Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Частина четверта. СЛИЗОВИКИ 5 страница

Читайте также:
  1. Contents 1 страница
  2. Contents 10 страница
  3. Contents 11 страница
  4. Contents 12 страница
  5. Contents 13 страница
  6. Contents 14 страница
  7. Contents 15 страница

Невизнання художніх талантів Ерни стало поворотним моментом її життя, коли гени ненависті, заздрості, сексуальних утіх і потягу до влади раптово прокинулися в її темній душі, наче наполохані пострілом чорні птахи, що їх любила малювати. До цього додалася зустріч Ерни з Вульфом Ширкою: виявилося, що жили в одному тридцятишестиповерховому будинку на заході Києва, поряд з Окружним шосе. Одного дня, коли Ерна, пригноблена поразкою на художній ниві, похнюплена й негарна, увійшла до ліфта, слідом за нею в кабіні опинився старий, як їй здалося, сивий чоловік з хрипкою астматичною задишкою; він поглянув на дівчину своїми дивними світлими очима, в яких стояв холодний туман, й вона відчула, як його руки залізли під футболку й почали м'яти маленькі соски, від чого дівчину наче паралізувало й вона, як потім звірялася Ширці, «пустила сік», відчувши хвилю блаженства, присіла на коліна, притулившись обличчям до білих штанів невідомого пана. Їхня перша мандрівка ліфтом на тридцять п'ятий поверх тривала довго й беззвучно. З того дня – Вольф Ширка знімав пентхауз на тридцять п'ятому–тридцять шостому поверхах – життя Ерни набуло зовсім нового смислу: вона, навчаючись у німецькій школі імені Гегеля, завжди знаходила час, щоб опинитися в сусідній квартирі, реалізуючи найпотаємніші свої підліткові фантазії в обіймах Вольфа Ширки, який, вигадливо й солодко пестячи Ерну тренував її почуття заздрості й ненависті до тих, хто зустрічався на її шляху Ширка, який представився консультантом з інвестицій німецької сірчаної компанії «Сульфур–Індустрі», допоміг Богошитській почати власний бізнес, давши гроші на створення невеличкої компанії real estate «Ерна». Діяльність спекулянта помешканнями в Києві–West (до Києва–Ost Богошитську не пустили, що стало ще однією причиною її ненависті до Інді Голембієвської) відкрила перед Ерною величезні можливості у сферах людинознавства (вона називала це «шакалознавством») і квартирології (тобто науки, що вивчає невтомну діяльність людей з поліпшення умов проживання).

Уже у віці шістнадцять років Ерна Еріхівна, завдяки своїй енергії й вигадливості, стала процвітати на ринку житла, що дало їй можливість купити для власних потреб три квартири у різних районах Києва й піти від остогидлих батьків, які були неприємно вражені, відкривши, що їхня талановита Ерночка загартовувала свою невинну натуру блудом зі старим цапом, від якого смердить сіркою; батьки не розуміли, що саме вони випадково нагородили своє дитя неприродним набором хромосом, які терзали худеньке тіло Ерночки; три окремі квартири на вулицях Провідницькій, Пролетарській і Прорізній давали змогу Богошитській трахатися досхочу з широким контингентом клієнтів та колег; Вольф Ширка ніколи не дорікав улюбленій дівчині, навпаки – заохочував її допитливість, бо в момент злягання відкривалося багато людських таємниць, які цікавили Ширку На жаль, Вольф страждав на професійне захворювання – хронічну астму викликану сіркою, – від чого дихав здушено, з присвистом, зі спазмами й змушений був постійно виїздити на лікування до Ірану Пакистану Сомалі. Щоб Ерночці не було самотньо і сумно, Ширка познайомив Богошитську зі своїм старим другом, генералом Юлієм Юліановичем Мережком. Обслуговуючи літнього, товстого коротуна, вічно заклопотаного своїми режимозахисними справами, Ерна, намагаючись вичавити з цього курдупеля хоч краплину сперми, з сумом думала, що всі молоді, гарні чоловіки не цікавляться нею, захоплюючись іншими – незбагненно вродливими, звабливими жінками, якими повнився Київ і яких так ненавиділа Богошитська. Єдиною відрадою для неї було відчуття своєї влади над усіма цими старими, хворими, битими життям чоловіками. Задовольняючи свої садомазохістські примхи, Ерна випитувала в своїх партнерів сокровенні таємниці – як люблять/ненавидять вони своїх дружин, що думають вони про верховну владу в Україні і як оцінюють останні мирні ініціативи гетьмана.

