло стихійне торжище. Місце це було слабко освітлене електрикою. Можна було побачити темний натовп людей, які, немовби потрапивши у повільний вир, кружляли, утворюючи концентричні кола.

– Це наш товчок. Тут можна купити що завгодно: одяг, консерви, наркотики, зброю… А тут, – пояснив водій, обережно проїжджаючи крізь натовп і повертаючи праворуч, на Хрещатик, – наш телевізійний театр.

Гайдук побачив велику чергу людей, що стояли перед приміщенням колишнього 5D кінотеатру:

– Що, невже телебачення працює?

– Та де, – призупинив хід автомобіля водій. – Люди спрагли за телевізором. Приходять сюди, сідають. Сцена влаштована у вигляді телевізійного екрану. А на сцені актори, освітлені голубим променем. Спочатку грають новини. Диктор щось там ґелґоче – що на Пушкінській можна виміняти талони на хліб або про набір дівчат на курси медсестер… Потім спорт. М'ячем грають, наче футбол транслюють… А потім концерт: співають, танцюють. Пугачова іноді виступає.

– Яка Пугачова?

– Нова. Клонована, – пояснив водій.

Хрещатиком уперед–назад сунули пасажирські потяги – причеплені до парових тракторів платформи, на яких стояли люди. Зупинок не було, бо потяги сунули так повільно, що кожен бажаючий міг зіскочити чи навпаки – стрибнути на платформу в будь–якому місці.

На Хрещатику тулилися крамнички з фанери, картону й бляхи, де за хлібні талони можна було виміняти банку «чайна–коли» або пачку афганської жуйки з наркотиками. Найдефіцитнішим і найдорожчим товаром були антибіотики та батарейки до ліхтариків.

На Майдані, під монументом Незалежності, на тому місці, де завжди в грудні ставили новорічну ялинку Гайдук побачив стаціонарну шибеницю на шість висячих місць. На шибениці ніхто не висів.

– Тут по суботах засідає народний трибунал, – сказав водій. – Судять колишніх… Вирок виконують негайно. Днями повісили п'ять чоловік: брата Клинкевича, одного прокурора, одного жандармського генерала, двох олігархів.

– А що з самим Клинкевичем?

– Не знаю. Ходять чутки, що його бандюки зарізали разом з Мотрею. За наказом Сірого Князя. Якісь діаманти не поділили. Господи, прости, – перехрестився водій. – А який красень був.

Гайдук відкрив праві дверцята, щоб краще розгледіти Майдан, щедро обставлений блакитними кабінками біотуалетів:

– А багато людей приходить на такі трибунали?

– Дуже багато. Хто що знає про підсудних – виходить, розповідає. В людей багато гніву на цих… Приходять кріпаки з сіл… Розповідають страшні речі. А потім суддя питає: який вирок ці виродки заслужили? І народ кричить: Смерть! Смерть!

Гайдук згадав спогади якогось киянина про давно забуту Другу світову війну Той твердив, що на Майдані вже стояла колись шибениця, на якій вішали німецьких генералів і полковників. Гайдук цьому не повірив, подумав, що це ще один народний міф.

– А гроші якісь у вас ходять? Карбованці, глобо, юані?

– Ні, – похмуро похитав головою шофер. – Тимчасові талони ЦКР, які підробити – раз плюнути. В мене справжні талони вкрали, довелося міняти золотий годинник на фальшиві. Якби не їдальня…

Побачивши посеред Європейської площі велике брезентове шапіто з написом КСЕНЯ і рекламою «Кожен заслуговує на щастя. Заходь до нас!». Гайдук подумав, що, незважаючи ні на що, Київ повертається до життя. Принаймні, сексуального.

Ще більше пожвавлення панувало на Подолі, при в'їзді до China‑town: мерехтіли кольорові ліхтарики, на вулиці Сагайдачного снували рикші, а сама вулиця перетворилася на суцільний торговельний ряд, де можна було поїсти китайські страви, купити м'ясо й східні прянощі, свіжі овочі. Це найбільше вразило Гайдука.

– Китайози перші пристосувалися, – з заздрістю зазначив шофер. – Великий народ.

Гайдук з цим погодився.

Засідання ЦКР відбувалося у неділю, 12 лютого, в приміщенні бібліотеки Києво–Могилянської академії – вихолодженому залі, зі стелі якого частково, островами, обвалився тиньк, відкривши дранку. Ці острови злиднів вважалися, очевидно, елементом архітектурного оздоблення, надаючи залу, як гадали господарі, поважного середньовічного вигляду. На стінах, над високими старовинними книжковими шафами, висіли вкриті пліснявою портрети бородатих ректорів Могилянки, серед яких можна було пізнати хіба що Брюховецького і чомусь безбородого Ломоносова. Туалету в бібліотеці не передбачалося, тому учасники засідання час від часу вибігали у двір, де стояли кабіни біотуалетів, вкриті студентським сороміцьким бароковим графіті. Всього зібралося чоловік п'ятдесят – усі, крім Олі, не знайомі Гайдуку молоді люди, які не звертали на генерала жодної уваги. Проголосували порядок денний, в якому двадцять першим питанням стояло коротке: працевлаштування Гайдука І. П. Сиділи за довгими незручними столами, на яких заздалегідь Оля розклала проекти порядку денного та деякі довідки і резолюції. Слово надали Василю Волі. На подіум вийшов невисокий молодий чоловік, білявий, з твердим поглядом сіро–сталевих очей та енергійними жестами досвідченого народного трибуна. Гайдук спочатку не впізнав його. «Воля. Дуже гарний псевдонім, щоправда, трохи прямолінійний. Потрібен ще лідер з прізвищем Земля», – подумав він.

Воля не був схожий на колишнього лідера ЛУК Василя Капрана – не тільки тому що мав інший колір волосся та іншу зачіску На його, колись молоде, привабливе обличчя лягла печатка вселенської скорботи й державної рішучості; владні зморшки біля рота виказували в ньому людину, що не терпить заперечень.

Витримавши паузу. Воля підійшов до краю подіуму, уважно обвів зал поглядом.

– Брати і сестри, – неголосно почав він.

Гайдук нарахував у залі п'ятеро сестер. Всі інші – брати.

– У страшний період нашої історії довелось нам діяти, але вибору в нас немає. Ми розплачуємось за злочини попереднього режиму за наступ Чорної Орди, за ядерну війну розпочату російськими імперіалістами, за байдужість західних урядів, а головно – за байдужість, боягузтво і зрадництво нашого народу який так довго терпів наругу над собою…

Але сьогодні час ганьби і приниження скінчився. Можна впевнено стверджувати, що, незважаючи на всі нещастя, українська нація вижила. Більше того, відбулося очищення, хоч ми, як прикро це визнавати, зазнали великих, невіджалованих втрат. Але вижила найбільш сильна частина нації, її серцевина, те, що я називаю «маленькі сильні українці». Про них ще будуть складені пісні, поеми, легенди, їхній подвиг ще буде вшанований прийдешніми поколіннями. Прийде час, браття, і ми встановимо для всіх, хто вижив, спеціальний орден – «Честь нації» – й урочисто вручимо кожному Ніхто не буде забутий.

Гайдук тихо сидів позаду окремо від членів ЦКР, але добре чув кожне слово Василя Волі, не розуміючи – чи то така добра акустика залу чи гарна, чітка дикція лідера. «Зара теж отримає орден? – гірко всміхнувся він. – Її теж не забудуть?»

