ЗП Індонезії у 1990-2000 рр

Народний консультативний конгрес - вищий орган законодавчої влади, у якому переважав Голкар, - переобирав Сухарто на пост президента в 1973, 1978, 1983, 1988 й 1993.

Сухарто переорієнтував Індонезію на тісну взаємодію з некомуністичними країнами (відносини з Китайською Народною Республікою залишалися "замороженими" аж до 1990), уникаючи офіційного вступу у військово-політичні союзи. Сухарто припинив (11 серпня 1966) конфронтацію з Малайзией, повернув Індонезію в ООН, активно домагався припливу іноземних капіталовкладень. Призначені Сухарто й минулу підготовку в США індонезійські економісти змогли стабілізувати національну економіку завдяки сприянню Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Всесвітнього банку.

Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тімор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Незважаючи на заперечення Португалії й осуд ООН, Східний Тімор був офіційно анексований в 1976. ДО 1993, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тимора, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили надавану Індонезії економічну допомогу в знак протесту проти захоплення Східного Тимора.

21 травня 1998 президентом Індонезії став Бахаруддин Юсуф Хабиби, що займав пост віце-президента.

Новий уряд спробував вирішити застарілу проблему Східного Тимора. У серпні 1998 Індонезія й Португалія прийшли до угоди почати переговори про майбутній автономний статус цієї провінції. На початку 1999 підсилився конфлікт в Ачехе; усе голосніше лунали вимоги проведення референдуму по незалежності, подібного до голосування в Східному Тиморі. У вересні 1999 для відновлення порядку в Східному Тиморі були розгорнуті Сили ООН по підтримці миру, очолювані австралійцями. 20 жовтня 1999 законодавчий орган Індонезії ратифікував результати серпневого референдуму, поклавши початок формальної передачі Східного Тимора в керування ООН. 26 жовтня 1999 ООН офіційно прийняла керування Східним Тимором (з мандатом до 31 січня 2001). У лютому 2000 у Дили прибув військовий контингент Перехідний адміністрація ООН для Східного Тимора (УНТАЕТ), що нараховував 8,5 тис. чіл., що перемінив австралійський сили.

Тим часом основними проблемами, якими довелося займатися кабінету Мегавати, стали питання безпеки й боротьби з тероризмом. У грудні 2000 на Яві й Суматрі прогриміли вибухи в католицьких церков; у результаті загинуло 15 чоловік. Исламиские екстремісти готовили замах на президента. Після терористичних нападів на Нью-Йорк і Вашингтона в 2001, Мегавати була першої серед лідерів мусульманських країн, що відвідали США, щоб виразити свою моральну підтримку.

Протягом усього наступного року в Індонезії не припинялися антиамериканські й антизахідні виступи, спровоковані операцією США в Афганістані й погрозою вторгнення в Ірак.

Продовжуючи боротьбу з тероризмом, уряд у той же час намагалося мирними засобами врегулювати етнічні конфлікти. У грудні 2002 була підписана угода із сепаратистами з Руху за вільний Ачех (ДСА). В обмін на роззброювання населенню провінції була обіцяна автономія й проведення прямих виборів. Однак уже в травні 2003 президент Мегавати Сукарнопутри оголосила в Ачехе воєнний стан; армією було розпочато наступ проти повстанців, що привело до величезних жертв серед мирного населення.

39. Регіональна політика Індії в Південній Азії у 1990-і – 2000-і рр.

