Співочі стилі

Стиль (латинське – паличка для письма) – Сукупність ознак, які характеризують мистецтво певного часу та напряму, або індивідуальну манеру художника стосовно ідейного змісту й художньої форми;….[3] В художньому стилі відображені естетичні погляди, властиві різним суспільним групам, різних епох історичного розвитку будь-якого виду мистецтва.

Стиль – у народнопісенному виконавстві слід розглядати як мистецьке явище, що виникає під впливом традиційних елементів культури (регіональних, соціальних, мовних, звичаєвих, обрядових, природних чинників тощо). У народнопісенному виконавстві сформувалося два основних напрямки співочих (вокальних) стилів: народний вокальний стиль, академічний вокальний стиль, (похідний від професійного мистецтва співу).

Академічний вокальний стиль базується на засадах класичної вокальної культури, яка ввібрала різні напрямки вокальних шкіл (зокрема європейських), що еволюціонували спочатку у церковну традицію, а з ХVІІІ-ХІХ ст. у світську хорову музику і сольну пісню; характеризується наявністю широкого співацького діапазону виконавців, філігранною вокальною технікою, округлим звучанням. На сьогодні академічна манера співу формується у музично-педагогічних навчальних закладах, культових інституціях та аматорських середовищах.

Народний вокальний стиль має два основних напрямки побутування: традиційний (автентичний) та стилізований (як вияв фольклоризму). Традиційний народний спів формується природно в етнічних культурних середовищах, побутує усно, характеризується манерою співу, специфікою мовного діалекту, темброво-колористичними засобами звукоутворення, тематично пов’язаного з обрядовим фольклором та соціально-побутовими й історичними особливостями буття народу (етносу) на різних стадіях його культурного розвитку. Стилізовапний спів у народній манері є результатом трансформації пісенного фольклору в сучасну професіоналізовану і аматорську вокальну культуру (хоровий, ансамблевий, сольний спів).

За концепцією А.І.Іваницького[4] народні співочі стилі поділяються на: територіальні, соціальні та індивідуальні (див. С.272-273). До територіальних відносяться зональні, регіональні і місцеві стилі. Територіальні чинники є основоположними у виникненні співочих стилів. Їх формування відбувається під впливом природного середовища, географічного положення та різних складників соціального характеру, властивих для даної території чи то місцевості.

Зональні стилі мають більш узагальнений характер народного співу, що визначається жанровими особливостями пісень, способом звукоутворення, мелодикою, багатоголоссям. А. Іваницький вказує на три основних різновиди вокально-тембрової традиції. Найпоширенішою з них в Україні є вокально-темброва традиція східних областей і Наддніпрянщини. Вона характеризується яскравим тембровим колоритом звучання, що утворюється завдяки насиченому обертонами грудному забарвленню жіночих голосів і досягається співачками внаслідок інтенсивного дихання з опорою на грудний резонатор. Ця традиція яскраво виявляється на теренах центральних областей України, зокрема Київської, Полтавської, Черкаської і Чернігівської областей. Так, наприклад, сучасне виконання ліричних пісень фольклорними гуртами із сіл Зеленівки, Красне, Острів, Шабалинів, що на Чернігівщині, характеризується компактним звучанням, надзвичайно насиченим, грудним забарвленням альтів і проникливим (зичним) виводом верхнього голосу. Художній ефект їхнього звучання підсилюється стихійними вигуками, огласовками, звуковими «під’їздами», «з‘їздами», глісандуванням тощо. Подібність манери співу зберігається на Поліссі і на півдні Поділля з своїми місцевими особливостями. Діапазон жіночих голосів сягає трохи більше октави: альти – соль-мі малої октави – соль-ля першої октави; сопрано – ля- сі -бемоль малої октави – сі першої октави (як виняток – до-ре другої октави). Однак слід зауважити, що часто трапляються співочі гурти, які мають власні ознаки звучання індивідуалізованого характеру, як у звуковому відношенні так і в мелізматиці.

На західному Поділлі вокально-темброва традиція характеризується стриманішим характером співу, відкритим (неокруглим, не глибоким), але грудним звуком, що, значною мірою, пояснюється особливостями мовними, які тяжіють до західного високоформантного колориту.

На Подністров’ї й Галичині простежується легка, висвітлена манера народного співу з яскраво вираженим мікстовим звучанням, у якому переважає головне резонування. Діапазон голосів у співачок цього регіону сягає мі другої октави.

Соціальні стилі тематично відображають особливості життя певних соціальних середовищ, сформовних умовами проживання, побутом, психологією, особливостями трудової і професійної діяльності, віком тощо. Серед основних верств населення (селян, освічених міщан, тощо).

Одиночний спів (сольний) властивий для всіх верств населення. В А. І.Іваницького вони класифікуються на три головних різновиди: селянський одиночний спів, пісенно-романсовий стиль, мистецтво сольного співу кобзарів та лірників (див. там же С. 273-279).

Підсумовуючи тему, слід зауважити: у народнопісенній практиці (традиційній і сучасній) побутує безліч проміжкових форм виконавства, вокальних стилів, манер співу, визначення особливостей яких вимагає значного досвіду і фольклористичної практики.

Дата добавления: 2015-10-13