– Історія дала нам шанс, не озираючись на минуле, почати все з чистого аркуша. Бо живемо в Нульовий Час. Час Zero. Україна сьогодні – як tabula rasa, на якій ми напишемо наші тексти. Ми сформулюємо наші цілі і створимо нашу державу – Україну–Русь. Ми відновимо історичну назву нашої держави, вкрадену в нас москалями, повернемо колишню славу Київської Русі і героїчні традиції наших славних предків – княгині Ольги, непереможного воїна князя Святослава, князя Володимира, мудрого будівничого нашої держави князя Ярослава. На руїнах московської імперії та Чорної Орди побудуємо потужну державу Я не виключаю, що нова держава згодом стане новою слов'янською імперією зі столицею в Києві.

– Ти краще скажи, що з трупами робити? Крематоріїв не вистачає. Що з каналізацією і водопостачанням? – перервав Волю не знайомий Гайдукові чоловік жовчного вигляду худий, лисий, з довгою рудою бородою. – Нам хлорка потрібна для дезінфекції. Де її взяти?

– Тихше, не перебивай, – гукнули присутні. – Ганьба! Слава Волі! Продовжуйте, батьку! Нехай вийде з зали! Геть його!

– Не галасуйте, брати і сестри, прошу вас, – заспокоїв членів ЦКР Воля. – Брат Шморгун має право на власну думку. Вам, брате, – лагідно звернувся Воля до рудобородого, – добре відомо, що всі ці питання, які ви підняли, стоять на порядку денному. Включно з хлоркою. Документи треба читати. Ми їх обговоримо сьогодні. Обов'язково. Але спочатку треба визначитись з головним: держава, її формат, символи.

– Продовжуйте, батьку, – загула зала.

– Ви збожеволіли! – не здавався Шморгун. – Хочете будувати нову імперію, ще нічого не давши народу? Спочатку Київ треба відновити. Люди голодують… Базікати навчилися, а…

– Ми дамо народу все, – рішуче перервав його Воля. – Для цього ми прийшли сюди. Надовго прийшли. Ми дамо народу волю, землю, справедливість…

– А навала з Півночі? – ніяк не міг угомонитися Шморгун. – Це питання життя і смерті. Чому ви про це не кажете?

– Брате Шморгун, – жалібно скривившись, мовив Воля. – Я прошу вас не сіяти паніку Після розпаду Росії та падіння Чорної Орди для нас склалися якнайкращі геополітичні умови. Нікому до нас у цій Темряві немає справи. А з окремими вовчими зграями ми впораємось, сил у нас достатньо. Зараз час будувати, а не воювати. Збирати каміння, а не розкидати. Народ не хоче війни. Навоювалися. Тож займайтеся спокійно відбудовою Києва. Але Київ – це лише столиця, а нам потрібна вся Україна. Вся, – повторив вагомо Василь Воля. – Ми повинні мати ясну перспективу на майбутнє. Й будуватимемо УССД – Українську соборну солідаристську державу Чи називати її Україна–Русь, чи просто Україною – вирішить народ… Я маю для вас, брати і сестри, добру новину.

Знову, як досвідчений актор, він зробив паузу. Всі змовкли.

– Згідно з прогнозом вчених з Національної обсерваторії імені академіка Яцкова, у найближчі місяці відбудеться розрив щільного шару з хмар і попелу, що означає закінчення Великої Темряви, повернення до сонця і нормального життя.

– Ура! – вигукнув хтось у залі. Залунали оплески.

– Добре, добре! – підняв урочисто вгору руки Воля, широко всміхаючись.

«Він дуже харизматичний, і йому довіряють, – подумав Гайдук. – Це не Махун і не Клинкевич. І не колишній Капран. А що з Індірою Голембієвською?» – згадав він раптом смагляву багатодітну матір з карміновою позначкою на чолі. В залі її не було.

– Хочу накреслити наші найближчі плани, – продовжував Воля. – Брат Шморгун абсолютно правий. Нашому київському бюро, очолюваному братом Шморгуном, треба зосередити всі зусилля на вирішенні невідкладних проблем: налагодження водопостачання, очистка міста, транспорт, електроосвітлення – сподіваємось, що невдовзі зможемо запустити електростанцію на Оболоні. Я переконаний, що брат Шморгун і його люди подолають усі труднощі. Але ми нічого не вирішимо, поки не запровадимо тверді гроші. Є пропозиція назвати їх «куни». Це давньокиївська, ще до гривні, назва грошей. Походить від слова «куниця». І водночас слово «куна» буде означати Києво–Українська Народна Асамблея. Пропоную так назвати нашу партію. По секрету скажу вам, що ми надрукували в Братиславі потрібну кількість добре захищених асигнацій і через кілька днів, відповідно підготувавшись, роздамо кожному киянину по сто кун з досить високою купівельною спроможністю. Ліквідуємо всі фальшиві купони і весь цей мотлох зі старих грошей.

«Завтра в Києві почнеться паніка, – подумав Гайдук. – Спекулянти почнуть скуповувати за купони все, що тільки можна».

– Є заперечення? Прошу голосувати. Одноголосно.

– І друге, – задоволений своєю владою над членами ЦКР, продовжував Воля. – Пропоную вже у березні зібрати представницьку асамблею українських міст і земель з метою визначення основних засад формування української державності та нашої символіки. Подумайте, браття і сестри, в який важкий, але прекрасний час ми живемо! Адже сьогодні, коли весь світ лежить в руїні, коли наші вороги перетворилися на порох, ми з вами відчуваємо себе справжніми творцями. Творцями нації, творцями національної релігії Велеса, Дажбога, Перуна, Лади, а не брехливої, нав'язаної нам підступними греками юдохристиянської, чужої нашому народові віри. Ми станемо творцями національної держави укрів і русів – України–Руси. Як велить нам Велесова Книга:

Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику,

відродити маємо Русь нашу з Голуном і трьомастами городів і сіл. Вогнищ дубових дим там, і Перун наш є, і земля.

Се бо Мати–Птиця співає про дні ті, і чекаємо на часи ті, в які крутиться стануть кола Сварожі до нас, і часи ті знову йдуть до нас.[3]

Ці його натхненні слова присутні зустріли зливою оплесків. Тільки Шморгун, махнувши рукою, пішов із зали.

…За три години ЦКР доповзла до питання Гайдука.

Василь Воля, що вів засідання, відповідав на запитання, сперечався і переконував своїх колег, вже виразно втомлений, монотонно зачитав коротку біографічну довідку Гайдука і запропонував обрати його кандидатом у члени Центральної координаційної ради.

Вже поставив був це питання на голосування – як завжди, очікувано позитивно одностайне, – проте піднявся невисокий молодий чолов'яга з довгими козацькими вусами і прим'ятим обличчям, схожим на часто вживану, розтягнуту маску з полілату, назвався Олександром Чаленком і сказав, повільно і важко прожовуючи слова:

– Я не розумію, браття і сестри, що відбувається. По–перше, я хочу подивитися на генерала Гайдука.

Гайдук підвівся, і всі присутні озирнулися, щоб побачити його.

– По–друге, хто він такий? Це чужа, ворожа нам людина. Він активно будував злочинний режим Махуна, займав найвищі державні посади в тій державі. Він відмовився взяти участь у військовому перевороті проти гетьмана, в результаті чого постраждало багато невинних людей, таких, як колишній міністр оборони Прядко… Пан Гайдук довгий час приховував від суспільства інформацію, що свідчила про корупцію та злочини правлячого режиму Знаючи більше за всіх про підготовку нашестя Чорної Орди на Україну, Гайдук не зробив нічого, щоб попередити народ і відвести небезпеку Незрозумілими є відносини генерала з американською владою, американською розвідкою, нарешті, з американською жінкою з елітного легіону «Марс», яка, судячи з усього, завербувала Гайдука…

Тепер усі члени ЦКР не зводили з Гайдука поглядів. Такого птаха вони в житті не бачили.