Індія провідна країна в СААРК (асом рег співр країн пд. Азії).В індії існує тенденція до збільшення уваги до відносин з найближчими сусідами. Офіційним визнанням такої тенденції є відома „доктрина Гуджрала”: 5 принципів цієї доктрини передбачають розвиток взаємовигідних відносин між країнами пд. Азії на основі взаємоповаги, визнання територіальної цілісності та суверенітету, урахування інтересів країн-сусідів, невтручання у внутр справи та вирішення всіх можливих проблем шляхом двосторонніх переговорів. Автор доктрини-гуджрал у 89-90 та 96-97 обіймав посаду мін зак справ респ індія, так висловився з приводу її основної мети: „ дотримання цих принципів... призведе до нової форми регіональних відносин у пд. Азії,і відносини між Інд та пакистаном.Самміт СААРК в січні 2002 в Катманду(непал) було присвячено актуальним проблемам регіону, насамперед- політичним.президент Пакистану мушаррафа і Інд пр0мін ваджпаї потиснули обидва руки. (пропозиція дружби). 12-й самміт в ісламабаді між Інд та пак. Крім обговорення питань співробітництва була підп спільна Інд-пак заява. В нівй сторони висловили задоволення з приводу конструктивності самміту, а також оголосили про обопільне бажання подальшої нормалізації відносин. Обидва лідери дійшли згоди у тому, що спільні кроки мають обов’язково привести двосторонні відносини до повного узгодження всіх питань, хіба що за винятком питання про Джемму та кашмір.Окрім регіонального спів роб у межах СААРК останнім часом Інд приділяє особливу увагу співпраці з країнами Бенгальської зони. Планується подальша координація у межах БІМСТ-ЕК(Бірма, індія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд), організації, створеною з метою об’єднання зусиль країн регіону (Бангладеш, бутан, індія, мьянма, шрі-ланка, Таїланд) для їх розквіту, враховуючи географічне розташування, великі людські та матеріальні ресурси схожість культур та традицій, плюралістичний характер суспільств та спільність поглядів на проблеми сучасного світу.31 липня 2004 самміт у Бангкоці, мова йшла про співпрацю у межах конкретних географічних регіонів. Зокрема про обмін постійними візитами на вищому політ рівні, кооперацію у розвитку с/г, науки та технології, створення зони вільної торгівлі між країнами бенгальської затоки, спів роб у галузі туризму та спорту, культури й освіти.Індія з непалом має дружні відносини колись вони разом будували аеропорт в Катманду, шосейні дороги, торгівля була використовували використання доріг для перевезення.студенти з непалу їждуть вчитися до індії.обидві країни проводять політику непрячєднання.індія допомагала Шрі-ланці в економічній сфері і в політ відносинах

40. Проблема регіонального лідерства в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1980-і рр.

ТРЕБА

Вперше ідею про створення пназійського спів роб була проголошена презид Бангладеш Зіауром Рахманом в 1981р. хоча спочатку серед деяких країн пн Азії вона була сприйнята з деяким скептицизмом, але пізніше почала показувати свою життєдіяльність.

Поступово офіц зустрічі представників 7кр-учасн-бангладеш, Інд, мальдівської респ, непалу,пакистану, і шрі-ланки-стали звичайною справою і в серпні 1983 році було прог про стоврення асоціації регіон спів роб пн Азії (СААРК), в рамках якої були створені різні підгрупи, які займалися конкретними сферами срівроб.В грудні 1985 в Дакке відб перша зустріч членів саарк на вищому рівні, а на ступного року в Катманду створений постійний секретаріат цієї орг.країни-уч. Домовились нен обговорювати Пол питання і двосторонніх проблем в рамках саарк і до дійсного часу це виконувалося всіма членами орг.Створення саарк знамену собою багатообіцяючий підхід до району пн Азії і вказує напрямок на якому слід сконцентрувати нам зусилля для рішення реальних проблем, які стоять перед всіма 7країнами. Серед них такі як бідність, неграмотність, хвороби, наркоманія, тероризм, наводнение, засухи. Тільки через співробітництво ми зможемо подолати взаємну ворожнечу минулого.Я маю на увазі скаргу пакистану на індію в зв’язку з заключенням Інд-ланкійської угоди. „Ми могли б вирішити цю проблеми в рамках саарк а не на двосторонньому рівні”. Індія намагається укріпити процес будування СААРК, активізувати діяльність по створенню зони вільної торгівлі в цьому регіоні, створенню економічного союзу з єдиною валютою для цього регіону. Значну увагу повинно приділятися регіональним проектам, пов’язаних з водними ресурсами, енергетикою та екологією.

41. Нейтралізм і неприєднання як основи зовнішньої політики Республіки Індії.

В Индии “архитектором неприсоединения” и “родо­начальником” движения неприсоединения называют Джавахарлала Неру и ве­дут отсчет истории этого движения с 1946–1947 гг. Именно тогда Дж. Неру впервые выступил с идеей неприсоединения, и Индия начала осуществлять неза­висимую политику неприсоединения. Правда, сам термин “неприсоеди­нение” появился только в 50-е годы.

в январе 1947 г., Неру уточнил эту идею (“свою собст­венную политику как свободная страна, а не как сател­лит другой страны”), заявив в одном из очередных выступлений, что Индия “...хочет остаться независимой и свободной от... блоков и сотруд­ничать на равноправной основе со всеми странами”.

