Народний хоровий спів

(жанрові особливості)

Професійні українські народні хори як жанр сформувалися у другій половині XX ст.. Процес їх зародження відбувався в річищі ідей комуно-соціалістичної бюрократії на початку 40-х років: Гуцульський ансамбль пісні і танцю (1939); Закарпатський народний хор (1940); Державний український народний хор (1943); Буковинський ансамбль пісні й танцю (1944); Поліський ансамбль пісні і танцю «Льонок» (1960). Згодом постали й ряд інших колективів, які, певною мірою, репрезентували регіональні особливості народного співу та виконували авторські пісні, переважно ідейно-пропагандистського змісту.

У післявоєнний період, особливо у 60-80-х роках, народний хоровий спів масово поширився в аматорській сфері. Цей процес був стихійним, оскільки новоствореними колективами дуже часто керували непрофесійні музиканти, далекі від розуміння і сприйняття традиційного народного співу й обрядової культури. З часом ситуація в аматорському хоровому русі покращилася. Вивищувалися критерії звучання народних хорів, які за технологічними параметрами стали наближеними до академічного хорового співу. Разом з тим за останні два десятиліття керівники народних хорів стали глибше освоювати традиційну народнопісенну культуру.

До репертуару сучасних народних хорів включаються обрядові пісні, малі театральні форми, поєднуються танець, пісня, слово, сценрух тощо. Їх умовно можна поділити на такі категорії:

1. До першої категорії відносятьсянародні хори фольклорно-етнографічного спрямування, які мають традиційні ознаки співочої культури і невеликий кількісний формат.

2. Другу категорію представляютьнародні хори,широкого кількісного формату, що за своїми характеристикамитакож наближені до регіональної народної вокальної культури.

3. До третьої категорії належить віднести народні хори уніфікованого типу, які за своїми виконавськими особливостями близькі до академічного виконавського стилю.

4. Четверту групу представляють ансамблі пісні і танцю, в яких широко використовується синтез мистецтв: хоровий і сольний спів, хореографія, малі театральні форми, розвинутий інструментарій тощо.

Народні хори мають чітко визначену структуру, поділ на хорові партії (сопрано, альти, тенори, баси). Хори фольклорно-етнографічного спрямування також мають поділ на партії, однакза своїми виконавськими особливостями споріднені з традиційним гуртовим співом і мають склад у кількості 15-20 осіб. Партитури пісень підголоскового складу для цієї категорії хорів складаються з урахуванням особливостей традиційного багатоголосся, в якому переважно основну мелодію ведуть перші альти або тенори, вивід виконує високий голос (сопрано) у кількості однієї або двох осіб з використанням прийомів імпровізації, а підголоски й імітації в ліричних піснях виконуються другими сопрано, тенорами, другими альтами, баритонами. Чоловічі голоси, як і жіночі,.по всьому співацькому діапазону переважно використовують грудний регістр голосу, що надає загальному звучанню яскравого тембрального колориту, обертоновості, політності звуку, образно-емоційної виразності (див. зразки: «Стоїть гора високая» «А в полі береза»). Власне, їхній виконавський стиль споріднений з традиційним гуртовим співом.

Хорові колективи, що відносяться до другої категорії мають кількісний склад у 40-50 осіб. Вони здатні виконувати хорові партитури насиченої фактури гомофонно-гармонічного складу. Їхній спів тяжіє до статичності, позбавлений імпровізаційності й активного мелізмування, проте вражає компактним органічним звучанням, динамічною контрастністю, яскравим тембральним колоритом грудного забарвлення, властивого для жіночих голосів з народною манерою звукоутворення. Кількісний і якісний склад таких колективів дозволяє опанувати об’ємний репертуар з широким жанровим наповненням. Зокрема, вони репрезентують фрагменти театралізованих вистав з використанням сценаріїв народних обрядодій (новорічних і різдвяних свят; весільних, весняних, троїцьких, купальських обрядів; нашаруванням новітніх засобів виразності у контексті обробок і аранжування народних пісень, використання синтезу партесного співу, інструментального супроводу, фрагментів декламації (вставок, зв’язок), включення елементів хореографії, інколи мізансцен (за потребою). Це, як правило, стосується великих колективів, зокрема ансамблів пісні і танцю, де синтезуються різні види мистецтв, широко вживається театралізація з програмною драматургією.

Загальний діапазон хорів фольклорно-етнографічного спрямування (1-2-ї категорій) складає в межах фа - соль великої октави – сі-до другої октави. Як виняток, з метою художнього втілення, можуть використовуватися жіночі голоси ширшого діапазону з мікстовим або фальцетним звучанням, так званим «тоньчиком», який найчастіше використовується в обрядових піснях (колядках, весільних піснях, народних псальмах і кантах). Партію «тоньчика» виконує високий голос (сопрано) у свистковому (головному) регістрі, дублючи октавою вгору нижню втору відносно головної мелодії (наспіву).

Народні хори уніфікованого (стилізованого) типу мають великий кількісний склад (умовно 40-60 осіб). Їхній загальний діапазон сягає двох октав завдяки використанню у партії сопрано голосів з академічною манерою співу. Колорит звучання створюють жіноча група голосів з народною манерою співу (сопрано і альтів) та колоризація звучання, що супроводжується використанням окремих прийомів мелізматики, особливостями хорової фактури переважно вузького розташування голосів, що сприяє компактному її озвучуванню. Чоловічі голоси в хоровій палітрі переважно співають у манері, що пояснюється умовами загально-ансамблевої звучності. Отже, в цілому технологія хорового звучання цих колективів наближена до академічного вокального стилю, що характеризується гнучким вирівнюванням (поєднанням) співацьких регістрів, використанням академічного співу, що, безумовно, відмежовує їх від традиційного народного виконавства у бік професіоналізації, а саме – стилізації звучання.

Окремо слід зауважити, що народні хори південно-західного ареалу, зокрема Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької областей і пограничних до них територій характеризуються, перш за все, діалектною складовою, фонетичними нюансами говорів, художньо-інтонаційними особливостями репертуару регіону (бойківскими, лемківськими, гуцульськими наспівами). Для них характерним є високопозиційний мікстовий характер звукоутворення, яке наближене до академічного хорового стилю. Тим самим вони й відрізняються від хорів північно-східного регіону..

У сфері народнопісенного виконавства, зокрема в аматорському русі, існує нагальна проблема репертуару для народних хорів і вокальних ансамблів, що сповідають народну манеру співу, чи наближену до неї. У вирішенні цієї проблеми доступною формою на сьогодні є здійснення й пошук фольклорних записів, їх опрацювання (транскрипція, класифікація, музична обробка, інсценізація, стилізація) і виконання, що має творчо оптимізувати діяльність аматорських хорів та вокальних ансамблів. У цьому аспекті пропонована хрестоматія є актуалізованою і стане навчальним матеріалом для студентства, що вивчають українську традиційну культуру й керівників народних хорів різних категорій.

Специфіка роботи з народними хорами характеризується особливостями обраного керівником виконавського напрямку, а саме: відображення регіональноо чи місцевого колориту від пісенної традиції, репертуаром.

Питання для самоперевірки

1. За яких історичних умов виникає жанр народних хорів?

2. Назвати етнокультурні зони побутування народних хорів.

3. Які жанрові особливості народних хорів?

4. В чому полягає суть вокально-хорової організації народних хорів?

5. Які регіональні особливості народного хорового співу?

6. Які існують джерела і способи репертуарного наповнення народних хорів?

Дата добавления: 2015-10-13