Тема визвольної боротьби , оспівування історичного минулого в Довбуші

Подібні міфічні мотиви й маніпуляції з сакральними предметами виступають на передній план у п'єсі " Довбуш". Проте це (та пов'язані з ним ознаки застарілості художньої форми) — лише поверхові характеристики твору, над яким письменник працював найбільше і який, за задумом автора, мав посісти чи не найголовніше місце у Федьковичевому художньому світі. Довбуш (а дещо пізніше й Хмельницький з однойменної трагедії) — герой, до якого закономірно прийшов письменник, шукаючи по можливості масштабну й універсальну постать, репрезентанта найглибших і найоригінальніших своїх уявлень про ті аспекти дійсності, що виступали ключовими протягом усієї його творчості. Образ Довбуша, сам собою аж ніяк не новий для письменника на етапі драматургічної діяльності, відбиває тривалу еволюцію художнього бачення його — від героя піднесеної романтичної балади з першої віршової збірки до героя похмурої трагедії, в якій цей образ набуває нового концептуального значення й поглиблених вимірів, насамперед психологічних, що їх не могли вповні вмістити в собі, приміром, ні постаті жовнірів — страдників та втікачів із війська, ні злиті з гуцульською природою "стрільці" та "керманичі", ні закохані легені, персонажі Федьковичевих оповідань. Герой народних легенд, ватаг опришків Довбуш володів, за уявленням письменника, тим ступенем зовнішньої свободи, що давав змогу вирішувати в цьому образі масштабні художні завдання. Крім того, для Федьковича важило, очевидно, й те, що цей герой взятий із питомої етнічної стихії, примножений у своїй значущості силою народної поетичної уяви, не запозичений, принаймні в зовнішніх своїх характеристиках, із чужого літературного зразка; своїм Довбушем Федькович наче вписував Гуцульщину до славетних країв, що зродили відомих героїв.

Перших два "отвори " (дії. — М. Б.) п'єси "Довбуш" Федькович написав у 1867— 1869 роках (1869 р. їх надруковано в журналі "Правда"). Вони подають надто далеку й розлогу передісторію щодо гаданого головного героя — Олекси Довбуша — й населені великою кількістю дійових осіб. Заплановану "дивоглядію в п'ять отворах" драматург тоді так і не закінчив, повернувшись до цього задуму пізніше. Перший, незакінчений варіант п'єси, написаний у творчо розкутішій, жвавішій манері, ніж пізніший варіант, містить чимало поетично виразних фрагментів (особливо це стосується пов'язаних з образом Василя Довбуша, батька Олекси), лірично-філософських роздумів про "любу", облуду надії й підступність смерті, що доповнюють і розвивають комплекс ідей поетичних творів, написаних приблизно того самого часу, зокрема поеми "Циганка"; творчо своєрідним є обґрунтування філософської позиції активно-евде-моністичного "вживання життя", окремі проникливі узагальнення й афористичні вислови, зблиски метафоричної образності. Взяті безвідносно до творчого задуму як самостійний художній текст, ці дві дії першого варіанта "Довбуша" становлять із стильового погляду, можливо, найвище досягнення Федьковича-драматурга.

П'єса архаїчна за своєю драматургічною побудовою та атрибутикою (в сюжеті переважають надзвичайно заплутані, карколомні інтриги; з невиправданою легкістю, на манер старовинних трагедій, здійснюються численні вбивства; наявні передавнені романтичні мотиви загрози кровозмішення — у стосунках Довбуша з усіма героїнями — та приреченості роду загинути в один день тощо), герой її виписаний дуже нерівномірно (Довбуш непереконливий як вождь усього, міфологізованого в драмі, гуцульського народу), проте зміст і засаднича думка твору полягає в іншому.