Став премьер-министром Индии после провозглашения независимо­сти в августе 1947 г., Дж. Неру постепенно разработал эту идею во внешнеполитическую концепцию, которая была положена в основу внешней политики Индии.

Кроме Дж. Неру большой вклад в формирование индийской концепции не­присоединения внесли Индира Ганди и Раджив Ганди.

1. Неприсоединение – это, прежде всего непри­соединение к любым блокам и неучастие в “холодной войне” как в организационном плане, так и в военной, политической и идеологической областях. Это сво­бода политических суждений и оценок, полная само­стоятельность в выборе позиции.

2. Неприсоединение не самоцель. Его суть – мирное сосуществование. Главная цель – избежать войны или предотвратить ее. Движение неприсоеди­нения – крупнейшее движение за мир.

3. Неприсоединение – это не пассивный нейтрали­тет и не “равноудаленность”, не политика среднего пути. Это активная, позитивная и конструктивная по­литика.

4. Неприсоединение против деления мира на блоки. Оно призвано служить созданию новой системы международных отношений, которая должна основы­ваться на равенстве, мире, свободе и сотрудничестве.

5. Неприсоединение – это распространение идей демократии в области международных отношений. Не­присоединение не признает за кем-либо права навя­зывать свой образ жизни другим народам. Необхо­димо проявлять терпимость к политическому много­образию мира.

6. Движение неприсоединения – противник кон­фронтации двух блоков, проводник дружбы и доверия между ними, сторонник ненасильственного решения всех споров и конфликтов в мире путем переговоров.

7. Неприсоединение к блокам не означает одина­кового отношения ко всем державам. Отношения с од­ними из них могут быть дружественными, с другими – враждебными. Нельзя классифицировать страны в ка­честве постоянных противников или постоянных союз­ников.

8. Неприсоединение – это логическое следствие национально-освобо­дительной борьбы, а не побочный продукт “холодной войны”. Это продолжение движения несотрудничества с колониальными властями. Основа неприсоединения – антиимпериализм, антиколониа­лизм и антирасизм.

9. Неприсоединение Индии не “просоветское” и не “прозападное”. Неприсоединившаяся Индия на­строена только проиндийски.

10. Миролюбие неприсоединения не пацифизм. Неприсоединение не означает отказа от укрепления собственной обороны страны, от идеи коллективной безопасности по Уставу ООН и сопротивления агрессии. Но сильнее, чем армия, национальную безопасность укрепляет международная политика дружбы. Непри­соединение связано с нежеланием участвовать в боль­шой войне. Но в случае мировой войны неприсое­динившаяся страна не в состоянии остаться нейтраль­ной. Она может присоединиться к той или иной воюю­щей стороне по собственному выбору.

Індія активно виступила проти політики Заходу в Азії, яка полягала в насадженні військово-політичних блоків і союзів, наданні азіатським країнам військової допомоги й створенні на їхніх територіях іноземних військових баз. Індійське керівництво слушно вважало, що така політика нав'язує азіатському континентові участь у «холодній війні», протиставляє азіатські народи один другому і, що найважливіше, суперечить інтересам їхньо­го мирного розвитку.

Важливою складовою зовнішньополітичного курсу Індії була активна підтримка національно-визвольних ру­хів, боротьби проти колоніалізму, неоколоніалізму, ра­сизму. Вона виступила на захист боротьби алжирського народу за свободу, самовизначення і незалежність, за надання незалежного розвитку конголезькому народові, проти жорстоких репресій Португалії в Анголі. Гнів і обу­рення в Індії викликала англо-франко-ізраїльська агресія ЗО жовтня 1956 р. проти Єгипту, який 26 липня 1956 р. націоналізував компанію Суецького каналу з метою встановлення свого суверенітету над його зоною. Індійський уряд негайно звернувся до ООН із закликом ужити рі­шучих заходів для відсічі агресії. Зіткнення антиколоні­альної позиції Індії й колоніальних інтересів Заходу спричинило погіршення її відносин з західними країнами. Ці відносини ще більше ускладнились на початку 60-х років у зв'язку з діями Індії щодо утвердження її повного су­веренітету над португальськими володіннями в Індії.

Краеугольным камнем внешней политики Индии является принцип неприсоединения. В основу положена также концепция мирного сосуществования, получившая известность как "панча шила" - пять принципов:

1. уважение территориальной целостности и суверенитета,

2. взаимное ненападение,

3. невмешательство во внутренние дела друг друга,

4. равенство,

5. взаимная выгода.

