Співацьке дихання, регістри

Важливим у навчанні співу є набуття учнями навичок співацького дихання, в якому найважливішими є наступні чинники: короткий і безшумний вдих (через рот і ніс одночасно) за допомогою діафрагми й моментальна затримка дихання, атака звуку з наступним плавним дозованим видихом під час фонації голосу, що безпосередньо впливає на якісні параметри його звучання. В цьому процесі необхідно засвоїти відчуття опори звуку (повітряного тиску на голосові складки), усвідомити дії м’язів дихальної і гортанної мускулатури, що має забезпечити стійкість звучання голосу в різних режимах динаміки й різних частинах його діапазону. За твердженням Микиші М., … опора дихання залежить від еластичності м’язів діафрагми та черевного преса, а опора звука залежить від правильності його проходження (по куполу піднебіння в напрямі носового продиху) та його упору в резонансовому пункті [29]. Отже, внаслідок скорочення м’язів діафрагми і черевного преса утворюється дихальна енергія («повітряний стовп»), яка спрямовується у напрямі співацької позиції звука (резонансового пункту), а саме верхніх резонаторів (ділянку твердого і м’якого піднебіння, лобних і носових пазух)[30], що властиво для освоєння академічного вокального стилю. У співачок з народною манерою співу звуковий потік спрямовується дещо інакше, переважно використовуючи грудний резонатор, ротову порожнину, тверде піднебіння, зуби[31].

У вокальній педагогіці класифікується декілька типів дихання і є відповідна їхня інтерпретація. Найуживанішим у вокальній практиці є діафрагматичне (середньо-реберне) вокальне дихання, головну функцію в якому відіграє діафрагма черевного преса. З її допомогою здійснюється короткий безшумний вдих і регулюються видих під час фонації голосу.

Ланцюгове (безперервне) дихання використовується в українських ліричних протяжних піснях, звуковедення яких має бути активним, рівним, без особливих динамічних контрастів. Співакам слід набирати дихання не одномоментно, а почергово у процесі співу. Функції дихання мають бути, органічно пов’язаними з цілісним творчим актом співу, що має вирішальне значення у музично-художньому процесі.

Необхідне у вокальній роботі з колективом є усвідомлення зв’язку режимів роботи голосового апарату в різних регістрах, з різними тембрами, різною силою голосу. Співацькі регістри мають такі визначення: нижній (грудний) – вібрують грудні резонатори); середній (мішаний або мікст), у якому поєднуються вібрації грудного і головного регістрів; високий (головний) – вібрують головні резонатори (гайморові і лобні пазухи співака).

Вже зазначалося, що в народному співі найпоширенішим є використання, грудного резонування у жінок характерне яскравим тембральним забарвленням й повнозвуччям. Спів з використанням суто головного регістру відзначається м’якістю звучання, певною заокругленістю звуку. Спів, так званим, «тоньчиком» нагадує флейтове звучання (свисткове).

Певну проблему в навчанні співу складає поєднання регістрів (грудного і головного) – досягнення мішаного (мікстового) звучання, що в сучасних умовах побутування ансамблевого й хорового співу є необхідним. У жіночих високих голосів (сопрано) мікстове звучання переважно формується в ділянці головного резонування з частковим «включенням» грудних вібрацій, що надає голосові дещо матового забарвлення, м’якості й легкості звучання.

Характер звучання голосу з різноманітними відтінками (інтонаційними, тембровими, динамічними), як наголошувалося, формується в ротогорловому рупорі. Ротогорловий рупор – простір, що знаходиться над голосовими складками (зв’язками), обмежений стінками гортані, глотки, щік, м’яким і твердим піднебінням, а спереду зубами, губами й виходом у простір. Під час співу форма ротогорлового рупора постійно змінюється, внаслідок чого голос набуває гнучкості й відповідної виразності.

Отже, звукова колористика й виразність співу пов’язані з технікою комплексного використання співацького дихання і резонаторних ділянок голосового апарату, що вимагає окремого поглибленого теоретичного й практичного освоєння.

Дата добавления: 2015-10-13