Частина четверта. СЛИЗОВИКИ 4 страница

– Мені жаль вас, Зореславо, – Гайдук з відразою подивився на її чорне, немовби обвуглене, обличчя. – Чому ви зрадили рідновірів?

– Пішов ти нах, вівчарка поліцейська… Не я їх зрадила, а вони мене! Вони! А Тас підібрав мене, обігрів, виходив… Що тобі треба від мене, падлюко?

У приступі істерики вона почала бити кулаками по столу й дряпати темно–сіру пластикову поверхню.

– Мені нічого від вас не треба, – сумно сказав Гайдук, відчуваючи новий напад головного болю. – Просто я випадково дізнався про вас, вашу хворобу Як лежали ви самотня на вулиці Сковороди…

– Хто тобі це сказав? – припинила шкребти нігтями по столу Зореслава. – Хто?

– Один молодий хлопець, який дуже страждає. Зовуть його Маркіян, Воїслав. Чи Нестор. Він кохав вас… Думаю, і зараз кохає.

– Кохає? Кохає? – захлиналася в риданнях Зореслава. – Це його закляття на мені… Де він? Що він тобі казав? Мовляв, Зореслава така курва, що кинула його заради трахання?

– Він нічого такого не казав. Заспокойтеся. Дати вам води?

Тут Зореслава вистрибнула з‑за столу ставши посередині кімнати, й почала швидко розстібати байковий сірий тюремний халат – не встиг Гайдук опам'ятатися, як вона скинула халат і голою стала перед ним, підперши руки в боки.

– Так, я курва! Я хотіла трахатись, хотіла спізнати щастя, а він мені молов щось про Святослава, про його череп… Я почала всім давати й була щаслива. І тобі дам, якщо хочеш. Подивись, хіба я тобі не гарна? А хочеш, покажу тобі, як це робиться?

Вона поклала праву руку поміж ніг.

– Показати?

Дивлячись на її чорне, наче обгоріле, сліпе потворне обличчя, не можна було повірити, що тіло її – біле, з невеличкими дівочими грудьми, звабливе і прекрасне – належить тій самій людині.

До кімнати увійшла огрядна наглядачка і гримнула:

– Ану Зорько, припини цей зайоб! Думаєш, якщо ти курва, то можна шмоньку начальнику показувати? Вдягнися негайно!

Наглядачка накинула на Зореславу халат і, всадовивши за стіл, вийшла. Гайдук сидів мовчки. Зореслава, затуливши сліпі очі долонями, наче в пориві сорому тихо схлипувала.

– Це я в усьому винна, – плакала вона. – Він мене кохав, а я… по–справжньому кохав. А я зрадила його, смертельно образила… Такого чоловіки не прощають. І ніякі мої оргазми, і конвульсії, і злягання на горищах і в підвалах не можуть замінити його кохання. Це – кара Божа… я заслужила її. Він мені вірші писав, а я…

– Що ви думаєте далі робити?

– Буду разом з Тасом. Я люблю його. Я його не кину що б з ним не трапилося…

– Хто такий Пухир – той, на четвертому поверсі?

– Це – Мережко. Радник Таса. Тас його також врятував… Він дуже хворий. А що ти зробив з Мережком? Га? Ти його вбив?

Огрядна наглядачка вивела Зореславу зі слідчої кімнати. Через декілька хвилин Мармиза притягнув на спині Фелікса, скинув його на стілець і став по стійці струнко перед колишнім братчиком. В гармонійних, наче відкарбованих у ході природного добору аристократичних рисах його обличчя не було нічого, що свідчило б про безжальну жорстокість Мармизи.

– Що, Миколо?

– Які будуть вказівки, пане генерале?

– Ідіть. Я вас викличу – Гайдук уважно подивився на в'язня – чи здатний він відповідати на запитання після «каруселі».

– Я розкажу все. Тільки заберіть цього… – простогнав Фелікс.

– Яку роль відігравав Мережко в КОМАН?

