Про співацьке налаштування й функціонування голосового апарату

Початковий етап навчання співу пов’язаний з пошуком природного, зручного положення гортані учня. У першу чергу це стосується ротогорлового рупора [20], як акустичного чинника (резонаторного простору), що регулюється м’яким піднебінням, артикуляційним апаратом та еластичними рухами гортані. Язик має бути укладеним на нижній щелепі, торкаючись кінчиком передніх зубів, що сприяє розширенню об’єму ротогорлового рупору. Співочий стан гортані фіксується у момент вдиху повітря, який здійснюється через рот і ніс за допомогою діафрагми. Вдих має бути коротким і безшумним. Еластичність м’якого піднебіння сприяє якісному головному резонуванню, досягненню високої позиції звука, що за Р.Юссоном, означає: «тембр високих частот»[21]. Поняття «висока позиція» – ідентичне поняттю «висока форманта», що, за визначенням М. Кравченка, є результатом утворення високих частот фонуючих голосних – утримання їх у межах еталонних зон, що дозволяє ці голосні ідентифікувати…[22]. Інакше кажучи, висока форманта (висока позиція) досягається шляхом створення оптимальних акустичних умов для еталонного звучання голосу з відповідною установкою ротогорлового рупора у взаємодії з механізмом дихання (авт.). Отже, співацька установка передбачає збільшення об’єму ротогорлового рупору, його формування, що сприяє створенню акустичних умов для резонування звуку, досягнення потрібної характеристики тембру, природно поєднує грудний і головний співочі регістри й тим самим спричиняє рівність звучання голосу[23].

Для закріплення співацької установки необхідно контролювати наступне:

а) повернення язика у вихідне положення після кожного артикуляційного руху;

б) дотримуватися економної і виразної вимови словесного тексту, зберігаючи прохідність звукового каналу, що передбачає:

· високе положення м’якого піднебіння;

· відповідного (не затисненого) положення язика;

· вільного руху нижньої щелепи (вперед, гору, вниз);

· близька вимова слів (біля зубів).

Важливим моментом збереження співацької установки є еластичне, виразне формування (артикулювання) голосних звуків (і, е, а, о, у). Виразно вимовляючи (артикулюючи) слово, співак змінює форму ротоглоточного рупору, і при цьому співацька установка залишається стабільною.

У постановці голосу належить дотримуватися наступного:

· працювати над якісним закріпленням звучання примарної зони голосу, поступово розширюючи його діапазон вгору і вниз, зберігаючи рівність звучання, яке утворюється шляхом поєднання грудного й головного регістрів на кожному звуці загального діапазону, при цьому не переступаючи його природних меж;

· домагатися адаптації в учнів основних співацьких навичок на рівні їхнього закріплення у свідомості і нервово-м’язовому апараті гортані та дихальної системи організму;

· налагодження координаційного зв’язку у процесі співу м’язових відчуттів голосового апарату і слухового контролю за якістю звуку в контексті художньо-естетичних уявлень співака, що викликаються чуттєво-емоційними реакціями і образними символами.

Слід наголосити на тому, що співацька установка в аматорських і навчальних гуртах сучасного народнопісенного виконавства засвоюється поступово у процесі навчання до рефлекторного рівня.

Загалом усе вище сказане відповідає загальноприйнятим правилам академічного співу, лишень з різницею способу звукоутворення і вимови тексту, зокрема голосних – округлих в академічній манері співу та відкритих у народному співі з певним тембральним забарвленням.

Важливим моментом у навчанні народній манері співу є дотримання дуже чіткої вимови словесного тексту, а саме діалектної вимови, реконструйованої з конкретного фольклорного запису пісні.