Завдяки розгалуженим бізнесовим і політичним зв'язкам Богошитська стала одним з найпоінформованіших агентів ДерВару а завдяки дозволу (ба, навіть проханню) Ю. Ю. Мережка висловлювати будь–які антидержавні погляди (тобто говорити правду, на яку в цій країні мало хто зважувався) вона зажила неабиякої популярності в національно–революційних і ліберально–дисидентських колах Києва.

Доля подарувала їй зустріч з Василем Капраном (Волею), на той час одним з очільників НАРЕВ. Бажаючи купити конспіративну квартиру для зустрічей націонал–революціонерів, Капран звернувся до Богошитської. Події відбувалися в 2075 році, коли Капран, якому заледве виповнилося двадцять три роки і який вже вважався запеклим, невиправним ворогом гетьмана і його держави, остовпів, побачивши Ерну і вже в першій порожній квартирі на вулиці Пролетарській повзав біля її колін, забувши назавжди про Лесю – мрійливу однокласницю з Рівного, з якою ледве обмінявся цнотливим поцілунком… Ерна Богошитська пережила також щось подібне до душотрусу: вперше в її житті на неї звернув увагу чоловік молодий, навіть молодший за неї. Гарний, сповнений сил, овіяний славою революціонера.

З насолодою дивився Ю. Ю. Мережко записи Ерниних злягань, віддавань і нестримних, з зойками та лясканням гарапника, трахань з молодим бунтівником, сексуальна енергія якого становила значну небезпеку для держави: якщо її сублімувати в політичну дію, існуючий режим навряд чи вдасться врятувати. І ще одна істина відкрилася старому поліцеймейстеру: спостерігаючи збоку за любовними фортелями своєї агентки, якій присвоїв псевдо «Труппенфюрер», відчув огиду до брудної розпусниці і щось схоже на жаль до Василя Капрана. Доручив «вести» Богошитську одному з молодих перспективних офіцерів ДерВару на прізвище Чаленко. Власне, з подачі Чаленка Ерна Еріхівна, граючи на честолюбстві Капрана, вміло розпалювала його нехіть до старого керівництва НАРЕВ: посилилася гризня, зростали взаємна недовіра, звинувачення в приналежності до гетьманської агентури – і Василь Капран вийшов з НАРЕВ, організувавши ЛУК, де став єдиноосібним лідером. Його колег по організації націонал–революціонерів заарештували й вислали на каторжні роботи з сортування радіоактивних відходів на Чорнобильській АЕС.

Бізнес Богошитської процвітав: кожну квартиру що вона продавала VIP–персонам (а її офіс спеціалізувався саме на обслуговуванні VIPiB), була обладнана таємними камерами спостереження: елітний будинок на розі Інститутської та Банкової, в якому жив Гайдук, не був винятком. Департамент внутрішнього моніторингу ДерВару очолюваний Чаленком, швидко зростав, вимагаючи збільшення спостерігачів за житлом української еліти.

І тут трапилось неочікуване: влітку 2076 року з екранів ДерВару зникли Василь Капран та його Ліга Устима Кармалюка. Богошитська розгублено доводила Мережку і Чаленкові, що не розуміє, де подівся її коханий, що з ним сталося. Мережко, як людина потрійно підлої мудрості, не повірив «Труппенфюреру» – і мав рацію. Богошитська інтуїтивно зрозуміла, що режим Махуна ось–ось розвалиться, що при цьому її також не пощадять і що її коханий Василь буде знищений – тож, передбачивши хід історичних подій, до яких наближалася козацько–гетьманська держава, на кордонах якої вже нависала Чорна Орда, зробила все, щоб врятувати і себе, і свого улюбленого революціонера. Вона порадила Капрану пірнути, поки не пізно, в глибоке підпілля й купила йому нічим не прикметний будинок у Бучі, перервавши тимчасово з провідником ЛУК всі зв'язки. Щоправда, він міг знайти всі новини з життя процвітаючої ріелторки на сайті її офісу «Ерна» й подеколи подавати знаки свого існування, висилаючи на сайт зашифровані сигнали.