У трагедії "Довбуш" Федькович поглиблює й підносить на новий рівень узагальнення один із провідних мотивів своєї творчості — мотив "люби-згуби". Поряд із його ускладненням відбувається художнє дослідження певної сфери психічного життя взагалі; пристрасті ірраціонального походження захоплюють у свій полон персонажів п'єси. На специфічному національному типажі й у сфері улюбленої, не раз випробуваної художньої проблематики Федькович створює віддалену варіацію "донжуанівського" сюжету, даючи відтак оригінальну його інтерпретацію (можна твердити, що головного героя своєї п'єси, справжнє ім'я якого Дон Жуан, письменник називає Довбушем, наділяючи окремими, не завжди найприкметнішими рисами ватажка гуцульських опришків і такого самого роду фактами його справжньої історії, якби в п'єсі час від часу не у відчутнювався ще один мотив — утопічної концепції вільної Гуцульщини з її Довбушем як гуцульським Барбароссою). Український драматург ревізує зазначений сюжет насамперед через посилення й ускладнення реагувань — відповідей персонажів на вчинки головного героя. Наділений надзвичайною привабливістю, здатністю пробуджувати любов, гордий, сповнений самоповаги, леґінь потрапляє в трагічну ситуацію з тими силами, які сам викликає і навзаєм носить у собі. Трагедія постає як твір про складне почуття любові — ненависті (з супровідними його обертонами), незворотності якого, по суті, немає конструктивного розв'язання. У п'єсі Федьковича "люба" легко долає перепони між людьми, але коли ненароком обертається в свою протилежність, герої опиняються в конфліктному полі величезної напруги (Довбуш і Цора, Довбуш і Дзвінка), де все перебуте набуває раптом протилежного смислу. Радісне й добровільне жертвування індивіда своєю свободою в іншому смисловому трактуванні відразу виступає брутальним посяганням на його свободу (сцена виманювання Довбушем магічного хреста).

Трагедія "Довбуш" становить певний перелом у Федьковичевому баченні природи людини. До часу створення цієї п'єси письменник міркував, що релікти гуцульського звичаю, які частково збереглися в тогочасній дійсності (і які він побільшував своєю художньою уявою, як-от у циклі "маланочних" пісень), здатні вирішити внутрішню суперечність індивіда, міжсуб'єктні конфлікти (які, своєю чергою, як чутливий художник, він також фіксував і закоріненість яких не міг не помічати в темних глибинах душі). Пошуки способів самогубства, складні любовні перипетії, незрозуміле бажання душевно вразити чи не найдорожчу людину — все це, зображене Федьковичем у низці віршів, поем, оповідань, нібито нейт-ралізується, знімається чи принаймні набуває іншого етичного сенсу при зіткненні зі старовинним гуцульським звичаєм. Аж у "Довбушеві" письменник змушений відкликати таку ілюзорну гадку. Натомість із п'єси висновується інше: індивід мусить знайти межу в своєму заграванні з ірраціональними силами, за якою ці сили стають непідвладними його задумам і волі, з невідворотністю ведуть його до загибелі, приниження гідності іншої людини, психологічного краху. Парадокс полягає в тому, що для "люби" не існує цієї проблеми, коли ж неконтрольована пристрасть наражається на заперечення й ускладнення, ця межа виявляється вже перейденою. Трагедія "Довбуш" має важливе значення для Федьковичевого художнього трактування почуття, й у цьому плані посідає також своє самобутнє місце в психологічному дослідженні внутрішнього світу людини українською літературою того часу. П'єсі не можна відмовити й у поодиноких вдалих сценах, поетичній довершеності окремих висловів і реплік, монологів. Перспективним був і той аспект задуму, щоб у ролі проводиря постав герой, позначений ірраціональними рисами натури (мотив, інтенсивно розроблений пізніше, в літературі початку XX ст.).

Звернення до типу героя, наділеного значною свободою особистісного вибору, закономірно підсумувало й Федьковичеву тему долі України; йдеться про трагедію "Хмельницький" (1887—1888, три редакції). Інтерес письменника до образу українського гетьмана був запрограмований ще в перших його поезіях — "Україна", "Козак", "Der Kosak". Відчуваючи обмеженість своїх знань, якою позначені й названі поезії, Федькович цього разу намагався йти за історичною наукою (зокрема, за працями М. Костомарова та деякими польськими джерелами). Незважаючи на те, що за цих умов письменник усвідомлював небезпеку підкорення творчої фантазії позахудожньому елементові (в листах цієї пори неодноразово сам підкреслює різницю між "історичним" і "драматичним" героєм), він її все-таки не оминув. "У своєму "Хмельницькому", — зазначає упорядник видання і перший критик цієї п'єси Федьковича О. Колесса, — він дає нам те, перед чим перестерігає в своїй передмові, а саме — "драматизований сегмент нашої історії". Драматичний сюжет трагедії "Хмельницький" становить не поетична концепція, не творчий помисел Федьковича, але сама історія Хмельницького і Хмельниччини, яку поет перестудіював на основі монографії Костомарова. Сюжетова конструкція Федьковича лежить у тім, що він вибирає, сполучує з собою, часами анахронічно, і виводить на сцену вибрані моменти з історії Хмельниччини" [6, XIV]. Тож п'єса Федьковича має в підсумку подібність до драматизованої історичної хроніки.