– Після приходу до влади Клинкевича Мережко перейшов на нелегальне становище й переховувався на таємній квартирі ДерВару на Оболоні. Я знав адресу цієї квартири і відвідував його. Під час Великої Темряви він, покинутий усіма, дуже бідував. Ми з Зореславою допомагали йому Торік він захворів на міксомікоз і дуже страждав…

– Ви не про страждання цієї людини кажіть, а чим він займався.

Фелікс змовк, але, згадавши про можливий третій тур «каруселі», продовжив розповідь.

– Він став головним ідеологом і гуру КОМАН. Навчав слизовиків стратегії й тактики боротьби, читав курс підпільної роботи, викладав правила конспірації. Це було дуже змістовне навчання.

– А вибухи?

– З початку року коли стало зрозуміло, що невдовзі держава буде відновлена, Мережко запропонував узяти на озброєння тактику терористичних актів. Першим був замах на генерала Гайдука біля Феофанії.

– Успішний?

– Судячи з того, що ви допитуєте мене, – ні. Виконували недосвідчені бойовики з Борщагівської групускули. Повний провал, майже всі вони загинули. Ледве трупи встигли винести. Мережко лютував, казав, що втрачено унікальний шанс. Після того він порадив перейти до вибухів, порекомендував нам двох підривників, агентів ДерВару Перший вибух ми організували біля Києво–Могилянської академії. Потім хотіли підірвати спортивний зал «Космічний», але церемонію раптово перенесли на Софійський майдан. Тоді ми не встигли. Але домовилися за наступної нагоди організувати вакуумний вибух, який зніс би Софійський та Михайлівський собори. Загинули б усі люди в цій зоні.

– Як ви збиралися це робити?

Тас розумів, що підписує собі смертний вирок, але зупинитися вже не міг. Точніше – не хотів. Життя втратило для нього сенс.

– З допомогою Мережка та його підривників ми розробили схему розстановки чотирьох–п'яти автомобілів, завантажених вибухівкою. При одночасному підриві зарядів виникав вакуум страшної руйнівної сили.

– Де брали вибухівку?

– З таємного складу ДерВару біля Умані. У Мережка були там свої люди.

– Звідки надходили наркотики для слизовиків?

– До Великого Вибуху регулярно – з Афганістану переважно з транспортними колонами Фрідмана. В цьому секторі працювали люди Крейди. Після Вибуху наркотики йшли переважно з підпільної лабораторії Крейди під Полтавою. Про все, що я знав, я дав свідчення майору Домбровському.. Дайте мені спокій, генерале. Сил немає.

– Ви ні про що не шкодуєте?

Тас–Фелікс Бикоріз задумався, потім виплюнув на підлогу кривавий згусток.

– Шкодую. Є три речі, яких шкода. Перша. Шкодую, що тоді тебе, генерале, не вбили, коли їхав вінчатися зі своєю сучкою. Напартачили, засранці. Друга. Шкодую, що не підірвали нах всю вашу Русь–Україну на Софійському майдані. І всіх зрадників на чолі з Капраном і Богошитською. Третє. Шкодую, що Зореслава залишиться одна… Загине без мене.

Він підвівся, тремтячи від холоду й передчуття смерті. Ні в чому не був схожий на самовдоволеного маленького Льва Троцького у червоно–чорному балахоні, а нагадав Гайдукові одного закатованого до півсмерті молодого таджика, якого вели в Пешаварі на страту: в сіро–жовтому дранті, яке ледь прикривало понівечене тіло, неголений, з запалими щоками й чорним поглядом ненавидячих усе очей.

– Вас судитиме військовий трибунал. Не тільки за вибухи в Києві та інших містах. Але і за жертви серед слизовиків. Своїм безглуздим ультиматумом ви спровокували цю бійню. Вас присудять до страти і повісять на Майдані Незалежності. Ви хочете щось сказати?

– Будьте ви прокляті разом з вашою державою. Хай живе революція… – ВИЙШЛО: ЛЕ–ВО–ЛЮ–ЦІЯ – безсило, без оклику Тас ледве прошепотів це велике слово.

