Про народну манеру співу

В останні десятиліття народнопісенні виконавські стилі широко трансформувалися в аматорську і професійну пісенну практику. Їхньою визначальною рисою є народна манера співу. У 50-60-х роках минулого століття в Україні з’являється безліч народних хорів і вокальних ансамблів, в роботі з якими використовується хормейстерська технологія вокальної роботи, що базується, головним чином, на основі вивчення традиційного співу і вокальної педагогіки від навчальних програм закладів культури і мистецтв України. В аматорському середовищі поширена також практика індивідуально-суб’єктивної інтерпретації окремими музикантами манер співу, яка часто не мала нічого спільного з пісенною традицією і позбавлена будь-яких естетичних критеріїв.

Стосовно народної манери співу існують різні точки зору серед професіоналів (хормейстерів і вокалістів), оскільки народнопісенна практика в побуті українців була швидше предметом захоплення, а не предметом вивчення. Одним із перших в українській методичній літературі про народний спів висловився професор Д.Євтушенко. Він заперечує штучність звукоутворення у пісенній практиці деяких аматорських народних хорів та окремих виконавців, а пропонує «… дотримуватися художньо-творчого підходу, на основі якого можна широко застосовувати взаємозбагачуючі засоби, характерні як для класичного, так і для народного співу»[5]. Євтушенко вказує на своєрідність колоритів вокального звуку в народному співі, що досягається, головним чином, жіночими голосами «на основі натурального, ізольованого, тобто не змішаного прояву регістрів співацького голосу. … основною специфічною рисою звукоформування, так званих, народних співачок є застосування, по суті, одного регістру голосу – грудного. У чоловічих голосів ознаки «народності» співу… характеризуються не регістровими, а тембрально-інтонаційними властивостями голосоутворення»[6]. Визнаний метр української вокальної школи мав безліч прихильників щодо «окультурення» народної манери співу, маючи на увазі досягнення вокально-технологічної універсальності, в основі якої має бути «гнучке дозування і нормування звучань голосу в сфері народного співу, тобто зміни інтенсивності того або іншого регістру на звучання голосу…. В результаті створилися б основи для природного переходу із сфери, так званого, народного співу у сферу співу класичного…»[7]. Певно, немає необхідності переходу з однієї сфери виконавства в іншу, оскільки класична (академічна) манера постала на грунті української народної співочої культури, збагаченої досягненнями європейського вокального мистецтва. Новітня практика поєднання манер співу, що має місце у жанрі чотириголосих народних хорів не автентичного походження, призвела до уніфікації їхнього звучання, а також виникнення різноманітних стилізацій і нашарувань у сучасному народнопісенному виконавстві (авт.).

Отже, у сфері народнопісенного виконавства широковживаним на сьогодні є поняття «народна манера співу», яке тамує в собі етнічний контекст співочої традиції й стилістичні особливості сучасного співочого музикування.

Варто наголосити, що народна манера співу має регіональні і місцеві особливості. Різноманіття манер народного співу формувалося впродовж тривалого історичного часу багатьма поколіннями місцевих мешканців, позначається особливостями мовного діалекту (говору), звукоутворенням, прийомами варіювання, багатоголоссям, виконавською стилістикою. Особливості народної манери співу будь-якого регіону також полягають у техніці звуковидобування, яка включає в себе наступні параметри: специфіку використання грудного і головного регістрів, силу підзв’язкового тиску повітряного стовпа, положення надставної труби гортані співака. Це складає загально типову основу техніки звукоутворення, на якому базуються, і похідні від традиційних, уніфіковані манери співу. Проміжкові або ж місцеві стилі, в свою чергу, характеризуються місцевим діалектом, особливостями мелізматики, розспівами, багатоголоссям і тембральними характеристиками звуку, що залежать від міри висвітлення або затемнення звукової барви.. Уважно аналізуючи спів будь якого гурту (колективу), фахівець має легко визначати ознаки співочої культури (регіональні, місцеві тощо), спираючись на аналіз фонозаписів фольклору і відповідно до них моделюючи звучання.

Формування пісенних традицій (манер співу) історично відбувалося під впливом багатьох складових, серед яких найпершою ознакою будь-якого регіону (місцевості) є говір. Так, наприклад, в центральних областях України він є глибоким, насиченим грудними обертонами, відповідно спів має зичний відтінок завдяки формуванню широкого звукового каналу[8]. В західному регіоні, де компактно проживають бойки, лемки, гуцули, спів супроводжується посиленою артикуляцією, чіткою дикцією, високим головним резонуванням.

Фахівці-етнологи, умовно поділяють українські етнокультурні терени на три зони:

· північну (Західне, Центральне і Східне Полісся, Верхня Наддніпрянщина);

· південно-західну (правобережний південь України);

· південно-східну (південь Лівобережжя, правобережжя Середня та Нижня Наддніпрянщина).