«Пять принципов мирного сосуществования» («панча шила») — индийско-китайское соглашение 1954 года. Мирное сосуществование было прервано китайско-индийской пограничной войной 1962.

После конфликта между Китаем и Индией из-за Тибета, начавшегося в 1949 году, отношения были нормализованы в 1954 году подписанием индийско-китайского соглашения о Тибете.Индия признала Тибет частью Китая.

Позднее эти принципы легли в основу итогового документа Бандунгской конференции 1955 года и движения неприсоединения в целом.

Індії належала вирішальна роль у тому, що політика неприєднання була визнана міжнародною спільнотою як активний миролюбний курс країн, що визволились. Саме з ініціативи Індії, Індонезії та Югославії 1 — 6 вересня 1961р. в Белграді відбулася Перша конференція глав урядів і країн, що не приєднались. Індія дотримувалась такого розуміння неприєднання, яке передбачає активний вплив країн, що не приєднались, на глобальні проблеми й не обмежується антиколоніальними позиціями, як вважало багато інших учасників руху неприєднання. Власне під впливом Індії в рішеннях конференції першочергове зна­чення було надане загальним проблемам забезпечення миру, роззброєння та недопущення війни.

42. Проблеми міжнародної безпеки в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1990-і рр.

43. Зовнішньополітичні концепції Індії у 1990-і – 2000-і рр.

К середине 90-х годов в индийском обществе сложились предпосылки для утверждения идеологии, которая соответствовала бы по духу активно проводившейся великодержавной политике. Носителем такой идеологии стала партия БДП (Бхаратия Джаната Парти, Индийская народная партия). Она и пришла к власти на выборах в феврале 1998 года. Проведенные в мае того же года ядерные испытания вызвали в стране настоящую атомную эйфорию и всплеск патриотических настроений. Начало нового века знаменуется стремительным ростом военных расходов, общей модернизацией вооруженных сил и постоянной пропагандой образа Индии как великой державы, чему объективно способствуют заметные позитивные темпы экономического развития.

Когда несколько лет назад в США началась дискуссия о Договоре по ПРО, Индия выражала обеспокоенность по поводу имевшихся у американцев планов. Еще совсем недавно индийские официальные лица весьма недвусмысленно высказывались по этой проблеме. "Создание Соединенными Штатами национальной системы противоракетной обороны будет способствовать милитаризации космоса, против чего Индия всегда выступала... Этот шаг подорвет стратегическую стабильность, которая была достигнута в последние 20 лет благодаря России и США" - заявил министр иностранных дел Джасвант Сингх в сентябре 2000 года.

Следует отметить, что именно к этому времени отношения Дели с Вашингтоном начали теплеть столь быстро, что растопили изрядную часть льда осторожности, намерзшего за долгие годы. В марте 2000 года состоялся первый за всю историю визит президента США в Индию. А в конце апреля этого года было объявлено и о возобновлении американо-индийского военно-технического сотрудничества.

Эти изменения произошли во многом из-за нового американского курса в отношении Индии. Поддержка Пакистана, который в 70-80-е годы рассматривался как один из форпостов в процессе создания кордона против советского влияния в Азии, ныне вряд ли столь актуальна для Белого дома. Смещение акцентов афганского конфликта от антисоветского к мусульманскому и поддержка пакистанской военщиной талибов, проповедующих священную войну против США, также сделали Пакистан весьма невыгодным партнером. Назрела необходимость найти в регионе другие государства, с которыми Вашингтон мог бы развивать если не союзнические отношения, то хотя бы выгодные долгосрочные связи. Индия представляется куда более перспективной, нежели Пакистан, хотя бы в силу колоссального объема рынка. Вообще экономическая составляющая в американо-индийских отношениях сыграла далеко не последнюю роль в их интенсивном развитии. Так, США уже давно являются первым по значимости источником иностранных инвестиций в индийскую экономику. В этом контексте многие наблюдатели и пытаются объяснить заявление МИД Индии по поводу планов США создать систему национальной ПРО.