…Дегтярівська вулиця була занурена в суцільну мокву. Біля «Козака Мамая» виднілась якась постать, хоча охорона спецізолятора пильно стежила, щоб ніхто підозрілий не вештався перед ворітьми. Двері бронеавтомобіля були прочинені – незнайомий розмовляв з Круком. Гайдуку здалося, що він звідкись знає цього довготелесого чоловіка; побачивши, як той відкидає правою рукою довге волосся з обличчя, пригадав: це Нестор–літописець. Або Маркіян. Або Воїслав. Волосся в юнака було мокре, а вигляд розгублений.

– Я звертаюся до вас не як до генерала, а як до отця Фавна, – сказав Нестор.

Гайдук жестом руки зупинив охоронців, які збиралися відтиснути не відому їм людину.

– Слухаю вас.

– Мені сказали, що Зореслава тут.

– Так, – сухо підтвердив Гайдук.

– Як ви думаєте, чи можу її побачити? Поговорити? – Нестор був у старому промоклому до нитки пальті, з волосся й ріденької борідки крапала вода.

– Ви де живете? В братстві? – спитав Гайдук.

– Ні. Я повернувся до Києва, працюю в газеті «Український час». Живу в квартирі батьків.

– Я дозволяю вам побачитись з Зореславою. Скажете майору Домбровському Якщо вона погодиться бути з вами, можете взяти її на поруки.

Гайдук дістав з заднього сидіння плащ–палатку, дав її Нестору.

– Літопис написали? – спитав, дивлячись, як юнак скидає мокре пальто й надягає плащ–палатку.

– Ні, – неохоче сказав Нестор. – Є інший сюжет.

– А чашу Святослава шукаєте?

– Що її шукати, – похмуро, не дивлячись на Гайдука, відповів Нестор. – На Подолі в китайському магазині продаються сотні чаш Святослава. Будь–яка ціна, будь–який розмір…

Спалення понад чотирьохсот слизовиків у тунелях будинку колишнього Особливого відділу викликало в країні величезний політичний скандал: опоненти Василя Волі назвали цю страшну подію «Київським крематорієм», «Бабиним яром‑2», «українсько–сомалійським геноцидом» чи «flamicide» (вогнецидом), «Київським пеклом», «балом Сатани». Напередодні парламентських і президентських виборів опозиція звинувачувала президента Волю та його партію КУНА – звідти пішли прізвисько Волі «вогнеборець» та термін «кунацид», – а до членів правлячої партії приклеїли дзвінку і несправедливу назву «вогневики». По місту розповсюджувались листівки «Силовики проти слизовиків».

Замовчувати трагічну подію вже було неможливо: виборча кампанія набирала силу а партія КУНА та президент почали стрімко втрачати підтримку в суспільстві – і тому Василь Воля змушений був виступити з заявою на офіційному каналі телебачення.

«П'ятого–шостого квітня 2079 року в Києві сталися трагічні події, – сказав він. – Група фашистів–слизовиків з так званих червоно–чорних бригад КОМАН, сповнена ненависті до державних структур і зневаги до суспільства, висунула ультиматум про самоліквідацію держави, погрожуючи масовими вибухами.

Хочу нагадати, що, як встановлено компетентними органами, вибухи в різних містах України–Руси, які призвели до масових жертв серед мирного населення, були організовані саме червоно–чорними комуно–фашистами слизовиками. Внаслідок ультиматуму п'ятого квітня під загрозою знищення опинилися дитячі установи, лікарні, хлібзаводи, інші важливі соціальні об'єкти. В результаті рішучих заходів, здійснених державними спецслужбами, плани знавіснілих диверсантів і вбивць були зірвані, а керівники злочинної зграї червоно–чорних слизовиків були заарештовані й понесуть справедливе покарання».

Василь Воля зробив паузу і його обличчя набуло скорботного вигляду.

«На жаль, у ході проведення спецоперації не обійшлося без жертв серед мирних громадян, які належали до так званого Білого братства. За даними компетентних органів, загинуло близько сорока чоловік. Цих жертв не було б, якби червоно–чорні слизовики не використали невинних співгромадян як живий щит і не спровокували кровопролиття. Ми глибоко сумуємо за понесеними жертвами і обіцяємо провести розслідування інциденту з метою з'ясування всіх обставин. Спеціальна комісія вже приступила до роботи.