– Це неправда! – дзвінко вигукнула Оля, вискакуючи на подіум, і всі погляди, як магнітна стрілка компасу хитнулися до неї. – Олександре Олександровичу ви брешете! Для чого ви це робите? Генерал Гайдук відіграв вирішальну роль у створенні Фронту визволення України. Він був репресований режимом гетьмана… Ви знаєте це, як ніхто!

– Олю, – спокійно сказав Гайдук, – заспокойтеся, не треба… У вас, товариство, мабуть, все в порядку з розвідкою, контррозвідкою, обороною Києва, безпекою та міжнародними справами… Ви, мабуть, перемогли добре озброєні формування «Вовки Півночі», що вже вторглися в Україну і хочуть захопити наші землі, наш хліб… У вас, мабуть, дуже багато генералів, які хочуть служити новій Україні. Тому шановні, я піду.. Якщо хочете, можете заарештувати мене за мої колишні злочини й повісити на Майдані незалежності в найближчу суботу Вільні місця на шибениці є. Бажаю здоров'я!

Відсалютувавши по–військовому він чітко повернувся спиною до залу і попрямував до виходу Вже на сходах, думаючи з насолодою про біотуалет, бо дуже при такому холоді хотілося попісяти, почув тупотіння ззаду і голос Василя Волі:

– Стривайте… пане генерале! Це непорозуміння. Ніхто не підозрює вас ні в чому! Чи ви пам'ятаєте, як ми працювали разом? Я поручуся за вас. Ви нам дуже потрібні. Поверніться, будь ласка. Я оголосив перерву.

– Перерва – це добре, – миролюбно буркнув Гайдук. – Мені потрібно до туалету. Зашкалює.

– Повернетесь? – спитав Воля і прохально провів долонею по плечу Гайдука, що виглядало дуже мило і щиро. – Прошу вас.

Гайдук засміявся від такого хлоп'ячого жесту майбутнього президента.

– Куди ж я дінусь? Поодинці ми всі загинемо.

Після перерви всі члени ЦКР проголосували (похмурий Чален–ко утримався) за обрання генерала Гайдука одразу членом ЦКР і за створення під його керівництвом спеціального Бюро з безпекових та міжнародних питань. Виділили приміщення і чотири штатних одиниці співробітників, закріпили бронеавтомобіль «Козак Мамай» і дали право Гайдукові самому набирати людей до бюро.

Він з огидою повернувся увечері до своєї кімнатки, думаючи про те, що, мабуть, саме тут померла від Чорного Мору волхвиня Зореслава – кохана дівчина Нестора й розпусна шльондра старого бабія Яромисла. Запалив економну електролампу, слабке мерехтливе світло якої ледве окреслювало жовте коло посередині кімнати, вихоплюючи з темряви частину акуратно застеленої лежанки, стіл, вкритий подертою клейонкою, та два стільці, сидіння яких були оббиті брудно–коричневою засмальцьованою тканиною. «Яка гармонія, – подумав Гайдук. – 1 чи трупна команда провела дезінфекцію в цій кімнаті?»

Не скидаючи чистеньку військову норвезьку куртку (Бьорн Ульванг був поранений у стегно і тому на куртці не залишилося слідів крові, а перед розстрілом Микола Мармиза наказав командиру групи вторгнення скинути куртку). Гайдук у черевиках улігся на лежанку Почувався мертвим, що випадково, через багато років після загибелі, повернувся з поля бою у зовсім нове, незнайоме життя, в якому його ніхто не пам'ятає, не чекає, ніхто не радіє його поверненню, бо він не потрібен цим молодим самовпевненим людям. Уявив, як здивувалися б соціалістичні мрійники з Української Центральної Ради в 1917 році, якби на засідання раптом ввалився напівзотлілий кошовий отаман Кость Гордієнко і почав їх повчати військового мистецтва, а головне – як їм вести справи з Росією. Він розповів би їм, як Москва купувала його прихильність, як підступно, всупереч своїм обіцянкам, поставила фортецю на Січі, почавши нищення цього центру українського опору як люто відомстила Гордієнку за його підтримку Мазепи та угоду з Карлом XII – викопавши труп його сина Василя, москалі обезголовили тіло й повісили на дереві. А ті прекраснодушні народні провідники 1917 року глузували б з Гордієнка, з його застарілих поглядів, бо, бачте, пане отамане, прийшли нові світлі часи й Росія вже не та – не дика, темна, жорстока загарбницька сила, а демократична, братська – не обмежуватиме волю українську та й методи ведення війни вже не ті, Ш.0 за часів Мазепи і Петра, вибачте, пане генерале, ваше знаття вже не потрібне, бо з'явилися танки, аероплани, отруйні гази, концтабори… і ваша та генерала Левенгаупта кіннота була б безсила сьогодні проти шрапнелі й кулеметного вогню.

Що за ідіотське порівняння з Костем Гордієнком? Людиною, яка досконало розумілася на своєму мілітарному ремеслі, яка завбачливо підготувала біля Переволочної переправу через Дніпро, завдяки чому Карл XII та гетьман Мазепа не загинули від Петрових тортур.

Кость Гордієнко боровся до кінця, подумав Гайдук. Мені ж треба ще пройти свій шлях, виконати своє призначення. Я не мертвий. Я бачу далі цих молодих людей. Бо в мене інше бачення, інший досвід. Я поважаю силу і хочу цю силу будувати, щоб її поважали інші.

Тепер я знаю, що треба робити. І як. Я потрібен цьому нещасному місту бо це моє місто, все моє життя і коріння тут. я потрібен цим молодим людям, розгубленим від шаленої кількості й заплутаності проблем, що постали перед ними. І це їхнє засідання, на якому обговорювалося безліч питань – від очистки Києва від сміття до символів майбутньої держави, – свідчить про незнання членами ЦКР основних принципів управління катастрофами: визначення кількох – не більше п'яти – першочергових завдань–пріоритетів, концентрація зусиль на їх виконанні, чіткий розподіл функцій і надання широких повноважень керівникам численних бюро, сувора персональна відповідальність за свій напрямок. Складання короткострокових і довготермінових планів. Цим молодим людям навіть не спало на думку запросити інженерів і вчених – створити науково–технічні ради з низки пріоритетних проблем: енергопостачання, фінансова система, оборонна промисловість, зв'язок, медична допомога, харчування дітей… «Як я постарів за цей час, – гірко подумав Гайдук. – Мені здається, що я все знаю. Це – небезпечна ознака старості. Генерал Гайдук дасть свої мудрі рекомендації, що, як завжди, будуть спотворені їх поганим виконанням. А що дасть Києву отець Фавн? Думаючи про пріоритети, я забув про віру. Колись це звалося «моральний стан суспільства». На жаль, немає отця Івана. Але, певен, є інші священики, які не прийняли доктрини смертохристів і які зможуть об'єднати народ навколо Христа. Віра. Земля. Воля. Україна…»

З цими патетичними думками, ненавидячи себе за цю піднесену риторику (ще одна ознака старості) і за те, що біс честолюбства знову погнав його на чергову авантюру, пов'язавши з якимось самозванчим, міфічним ЦКР, Гайдук почав засинати, почуваючись украй знесиленим.

Його пробудив неголосний, але рішучий стукіт. Не розуміючи спросоння, хто він, де і чому опинився у цій злиденній кімнатці. Гайдук вимкнув світло і обережно прочинив двері, тримаючи в руці «Беретту».