Мережко, який у червні 2077 року дістав страшного прочухана від гетьмана за невміння покласти край зухвалій діяльності ЛУК та Василя Капрана, лютував, вимагаючи від Ерни інформації про її коханого, але вона стояла на своєму: нічого, мовляв, не знаю, ніяких контактів з ним не маю і думати про нього забула.

Не забула.

Тим паче, що дійшли до неї чутки про прихильність Василя до однієї юної революціонерки, бойової подруги підпільника, – і ця звістка завдала жахливих душевних терзань Ерні Еріхівні, художня уява якої малювала содомістські картини гріховних утіх її коханого, від чого гормони ревнощів й ненависті спалювали кров чорнявої ріелтерки. Спробувала була знайти забуття в обіймах Чаленка, але те, що відбувалося між начальником департаменту ДерВару та його агенткою, навіть і траханням не можна було назвати, а – легким бряжчанням. Тільки вправи з гарапником приносили щемке задоволення. І все ж таки зближення Богошитської та Чаленка мало той позитивний результат, що Ерна Еріхівна переконала поліцейського полковника не заарештовувати Василя Капрана (Волю), на слід якого натрапили дерварівські нишпорки: благала Чаленка подумати про майбутнє.

Звичайно, молодий полум'яний революціонер Воля нічого не підозрював, перебуваючи в інших, патетичних вимірах, щиро віддаючи життя на боротьбу з тиранією: не здогадувався про роль Ерни Еріхівни, не розумів природу провалів, що переслідували конспіраторів, не міг уявити, з якою насолодою старші офіцери корпусу жандармів спостерігають у спеціальному моніторинговому центрі по вул. Володимирській, 37 за сексуальними втіхами агентки і повстанця. Тому не можна було погодитись з безпідставними твердженнями деяких недоброзичливців про те, що буцімто Воля був завербований у 2075 році ДерВаром і став платним агентом таємної української поліції. Національно–визвольна риторика Василя Волі подобалась багатьом чинам поліції, а широка підтримка молоддю його закликів і вимог примушувала задуматись над майбутнім і не віддавати лідера ЛУК в лапи Крейди, в щурячі підвали ГЕПРУ.

У період вимушеної розлуки Богошитської з Василем Волею Чаленко познайомив багату і владну ріелторку з представником нового класу політичних медуз–слизовиків. Наприкінці червня 2077 року до офісу «Ерна» завітала дивна істота в білому балахоні, яка назвалася Гобом. Незнайомий приніс з собою запах підвалу й виявився представником групускули Біле братство, яке хотіло купити десь на околиці Києва старий, напівзруйнований – а тому дешевий – будинок з підземеллями. Ерну вразили ящіркова, стареча шкіра Гоба й рання сивина, незважаючи на молоді літа пришельця. Переборовши природне почуття відрази до цього юного старця, Богошитська вирішила додати це створіння до своєї сексуальної колекції, бо Чаленко виявився повним імпотентом, а Мережко від певного часу гидував ріелтеркою. На квартирі, де не було камер спостереження, відбулося злиття Ерни Еріхівни з таємним світом слизовиків, про яких раніше нічого не чула. Гоб виявився дуже тендітним створінням, бо під час процесу освоєння певних територій тіла Богошитської двічі втрачав свідомість, – так що блюзнірством було б назвати цей процес «траханням»: отямившись, Гоб пояснив, що найкращим способом сексу є безконтактний «лотос» – коли коханці, незалежно від статі, лежать поряд на відстані долоні й випромінюють особливі хвилі блаженства, які через певний час – вісім–десять годин – повністю огортають тіла теплом вищого щастя. Правда, при цьому треба спожити наркотик галуїн. Як людина заклопотана, Богошитська не могла собі дозволити таку тривалу розкіщбо весь її бізнес опинився б під загрозою; а як представниця сатанинського племені, вона не вживала наркотиків, бо найбільшим наркотиком для неї був усе ж таки старий, традиційний, ще від Єви успадкований, контактний спосіб гріховних утіх.