Неділя дев'ятого квітня оголошується днем жалоби за невинно загиблими і днем протесту проти тероризму Декретом президента на всій території Конфедерації будуть приспущені державні прапори з чорними стрічками. Забороняються всі розважальні програми. В церквах відбудуться поминальні молебні.

Як президент держави я закликаю всі політичні партії, всіх громадян країни виявити стриманість і припинити безвідповідальні політичні спекуляції і виборчу агітацію, використовуючи людське горе. Розхитування ситуації напередодні виборів тільки призведе до ослаблення внутрішньої стабільності і завдасть великої шкоди зовнішньополітичним інтересам України–Руси.

Закликаю в цей скорботний час до консолідації всіх здорових сил, до нищівної відсічі слизовикам усіх мастей – тим, хто хоче знищити нашу молоду державу посіяти хаос в наших містах.

Заявляю відповідально: ми цього не допустимо. Переконаний, що разом ми подолаємо квітневу трагедію».

Заява В. Волі була негайно проголошена опозицією «квітневими тезами Ульянова–Безволі» і названа брехливою спробою перекласти відповідальність з президента Волі на бідних слизовиків. Опозиційні партії раптом запалилися великою любов'ю до слизовиків – у газетах з'явилися статті про цих нещасних ізгоїв суспільства, про їхні поневіряння і страждання. Кандидати від опозиції, сподіваючись, що слизовики віддадуть за них голоси, почали відвідувати руїни будинку на Банковій, 11, покладати там квіти та вінки, фотографуватися з уцілілими слизовиками; було створено громадсько–політичний Комітет захисту слизовиків, до складу якого увійшла Оля Гудима. Метою комітету стало створення Центру лікування та реабілітації слизовиків; хтось запропонував негайно організувати політичну партію слизовиків і піти на парламентські вибори; були й такі добродії, що рекомендували поставити на руїнах Банкової величний пам'ятник загиблим, а саму вулицю перейменувати на Слизову.

Однак далеко не всі політичні сили відроджуваної держави підтримали такий гуманітарний напрямок думок і дій. Нікому не відома партія «Здорова Україна–Русь» (ПЗДУР) висловила задоволення з факту «оздоровлення» міста від розплідника хвороб; в офіційній заяві ПЗДУР висловлювала подяку спецслужбам за «очищення» столиці й застосування важких вогнеметів – найкращого засобу радикальної дезінфекції. Ще одна партія – скоріше не партія, а групускула ТАК (товариство активних киян), – підтримуючи винищення слизовиків, зазначала, що однієї силової акції для вирішення цієї проблеми замало. ТАК запропонувала провести реєстрацію всіх слизовиків й зобов'язати їх носити на одязі блакитні зірки, – як колись прокажені носили дзвіночки, – а тих, хто ухиляється, розстрілювати на місці.

Загальноруський рух «Зачистка» вимагав від Василя Волі вжити більш дієвих заходів для ліквідації всіх слизовиків, до яких причисляв не тільки право‑ і ліворадикальні групускули, не тільки Біле братство, а й усіх нелегальних іммігрантів з країн Азії (тобто прибічників Індіри Голембієвської), а також принагідно всіх українських буржуазних націоналістів з числа ліберастів–інтелігентів. У передовій статті газети «Зачистка» «Тут руський дух, тут Руссю пахне» стверджувалося, що тільки повна ліквідація всіх слизовиків та «свідомитів» (так званих «свідомих» українців) призведе до консолідації святої Русі та її відродження під скіпетром молодого, енергійного руського царя Ніколая Третього.

Оля регулярно приносила і клала на стіл Гайдукові стоси газет з слизовиковою ахінеєю – статей, закликів, похвал і погроз, проте матеріали ці не коментувала; вона замкнулася в собі, стала мовчазною – ніби соромилася свого спалаху гніву що ледь не знищив їхнє подружнє життя. Бачачи, який фарс розігрався на попелі спалених і загазованих слизовиків, Оля з гіркотою, мабуть, уперше в житті, зрозуміла, як політичні авантюристи з різних таборів спотворюють, огиджують усе, що входить в зону їхніх владоборчих інтересів, – людську скорботу співчуття, бажання допомогти знедоленим, викинутим за межі суспільства істотам.