Перед ним стояла Оля Гудима, в руках у неї був невеличкий коровай чорного хліба з п'ятьма тонкими запаленими свічками.

– Happy birthday to you, – усміхаючись, заспівала вона, входячи до кімнати й ставлячи коровай на стіл. З польової сумки дістала пляшку вина, пучок зеленої цибулі, шматок сала та дві скибки чорного хліба.

– Happy birthday, general Hajduk, Happy birthday to you! 3 днем народження, Ігорю Петровичу! Невже забули? Сьогодні – дванадцяте лютого. Вам стукнуло, вибачте, п'ятдесят два роки.

– Це правда? – тихо спитав він. – Який я старий… А звідки ви знаєте?

– З вашої біографічної довідки. Готувала до засідання… Ви що – не раді мені? – надула вона пухлі губки, пильно вдивляючись йому в очі.

Він нарешті вийшов зі стану остовпіння й заметушився:

– Що ви, що ви. Сідайте, я зараз все зроблю. Каву питимете? В мене є.

– Вип'ю. Але спочатку відкрийте вино.

– Немає чим, – винувато сказав він.

– Я так і знала, Ігорю Петровичу Генерал, а основних видів зброї – штопора і ножа для консервів – не маєте. Погана у вас логістика. Сядьте, будь ласка. Ви іменинник. Я все зроблю.

Він згорбився за столом, думаючи, що ще не все пригадав після повернення до тями. Свого дня народження, наприклад.

– А де таку розкішну цибулю взяли? – спитав машинально.

– Китайці вирощують у теплицях.

Вона відкоркувала пляшку принесеним штопором, розлила вино до глиняних горняток для кави, покраяла хліб і сало, почистила й помила цибулю, поклавши ці скарби на єдину тарілку знайдену в кімнаті Гайдука. Всівшись за столом навпроти Гайдука, Оля подивилася на нього радісно, наче це було її свято. Гайдук пригадав день в Ірпені, коли він побачив уперше цю школярку–революціонерку у картатій міні–спідничці, і йому знову як і тоді, здалося, що вона дивиться на нього, як на старого вчителя, від якого очікує чогось незвичного, а він не знає, що казати їй, що робити. Йому приємно, він зворушений, але цілком розгублений: простіше було б, якби він залишався отцем Фавном й прийняв їі сповідь, дізнався б про їі ніжні дівочі таємниці. Про саморобну ядерну бомбу наприклад, – це дуже цікаво. Чи ще існує? Про дії УРА по винищенню ворогів. Про її стосунки з Василем Волею чи капітаном Середою. Проте він мовчки дивився на п'ять свіччиних вогників, придушуючи в собі бажання схопити в обійми цю дівчину яка принесла до його вбогої кімнати тремтливе, наче перший поцілунок, живе світло.

– Що ж ви, – перервала мовчання Оля. – Дмухніть… треба загасити.

Він дмухнув. Згасло лише три вогники. Вона засміялася:

– А якби стояло п'ятдесят дві свічки?

Потім турботливо поклала ліву долоню на його руку і спитала:

– Вам погано, Ігорю Петровичу? Що з вами? Це на вас так засідання подіяло?

– Все добре, – заспокоїв він її. – Просто не хочу щоб усе моє попереднє життя згасло одразу.

І, різким подувом загасивши останні свічки, він підніс горнятко:

– Як добре, що ви прийшли…

– За вас, Ігорю Петровичу. З днем народження!

Руку вона не забрала. Точніше, він не відпустив її долоньку, тепло якої поступово входило в нього, знімаючи всі душевні болі.

«Життя не має ні минулого, ні майбутнього, – подумав він. – Тільки оця мить темряви, і вдихання запаху згаслих свічок, і тепло цієї дівчини».

Але примусив себе відпустити її долоню, роблячи останню спробу перервати цю мить наближення ще до того, як впадуть між ними всі табу, всі заборони, всі роки, всі бар'єри, всі умовності, всі відстані.

– Хто цей Чаленко? – спитав він, наче невдаха–автор, який з болем у серці перекреслює попередній, занадто романтичний, абсолютно нереальний сюжет і береться за нову нудну повість.

– Він – права рука Волі. Нічого без його дозволу не робить. Очолює відділ безпеки при голові ЦКР Ходять чутки, що він працював у ДерВарі й допомагав ЛУК. Будьте дуже обережні, Ігорю Петровичу Тут повний бардак і гадючник. Всі хочуть бути гетьманами, бояться конкуренції. Вас дуже бояться.

– А де Індіра Голембієвська? Вона жива?

– Вони посварилися з Волею. Вона організує на Лівому березі КУІР – Київську українсько–індійську республіку.. Але що ми все про політику? Давайте вип'ємо.

– За мене вже пили. Тепер за вас.

– Ні, за нас, – твердо сказала вона.

Він бачив її обличчя, відчував блиск її світлих, широко поставлених очей, наче не панувала в кімнаті темрява. Оля дивилася йому у вічі, тримаючи горнятко з вином обома руками, ніби це була дорогоцінна чаша.

– Як тільки побачила вас тоді, в Ірпені, – повільно продовжувала Оля, – я пережила щось, схоже на засліплення… Я покохала вас, хоча знала про вас усе – що у вас є близька людина, що ви великий, дорослий, а я мала дівчинка… Це було безнадійне кохання, але я вірила, що Бог почує мої молитви. Я правду вам казала, що не пишу віршів, але мені так хотілося їх писати для вас… Я страшенно мучилася, Ігорю Петровичу, почувала себе винною, зрадницею… Бо в мене був наречений, гарний хлопець… Може, ви чули – Максим Боровик, вчився у військовому ліцеї імені Івана Богуна.

– Він загинув?

– Так. І це кара небесна для мене на все життя. Він думав, що я кохаю його… Він подобався мені, він гарний хлопець, але я не кохала його… А після того, як я познайомилася з вами, він взагалі перестав існувати для мене. Якби ви знали, як я страждала… Як проклинала сама себе, та не могла нічого вдіяти.

Вона підвелася, він теж, з гуркотом відкинувши стілець. Оля наблизилась до Гайдука:

– Я недаремно хочу випити за нас. Ваша воля, Ігорю Петровичу ви можете вигнати мене, відкинути геть, як цей стілець, але знайте: не буде у вас більш вірної людини, ніж я. Не треба бути самому.. Я знаю, що ви скажете, але зробіть цей крок. Я хочу бути вашою коханкою, дружиною, помічницею, подругою, сестрою – ким завгодно, аби з вами… Знаєте, я бачила серіал американський про хірурга та його операційну сестру В хірурга була дружина, діти, але не було ближчої істоти, ніж медсестра. Вона була його другим «Я» – його продовженням, бо розуміла його без слів…

Він подумав, що найгіршим блюзнірством було б у цю мить казати щось повчальне, випадкове, пустопорожнє, жартівливе.

– За нас, – цокнувся Гайдук горнятком з Олею й одним ковтком випив вино.