Але їй було цікаво вислуховувати Гоба, який відкрив перед нею цілий потаємний, конспіративний, підземний світ групускул. Вперше від Гоба вона почула про катакомбне існування слизовиків КОМАН, які порівнювали себе з першими громадами християн, переслідуваних жорстокою державою. Гоб змалював Ерні, сидячи в неї на колінах (запах підвалу не вдалося знищити навіть найліпшими шампунями з ванної кімнати Богошитської), світлі обрії майбутнього, коли впадуть державні в'язниці й всі групи, групускули, комуни й громади заживуть вільно й щасливо. Серед невиразно ейфоричного, після прийняття чергової дози галуїна, белькотіння Гоба про перемогу групускулізму–слизовництва досвідчене вухо агентки ДерВару (Ерна Еріхівна пройшла таємний піврічний курс ППС – «політичний провокатор–стукач», – отримавши звання капітана держбезпеки) вловило щось неймовірно нове, нечувано тривожне: слизовики Білого братства з теренів Чорної Орди передали київським побратимам звістку про підготовку армади до наступу на Україну й називали навіть дату вторгнення – 1 серпня 2077 року.

Богошитська одразу ж, у червні 2077–го, кинулася, ігноруючи Чаленка, до Мережка. Старий курдупель, обмацавши Ерну своїм блакитним поглядом (рук не розпускав), ніяк не прокоментував цю жахливу новину лишень порекомендував Ерні тримати язик за зубами й подумати, як реструктуризувати її ріелтерський бізнес. Вона, не розуміючи цього таємничого фінансового терміна, одразу своїм візійно–мистецьким нутром збагнула, що насувається катастрофа, яка або знищить її маленьке існування, або дасть якийсь новий, небачений шанс. Богошитська негайно, за тиждень, продала свій розлогий і прибутковий бізнес, залишивши за собою приміський будинок у Кончі та три таємні квартири, а виручені гроші, за порадою Мережка, поклала на рахунок «ROSUKRHELLENIC BANK», відділення на Кіпрі.

Через два роки після описуваних подій, а саме 12 квітня 2079 року державний секретар, голова канцелярії президента України–Руси, член спілки художників–сюрреалістів України–Руси, заслужений діяч культури України–Руси, почесна громадянка Києва, голова АУРА – асоціації українських революціонерів–автономістів, почесний професор і доктор політології Університету слов'янської дружби імені Столипіна Ерна Еріхівна Богошитська здійснювала ранковий заплив у басейні, змінюючи через кожні сто метрів стиль плавби – від кролю до батерфляю; найліпше почувалася, коли пливла на спині: ноги, наче потужні двигуни, штовхали тіло, а диханню не заважала вода, тож можна було подумати про велике. Тобто про те, як стати королевою краси. Чи просто королевою України.

Ерна Еріхівна влаштувала басейн у переобладнаній глядацькій залі київської філармонії, що стала резиденцією першого президента України–Руси Василя Волі. Звичайно, залишилися білі колони, які прикрашали цю залу й навіть сліпучі труби органа, але там, де колись розміщувались глядачі й оркестранти, тепер плюскотіла вода, очищена озоном (довелося прибудувати невеличку станцію для збагачення води киснем) й від того – блакитно–пестлива, дружня, а не якась болотяно–зеленкувата, пропахчена хлором рідина, що постачалася конторою Шморгуна в розвідні водопроводні мережі міста.

Звучала легка музика юного Моцарта, сприяючи створенню доброї аури навколо високоповажної державної плавчині. Величний рух її хирлявого тіла був сповільнений з'явою на пластиковому борту басейну істоти в білому бруднуватому балахоні – Гоба.

Гоба відпустили з в'язниці РОК, але приставили агентів стеження, щоб з'ясувати всі зв'язки координатора групускул сьомого кола пекла.

– Пані Ерно! Пані Ерно! – ніжним тенором покликав він, відволікаючи її від ранкових найпотаємніших мрій і розрахунків. Богошитська підпливла до бортика і невдоволено кинула:

– Що тобі?