Її також вразила жорстокість державної машини, її лицемірство – хоча їй запали в душу слова Гайдука, його пояснення й виправдання; вона мовчки страждала, спостерігаючи, як чоловік, і до того неговіркий, відчужується від неї, віддаляється стрімко, проводячи по дванадцять–чотирнадцять годин на роботі; він почав столуватися в їдальні РОК, і їй не доводилося готувати їжу; часті інспекційні поїздки Гайдука до військових гарнізонів поглиблювали в Олі відчуття самотності і відчаю. Вона, не радячись з чоловіком, подала у відставку з посади заступника міністра соціальної опіки (Гайдуку про це негайно доповіли) і стала працювати в Комітеті захисту слизовиків, очоливши проект створення лікарні для хворих на AIDS, PSV, туберкульоз, наркоманію. Її помічником став Чага, якого випустили з СІЗО «у зв'язку з відсутністю складу злочину та за співпрацю зі слідством».

Одного дня увагу Гайдука привернула анонімна стаття з газети «Руське віче», покладена на його робочий стіл одним з референтів. Оля чи не помітила цієї статті, чи навмисне не показала Ті чоловікові, аби пощадити його.

Тихий вбивця серед нас

У той час, як у центрі скандалу «Київський крематорій» опинився ні в чому не винний президент Василь Воля, якого в день спалення невинних слизовиків не було в Києві, у тіні залишався справжній винуватець цих трагічних подій, директор Розвідувального комітету, генерал–полковник Ігор Гайдук. З достовірних джерел стало відомо, що саме Гайдук очолив цю звірячу спецоперацію. Помічницею виступила його молода дружина Ольга Гудима – донька жандармського генерала, одного з катів українського народу Святополка Гудими, повішеного народними масами на Майдані. Ольга Гудима, прикриваючись посадою заступника міністра соціальної опіки, втерлася в довір'я слизовиків і склала донесення своєму чоловікові, в якому детально розповіла про структуру співтовариства слизовиків, їхні сильні й слабкі сторони.

Очоливши спецоперацію проти слизовиків, Гайдук переслідував очевидну мету – скомпрометувати молодого президента держави та його близьке оточення (Богошитська, Чаленко), викликати напередодні виборів замішання в суспільстві. Гайдук – цей старий агент американської розвідки – вірою і правдою служив злочинному режиму гетьмана. Тепер незрозуміло як Гайдук втерся в довір'я вищого керівництва держави. Саме на ньому треба зосередити увагу слідчої комісії й покарати його з усією суворістю.

Індіра Голембієвська, голова сенату України–Руси, яка очолила спеціальну слідчу комісію з розслідування трагічних подій 5‑6 квітня, запросила до себе Гайдука. Сенат тимчасово розмістився в круглій будівлі колишнього кінотеатру «Панорама», що стояв на гребені Печерської гори, неподалік від Могили невідомого солдата. Київські гострослови швидко назвали цю бетонну споруду «Сенорамою». Цю будівлю охороняли солдати–індійці в чалмах; завдяки темній шкірі, вони не виглядали такими блідими й знекровленими, як українські вояки. Гайдука зустрів ад'ютант Індіри – бригадний генерал Раджив Лал і привітав, притупнувши тричі ногою, наче вишколений офіцер британської армії.

– Sir, – генерал приклав до кашкета вивернуту назовні долоню. – Her Excellency Miss Indira has the pleasure to invite you with my assistance.

– My pleasure, general, – усміхаючись, відповів Гайдук. Йому симпатичний був цей смаглявий молодий генерал, якого так прикрашала сліпуча білозуба усмішка. Ходили чутки, що він дальній родич Індіри. Лал у часи гетьмана був військовим помічником Голембієвської, підполковником українського війська; задовго до вторгнення Чорної Орди він ЗНИК; виявилося, що півтора року навчався в Індійській військовій академії в Дегра–Дун і повернувся звідти у ранзі бригадного генерала.