Забув, коли пив востаннє. Він обійняв її й, як при зустрічі в братстві, поцілував у вічі, відчувши солону вологу Потім прийшла хвилина Великого Скидання Одягу коли на підлогу полетіли їхні камуфляжні куртки, черевики, штани, футболки, які перемішалися безладно; зверху цю купу вінчали Олин ліфчик і трусики. Гайдук упав у провалля часу й забуття, й тільки зойк Олі повернув його до ТЯМИ: Оля сиділа на ньому й скрикувала, як доросла жінка, до якої з війни повернувся чоловік. Нічого дитячого в ній не залишилося, вона люто і солодко терзала його тіло, не бажаючи скінчити це злиття, а навпаки – примусити його все глибше і глибше увійти в неї, наповнити собою все її гнучке тіло. Він не помітив, як і сам почав стогнати від болю і щастя, – йому здалося, що якась сила висмоктує з нього залишки життя, точніше, це він виштовхує з себе своє життя, біль останніх двох років існування, стаючи порожнім і невагомим. Він жалібно, по–дитячому заплакав і відчув Олині поцілунки, майже материнські. «Не плач, ти мій, ти мій, – примовляла вона, – поспи, я з тобою…» Він занурився у сон, наче одужуючи після тяжкої хвороби.

Уві сні прийшла до нього Флора, і йому це не сподобалося, бо знав, що ніжна Флора з великими, полохливими, як птахи, очима – це смерть, а вмирати він не хотів.

Центральна координаційна рада виникла стихійно ще влітку 2078 року, коли кілька молодих людей з ЛУК, УРА та інших заборонених гетьманом підпільних організацій і партій, подолавши перший шок і смертельну летаргію, що охопила переважну більшість населення, зібралися в приміщенні Києво–Могилянської академії на Подолі й оголосили себе радою. Засновниками ради стали Василь Капран (Воля) і Оля Гудима, що вишукували в порожньому Києві знайомих молодих людей, з якими колись зустрічалися на нелегальних зборах чи легальних студентських конференціях, про яких можна було сказати, що вони – противники українського феодалізму, вороги режиму олігархів та гетьманської декоративної влади. Дуже багато людей відмовлялися брати участь у політичному житті. До ЦКР зголосилися тільки одиниці–одчайдухи.

Одночасно в Києві, як і в інших містах Європи, почали виникати групи добровольців, які намагалися хоч якось полегшити долю тих своїх співгромадян, яким вдалося вижити. Ці групи, що спочатку самоорганізувалися в окремих будинках, вулицях і дільницях міста і перебирали на себе деякі функції місцевого самоврядування, також відчували потребу координації своїх дій у межах великого мегаполісу Так в ЦКР зійшлися два крила – загальнополітичне, очолюване Василем Волею, і самоврядне, представником якого був Шморгун: «теоретики» і «практики», як їх назвали пізніше історики. «Теоретики» перемогли, бо володіли полум'яною політичною риторикою, вміли яскраво сперечатися й переконувати опонентів, говорили про майбутнє так, наче знали те невідоме в усіх деталях, а головне – взяли на себе важкий вантаж лідерства.

ЦКР працювала нерегулярно, бо під час пандемії Чорного Мору зібрання було проводити небезпечно. Напередодні нового, 2079 року поновилися засідання ради, яка стала єдиним органом влади в напівмертвому місті. Звичайно, до ЦКР прилипли й ті, хто шукали тут для себе матеріальну вигоду (їдальня та лазня з гарячою водою приваблювали багатьох) або мали політичні амбіції на майбутнє, відчуваючи, що рано чи пізно в місті (а згодом і в країні) буде подоланий вакуум влади і виникне нова, тверда система управління. Але переважно йшли працювати (тобто мати справу з трупами, хворими, немічними людьми, з нестачею води і продуктів харчування, з дітьми–сиротами й невідкладними комунальними проблемами) справжні ідеалісти, чисті, добрі молоді люди, місце яким – на сторінках історії. Але такі люди переважно не потрапляють на сторінки історії, бо їх випереджають спритні прилипали, параноїдальні его–центрики, популісти й честолюбці – всі ті, кого нестримно вабить до себе влада, яку вони розуміють як право коїти будь–які дурниці без жодного відчуття відповідальності за свої дії.

Гайдук почав роботу в новоствореному Бюро з безпекових та міжнародних питань (яке розмістилося на другому поверсі в п'яти кімнатах старовинного будинку Контрактів навпроти Києво–Могилянської академії) з вивчення складу та структури ЦКР Члени ЦКР, переважна більшість яких була не знайома Гайдукові, були закріплені за десятьма бюро:

– організаційним;

– відбудови Києва;

– з питань будівництва держави і релігійного розвитку;

– з питань символіки, пам'ятників та перейменування старих назв;

– торгівлі;

– оборони (Центральний штаб Києво–Могилянського козацького братства);

– з безпекових та міжнародних питань;

– національної освіти та охорони здоров'я;

– міжнаціональних відносин;

– фінансово–господарським.

З цього списку неважко було зрозуміти, що головне навантаження падало на Київське бюро, яке мусило вирішувати безліч складних проблем, не маючи ні достатньої кількості людей, ні необхідних матеріальних засобів. Оля виявилася безцінним помічником і порадником, знайомлячи Гайдука зі станом справ, даючи влучні характеристики членів ЦКР. Першим, кого запросив до себе Гайдук, був тимчасово виконуючий обов'язки начальника Бюро з питань оборони, начальник штабу КМБ майор Ігор Палій – син полковника Палія, начальника Оперативно–розшукового управління військової контррозвідки ДерВару, давнього Гайдукового друга.

Широкоплечий, схудлий, від чого виглядав молодшим, ніж два роки тому, Ігор Палій радісно кинувся в обійми Гайдука.

– Що з батьком? – було перше питання Гайдука.

Востаннє він бачив Палія–батька 15 серпня 2077 року, коли стався Великий Вибух. Гайдук вирішив повернутися до Києва, а Палій і Невінчаний пішли до Вінниці.

– Помер. Точніше, загинув за нез'ясованих обставин. Підозрюю, що це справа рук Мережка.

– Вічна йому пам'ять, – перехрестився Гайдук.

Упродовж двох годин Ігор Палій, який приніс з собою кілька військових карт, пояснював оперативну обстановку, що склалася в районах відповідальності братств, які виникли на Право‑ та Лівобережній Україні. Зв'язок з братствами був ненадійний, органи військової розвідки і контррозвідки не були сформовані. Братства скоріше нагадували партизанські загони, ніж регулярну армію, спостерігалися випадки насильства і грабунку мирних жителів. Політична ситуація в ДУР (Донецько–українській республіці) була незрозуміла, щоправда, звідти Київ отримав перші сигнали – пропозицію почати обмін продуктів харчування з Центральної України взамін на донбасівське вугілля. Як вдалося встановити, хоча дані партизанської розвідки були дуже неточні, операція «Вовки Півночі» проходила досить успішно: проникнення добре озброєних бойових груп було зафіксовано в районах Ніжина, Кролевця, Конотопа, Бахмача, Ромен, Лохвиці і загрожувало Миргороду Полонені в один голос твердили, що метою першої фази окупації є відрізати Київ від Харкова і Донецька, заглибитись у зону українських чорноземів. Повномасштабну операцію нібито мали розпочати після зникнення Темряви.

На запитання Гайдука, де розташовані центри управління операцією «Вовки Півночі», хто персонально її очолює, звідки, якими шляхами йде постачання зброї та амуніції. Палій тільки знизав плечима.

– Hi супутників, ні «черепах» у нас немає, Ігорю Петровичу а полонені в один голос клянуться, що не знають. Це добре законспірована операція.

Він також повідомив, що з Волинсько–Поліського братства поки що ніякої інформації щодо пересування груп вторгнення не надходило, хоча Палій (Гайдук з ним повністю погодився) вважав, що спроби відрізати Київ із заходу обов'язково будуть.