Отже навчання співу починається з вимови словесного тексту і його розспівування. Кантиленний спів виникає внаслідок рівності звучання голосних, їхньої максимальної пролонгації. Пісні з моторною і речитативно-декламаційною ритмомелодикою вимагають дуже чіткої дикції і ритмізації (акцентної ритміки) у процесі їхнього виконання з дуже близьким посиланням звуку (до передніх зубів). У цьому контексті важливо акцентувати увагу на властивих для народного співу огласовках, вставних складах, вигуках тощо, за допомогою яких колоризується спів. Зокрема акцентні голосні, що, як правило, попадають на сильні і відносно сильні долі такту, яскраво артикулюються, розтягуються і динамізуються; ненаголошені голосні, навпаки, послабляються у звучанні. Таким чином, у практиці вимови тексту пісні напрацьовується автоматична звичка відкривати рот на смисловій голосній і пасивно артикулювати ненаголошені голосні. Це і є мистецтво розспіву тексту, якнайкоротше вимовляючи приголосні та фіксуючи й розтягуючи голосні. До того ж приголосна закритого складу в розспіві «приклеюється» до наступного складу слова, що сприяє подовженню голосних, і тим самим утримується вокальна лінія. По складах буде так – «Сто(го)-їть явір над во(го)(го)-дою», а в співі так: «Сто(го)-їтья-ві-рна-дво(го)-до-ю».

На процес артикуляції впливає якість дикції. Дикція реалізується так: чітко вимовляється приголосна, після чого виразно артикулюється голосна.

У народній співочій практиці широко використовуються прийоми різноманітної акцентуації у співі, як одним з елементів імпровізації. Усвідомлюючи те, що спів характеризується плавністю, рівністю звуковедення, ми спостерігаємо, як, за бажанням, співаки вживають смислові акценти у вимові слів. Зокрема, вони акцентують приголосні звуки з метою звукової і ритмової гри, не порушуючи звукової плинності. Така якість співу виникає внаслідок використання артикуляційних засобів, а саме еластичного руху нижньої щелепи співака і «ударяння» язиком по приголосних звуках, не порушуючи при цьому плавного розпіву голосних. Прикладом такого може бути пісня «Гоп, мої гречаники, гоп, мої білі»[24], в якій треба гнучко поєднувати речитативно-декламаційні елементи співу із кантиленними. Так, заспів у цій пісні має розповідний характер, виконується майже речитативом, у темпі ad libitum (на свій розсуд). У приспіві після акцентного «Гоп, мої гречаники» (такт 10) співаються в’язко, безакцентно, але виразно артикулюється кожний склад. Наступний текст строфи «гоп, мої білі» (11-12 такти) виконується акцентно і далі «чомусь мої гречаники на скорині сіли» (13-16 такти) виконується динамічно рівно, начебто «вливаючи» звук одного складу в наступний склад та еластично артикулюючи текст.

Отже, будь яка співацька дія має бути підготовлена, що необхідно для динамізації і розвитку співочого процесу.

В сучасній практиці репродукування народного співу науково-етнографічними і аматорськими гуртами широко використовується спонтанний метод зняття (копіювання) звукового образу (шляхом багаторазового прослуховування аудіо записів) від автентичних виконавців, як це, власне, й відбувалося в традиційному процесі успадкування співочої культури молодшими поколіннями від старших виконавців пісень. У цьому методі є резон. Проте, на наш погляд, набуття співочих навичок шляхом освоєння методичних засад співу є вкрай необхідним на сьогодні способом збереження народнопісенних шедеврів, які поєднані із традиційним способом засвоєння виконання народних пісень у певній усталеній вокальній манері.

Питання для самоперевірки

1. Яких принципів слід дотримуватися у процесі постановки голосу?

2. Що означають поняття: «еталонний звук», «кантиленний спів», «відкритий спів»?

3. Що означають поняття: «висока форманта звучання», «висока позиція звука»?

4. Що входить у поняття «співацька установка»?

5. Що необхідно для закріплення співацької установки голосового апарату?

6. Що лягає в основу репродукування народного співу?

7. Які особливості розспіву словесного тексту у протяжних піснях?

8. Які особливості акцентуації голосних у народному співі?

9. Які особливості вимовляння приголосних звуків у народній манері співу.

10. Які прийоми мелізматики використовуються в народній манері співу?

11. Які прийоми імпровізації використовуються у народному співі?

12. Які особливості використання артикуляційних засобів у співі?

Література

1. Емельянов В. В. Развитие голоса. Координация и тренинг. СПб: Лань, 2000.

2. Калугина Н.В. Методика работы с русским народным хором. М., 1977.

3. Микиша М. Практичні основи вокального мистецтва. К., 1985.

Дата добавления: 2015-10-13