Раджив Лал провів Гайдука до офісу Голембієвської – там сиділо кілька офіцерів, які привітали гостя, ставши по стійці струнко. Генерал відкрив двері кабінету і Гайдук ступив усередину Це була розкішно обставлена велика зала: стіни – темно–зеленого кольору на вікнах, що виходили на Дніпро, – важкі темно–фіолетові портьєри; до письмового столу за яким сиділа хазяйка кабінету був приставлений полірований, горіхового дерева стіл для нарад, навколо якого – стільці з темно–зеленою оббивкою і високими спинками. Над робочим столом Індіри висів фотопортрет напівголої людини: Махатма Ганді.

Індіра вийшла з‑за столу й, підійшовши до Гайдука, обійняла й поцілувала двічі, залишивши ніжний аромат не відомих йому парфумів. Була у вишиваній полтавській сорочці, яка підкреслювала звабливу велич її грудей, та чорно–червоній плахті.

– Нарешті ми зустрілися, – сказала вона, все ще тримаючи його за плечі. – Пам'ятаєте, генерале, як ми домовлялися про зустріч на вечері у гетьмана?

– Пам'ятаю… хоча здається, це було в якомусь іншому світі… І в іншому часі.

– Сідайте, – вона вказала йому стілець, а сама сіла навпроти нього за столом засідань. Її чорне, густе волосся, що важкою хвилею спадало на плечі, виблискуючи шовково і молодо, свідчило про могутню життєву силу Індіри; лише спереду над чолом, біліло пасмо сивого волосся – наче старість проривалася крізь усі загорожі, нагадуючи про свою майбутню перемогу Але поки що чорно–карі очі Інді виблискували молодо, а низький тембр і»і голосу як і раніше, невідомо чому збуджував чоловічу уяву.

– Я прочитала вашу доповідну про трагедію на Банковій, – поглянула Голембієвська на прозорий екран лептона, що, здавалося, висів перед нею в повітрі, кидаючи блакитний слабкий відсвіт на її обличчя. – Вона здалася мені правдивою, щирою і переконливою. Щодо застосування вогнеметів Чаленком у мене є запитання. Але за нього горою стоять Богошитська і Воля – і я тут безсила.

Гайдук знизав плечима.

– Я не маю права коментувати.

– Звісно. Але в мене склалося враження, що дві спецслужби діють незлагоджено, різними методами. І це неприпустимо. Тим більше, як стало відомо комісії, ЦУК Чаленка мав інформаторів серед червоно–чорних і мав знати про підготовку акції слизовиків КОМАН. Вас і РОК взагалі не треба було втягувати в цю історію. Чаленко мав запобігти шантажу Більше того, моя служба безпеки твердить, що Чаленко ніби навіть спонукав слизовиків до цього. Але це треба перевірити.

– Для чого йому це потрібно?

– Для маленької перемоги перед виборами. Спеціально обраний час, коли президента нема. Але щось пішло не так, вийшло з–під контролю. І тоді викликають вас.

Вона уважно подивилась на Гайдука, ніби оцінюючи його реакцію. Він промовчав.

– Це, звичайно, версія, – продовжила вона після паузи. – Але вкладається в певну схему.

Один з помічників Індіри приніс міцний чай, окремо – невеличкі порцелянові дзбанки з молоком і вазочку з печивом. Голембієвська влила молоко до чашки з чаєм, з чого вийшла рідина світло–кремового кольору.

– Чай з молоком дуже корисний для голосу Відновлює голосові зв'язки.

«Може, Фрідман пив чай з молоком, а не айран?» – подумав ГайДук.

– У вас стомлений вигляд. Щось сталося? – Голембієвська глянула йому у вічі.

Він зробив один ковток і відсунув чай.

– Все ОК.

– Як посуваються справи з армією?

– Дуже повільно. А як інакше? Коли вище керівництво не бачить ніякої небезпеки, а люди просто знесилені. Не хочуть воювати. їх можна зрозуміти. Але виправдати не можна.