Вони уважно переглянули карту Волинсько–Поліської землі, і Гайдук звернув увагу на напрямок Мозир – Єльськ – Овруч – Коростень – Житомир – Бердичів – Вінниця як найбільш імовірний: відсікаються магістральні лінії зв'язку Києва з Ковелем і Львовом (тобто з Західною Україною, Польщею та Європою), і нападники виходять у стратегічну зону чорноземів, захоплюючи Поділля (Хмельницький і Вінницю). Домовилися вислати групу розвідників на територію Білорусі і посилити військовий контингент в районі Коростень – Овруч за рахунок двох резервних бригад, що формувалися в Києві.

Неясним залишалося питання, чи «Вовки Півночі» атакуватимуть безпосередньо Київ. Гайдук висловив припущення, що обов'язково здійснять таку спробу тільки пізніше, коли Київ стане справжнім центром новонароджуваної держави. Тільки тоді «Вовки Півночі» намагатимуться обезголовити Україну.

Загальна чисельність озброєних людей, яких могли виставити братства, за дуже оптимістичними підрахунками, не перевищувала двадцяти тисяч вояків, чого було недостатньо для організації ефективної оборони. Легковажність Василя Волі, як цивільної людини, можна було зрозуміти, але не виправдати.

Були й добрі новини. На території кількох братств містилися великі склади зброї, бойової техніки, амуніції, обмундирування як гетьманської армії, так і сил вторгнення Чорної Орди. Проте ця сучасна зброя вимагала пального і радіоелектронного зв'язку Принагідно зайшла мова за капітана Середу; виявилося, що Палій був ним незадоволений – фанфарон, слабак, нічого в розвідці не тямить. Гайдук порекомендував організувати відділ зв'язку куди відрядити Середу з випробувальним терміном для негайного налагодження надійного зв'язку з братствами.

Також домовилися про негайне створення ГУВР – Головного управління військової розвідки. Палій пообіцяв виділити зручне приміщення на Рибальському острові. Вирішили робити це таємно від цивільних балакунів у ЦКР, які можуть зіпсувати всю справу.

І нарешті вони дійшли до головного: як швидше зібрати досвідчених офіцерів, насамперед ВІРУ[4], тих, хто вцілів за останні два роки, які стали б кістяком нової армії.

Палій скептично оцінював можливості швидкого створення боєздатного війська: апатія і відчай охопили людей, і ніхто не хоче воювати, не хоче чути про державу і регулярні збройні сили. І тут Гайдук поділився з ним давно виплекуваною ідеєю:

ЗЕМЛЯ.

Офіцерам і рядовим першого призову, які добровільно зголосяться служити у війську – Гайдук запропонував назву УНА – Українська Народна Армія, – треба буде негайно виділити у довічне користування від десяти до ста гектарів сільгоспугідь, оформляючи одразу ж спеціальний сертифікат на володіння землею і видаючи план–карту з точними межами ділянки.

– Люди повинні знати, що вони захищають і які в них перспективи на майбутнє, – сказав Гайдук.

– Ідея дуже добра, – обережно погодився Палій, – але ж, Ігорю Петровичу, земельне питання в нас страшенно заплутане, ніхто не знає, кому що належить. Знайдуться старі господарі, та й нових уже багато – кріпаки почали самосильно захоплювати землю. Я вже не кажу про міжнародні зобов'язання України. Ви ж знаєте, що банда Крейди продала половину української землі Китаю, Саудівській Аравії, Африканському союзу Почнуться суди, міжнародні протести…

– Знаєте, Ігорю, ми, українці, завжди запізнювалися – на століття, десятиліття, роки. Бо ми не були хижаками, а мирними волами. Ми селюки з діда–прадіда й тому програвали, – задумливо казав Гайдук. – Коли я жив у братстві, познайомився з одним хлопцем, який молиться на князя Святослава… Той дійсно не знав вагань, мав стратегічне відчуття часу. Сьогодні склалася нова парадигма. Нульовий Час нашої історії. Питання землі повинно бути вирішене в рамках цієї нової нульової ситуації – і негайно. Без цього ми програємо Україну Як уже бувало не раз. Бо наша земля – це потужний магніт для всіх хижаків, що оточують нас. А за сусідами прийдуть китайці, африканці, хто завгодно. Я прошу залишити цю розмову між нами. Тут треба діяти через ЦКР. Тільки шляхом політичних легітимних рішень. Але без цього боєздатного війська нам не створити. Сподіваюся, що Воля мене підтримає.

Палій якось дивно подивився на нього.

– Ігорю Петровичу ви що, наївний? Вірите цьому.. Ви йому як кістка в горлі. Цей балаболка націлився на верховну і неподільну владу Ви йому не потрібні з вашим військом. Він уявив себе месією, який усе знає, все розуміє, все передбачає… Я спробував до нього сунутися, розповісти про небезпеку вторгнення. Він і слухати не схотів. Сказав, що я панікую. Думаєте, він даремно зчепився з Індірою? Вона була членом ЦКР, щось заперечила йому Він роздмухав конфлікт, звинуватив її в розколі ЦКР, його дружки – а там більшість його дружків – проголосували за виключення Індіри з ЦКР Наступним буде Шморгун. Ви його знаєте?

– Помітив.

– Толковий мужик. Придивіться до нього. Він інженер–енергетик, винахідник. Будьте дуже обережні з Чаленком і сестрою Ерною.

– Хто це?

– Ерна Еріхівна Богошитська – особиста секретарка Волі, його права рука і ліва нога, його ідеолог та натхненниця. Якщо Воля стане президентом, то Чаленко займе посаду Мережка, а Ерна стане Клинкевичем.

Гайдук подивився у вікно. Побачив у присмерку постать Сковороди, порожній Контрактовий майдан перед Києво–Могилянською академією. «А де ж птахи? – подумав. – Невже всі загинули? Колись голуби й горобці сиділи на голові Сковороди. Тепер нема».

Гайдук недосипав ночами й змушений був знову почати приймати норвезький ДОПІНГ; в Олі, яка переселилася до сусідньої з Гайдуком кімнати, з'явилися синці під ясними очима. Але обидва виглядали щасливими, незважаючи на зморливу працю, суєтний, безладний ритм діяльності. Здається, всі співробітники одразу зрозуміли характер їхніх відносин, але ніхто своїх здогадок і суджень не виказував: попередній світ, в якому люди існували до 15 серпня 2077 року, впав раптово, як після дванадцятибального землетрусу, назавжди зник у темряві і хмарах пилу; також зруйновані були майже всі сім'ї; через загибель близьких розпалися вмить усі зв'язки – з'явилася величезна кількість самотніх людей. І тільки на початку 2079 року, в очікуванні нового Світла, почали виникати нові союзи, пробиватися паростки нового життя, не схожого на минуле. Жінки, хоч і зрідка, почали народжувати дітей – про ці радісні новини оголошували в телевізійному театрі, – довелося негайно відкривати пологове відділення при лікарні імені академіка Л. Пирога; при ЦКР організували щось на зразок весільного офісу, яким керувала Ерна Еріхівна Богошитська, де можна було за кілька хвилин оформити шлюб або розлучення. Ніхто не питав про попередній цивільний стан відвідувачів; у багатьох не збереглися документи, а архіви, особливо їх електронна серцевина, були мертві.

Того дня Гайдук прокинувся дуже рано – о п'ятій годині, коли ніяких ознак закінчення ночі ще не виникло. Поруч затишно примостилася Оля, згорнувшись в теплий калачик.

