Політика КНР щодо країн третього світу

Квітень 1969 – 9 з’їзд КПК: Теорія 3х світів” – 2 наддержави, розвинуті країни. Країни Азії, Африки, Латинської америки, малі і середні держави борються проти двох наддержав.

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу»

Але китайська політика відносно країн, що розвива­ються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваю­чись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстре­містських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі США в боротьбі за світове панування, і між цими держа­вами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що розвиваються, друга — розвинуті капіталістичні країни.

На підставі цієї схеми китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвива­ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Ки­тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі за­клики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Ін­донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.

По­ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала та­ким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «су­пердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Вихо­дячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого» Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез­печним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії.

4 грудня 1982 р. – 4 конституція. Основні елементи ЗП Китаю:

Китай незалежно і самостійно визначає ЗП політику і курс

Не вступає в союзи з великими державами

Мета ЗП Китаю – захист миру в усьому всіті

Китай бажає розвивати відносини усіма країнами на основі принципів мирного співіснування

Зміцнення солідарності та співробітництва з 3 світом. Розвиток дружніх відносин з прикордонними крахнами. Китай висупає за Новий міжнародно-політичний порядок.

Внесені принципи Панча-шила: взаємна повага до суверенітету та територіальної цілісності, взаємний ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і взаємовигода, мирне співіснування. П'ять принципів мирного співіснування увійшли в кон­ституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.

Березень 1986 року – оприлюденно 10 основних напрямків неазлежності і самостійності ЗП КНР

Основні цілі: боротьба з гегемонізмом збереження загального миру розвиток дружби і співробітництва з іншими державами спряння загально-економічному процвітанню

КНР відноситься до ІІІ світу, виступає проти імперіалізму, колоніалізму, расизму.

"Епіцентр" третього світу, позначений у свій час "дугою нестабільності" (очертившей басейн Індійського океану) на 2/3 - Азія. Горезвісні "усього три регіони" Азії, де Китай безпосередньо й активно є присутнім, - це Далекий Схід, Південно-Східна Азія, Середній Схід. Через Синьцзян і Тибет Китай має доступ й у Південну Азію. Якщо встановити геополітичний циркуль у Синьцзяне, то його ніжки знайдуть опору в Південно-Східній Азії й на Середньому Сході, паралельно давно й добре відомій кризовій "дузі Бжезинского".

На півдні Азії Китай з 60-х рр. підтримує усе більше міцніючі відносини з Пакистаном - тепер, як і Китай, ядерною державою (КНР посприяла якщо не розробці, то випробуванню пакистанської ядерної зброї). Через Пакистан Китай одержав доступ у регіон Середнього Сходу. Там із середини 70-х рр. КНР підтримує відносини із країнами - членами Організації Економічного Співробітництва (ОЕС) на місці колишнього Багдадського пакту (СЕНТО) - Туреччиною, Іраном і Пакистаном. В 1992 р. до ОЕС приєдналися п'ять середньоазіатських республік СНД й Афганістан. Останнім часом при участі Пакистану Китай пішов й на встановлення відносин з керівництвом талібан у Кабулі. Після переходу США до "гуамской доктрини" Р.Ніксона й розпуску існуючих раніше проамериканських військових блоків Китай почав поглиблювати двосторонні угоди з колишніми членами цих блоків, вибудовуючи із цих відношення свого роду "ланцюг" або "кільце".

Відносини Китаю із країнами суміжних регіонів для нього приоритетні насамперед тому, що це його геополітичний "шельф" у світовому "океані". Відомо, як ревниво ставиться КНР до розділу сфер впливу на нафтоносному континентальному шельфі в Південно-Східній Азії й зоні південних морів.

Позитивні пошуки нових каналів й областей у зміцненні співробітництва із країнами, що розвиваються

Китай зберігає традиційну дружбу із численними країнами, що розвиваються, і має міцний фундамент співробітництва з ними. На стику століть Китай, поставлений перед новою обстановкою, активно вишукує нові канали й області в зміцненні співробітництва із країнами, що розвиваються, щоб ці відносини змогли в XXІ столітті виявити нову життєву силу.

В 2000 році керівники Китаю Цзян Цзэминь, Чи Пэн, Чжу Жунцзи, Чи Жуйхуань, Ху Цзиньтао й інші побували з візитами в багатьох країнах, що розвиваються, у результаті чого Китай зробив новий рішучий крок у просуванні відносин із країнами, що розвиваються. Особливо варто відзначити, що з ініціативи й при сприянні Китаю в Пекіні успішно пройшло нараду "Трибуна китайсько-африканського співробітництва - Пекінська нарада 2000 року на рівні міністрів". На нього приїхали глави чотирьох країн - Того, Алжиру, Замбії й Танзанії, генеральний секретар Організації африканської єдності, представники на рівні міністрів 45 африканських країн і відповідальні особи відповідних міжнародних і регіональних організацій. Голова Цзян Цзэминь висунув на нараді чотири пропозиції щодо зміцнення китайсько-африканського співробітництва й просування спільними зусиллями процесу створення нового міжнародного політичного й економічного порядку, які були одностайно схвалені всіма учасниками наради. Нарада прийняла Пекінську декларацію Трибуни китайсько-африканського співробітництва й Програму китайсько-африканського співробітництва в економічній і соціальній області, які визначили напрямок у розвитку нових партнерських китайсько-африканських відносин у новому столітті на основі тривалої стабільності, рівності й взаємовигоди. Ця нарада з'явилася не тільки новою відправною крапкою всебічного розвитку в новому столітті китайсько-африканських відносин, але й поряд із цим заклало міцний фундамент для зміцнення співробітництва Юг-Юг і просування створення справедливого й раціонального нового міжнародного порядку.

30. Енергетична безпека в зовнішній політиці КНР в 1990-і – 2000-і рр..

Дата добавления: 2015-08-05