Індіра трохи підвелася й узяла зі свого робочого столу статуетку що виблискувала золотом, дала Гайдукові. Він відзначив, що статуетка, розміром у два дюйми, дуже важка.

– Це бронза?

– Ні. Це сплав панча–лоха – п'ять металів. Золото, срібло, мідь… і ще щось.

– Це хто? – оглядаючи статуетку, Гайдук боляче вколов палець.

– Це – бог Шива. Подивіться, чим ви себе вкололи.

Тепер він значно обережніше тримав статуетку: істота з напівчоловічим, напівжіночим обличчям, з чотирма руками й двома ногами, складеними в позицію «лотоса». Надзвичайно тонка проробка деталей: на шиї, замість намиста, звивається кобра; змії, як браслети, оповивають руки; в правій руці – спис, яким уколовся Гайдук. В лівій – чаша для води. На чолі – якась вертикальна позначка.

– Це що?

– Це – третє око Шиви. Одного разу він сидів на горі в Гімалаях, заплющивши очі. І Парваті, його дружина, закрила його очі руками. І тоді на його чолі з'явилося третє око, з якого вихопилося полум'я й освітило Гімалаї.

– Це як метафора розвідки. Держава заплющує очі, але третє око бачить усе, – він повернув статуетку Індірі. – Фантастично тонка робота.

Взявши Шиву до своїх смаглявих рук і попестивши бога, наче прощаючись з ним, Індіра знову передала статуетку Гайдуку.

– Візьміть. Це вам. Я давно збиралася вам подарувати. Тільки обережно. Ви помітили, що посох має форму тризуба?

– Я вдячний, але не можу взяти цей подарунок.

– Це не хабар, – засміялася Індіра. – Якби ви мені щось подібне подарували, я б відмовилась. Було б схоже на хабар. Ні, ні, це від чистого серця… Так ось, тризуб – це символ трьох функцій Бога: створення, захист, руйнування. І трьох атрибутів: саттва – благочестя, раджа – пристрасть, тамас – глупота, лінь. Треба опанувати функцію створення.

– Армії?

– Ні. Держави.

– Ви пропонуєте лізти в бруд, що зветься політикою? – наче не вірячи Індірі, перепитав Гайдук.

– Ви і так по вуха в цьому бруді, – жорстко сказала вона. – Треба було залишатися в Америці, якщо хотіли, щоб усе було чистенько–гладенько. Робіть вибір якомога швидше. Щоб не спізнитися. Так, як це було з гетьманом і Клинкевичем.

Вона допила чай з молоком і з'їла кілька кружалець печива в шоколаді. І продовжила:

– Щодо війська я обіцяю вам допомогти. Ми якнайшвидше розглянемо проект закону «Про Збройні Сили України–Руси». Але це папір. А я можу запропонувати вам створити індійський легіон. До ста тисяч бійців. Але єдина умова: не розчиняти легіон в українському війську. Визначити його окреме місце. Командувати легіоном буде Раджив Лал. Як вам?

– Якби не камери стеження у вашому кабінеті, я б вас розцілував. Дуже міцно.

Вона знову засміялася своїм дивним сміхом, який так хвилював чоловіків.

– Обережно, генерале, бо я можу погодитись. Я самотня жінка, мати чотирьох дітей… від різних чоловіків… і я вільна… Але я чула, що у вас дуже молода і дуже ревнива дружина… Це так?

Гайдук знічено пожартував:

– Скоріше це я – ревнивий старий цап, – і поспішив перевести цю небезпечну розмову.

– Ідея легіону блискуча, і я з вдячністю її приймаю. Але в мене ще одна пропозиція. Нова війна не буде ні бронетанковою, ні авіаційною, ні навіть ракетно–ядерною. Зараз – ось–ось – почнеться бурхливе відродження комп'ютерних мереж, я маю намір організувати спецбригаду кібервійськ. Ви можете дуже допомогти. Як випускниця кібернетично–шахової школи «Білий слон». Нам будуть дуже потрібні індійські хакери – мабуть, найкращі в світі. Допоможете?

Пролунав дзвінок геджета Індіри, що лежав перед нею на столі – перламутрового, наче мушля, блискучого навороченого приладу екран якого засвітився всіма кольорами райдуги. Вона вислухала повідомлення й вимкнула геджет.