Кроме того, высказываются мнения, что Индия, видимо, решила окончательно отбросить парадигмы, связанные с временами "холодной войны", поскольку старая система международных отношений лишь тяготила Дели. Вдобавок слом существующих разоруженческих договоров сразу снял бы с повестки дня "индийскую проблему" в рамках ДНЯО и ДВЗЯИ. В таком случае у Индии появилось бы основание не считаться с принципами, заложенными и другими договорами, получая широчайшую свободу действий. В качестве подтверждения такого вывода приводятся слова из авторитетной индийской газеты "Хиндустан Таймс": "...система обороны против ядерных ракет уменьшит значение Договора о всеобъемлющем запрещении ядерных испытаний, создающего Индии некоторые неудобства".

Во-вторых, поддержку идеи о создании национальной ПРО можно рассматривать как своего рода встречный шаг Дели в диалоге с американцами, со своей стороны уже обозначившими готовность к снижению нажима на Индию, связанного с ее ядерными программами. Для республиканской администрации такая уступка заметно облегчается тем, что она совершенно не настроена оказывать давление даже на собственный конгресс в деле ратификации ДВЗЯИ. А раз уж сами Соединенные Штаты не стремятся присоединиться к этому соглашению, то совсем нелогичными-де выглядели бы их попытки затащить в него другие страны.

Делается также предположение, что в Дели, по всей видимости, возобладало стремление развивать отношения с США в таких масштабах, которые ранее казались индийцам недопустимыми из-за разности во внешнеполитических взглядах или боязни охладить отношения с Москвой. Раньше можно было лишиться престижа в глазах Движения неприсоединения, но ведь и это движение во многом утратило свою роль после всех перемен в мире. Вряд ли индийцы опасаются остаться без российской военной помощи, ибо, по-видимому, хорошо отдают себе отчет в том, что Россия сама заинтересована в индийском рынке вооружений ничуть не меньше, чем Индия в поставках из России.

А что это именно так, показал недавний визит в Индию министра иностранных дел России Игоря Иванова. В ходе визита обе стороны подтвердили обоюдную заинтересованность развивать не только военно-техническое сотрудничество, но и другие направления торгово-экономических связей. Было также подчеркнуто, что обе стороны выступают за становление многополюсного мироустройства и за формирование в Азии сбалансированной системы межгосударственных отношений, в которой Россия и Индия, как крупные державы, играли бы достойную роль.

Кстати, визит состоялся уже после сделанного Индией заявления относительно американской НПРО. И то, что некоторые расхождения Москвы и Дели в данной проблеме никак не сказались на дружественной атмосфере, в которой проходил визит, свидетельствует о прочности российско-индийских отношений. Отношений, которые не только выгодны двум странам, но и служат важным стабилизирующим фактором как для Азии, так и для мира в целом.

44. Індійсько-радянське співробітництво.

Большой простор для сотрудничества двух стран открылся в результате завоевания Индией в августе 1947 г. независимости. У 1953 р була підписана перша рад-інд торговельна угода яка зокрема передбачала надання довгострокового кредиту Інд стороні. Примечательно, что дипломатические отношения были установлены еще до этого, в апреле 1947 г. Знаменательной датой стал и 1955 г., отмеченный обменом впервые совершенными визитами на высшем уровне и началом широких экономических связей. Советский Союз оказывал Индии широкое содействие в самых различных областях. Он поддерживал ее требования в отношении Кашмира (спорной с Пакистаном территории) в 1957 и 1962 гг. Позиция Советского Союза в значительной степени препятствовала планам пекинского руководства во время китайско-индийского конфликта (1962). СССР первым предоставил Индии весомую помощь в создании тяжелой промышленности в госсекторе. Важным был советский вклад в усиление обороноспособности Индии. В целом, взаимодействие с Советским Союзом способствовало упрочению экономики Индии, укрепляло ее международные позиции, помогало отразить попытки давления со стороны различных внешних сил.