На ній був золотавий купальник фірми «Готтекс» – з тих, що при–значалися для українських учасниць всесвітнього конкурсу краси 2078 року «Міс Глобал», який мав відбутися в Каракасі й не відбувся з відомих причин. На голові Богошитської, щоб не порушити платинової зачіски, красувалося золотаве непромокаюче пластикове шапо, схоже на величезний качан капусти. Чорний зизуватий погляд другої людини в державі лякав Гоба.

– Кажи вже, – нетерпляче збурунила вона ногами воду позаду себе.

– Сьогодні вночі, – прошепотів він, – відбувся надзвичайний з'їзд комуністів–анархістів у зв'язку з загибеллю слизовиків на Банковій. Прийнято рішення головними винуватцями трагедії проголосити генерала Гайдука та його дружину Олю Гудиму Оголосити їм смертний вирок та вічну анафему яку повторювати під час кожного зібрання слизовиків.

– Це все?

– Ні. Також прийняли рішення підтримати президента Волю на виборах.

– Це рішення КОМАН?

– Ні. Його підтримало також Біле братство. Але ми вимагаємо надати нам право голосу.

– Хорошя–я дитина. Візьми у Шя–я‑міля свою пайку – вона задоволено відпливла до центру басейну щоб не чути смороду Гоба, дивуючись, як могла мати справу з ним, і картаючи себе за надмірну наївність і допитливість.

Шаміль був начальником охорони Богошитської й розподіляв дози галуїна серед слизовиків.

 

 

 

10 квітня 2079 року в мексиканському місті Веракрус – головній військово–морській базі Мексики на Затоці в Карибському морі (Fuerza Naval del Golfo) – відбулася важлива зустріч. Троє людей, супроводжуваних двома десятками охоронців, зійшлися у фортеці Сан Хуан де Улуа, яка, наче хвилеріз, виходила своїми похмурими бастіонами в море. Хоч і стояла тепла погода (температура повітря +21°С), вирішили не сидіти на відкритому повітрі. В патіо біля другого бастіону під захистом міцного муру була встановлена спеціальна розбірна конструкція з куленепробивного скла – невеличкий зал для зустрічі й обіду важливих персон, – бо, за мексиканською традицією, ділова зустріч була невіддільна від обіду що міг тривати від шести до дванадцяти годин. На жаль, історичні обставини не сприяли довгим зустрічам з розлогими розмовами про жінок, дітей, братів, сестер і племінників, з нескінченними тостами й оповіданнями з життя, з анекдотами, притчами, з журливими піснями у виконанні мар'яччо – найкращих співочих бригад на атлантичному узбережжі, якими так славився колись Веракрус.

Пострахом для цього колись безтурботного, веселого, співучо–танцюючого, сповненого сміху міста стали північноамериканські дрони – непілотовані літальні апарати (НЛА), які, прикриваючись темрявою, що панувала в цих колись сонячних місцях, вишукували і безжально винищували керівників мексиканського народного наркоповстання проти клятих імперіалістів–грінго. Дрони полювали на ціль номер один – самопроголошеного президента Мексики, наркобарона Хосе Сапатерро. Після великих успіхів повстання у червні–липні 2077 року коли революційна наркоармія Сапатерро відбила в янкі віковічні мексиканські землі в штатах Каліфорнія, Техас та Нью–Мексико, злам настав у серпні, особливо після Великого Спалаху 15 серпня: янкі знову захопили всі визволені повстанцями території й, перейшовши Ріо–Гранде, вдерлися до штату Чіауа, оволодівши містом С'юдад–Хуарес – штаб–квартирою Сапатерро, – й пограбували золотий запас наркобарона.

Під час Великої Темряви активних бойових дій не велося, але янкі застосували нову тактику почали систематичне винищення за допомогою дронів командирів і комісарів наркоармії й активно підтримали новий, створений на їхні гроші, національно–визвольний антинаркотичний фронт Мексики – смертельного ворога Сапатерро. Фронт захопив столицю країни Мехіко і низку тихоокеанських провінцій, оголосивши перемир'я з Вашингтоном. Правда, до складу Конфедерації держав Північної Америки Мексику так і не повернули. Щоб принизити нарковождя, янкі провели швидкий і неправий суд над його братом Порфіріо Сапатерро – вбивцею президента Ендрю Ван Лі – й засудили його до страти, але не на електричному стільці, а через внутрішньовенне введення смертельної дози колумбійських наркотиків.