Відповідну класифікацію діалектних груп, що історично сформувалися на українському ареалі, у своїй праці наводить Ольга Бенч-Шокало. [9] Так, до північної діалектної групи відносяться території, де в давнину селилися племена: поляни (частина Київської, Черкаської, Полтавської областей), сіверяни (південь Чернігівської, частини Сумської й Полтавської областей), древляни (Житомирська область).

Південно-західна діалектна група історично склалася на західному ареалі України (нині Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Волинської, Тернопільської, Чернівецької областей), де виникли говірки: бойківські, лемківські, гуцульські, закарпатські подільські, наддністрянські.

Південно-східна діалектна група сформувалася на пізнішому історичному етапі розвитку (з кінця XVI cт) внаслідок міграції у степові зони різних верств населення з північних і західних регіонів України[10].

Отже, народна манера співу – це цілісна система звукоутворення, визначальними моментами якої є: звукова колористика, що характеризується мірою використання співочих регістрів, силою підзв’язкового тиску повітряного стовпа, положенням надставної труби гортані, місцевим говором (діалектом) нюансами місцевої традиції співу.

В сучасних умовах побутування народного співу існують визначення регіональних манер, місцевих, проміжкових, уніфікованих, а також манер спонтанних (напливових), які не підлягають класифікації, інакше кажучи, – виходять за межі певних естетичних критеріїв.

Поняття „ народна ианера співу ” слід розглядати в двох аспектах – аналітичному і педагогічному.

Аналітичний аспект передбачає визначення фахівцем якісних характеристик співу окремих колективів (фольклорних гуртів, народних хорів), одиночних виконавців (солістів), які репрезентують виконавство народних пісень на різних рівнях.

Педагогічний аспект передбачає фахове володіння методикою постановки голосу в роботі з індивідуальними виконавцями, фольклорними гуртами або народними хорами, ансамблями тощо. В обох випадках необхідно володіти критеріями оцінки звучання голосу (манери) чи колективу в цілому, до яких необхідно віднести:

1. Приналежність до певної категорії виконавців (автентична, стилізована чи уніфікована манера виконання).

2. Визначення регіональних, зональних, місцевих ознак манери співу, які в свою чергу характеризуються особливостями звукоутворення і діалекту.

3. Природність звучання голосу (виконавців), що репрезентують народне мистецтво (до цього поняття входять: природне вібрато в голосі, характеристика тембру (природного чи штучно наспіваного)).

4. Особливості діалектної вимови або відсутність її.

5. Художньо-виконавський рівень колективу передбачає якісні параметри вокальної техніки, строю, ансамблю, дотримання стилю, відтворення художнього образу і форми.

6. Аналіз виконуваного репертуару, його походження і побутування, особливості змісту, ритмомелодики, ладових ознак народних пісень.

7. Наявність духовного контексту у виконавців, що виявляє їхню щиру приналежність до традицій певної культури (мова йде про національну культуру), яка тамує в собі багато граней (світоглядних, патріотичних, інтелектуальних, релігійних, музичних тощо).

8. Так само необхідно фіксувати недоліки виконання: штучність манери співу, крикливість, інтонаційну фальш, неякісну вимову текстів, відсутність загальної і музичної культури, невідповідність репертуару тощо.

Питання для самоперевірки.

1. Дати визначення поняття «стиль».

2. Дати визначення понять «мелос», «наспів», «мелодія».

3. Дати визначення народного і академічного вокальних стилів.

4. Чим характеризуються зональні, територіальні, регіональні, соціальні, співочі стилі?

5. Які особливості романсового виконавського стилю?

6. В чому полягають особливості регіональних співочих стилів (назвати їх)?

7. Які чинники впливали на формування діалектів (говорів)?

8. Які існують умовні ареали діалектної мови?

9. Що означає поняття «народна манера співу»?

10. Чим характеризується народна манера співу?

11. Які відмінності між народною й академічною манерами співу?

12. Які критерії притаманні для визначення якісних характеристик народної манери співу?

13. Назвати критерії визначення особливостей виконавського стилю і манери співу (ансамблевого, хорового).

Література:

1. ЄвтушенкоД., М. Михайлов-Сидоров. Питання вокальної педагогіки. К., 1963, С. 232-243.

2. Іваницький А. І. Український музичний фольклор. Вінниця, 2004, С. 272-28

3. Калугина М.А. Методика работы с русским народным хором. М.,1978.

4. Кошиць О.А. Про українську пісню й музику. Нью-Йорк,1970.

5. Ященко Л.І. Українське народне багатоголосся. К.1962, С. 10-60

Дата добавления: 2015-10-13