Положение резко изменилось в 1971 г. В марте на парламентских выборах ИНК получил 2/3 депутатских мест. Наряду с тем, что после раскола в правящей партии значительно ослабли силы, склонявшиеся к прозападной линии, этот успех предоставил правительству И. Ганди, придерживавшемуся в то время в целом левоцентристской ориентации, большую дипломатическую инициативу и позволял более последовательно проводить курс на укрепление сотрудничества с СССР. События в Восточной Бенгалии и реакция Индии на эти события в немалой степени отразились на советско-индийских отношениях. Кризис в Южной Азии стал в центре всей жизни Индии, и реакция других держав на события в этом регионе прямо влияла на ее отношения с ними. Большое значение имела возможность изменения расстановки сил на субконтиненте в выгодном для Индии направлении. Ситуация, сложившаяся в Восточном Пакистане и ее опасные последствия не могли не привлечь внимания Советского Союза. Вспышка напряженности между двумя государствами, с которыми он к тому же стремился поддерживать добрососедские отношения, могла замкнуть цепь взрывоопасных районов Азии (Ближний Восток –Индостан – Индокитай), серьезно отравить всю международную атмосферу. С целью избежать негативного развития событий в Южной Азии, советское правительство высказало Яхъя Хану свою озабоченность и тревогу из-за сложившегося положения, и подчеркивало необходимость политического решения возникших проблем. Положение на субконтиненте обсуждалось во время визита в СССР в конце апреля 1971 года специального представителя президента Яхъя Хана – М. Аршад Хусейна с председателем Совета Министров СССР А. Н. Косыгиным. Между Москвой и Дели поддерживались постоянные контакты относительно ситуации на субконтиненте. В заявлениях И. Ганди, сделанных через некоторое время после вспышки кризиса, говорилось, что в результате интенсивного притока беженцев в Индию, события в восточной части Пакистана перестали быть его внутреннем делом, а превратились в проблему международную, которая «угрожает миру и стабильности Индии». Премьер-министр Индии обратилась ко всему миру и, в первую очередь, к великим державам за содействием в урегулировании проблемы политическими средствами». Вслед за этим, министр иностранных дел Индии С. Сингх отправился в поездку по ряду столиц развитых стран с целью разъяснить политику своей страны и подробнее ознакомиться с позициями других государств. В первую очередь он нанес неофициальный визит в СССР, где находился с 6 по 8 июня 1971 г. В Москве С. Сингх был принят председателем Совета Министров СССР А. Н. Косыгиным, встречался с министром иностранных дел СССР А. А. Громыко. В результате переговоров, было констатировано «совпадение точек зрения Индии и Советского Союза по всем важнейшим международным проблемам». Особо важно отметить, что обе стороны высказались за необходимость принятия в Восточном Пакистане неотложных мер по обеспечению прекращения потока беженцев на территорию Индии. Ввиду серьезности обстановки стороны согласились поддерживать контакты для обмена мнениями по возникающим в связи с этим вопросам.

9 серпня 1971 Договору про сир. Дружбу та співробітництво між СРСР та індією. Договір сприяв розвитку політ, екон, культ співробітництва між двома країнами.

45. Індійсько-американські відносин у 1990-і – 2000-і рр.

Поворотним у розвитку двосторонніх стосунків слід вважати 2000-й рік коли відбувся успішний обмін офіційними візитами през США Клінтона та Інд пре-мін ваджпаї. під час переговорів на вищому рівні сторони висловили свою вірність справі демократії та свободи, досягли розуміння щодо необхідності початку якісно нового етапу двосторонніх відносин. Серед факторів які сприяли поліпшенню стосунків насамперед-інтенсифікація економічної взаємодії. Протягом останнього десятиріччя США змушені були „призвичаїтися до успіхів індій економіки” Вагомою була роль індійського земляцтва у США (загальна чисельність на початку 2000-х рр. становила майже 1,7млн осіб), значну долю якого с5кладають представники таких престижних професій, як лікарі та програмісти.Широко відомо, що за рівнем прибутків та освіти індійці випереджають всі інші етнічні іммігрантські спільноти у США. Фахівці індій походження зробили значний внесок у розвиток індустрії високих технологій, космічних досліджень, передових галузей науки т медицини. Зокрема на початку 2000-х рр.. вони складали значний відсоток працівників таких всесвітньо відомих корпорацій як NASA, MICROSOFT.Активізація розвитку Інд-амер відносин набула безпрецедентного характеру після приходу до білого дому адміністрації Буша. Схожість позицій двох сторін було підтверджено під час візитів до США у 2001р двічі- міністра оборони індії. В обох випадках йому було надано теплий прийом з боку Буша відбулись також зустрічі керівника індійського зовнпол офісу з держсекретарем США пауелом, віце-презиентом Чейні, міністром оборони рамсфілдом та радником президента з питань нац безпеки к. райз. Було підтверджено бажання сторін розвивати економічне співробітництво а також проводити консультації з питань ядерного роззброєння та боротьби з глобальним тероризмом. Останній фактор набув особливого значення після подій 11вересня 2001р у нью-йорку та Вашингтоні і був в фокусі переговорів під час другого візиту мін оборони Інд (Сінгха). Індія підтримала створення анти терористичної коаліції. посилаючись на власний досвід боротьби з терористами у кашмірі. Спільний погляд на таку загальносвітову, як боротьба з тероризмом став ще одним вагомим чинником розвитку двосторонніх відносин. У листопада 2001 буш та Інд прем’єр ваджпаї оголосили про стратегічне партнерство між своїми країнами, у січні 2004 ваджпаї у спеціальній заяві оголосив про задоволення обох сторін розвитком відносин та про перспективи щодо подальшого укріплення партнерства: „ Бачення стратегічного партнерства, окреслене Бушем та ваджпаї наразі стає реальністю” За цей час країни досягли значних успіхів у співробітництві, які стосуються передусім, трьох специфічних галузей: використання ядерної енергії у мирних цілях, космічна програма та галузь високих технологій. До означених напрямків додано розширення діалогу з питань ракетної безпеки. Також з огляду н великі досягнення Інд вчених останнім часом приділяється значна увага розвитку співробітництва у галузі біотехнології.29 червня 2004р міністр науки та технології індії (Сібал) та посол США у респ індія (малфорд) підписали угоду щодо проведення спільних наукових досліджень у галузі біотехнологій та подальшого використання для розвитку сільського господарства двох країн. Інд-амер економ та фінанси форум, який проходив у квітні 2004р засвідчив намагання сторін докладати спільних зусиль до вирішення макроекономічних та фінансових проблем на глоб рівні, обговорювалися шляхи запобігання терористичним нападам та, окремо-захист благодійних організацій. представники Інд уряду, в тому числі –нового кабінету, неодноразово підкреслюють, що розширення та поглиблення кооперації у таких прогресивних галузях є важливою запорукою трансформації інд0-амер відносин. Іншим сприятливим чинником має й надалі бути задекларована раніше відданість принципам демократії, свободи та захисту прав людини.