Гайдук лежав тихо, не ворушачись, не вірячи, що живий, що поряд з ним – ця дівчина, яка чомусь пахне грушею: молодою, зеленою, ще не дозрілою грушкою. Гайдук не розумів, чому відчуває цей тонкий свіжий запах груші, бо вже давно відвик розпізнавати запахи і лише дуже зрідка поверталося до нього це правічне відчуття – як запах старої сосни на березі Рогульки – наче відкривалися в старому будинку на якусь мить двері і вікна, щоб невдовзі знову зачинитися.

І тоді, в тиху хвилину щастя, гострий біль туги пронизав його: він укотре згадав маму. Вона сховалася десь у снігах і темряві Верхнього Шльонська, неподалік чеського кордону Ні від мами, ні від Марека Гороля не надходило ніяких звісток, а якщо й були – то як вони могли знайти Гайдука, який загубився в своїх блуканнях по Україні, бо став «звістуном» – попереджав людей про друге пришестя Христа, читав їм Біблію, яку носив у торбі, ставши самозваним, самопризначеним священиком; люди вірили в його святість – ніхто ніде не впізнав його (можливо, рятувала довга чорна борода); називав себе отцем Георгієм і задовольнявся, чим Бог послав: хлібом, молоком, іноді люди давали йому шмат сала чи цибулину; ніде подовгу не затримувався, хоч багато самотніх жінок просили залишитися, і йшов далі, без жодного визначеного маршруту і якоїсь видимої цілі.

Гайдук нікому – ні в братстві, ні Олі – не розповідав, як жив після Великого Спалаху і до своєї смерті у стозі сіна, коли прийшла до нього Флора. Він і сам не розумів, чи це було життя, чи тільки марення, синдром зупинки часу посттравматичний шок, як після вибуху в метро, коли людина, оглушена і осліпла, не знає, куди йти і навіщо жити. Тут багато незрозумілого було для нього самого; вірив, що пам'ять того зниклого назавжди часу потроху відновиться й виведе його з лабіринтів темряви. Але пам'ять була лише недосконалим протезом реальності, що загинула назавжди.

Кинути Київ і бюро він не міг. Треба було знайти когось – кого? – хто подався б до Польщі у пошуках Марії Юзефівни.

Ворухнулася Оля, спросоння сіла в ліжку здерши ковдру з Гайдука, почала в нестямі озиратися навсібіч й жалібно покликала:

– Тату! Татусеньку! Де ти?

Гайдук лежав нерухомо, щоб не наполохати її, відчуваючи, як холод охоплює його тіло. Оля знову вмостилася поряд, поклавши руку на його живіт. Він обережно, щоб не розбудити, накрив її й себе ковдрою, сподіваючись, що ці ранкові хвилини без сну дадуть йому прозріння, що Хтось підкаже йому як жити далі у час заперечення самого життя.

– Я не сплю, – раптом тихо сказала Оля. – Наснився батько… як живий.

Гайдук закляк у мовчанні, боячись завдати їй болю: існувала межа, яку вони не переступали. Він знав, що сталося з Олиним батьком – йому розповів водій «Козака Мамая». Гайдук ніколи не питав її про долю Святополка Гудими, генерала жандармського корпусу.

Оля знову підвелася й лягла на Гайдука, наповнюючи його тіло щемким бажанням.

– Тільки без дурниць, – засміялася вона, відчувши його поштовх, хоча, можливо, їй самій були потрібні ці «дурниці», щоб відігнати похмурих демонів ночі.

Поцілувавши його, вона прошепотіла, лоскочучи вухо:

– У мене є блискуча ідея.

– Поснідати?

– Ваші гастрономічні фантазії, Ігорю Петровичу, такі ж нереальні, як і цей ранок. їсти нема чого. Моя ідея набагато конструктивніша.

Він промовчав, бо це бісове дівчисько ще тісніше притискалося до нього, лівою рукою намацуючи те, що так швидко зростало в ньому, твердішало і прагнуло входження до її гарячих джерел.

– Я хочу вийти за вас заміж, – оголосила Оля. – Давайте післязавтра візьмемо шлюб. Підемо до Ерни й розпишемося.

Від несподіванки він скинув Олю з себе і сів у ліжку, спустивши ноги на холодну підлогу.

– Ти з глузду з'їхала? Тобі скільки років?

– Вісімнадцять. Дев'ятнадцятий уже.

– А закон Конфедерації про суспільну мораль і здоровий розвиток нації знаєш?

– Ні, – знову взялася за своє Оля, поклавши голову на його коліна.

– Це дуже мудрий закон. Шлюб між чоловіком і жінкою можна укладати, якщо різниця у віці не перевищує двадцяти років. Understand? Я можу одружитися на жінці від тридцяти двох до сімдесяти двох років.

– Плювати на цей дурний закон для інвалідів та імпотентів! Плювати на вашу улюблену Америку, Ігорю Петровичу! Чого ви боїтесь? Хіба ви старий пердун чи імпотент? Вам пропонує руку і серце краща дівчина Європи. Кращу за мене не знайдете!

Вона підвела голову і гнівно надула губки. Він подумав, що вона в усьому має рацію і що він знову робить недолугу спробу ухилитися від долі.

Її гнів не вщухав.

– Чи, може, ви зберігаєте вірність вашій Божені?

– Божени не існує. Вона мертва. І більше ніколи не згадуй її, – його ноги змерзли до корчів, і Гайдук забрав ноги до ліжка, бо тремтів від холоду. – Ти божевільна, і я тебе за це люблю. Тобто не тільки за це. Але уяви: через сім років я старію, я хворий, я набридаю тобі. І ти урочисто оголошуєш, що я не задовольняю тебе сексуально, що в мене паскудний характер, що я стара ганчірка, що я вкрав у тебе кращі роки твого життя. І що тобі набридло обслуговувати мене, і що вся ця ідіотська вигадка про операційну медсестру і хірурга не для тебе, бо ти сама великий хірург, і що з'явився найкращий хлопець Європи, з яким ти хочеш…

– Ні з ким нічого не хочу! – вигукнула вона й зіскочила з ліжка. Стояла гола перед ним, прекрасна у своїй молодості й праведному гніві. Світанок сірими півтонами малював примарні обриси її тіла, на якому не було засмаги і двох білих смуг – від ліфчика і трусиків, як у дівчат до Вибуху. Гайдукові стало її жаль, бо вже другий рік це дівча не знало сонця та інших радощів довибухового часу.

– Іди сюди, замерзнеш, – поцілував її у живіт.

– Я народжу вам дітей. Гарних, білявих, як я… ну може, чорнявих. Теж непогано. Розумних, як ви… Поїдемо з ними до Болгарії, до Созополя… Там є казкове місце – Санта Маріна. Як уві сні – зелене, чисте, добре. Мене тато і мама туди возили, коли я маленькою була. Там рай для дітей – пляжі піщані. Чорне море тепле, повітря сухе. Ви будете плавати з дітьми.

– А якщо я плавати не вмію? – притягнув її до себе Гайдук.

– Я вам рятувальний жилет куплю, – поцілувала його Оля. – Дві дівчинки і один хлопець.

– Навпаки.

– Ну добре, – засміялася вона. – Коли підемо?

– Куди?

– Ігорю Петровичу – заблагала вона. – Ніколи не думала, що ви такий тупий… Ви казали про сім років. Та невже ви думаєте, що я така курва, що секс для мене означатиме все? Для мене кохання не вимірюється довжиною пеніса. Це зовсім інше. Ви нічого не зрозуміли…

– Це ти нічого не розумієш, бо молода дурепа, – закричав він у відчаї, бо вже майже змирився з її божевільною ідеєю. – Ти не знаєш ще, яку скажену роль грає в житті секс. Скільки він приносить щастя і нещасть. Але не в сексі справа, а в тому що я помру набагато раніше, ніж ти. Ти хоч це розумієш? Ти хочеш стати наймолодшою в Європі вдовою? Ти хочеш, щоб тебе називали моєю донькою, коли ми з'являтимемося разом у публічних місцях? А якщо народиться дитина, мене називатимуть дідусем… і всі казатимуть – це не його дитина, а його ад'ютанта… Хочеш, щоб мені присилали анонімні листи з рогами, домальованими до моєї огидної пики? А коли я захворію, стану немічним, ти хочеш судно під мене підкладати? Така молода красуня… Хочеш спаплюжити собі життя?

