Традиційний гуртовий спів

Гуртовий (колективний) спів є найпопулярнішою формою народнопісенного виконавства традиційного й сучасного. Його репрезентують гурти від 4-5ти осіб до 15-ти. Вони поділяються на однорідні і мішані. Склад виконавців не регламентується за кількісними показниками, а за якісними. Пріоритет в організації виконання мають заспівувачі й виводчиці, ті, що добре володіють матеріалом і навичками співу.

Засади гуртового співу формувалися в обрядовому фольклорі з первісних часів. Головним його чинником стала колективна, дія підпорядкована обрядовим ритуалам, що супроводжувалися магічними, ігровими діями і співом. До таких належать ранньофольклорні жанри: спів коляд, веснянок; русальних, купальських, весільних пісень. Розвиток гуртового співу безпосередньо пов’язаний з розвитком українського народного багатоголосся. Цьому питанню присвячено узагальнені дослідження російських вчених-фольклористів Є. Ліньової, Є. Гіппіуса, Т. Бершадської, інш., які торкалися питань української пісенності. Епізодично народне багатоголосся висвітлено у працях М. Лисенка, К. Квітки, А. Гуменюка, М. Молдавіна. Еволюцію українського народного багатоголосся і особливості його виконавства досліджував наш сучасник вчений-фольклорист, композитор (і він же керівник славнозвісного народного хору «Гомін») Л.Ященко[11]. Грунтовно розглянуті питання українського гуртового співу в працях А. Іваницького, Є.Єфремова. Леопольд Ященко український гуртовий спів на різних стадіях його розвитку називає хоровим (певно тому, що його специфіка пов’язана з колективним характером виконання і багатоголоссям). Природний феномен українського багатоголосся зумовлюється, перш за все, його усністю та імпровізаційністю. Так, гетерофонія формувалася в результаті спільного виконання одноголосої мелодії співаками різних вікових груп (наприклад чоловіками і хлопчиками, кожна з яких намагається співати її в зручнішому для себе регістрі, внаслідок чого утворювалося октавне дублювання, або квінтове двоголосся. Гетерофонічні співзвуччя залишаються стійкими і тепер, зокрема в обрядових та календарних піснях. Яскравим прикладом тому є сучасні версії виконання весільних пісень гуртом «Червона калина» із села Лука, що на Київщині[12]

Найколоритнішими у гуртовому співі вважаються пісні народно-підголоскового (поліфонічного) складу, що мають, переважно, селянське походження. Сучасний дослідник-фольклорист М. Молдавін пише: «Народний підголосковий спів – це захоплюючий процес колективного, творчого, високохудожнього відтворення та оновлення музично-поетичного образу, вдумливого, проникливого висловлення викликаних ним думок і почуттів[13]». Традиційно склалося, що всі вони починаються широким сольним заспівом нижнього голосу з вільним тлумаченням темпу, використанні характерних мелізмів і прийомів звукоутворення («з’їздів», «під’їздів», глісандування, використання вставних складів, огласовок тощо). До того ж заспівувач надає пісні певного чуттєво-емоційного характеру, що передається решті учасників гурту, створюючи, таким чином, загальну атмосферу виконання. Після заспіву пісня розгалужується на дві – три партії з яких виокремлюється сольний підголосок-соліст. За місцевими визначеннями його називають по різному – «горяк», «тягло», «верх», або – побутують визначення: «гласить», «брати верх», «тоньчик» (фальцетний підголосок) тощо. Лінія підголоска завжди яскраво домінує і проходить по відношенню до нижніх голосів у межах терції, квінти, октави. Нижні голоси, що являють самостійні мелодичні контури, веде гурт у складі 4-7 осіб. В окремих ділянках пісні всі голоси зливаються в унісон (свого роду інтонаційний устій), а в кінці строфи розходяться в октаву (див. там же С.91).

Важливими прийомами імпровізаційного стилю в гуртовому співі є переймання заспіву і виводу в ліричних піснях з розвинутим наспівом. По-перше, зміна заспівувачів вносить певний колорит, так само, як і почерговість виводу різними виконавцями; по-друге, такий спосіб виконання не лише колоризує спів, а й дає можливість «передихнути» ключовим виконавцям.

Отже, варіативність виконання тої чи іншої народної пісні має безліч версій місцевого характеру, які утворюються внаслідок застосування прийомів імпровізації та визначаються мірою таланту заспівувачів і виводчиків у фольклорних гуртах. Ця типова ознака українського народнопісенного виконавства яскраво проглядаєтьься у згаданому гурті «Червона калина» (с. Лука).

Для народно-підголоскового співу характерним є імпровізаційний розспів, де існує певний порядок творення народного багатоголосся. Серед основних прийомів розспіву слід назвати такі:

· варіювання заспіву;

· уточнення основної мелодії;

· складання підголосків у різних голосових пластах (партіях);

· варіювання наспіву і підголосків зі зміною мелізмів;

· переймання заспіву, виводу, підголоску партнерами по виконанню пісні.

Питання для самоперевірки.

1. Які особливості гуртового народного співу?

2. В чому полягає специфіка розспівів у гуртовому співі?

3. Визначити функції співаків у народнопісенному гурті.

4. Які типи багатоголосся властиві для ранньофольклорних пісенних жанрів та ліричних протяжних пісень?

5. Які особливості складу співочих гуртів?

6. Дати визначення типів українського традиційного багатоголосся.

Дата добавления: 2015-10-13