– Дзвонила Богошитська. Мені треба їхати до президента. Я вам допоможу Першим хакером стане мій старший син Рам – йому чотирнадцять. Він проб'ється куди завгодно – у Пентагон, Кремль, Ва–тикан, урядове місто в Бейджині.

– Добре, – засміявся Гайдук. – Беру.

Він провів Голембієвську у внутрішній дворик, де стояв її бронеавтомобіль. За ними йшли генерал Раджив Лал та охоронці. Перед тим, як пірнути всередину машини, Індіра притислася до Гайдука і, цілуючи, прошепотіла:

– Не піддавайтесь китайцям. Після Стамбула приїздіть до мене в Дарницю. Там поговоримо. Я вас чекаю. Я ваш союзник.

Потім, ступивши крок уперед і взявшись за дверцята, засміялася:

– Шиву можете не перевіряти. Там немає жучків. Все‑таки бог. Він і так усе чує.

Дверцята за нею зачинив офіцер охорони. Гайдук відчув, як пульсує тіло – ознака сильного серцебиття.

Ерна Еріхівна Богошитська відзначалася трьома фундаментальними рисами, які твердо вирізьблювали непростий візерунок її особистості:

а) жадобою влади, причому не лише влади адміністративної чи політичної, а й влади в широкому розумінні цього величного поняття – влади над людьми, над часом, над простором;

b) жадобою помсти, породженою сатанинським почуттям заздрості – до всього, що хоч трохи перевищує її уявлення про себе як найвродливішої, найталановитішої, найрозумнішої жінки в світі; і коли майже щодня життя доводило їй, що це не так, ще більше вигострювалася й гартувалася ненависть Ерни Еріхівни до інших – переважно до ЖІНОК;

c) жадобою сексуальних насолод, нестримний потяг до яких сидів в хромосомах, успадкованих нею від батьків – Оксани Хлузько та Еріха Богошитського, перукарів з Василькова. Справа в тому що замість «жіночого» набору хромосом XX, малу Ерночку Бог (чи, скоріше, сатана) нагородив чоловічими хромосомами XY, що стали причиною вродженої гіперсексуальності (ВГС), або синдрому Мориса – рідкісної аберації, яка визначила життя дівчинки. Якби батьки уважніше придивлялися до поведінки дочки, можливо, й звернулися б до сексологів, установили причину деяких дивних схотінок Ерни. Але вічна заклопотаність, гонитва за копійкою не дали цим добрим людям можливості помітити патологію.

Навпаки, на відміну від нічим не прикметних провінційних перукарів, пропахлих шампунями й дешевими спреями, Ерночка зростала як богообрана дитина, нагороджена всебічними талантами – і насамперед мистецьким. Картини п'ятирічної чорнявої, як галка, дівчинки, трохи зизуватої й гостроносої, отримували перші місця на виставках, захоплюючи і водночас лякаючи глядачів: замість того, щоб змальовувати щасливе дитинство у вигляді веселки, сяючого сонечка і зеленої травички, мала Ерна немовби зазирала в інший – інфернальний – світ, похмурий і сповнений мороку в якому дивовижні хижі птахи з дитячими лицями літали над випаленою землею; хоч як намагався керівник художньої студії київського (Богошитські, продавши перукарню, перебралися до столиці, як радили їм наставники Ерни) районного будинку Пласту Іван Степанович Гавриш підкладати юній художниці яскраві світлі фарби, підказуючи оптимістичні сюжети, Ерна вперто гнула свою ідейно хибну лінію. Однак гетьманська держава К.‑Д. Махуна потребувала більш патетичного, життєствердного мистецтва, і дванадцятилітню Ерну чекав жорстокий удар: її не прийняли до художньої школи, що перебувала під патронатом самого гетьмана; взяли найбездарніших, але вродливих дівчат, чиє базарно–святкове малярство не викликало в глядачів похмурих думок – життя саме по собі було таке похмуре, що потребувало більш оптимістичних мистецьких візій.

Дата добавления: 2015-09-06