До скляної, куленепробивної споруди, прикритої згори червоним тентом з білими написами Coca‑Cola, увійшли троє панів: двоє мексиканців у камуфляжній уніформі з чотирма зеленими зірками на рукавах – знаками генералів мексиканської народно–визвольної наркоармії, і один іноземець у чорному в білу смужку двобортному костюмі нью–йоркських біржевих маклерів зразка 1940 року.

Хосе Сапатерро – худий, зі змореним видом мексиканець, схожий на індіанського бідного селянина, – запропонував сісти за круглий стіл й почастував гостя кубинською сигарою. Його супутник – комісар та ідейний натхненник визвольного наркоруху старий аргентинський марксист–ленінець Владімір Адольфо Ернандес – від сигари відмовився; гість мовчки розминав пальцями коричневе тверде тіло сигари й обрізав кінчик за допомогою спеціального кільцеподібного різака. Сапатерро перервав мовчання.

– Вітаю дорогого друга, – і клацнув запальничкою, подавши вогонь гостю – невисокому на зріст, лисому й хитроокому пану у вишиваній сорочці.

– Сеньйоре Іване Крейдо, – похилив Сапатерро голову на знак поваги, – я дуже радий, що ви змогли приїхати, незважаючи на тяжкі обставини. Ми високо цінуємо ваш учинок, що свідчить про міцний духовний зв'язок між народами Мексики та Українії. На жаль, маємо дуже обмежений час – усього дві години, за який треба обговорити важливі речі. Я змушений повернутися до Халапи. Тому прошу – підходьте до сусіднього столу беріть їжу й напої, сідайте й починайте їсти. Вибачте, але офіціантів не буде. Чим менше свідків, тим надійніше, – всміхнувся він, що траплялося з Сапатерро нечасто.

Коли всі всілися, обставивши себе гостро наперченими наїдками мексиканської кухні, Іван Оврамович Крейда, анітрохи не постарілий за цей час, а навпаки – сповнений латиноамериканської енергії (бо оселився з сім'єю в столиці Венесуели Каракасі, де викладав у місцевому університеті порівняльний курс прав людини і завжди був оточений студентською молоддю), підняв високу циліндричну чарочку з текілою, приготувавши попередньо шматочок гіркого лимончика й насипавши дрібку солі в ямочку поміж великим і вказівним пальцями лівої руки.

– Вітаю великого вождя Мексики, вірного друга України, видатного сина мексиканського народу, президента, генералісімуса Хосе Сапатерро. Як каже наш народ, хай живе і хай згинуть наші вороги. Будьмо! Salut!

Говорив на дивній суміші української, іспанської та англійської мов.

Він зі смаком випив золотавий напій і, лизнувши сіль, з відчуттям блаженства закусив зеленим лимончиком.

Тепер розмова рушила по наїждженій колії, хоч і в пришвидшеному темпі. Обмінявшися тостами за жінок, дітей і онуків, перейшли до поточного політичного моменту.

– Війська загарбників–грінго ведуть безжальну війну з нашим волелюбним народом. Вони знищують жінок, дітей, старих людей, вишукуючи керівників повстання. Склалася, на жаль, украй загрозлива ситуація – нам не вистачає зброї, бо ми втратили частину золотого запасу наші оперативні можливості обмежені. Нам не вистачає афганських і українських наркотиків – героїну і галуїну.

У розмову втрутився Владімір Адольфо Ернандес, довїї сиві патли і відсторонений погляд якого робили його схожим скоріше на поета, аніж на комісара, що уславився своєю жорстокістю. Правда, вірші він також писав у перервах між боями, наслідуючи двох найбільших революційних російських поетів – Маяковського та Євтушенка.