****

Повісті Федьковича. «Довбуш». Красу гуцульських гір, палкі почування, їхніх мешканців, усю «криваву гуцульську славу» виспівав Федькович у своїх оповіданнях. Гаряче, пристрасне кохання, трагічні конфлікти, що з ним пов’язані, високі приклади побратимства — це головний зміст оповідань Федьковича. Гуцули з’являються в них гарно пристроєні, в багатих святкових одягах, у буйному розгоні почувань, із сильно підкресленими рисами лицарської сміливості, відваги, самопосвяти. Сафат Зінич є месником кривди занапащеної дівчини. Іван в оповіданні «Серце не навчити» «за правдою, бувало, аж гине, аж топиться». Їхня смілива, буйна уява, їхня лицарська вдача виявляється і в їхніх одягах. «Легіні наші мов не видять, що дівчата в’януть. Понасувають кресані на мальовані свої брови, кинуть голови д’гори, мов лицарі які... А кресаки такі, що кожний вартував ретельно коло яких 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчуків було на їх...»

Збірку оповідань Федьковича Драгоманов видав у Києві в 1876 р. Кращими з них є: «Серце не навчити», «Люба-згуба», «Опришок», «Дністрові кручі», «Безталанне закохання», «Сафат Зінич». Основа оповідання «Серце не навчити» — нещасне кохання двох легінів, товаришів сердешних. «Іван був хмурний, неввічливий... Василь опадистий та швидкий, мов та полумінь...» Закохались вони обидва в Гинцаришину Олену. Постановили вирішити пістолями, «кому лицарське щастя послужить». Вийшли в чагір на поляну, й Василь стрілив перший. Але «лиш фоя посипалася по ялиці». Тоді стрілив Іван. «З Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками вишивала». Потім Василь пропав. Ніхто не знав, де дівся. Іван одружився з Оленою, тільки не зазнав щастя, бо не його вона кохала, а Василя. Прийшла весна. «Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бринить по білому камінні, ти б гадав, що срібно розсипалося та задзвеніло». Пішов Іван з Оленою до тещі на храм. Коли йшли плаєм, зустріли Василя, що був в Угорщині в опришках. Василь побачив Олену, завважив, що нидіє її врода, і сказав Іванові: «Віддай її мені!» Кинулися до ножів. Олена хотіла допомогти Василеві, але замість стрілити в Івана поцілила Василя. Поховав його Іван, а Олені зрубав топором голову. Сам знайшов смерть у Черемоші.

Велика сила кохання довела до кривавої розправи також в оповіданні «Люба-згуба». На «красний» храм, у весняне свято Николая приїхали до Стороння з сусідніх сіл дівчата й парубки, й між ними два брати з Довгополя: Ілаш та Василь. У часі, коли Ілаш залицявся до Калини, Василь сидів понурий та невеселий. Його також причарувала пишна врода Калини, тому не звертав він уваги на палкі погляди Марічки, сестри товариша Юрія. Палке, глибоке кохання захопило його з такою силою, що в день весілля Калини й Ілаша він убив брата й себе.

«Невидимою появою в нашій літературі» назвав Куліш оповідання «Опришок». Розповів у ньому Федькович, як один гуцул віддав свого гордого, бутного й палкого сина Івана до старого опришка Донди в «науку». В Донди пильнував раз Іван зоряної ночі садовину й бачив, як під сад приплив човном молодий парубок Василь Зарічук на сходини з донькою старого опришка. Наступного дня Донда з усієї сили оперіщив дротяною нагайкою Василя за те, що не вдень до його доньки приходив, а вночі. Потім звелів йому слати старостів. Тією самою нагайкою дав також опришок науку Іванові за те, що не повідомив його про сходини молодих. Так відучив його від поганої звички ставати за що-небудь до бійки.

«Довбуш». Крім поезій та повістей, писав Федькович драматичні твори: оригінальні, переклади та переробки. З оригінальних драм найпомітніші «Керманич» і «Довбуш». Хоч «Довбушеві» присвятив поет велику частину свого життя, хоч перероблював кількома наворотами, — драма йому не вдалася. Відокремлені сцени в драмі вдаряють силою поетичного слова, образами буйної творчої уяви, одначе як цілість драма ні з історичного, ні з психологічного боку не може вдоволити. Понурий настрій є виявом духової недуги поета, його невдоволення собою й людьми.Федькович — великий мрійник у житті й у поезії, обдарований буйною уявою, сміливим поетичним полетом полонинних вітрів — займає в українській літературі окреме становище як співак шумливих гуцульських борів, запашних полонин, буйного зеленого Черемошу, мрійливої трембіти та «кривавої гуцульської слави»...

Дата добавления: 2015-09-06