Про деякі особливості вокального виховання

Робота керівника вокального гурту (хору) над постановкою голосової функції є одним із визначальних чинників у діяльності колективу. Початковий етап роботи пов’язаний з визначенням типу голосу кожного виконавця. Тип голосу визначається за такими параметрами: характером тембру, діапазону голосу, зони примарного звучання, межі регістрових переходів, природного звучання голосу, яке необхідно шукати не тільки в співі, а і в особливостях говірки. Щоб не прийняти штучно наспіваний голос за природний, необхідно дотримуватися усталеної істини у вокальній педагогіці – працювати над якістю звучання голосу в примарній зоні, поступово розширюючи його діапазон вгору і вниз за принципом одного характеру звучання, поєднуючи регістри (формуючи мікст). Формування співацьких навичок відбувається на загальних репетиціях та індивідуальних заняттях з учнем або учасниками вокального гурту (хору).

У процесі формування народної манери співу художньому керівнику колективу необхідно виходити з ідеального (показового, типового) зразка природного звучання голосу у традиційному контексті[25]. Зразкові голоси зустрічаються рідко, але їх можна виявити серед самих учасників співочого гурту, або ж у фонозаписах, і відповідно, за принципом подібності, потрібно лише моделювати звучання голосів інших учасників колективу, формуючи у цей спосіб їхню манеру співу.

Використання такого методу навчання співу в аматорському колі є практичним, можливо найкоротшим шляхом для досягнення позитивного результату у процесі реконструкції записів пісенного фольклору. Вагомим аргументом тому буде усне побутування народної пісні протягом сотень років. Розспівування народної пісні співочим гуртом на слух з освоєнням голосоведення, прийомів мелізматики, імпровізації, характеру виконання є близьким до традиційної співочої культури.

* * *

Проблему вокального виховання виконавців народних пісень в народній манері співу у вітчизняній методичній літературі висвітлено лише епізодично. Хоч у практичному втіленні методики роботи з професійними, навчальними й аматорськими українськими народними хорами історично зафіксовані значні досягнення вітчизняних діячів хорової культури. Серед них найвідоміші: Демуцький П.Д. (1860-1927), Г.Г.Верьовка (1895-1964), М.М.Кречко (1925-1996), А.Т.Авдієвський (1933), С.Є.Павлюченко (1937-2010).

Методичні засади роботи з народними хорами суттєво висвітлені у працях російських фахівців. Зокрема, Н.Калугіної («Методика работы с русским народным хором»), Л. Христіансена («Работа с народными певцами»), Л. Шаміної («Работа с самодеятельным хоровым коллективом»), у яких методологічно відображено сучасні досягнення вокальної педагогіки у відтворенні народно-виконавських вокальних стилів. Таким чином, створивши науково-методичну базу для фольклористів і керівників народних хорів та вторинних фольклорних ансамблів, яка може бути прийнятною і для фахівців, що працюють у сфері українського народнопісенного виконавства.

Отже, вокальна робота в гуртах народного співу вимагає від керівника вміння формувати еталони звучання за ознаками народних співочих стилів. Загальноприйнятим є те, що керівник колективу зобов’язаний досконало володіти вокальним слухом і відповідною манерою співу. Н. Калугіна наголошує на тому, що, слухаючи народних співців і запозичуючи у них краще, еталоннй зразок можна вибудувати уявно. Еталонний зразок вона характеризує за такими ознаками (мова йде про жіночі голоси):

· відкритий, яскравий і близький звук;

· діапазон сягає півтори октави;

· рівність звучання і гнучкість голосу по всьому діапазоні;

· легкість і політність звуку;

· насиченість тембру головними і грудними обертонами.[26]

Наведені Н.Калугіною критерії звучання жіночих голосів російської народнопісенної традиції є узагальненими для будь-якої манери співу (окрім питання специфіки використання регістрів і відкритого або округлого звучання).

Традиційні манери співу надзвичайно різноманітні. Вони характеризуються специфікою звуковидобування на рівні етнічних, регіональних і безлічі локальних співочих культур. Сучасні методики навчання народній манері співу сформувалися на грунті класичної європейської вокальної школи у навчальних закладах культури і мистецтв, де готують професійних фольклористів, керівників гуртового співу і народних хорів, солістів-вокалістів. Значна науково-методична база створена у Державному музично-педагогічному Інституті ім. Гнєсіних (Москва)[27] та на кафедрі фольклору і народнопісенного виконавства у Київському національному університеті культури і мистецтв.

Як зазначалося, в основі будь якої народної співочої традиції є говір (говірка)[28] і спосіб звуковидобування. На українському ареалі побутує безліч говірок і різноманіття манер співу. Так, у північній його частині (Східне і Західне Полісся) побутує народний спів, з колоритом грудного забарвлення. Так зване, грудне, яскраве, розлоге звучання у традиційній манері співу Наддніпрянщини є основою методики викладання співу у відповідно ліцензованих навчальних закладах культури і мистецтв, фольклористичних лабораторіях, де функціонують співочі гурти, аматорських народних хорах, для солістів-вокалістів, що студіюють народнопісенні співочі стилі. В сучасній професійній співочій культурі вони представлені О.Павловською, Є.Крикун, Н.Цюпою й інш.. Водночас наявна практика виховання співачок з мікстовим характером звучання голосу. Таким способом звукоутворення на будь-якій ділянці діапазону природно поєднується грудний і головний регістри з відповідною установкою гортані як у народних співачок. Яскравими представниками подібного виконавського стилю є широко відомі професійні співачки Н. Матвієнко, Р. Кириченко. Л. Михайленко. Завдяки використанню такої вокальної техніки голос набуває рівності звучання, яскравості, політності, гнучкості. Таким чином, поєднання загально прийнятих методів постановки голосу сучасної вокальної педагогіки з особливостями звукоутворення у традиційній співочій культурі лягає в основу специфіки навчання народній манері співу, що уможливить відтворення певних співочих стилів, властивих для сучасної української народнопісенної культури.

Методологічні засади навчання народній манері співу, на думку відомих фахівців-педагогів, полягають в освоєнні вокальної техніки, що дозволить відтворювати регіональні, місцеві і проміжкові манери співу на якісних (типових) критеріях, які базуються на кращих взірцях носіїв народних співочих традицій.

Дата добавления: 2015-10-13