– Наша стратегія грунтувалася на можливості знищення імперіалізму янкі шляхом розповсюдження на їх території зброї масового вживання – наркотиків. Тепер, коли кордон перетворився на щільно закриту лінію фронту шляхи наркотрафіку перервані. Ми втратили дев'ять підводних міні–човнів у Тихому океані і три – в Затоці, що завдало нам великої шкоди, в тому числі й фінансової. Американська влада запровадила безпрецедентні репресії проти мексиканців. Нелегальні іммігранти і симпатики нашої революції ув'язнені в концтаборах на півночі Канади. З інших мексиканців під страхом ув'язнення взято письмові заяви про лояльність до режиму янкі і засудження визвольного наркоруху. Ми дійшли до того, що змушені продавати залишки наркотиків власному населенню. Всупереч марксистсько–ленінським принципам вести війну на території ворога.

– Потрібні гроші, – зітхнув Сапатерро. – На довершення всього злого кілька днів тому янкі провели атаку крилатих ракет на Тампіко і знищили нафтоперегінний завод. Підпалили нафтосховища, чорний дим пожеж перетворив звичний морок на справжнє пекло. Почалася паніка. Ми втратили важливий нафто‑ і наркоекспортний порт.

Владімір Адольфо Ернандес вирішив більше не лякати гостя.

– Але ми не втрачаємо надії. Марксистсько–революційна партія Колумбії надає нам суттєву допомогу Моральний дух військ дуже високий. Ми сподіваємось, що друзі з Українії також підтримають нас.

Іван Оврамович Крейда, що споживав славнозвісний рибний салат «Веракрус», оздоблений по краях гігантськими рожевими креветками, співчутливо зітхнув. Витерши накрохмаленою серветкою спітнілу лисину (в цьому бісовому акваріумі було парко, мов у лазні) й пройшовшись білосніжною тканиною по губах, наче промокачкою, обережно сказав:

– Час тепер важкий… Всюди. І в Європі, і в Україні. В Європі спостерігається розпад наркоінфраструктури, пов'язаний з припиненням регулярного постачання сировини з Афганістану Транспортні потоки перервані – сподіваюся, тимчасово. Регулярні армії – навіть така переможна, як визвольна армія Чорної Орди, – розпалися, перетворившися на дрібні банди. Ситуація в Україні дуже важка. Після Великого Вибуху там панувала повна анархія, кримінальний хаос, виробництво галуїну майже припинилося. Тепер, коли з'явилися надії на закінчення Великої Темряви, ситуація тільки погіршилася. Група націоналістів–самозванців захопила владу в Україні, мріючи про відновлення могутньої держави зі столицею в Києві.

– Я був колись у Києві, – сказав чотиризірковий комісар нарко–повстанців. – Мені дуже сподобалось. Особливо ваш борщ. Він кращий за будь–який наркотик.

– А гречаники чи вареники ви куштували? – Іван Оврамович Крейда ностальгічно відчув, як при згадці про ці безсмертні народні продукти в роті починається потужне слиновиділення. – Не порівняти з цими мексиканськими морепродуктами, пропахченими нафтою.

Сапатерро, який майже нічого не їв, лишень курив сигару повернув своє жовчно–жовте обличчя до Крейди.

– Де ваш небіж, сеньйор Владислав? Ми ніколи не забудемо його допомоги.

– я маю постійний радіозв'язок з Амстердамом. З місцевою громадою слизовиків комуно–нацистів. Вони готові зібрати значну суму золота взамін за колумбійський кокс. Я сьогодні ж відправляюсь до Європи з партією кокаїну й після її реалізації негайно надам вам фінансову допомогу Владислав Крейда перебуває в Європі, – повідомив І. О. Крейда, випиваючи третю чарку текіли й відчуваючи приплив надій на краще післятемрявне майбутнє. – Але і нам потрібна ваша допомога. В Україні кояться страшні речі. Нідерландські друзі розповіли нам про трагедію, що сталася в Києві, коли були спалені десятки тисяч ні в чому не повинних слизовиків. Це справжній геноцид. І головний винуватець – мій давній ворог, агент янкі генерал Гайдук. Ви чули про нього – це коханець Ширлі Мак Доул.

– Мені розповідала про нього Сара Лу Лейн. Він винятковий виродок, – підтвердив Сапатерро.