– Хочу, хочу… Помовчте, бо я хочу, – відкрилася вона йому, допомагаючи легко увійти в себе, і застогнала: – Хочу, хочу, хочу!

Ніяких дискусій більше не виникало, бо вони знову поринули в короткий сон солодкого знесилення і прокинулись лише о восьмій ранку.

– Я їсти хочу, – жалібно сказала вона.

– Дозволяю тобі зробити яєчню з беконом і заварити міцну каву.

– Швидше піднімайтеся, пане генерале, бо проспимо їдальню з бурдою, – поспіхом одягалася вона.

– Я згоден, – підвівся Гайдук. – Стань моєю дружиною. Я офіційно прошу твоєї руки. Ми повінчаємося у неділю. Я знаю де. А потім підемо до шлюбного офісу. Але все ОДНО: ти – божевільна. А я старий дурень.

Вона зупинила на півшляху процес одягання.

– Неправда. Ми ідеальна пара. І чого ви досі лежите і втупилися очима в мене? Я соромлюсь… Адже я ще не ваша дружина… Сьогодні перший щасливий день за останні роки.

Вона обійняла його і міцно поцілувала.

До Гайдука прийшов Шморгун – керівник Бюро з відбудови Києва. Одягнений був просто і практично: стара плетена шерстяна шапочка з довгими вухами, зелена фінська куртка для єгерів з тканини, що підігрівалася спеціальною батареєю, міцні чоботи, утеплені ззовні собачим хутром. Скинувши шапочку і куртку і акуратно розчесавши руду бороду, цей лисий чоловік з великим інтересом оглянув кімнату Гайдука; не знайшовши нічого, гідного уваги, сів на дерев'яну лавку, що стояла попід стіною, і витягнув з торби–тайстри невеличку пластикову каністру.

– Пропоную експеримент. Можете дати мені два–три літри чистої води?

– Можна, – всміхнувся Гайдук. Набрав у відро кип'яченої питної води з бака, що стояв у коридорі. Шморгун на око прикинув кількість води у відрі й відлив туди трохи коричнюватої рідини з каністри. Ретельно перемішав лінійкою, вмочив пальці, потер їх і понюхав. Залишився задоволений.

– Ходімо, – покликав Гайдука. – Можна не одягатися, це швидко.

Вони вийшли на майдан, що відділяв будинок Контрактів від Києво–Могилянської академії. Перед фасадом будинку з його величними чотирма колонами дорійського ордера стояв старенький «Шевро–ле–лугар» 20б5 року випуску кольору «металік». Комбінація бензинового двигуна з акумуляторними батареями. Шморгун витягнув з багажника жерстяну саморобну лійку встромив її до горловини бензобака.

– Можете подивитися показники. Бензин на нулі.

Він вилив коричневу воду з відра до бака, закрутив пробку зафіксувавши ІТ спеціальним замком.

– Сідайте.

Гайдук сів поряд зі Шморгуном. Той натиснув кнопку запалювання – і одразу двигун тихо завуркотів. «Шевроле» зрушив з місця.

– Цієї води вистачить на двісті кілометрів! – закричав Шморгун, хоча в салоні було тихо. – Ще й акумуляторні батареї зарядяться на чотириста кілометрів.

– Здорово! – захоплено вигукнув Гайдук, переймаючись Шморгу–новим ентузіазмом. – Так у чому справа? Чому в Києві майже немає транспорту? що це за рідина?

– Я називаю це «Валер'янові краплі». Бо я Валер'ян. Це мій винахід.

– Вітаю вас, чудово. Нобелівську премію одержите.

– Але ці балаболки не визнають, – махнув рукою в напрямку Києво–Могилянської академії.

– Як не визнають?

– Якийсь академік затесався серед членів ЦКР, каже, що це суперечить законам фізики. Правда, сам він мовознавець. Гоголь якийсь.

– А скільки у вас цього… цих крапель? На скільки автомобілів вистачить?

– Навалом. Хоч на десять, хоч на сто тисяч. Тільки треба маленьку штучку у двигун поставити.

Шморгун витягнув з бардачка алюмінієвий пристрій, схожий за формою і розміром на гранату–лимонку, дав його Гайдукові.

– Це додаток до системи запалювання.

Вони зробили кілька стрімких кіл по площі, здіймаючи фонтани бризок з калюж.

– А для «черепах» можете зробити пальне?

– Питань нема, – знову закричав Шморгун. – Ми з Круком, вашим пілотом… ну, водієм «Мамая», працюємо над цим. Справа не в пальному.. Он його скільки, – він на повному ходу влетів до калюжі, перетворивши «Шевроле» на глісер. – Справа в електроніці. Наскільки вона пошкоджена і чи пошкоджена взагалі. В мене є кілька людей, які петрають у цьому. Вони налагодили радіозв'язок з Варшавою, концерти з Лондона слухають.

Гайдук відчув, що майже любить Шморгуна. Йому навіть цей крик сподобався й манера Шморгуна легко ставитись до технічних проблем Великої Темряви.

Нарешті вони повернулися до будинку Контрактів. Гайдук вийшов з «Шевроле», не помітивши на радощах, що по самі щиколотки вліз до калюжі.

– Що вам треба? Яка допомога?

– Хочу до вас, пане генерале… Не можу з тими мудаками, – Шморгун також стояв у калюжі, не звертаючи на цю невеличку водну перешкоду жодної уваги. – Не хочу займатися трупами, сміттям. Я приведу з собою групу електриків, технологів… Але я вимагаю свободи і довір'я. Я ні з ким не хочу ділитися своїми винаходами. У мене є на все патенти, але там не вистачає деяких технічних деталей… «Валер'янових крапель»… Ви чули про «Чорнобиль‑30»? Там у мене друзі працюють. Там такі потужності, відновимо все… Тільки домовтесь з Волею, щоб до вас відпустив…

Шморгун продовжував вигукувати свої ідеї – поодинокі перехожі, що йшли площею в бік China‑town, щоб закупити свіжі овочі, здивовано зупинялися на мить, щоб поглянути на рудобородого дивака. А Гайдук уже не слухав його, думаючи, що це – перший щасливий ранок за останні два роки: спочатку Оля, тепер – оцей божевільний винахідник, в якого Гайдук повірив одразу, бо знав, що такі люди існують, треба їх лише знайти. Люди, які все вміють робити власноруч, все зладнати з якихось провідків та мікрочипів, з мотузок і цвяшків, зможуть оживити мертві двигуни і верстати, генератори струму і лінії радіорелейного зв'язку Поки є на землі такі люди, техногенна цивілізація не загине. «Господи, як багато часу я згаяв, блукаючи в пітьмі, придивляючись до страждань людських, не роблячи нічого позитивного», – подумав він і раптом почув голос Олі:

– Ігорю Петровичу! Ви ж застудитесь! Я до вас!

Вона перетинала Контрактову площу з боку академії. Зарожевіла від бігу й холоду задихаючись, стала на краю калюжі й подала йому руку щоб витягти з води.

Дата добавления: 2015-09-06