Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 4 страница

Читайте также:
  1. Bed house 1 страница
  2. Bed house 10 страница
  3. Bed house 11 страница
  4. Bed house 12 страница
  5. Bed house 13 страница
  6. Bed house 14 страница
  7. Bed house 15 страница

Іншою характерною рисою китайської зовнішньої політики було (в принципі як і в інших країн) те, що проведення зовнішньої політики іноді не співпадала з офіційною політикою. Крім того, лідерам держави, часто доводилось приймати рішення у відповідь на події та обставини, а не просто розробляти раціональні зовнішньополітичні доктрини.

Зовнішня політика Китаю характеризується наступними основними моментами:

- Китай незалежно і самостійно виробляє свою позицію і політичний курс з усіх міжнародних питань, він не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегічних відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили.

- Метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі і створення мирної міжнародної обстановки, яка сприяла модернізації країни.

- Китай прагне розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності і взаємної вигоди, мирного співіснування.

- Зміцнення солідарності та співробітництва з країнами, що розвиваються «третього світу»

Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР.

Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайсь­ких відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ­фічним був і підхід Китаю до Монголії: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з при­хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони під­тримували Москву в її суперечках з Пекіном.

 

 

16. Зовнішньополітичні доктрини КНР у 1950-х – першій половині 1960-х рр.

жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку.

Колишній президент Китаю і лідер партії Гоміньдан Чан Кайші з рештками переможеної армії втікає на о. Тайвань. Китайська республіка на Тайвані (була визнана 30-ма країнами) проіснувала до січня 1979 року, до встановлення дип. відносин між США та КНР.

ЗП Китаю у 50 рр.

Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Пе­ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою за­вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, роз­громові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра­дянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайсь­ких відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ­фічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з при­хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони під­тримували Москву в її суперечках з Пекіном. Після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної сис­теми разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР вда­лося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філілпіни).

Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінданом, намагалися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можли­вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож­ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського Каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійс­нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл­ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо­вувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала пробле­ма Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, іцо від­булися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».

Китайско-американские отношения в 50 года. По мере ухудшения китайско-советских отношений китайские лидеры активизировали поиск путей к налаживанию связей с США. Полагая, что США представляют для Китая меньшую угрозу, чем «гегемонистский» Советский Союз, Мао Цзэдун и Чжоу Эньлай пришли к выводу, что определенное сближение с США может сыграть роль противовеса для глобальной советской экспансии.

«Нормализация» оказалась, однако, не таким простым делом. Еще до образования Китайской Народной Республики недоверие между США и китайскими коммунистами росло из-за действий США по оказанию помощи возглавляемой Чан Кайши партии Гоминьдан. Затем, в начале 1950-х годов, США и Китай оказали военную поддержку соответственно Республике Корея и Корейской Народно-Демократической Республике (КНДР) во время войны на Корейском п-ове. Следствием этой войны стал отказ правительства США от дипломатического признания КНДР, блокирование попыток КНР вступить в ООН и подписание в 1954 договора с гоминьдановским правительством на Тайване о взаимной совместной обороне. Существование американских военных баз и союзов, кольцом охватывающих Китай – от Японии, Южной Кореи, Окинавы, островов Гуам и Тайвань на востоке до Филиппин и Таиланда на юге, – подкрепляло взгляд Китая на США как на главного врага КНР. Эта точка зрения еще более укрепилась после начала военных действий США во Вьетнаме.

Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського СоюзуОцінюючи сталінський період у радянсько-китайсь­ких відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ­фічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з при­хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони під­тримували Москву в її суперечках з Пекіном. Після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної сис­теми разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР вда­лося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філілпіни З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954).

На бандунзькій конференції 1955 р., ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав.КНР, що потребувала мирного оточення для здійс­нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. Проблема Тайваню використо­вувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті. Серйозні прикордонні сутички, іцо від­булися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто висту­пати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р радянських спеціалістів.

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло­гічні протиріччя. З 1960 р. по­чалися прикордонні інциденти. В 1966 р. КПК відмовилася направити пар­тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США, китайське керівництво не влаштовувала позиція СПІА щодо Тайваню та прикор­донного конфлікту з Індією.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами. Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр Китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвива­ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Ки­тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі за­клики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Ін­донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.

«Культурна революція» спалахнула в КНР в 1966 р

Навесні 1969 р. Конфлікт на о.Данайський.На рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог Китай стрім­ко пішов на зближення зі Сполученими Штатами По­ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». «перший світ» — СРСР та США — дві «су­пердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Вихо­дячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого» Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез­печним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім краї­нам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — го­ловний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р

 

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської відносин, відносини КНР із країнами соціалістичного блоку почали змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. Оскільки більшість країн соц.. табору побоювались погіршити свої відносини з СРСР, після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної сис­теми разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР вда­лося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Незважаючи на це, суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону.Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, намагалися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можли­вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. де ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав (Алжир, Гвінея, Конго). Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою.

КНР для розбудови власної економіки намагався вийти з ізоляції та нормалізувати відносини з США. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії.

Дружні відносини з Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті. Серйозні прикордонні сутички, іцо від­булися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японія підтримувала Тайвань.

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто висту­пати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р радянських спеціалістів. Після цього кроку суттєво скоротилися торгівля та економічне спів­робітництво між СРСР і КНР. Обсяг економічних зв'язків між двома країнами в 1965 р становив приблиз­но 1,5 % рівня 1959 р, а на радянсько-китайську торгів­лю припадало 15 % усього товарообігу КНР (у 1959 р — 50 %).

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло­гічні протиріччя Розгорнулося китайсько-радянське су­перництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роз­зброєння, регіональних конфліктів Китай усіляко пере­шкоджав участі СРСР у різних форумах країн Азії, Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його в змові з Заходом. З 1960 р. по­чалися прикордонні інциденти. В 1966 р. КПК відмовилася направити пар­тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Водночас було припинено зв'язки по лінії комсомолу, товариств дружби, органів інформації та ін Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до від­носин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — еко­номічних, політичних, ідеологічних Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними краї­нами перевищував обсяг торгівлі з державами соціаліс­тичної системи.

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом.

китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвива­ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією.

 

17. Зовнішньополітичні концепції КНР періоду „культурної революції”.

В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до від­носин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — еко­номічних, політичних, ідеологічних Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США

Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, Пекін відвантажував товари за океан Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагу­вали на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція СПІА щодо Тайваню та прикор­донного конфлікту з Індією.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними краї­нами перевищував обсяг торгівлі з державами соціаліс­тичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визна­чалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталіс­тичних партнерів для задоволення економічних та по­літичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське ке­рівництво продовжувало вважати їх ідейними опонен­тами Тому між сторонами зберігалася велика дистанція Однодумців Пекін шукав у «третьому світі»

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу»

Але китайська політика відносно країн, що розвива­ються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваю­чись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстре­містських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі США в боротьбі за світове панування, і між цими держа­вами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що розвиваються, друга — розвинуті капіталістичні країни.

На підставі цієї схеми китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвива­ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Ки­тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі за­клики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Ін­донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 136 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 1 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 2 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 6 страница | ЦЕ НЕ ПО ТЕМІ | Китайсько-російські відносини у 2000-х | Політика КНР щодо країн третього світу | Близькосхідна політика КНР | Зовн.політика Сукарно в кінці 1950-на початку 1960рр. | Зовнішня політика Сухарто у 1960-1980 рр. | ЗП Індонезії у 1990-2000 рр |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 3 страница| Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 5 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)