– Випадок набагато гірший, – зітхнув Іван Оврамович Крейда. – Він справжній державний злочинець, зрадник. Але хитрий і розумний. Рветься до влади в Україні, використовуючи молодого дурника, так званого президента. Тому я вирішив повернутися до Європи. Я хочу сформувати український уряд і вас, як президента Мексики, прошу визнати мій уряд.

Хосе Сапатерро, здавалося, був занурений у глибокі роздуми й не поспішав відповідати. Замість нього мовив комісар Ернандес:

– Але ж ми чули, що в Україні сформовано легальний уряд, є президент, сенат. За таких умов нам непросто буде визнати ще один уряд. Шкода, але вони, здається, випередили вас.

– Повторюю: в Україні немає легального уряду – Івана Оврамовича почала дратувати юридична тупість цих наркобандитів. – Хлопчисько–самозванець, якийсь Воля, політичний злочинець, проголосив себе президентом. Виборів не було, й не відомо, чи будуть. я посідав одну з найвищих посад у державі й маю право на формування уряду народної довіри. Повірте – я знайду підтримку в Росії, Туреччині, Нідерландах, Пакистані, інших країнах. Якщо вам важко – а вам і справді важко, – не обов'язково надавати мені дипломатичну підтримку Є інші форми допомоги. Але в такому разі я також не надам вам тої підтримки, про яку ви могли тільки мріяти.

Обидва мексиканці втупили погляди в Крейду: Сапатерро – ворожо–жовчний, Ернандес – усміхнено–приязний.

Витримавши довгу паузу Іван Оврамович сказав буденним тоном, наче йшлося про якусь дрібничку – лізинг старенького літака «АН‑32» для перевезення наркотиків з Мексики на територію янкі:

– Я можу забезпечити доставку вам двох ядерних зарядів. Але повторюю – лише за вашої дієвої допомоги мені в Україні.

– Я обіцяю, – моментально відреагував Сапатерро. – Ми негайно визнаємо ваш уряд… А сьогодні я можу дати п'ять–десять найкращих бійців спецназу у повне ваше розпорядження.

– Гаразд, – погодився Іван Оврамович Крейда. – За два місяці я доставлю вам заряди. І сформую уряд України.

Наприкінці зустрічі Хосе Сапатерро вручив І. О. Крейді велику картонну темно–сіру коробку: всередині, на білій муаровій подушці, виблискував орден Ацтека першого ступеня з діамантами. За зміцнення дружби між мексиканським і українським народами.

Обійнялися, ритуально постукавши один одного по спинах правою рукою, й заклопотані Сапатерро й Ернандес виїхали з території фортеці, поспішаючи повернутися до Халапи – столиці штату До шести особистих охоронців Івана Крейди додалося семеро мексиканців у зеленій уніформі, озброєних найновішими американськими пістолетами–кулеметами М36К.

…Біля п'ятого пірса федеральної зони порту Веракрус був пришвартований підводний човен, що належав Крейді, – гордість Керченського суднобудівельного заводу «Залив». У суцільній темряві, яка стояла над портом, ледве можна було побачити сині ліхтарі, що світилися на рубці, кидаючи слабкі відсвіти на чорний лискучий корпус субмарини та неспокійні хвилі, що набігали на пірс.

Біля пірса Крейду вже чекав капітан підводного човна Остап Овчаренко. Він служив колись на АПЧ «Москва» разом з контр–адміралом Феоктистовим, але за станом здоров'я змушений був повернутися в рідні місця – Полтаву де познайомився з Крейдою.


Дата добавления: 2015-09-06; просмотров: 50 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Частина третя. ЗОМБІ 2 страница | Частина третя. ЗОМБІ 3 страница | Частина третя. ЗОМБІ 4 страница | Частина третя. ЗОМБІ 5 страница | Частина третя. ЗОМБІ 6 страница | NOVUS ORDO MUNDI | NOVUS ORDO MUNDI | Частина четверта. СЛИЗОВИКИ 1 страница | Частина четверта. СЛИЗОВИКИ 2 страница | Частина четверта. СЛИЗОВИКИ 3 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Частина четверта. СЛИЗОВИКИ 4 страница| Частина четверта. СЛИЗОВИКИ 6 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.018 сек.)