46. Вплив територіальних проблем на відносини Індії із сусідами у 1960-і –1970-і рр.

В 1960 серйозні хвилювання в штаті Бомбей змусили центральну владу піти на зустріч вимогам про його розподіл на два нових штати- Гідрат і Махараштру. Сікхам вдалось добитись успіху коли в 1965 р Пенджаб був розділений на штат Пенджаб, в якому сікхи складали більшість і штат з переважно індуським населенням. авторитет неру в жовтні 1962 був значно підірваний після вторгнення китайських військ на територію пн-сх митного агентства (пізніше штат ару начал-прадеш) і в межах гір ладакх в кашмірі. намагаючись забезпечити між синьцзян-уйгурським і тибетським автономними районами Китай намагався заставити індію відмовитись від прав на стратегічно важливу рівнину аксайчин на сході ладакха в кашмірі.озброєнні сили кнр нанесли декілька ударів індійській армії і окупували територію. До того часу коли китай заявив про вивід військ із всіх зайнятих районів крім аксайчина неру змушений був звернутися за військовою допомогою до США. 10 січня 1960-ташкентська декларація.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні прикор­донні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо­ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос­трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос­тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року -спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто­рін провести переговори з метою визначення й уточнен­ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не­законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па­кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи­тання. Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус­кладнила її міжнародне становище й певним чином пос­лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста­ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо­дом як одна з умов надання Індії військової допомоги Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпо­чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напру­женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди.. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного по­тепління.

У квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе­редництва англійського уряду. 30 червня 1965 р. була до­сягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вог­ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р. Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушен­ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, відхилили звинува­чення Індії.. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі сутичка набрала форми повномасштабної війни,

Рада Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. прийняла резолюції, які закликали обидві сторони до негайного при­пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулю­вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію, що вимагала припинення вогню 22 вересня і по­дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи­нений.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе­редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф­лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па­кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянсь­кого уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прий­няли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і прези­дента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулю­вання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися під­писанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву.

Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа. Початок конфлікту - спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Пн-Зх Прикорд провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”1947). В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949). у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН.1948 РБ прийняла резолюцію, згідно з якою було створено Комісію з Індії та Пакистану що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов‘язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру. Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир‘я 1949.

Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода розподілила територію Кашміру на дві частини – індійську та пакистанську. Під контроль Пакистану перейшла пд-зх ч. Кашмірської долини на території якої існував формально незалежний Азад Кашмір, а також колишні Гілгітське агентство, Балтистан, Хунза, Нагар, що під час війни оголосили про приєднання до Пакистану. Індія зберігала контроль над більшою частиною Кашмірської долини, Джамму, Ладакхом., 1957 року прийнято Конституцію (26.І.), що забезпечувала широку автономію Кашміру у складі Індії.Пакистан неодноразово висловлював протести щодо дій Індії в Кашмірі, Індія розглядала такі дії як втручання до її внутрішніх справ, відмовлялася від проведення плебісциту, Врегулюванню конфлікту перешкоджала також динаміка холодної війни, в якій Індія зайняла нейтральну позицію, водночас підтримуючи тісні зв‘язки з СРСР, у той час, як Пакистан проводив прозахідну політику. Стратегічне розташування Кашміру на стику радянської Центральної Азії, Афганістану, китайських Тибету та Сінцзяну стало причиною пильної уваги наддержав до Кашмірської проблеми, що додатково ускладнювало її вирішення 1965 році Кашмір опинився у центрі другої індійсько-пакистанської війни.У зв‘язку з провалом переговорів по Кашміру, а також спровокованими Пакистаном заворушеннями в Кашмірі (“Операція Гібралтар”) поч. бойові дії. Після їх припинення за посередництва СРСР відбулася -конференція в Ташкенті (3-10.І.1966), прийнято Ташкентську декларацію, сторони зобов‘язалися не вдаватися до застосування сили і вирішувати спірні проблеми мирним шляхом, здійснювати відносини на основі принципу невтручання до внутрішніх справ, Третя індійсько-пакистанська війна (1971 також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Сх Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила част тер Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир‘я сторін (17.ХІ.1971).1972 було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону.Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему”.

Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану., пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. 1989 року масові антиіндійські виступи у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996). У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано.

47. Кашмірська проблема в зовнішній політиці Індії.

Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа. Початок конфлікту - спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Пн-Зх Прикорд провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”1947). В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949). у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН.1948 РБ прийняла резолюцію, згідно з якою було створено Комісію з Індії та Пакистану що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов‘язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру. Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир‘я 1949.

Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода розподілила територію Кашміру на дві частини – індійську та пакистанську. Під контроль Пакистану перейшла пд-зх ч. Кашмірської долини на території якої існував формально незалежний Азад Кашмір, а також колишні Гілгітське агентство, Балтистан, Хунза, Нагар, що під час війни оголосили про приєднання до Пакистану. Індія зберігала контроль над більшою частиною Кашмірської долини, Джамму, Ладакхом., 1957 року прийнято Конституцію (26.І.), що забезпечувала широку автономію Кашміру у складі Індії.Пакистан неодноразово висловлював протести щодо дій Індії в Кашмірі, Індія розглядала такі дії як втручання до її внутрішніх справ, відмовлялася від проведення плебісциту, Врегулюванню конфлікту перешкоджала також динаміка холодної війни, в якій Індія зайняла нейтральну позицію, водночас підтримуючи тісні зв‘язки з СРСР, у той час, як Пакистан проводив прозахідну політику. Стратегічне розташування Кашміру на стику радянської Центральної Азії, Афганістану, китайських Тибету та Сінцзяну стало причиною пильної уваги наддержав до Кашмірської проблеми, що додатково ускладнювало її вирішення 1965 році Кашмір опинився у центрі другої індійсько-пакистанської війни.У зв‘язку з провалом переговорів по Кашміру, а також спровокованими Пакистаном заворушеннями в Кашмірі (“Операція Гібралтар”) поч. бойові дії. Після їх припинення за посередництва СРСР відбулася -конференція в Ташкенті (3-10.І.1966), прийнято Ташкентську декларацію, сторони зобов‘язалися не вдаватися до застосування сили і вирішувати спірні проблеми мирним шляхом, здійснювати відносини на основі принципу невтручання до внутрішніх справ, Третя індійсько-пакистанська війна (1971 також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Сх Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила част тер Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир‘я сторін (17.ХІ.1971).1972 було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону.Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему”.

Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану., пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. 1989 року масові антиіндійські виступи у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996). У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано

Весь грудень 2001 і січень 2002 року обидві держави знову балансували на грані війни. У травні 2002 року положення в Кашмірі загострилося знову. напруженість на кордоні досягла піка в травні-червні, коли Індія й Пакистан стояли ближче до війни, ніж коли-небудь, після Каргила.. Ситуацію вдалося розрядити за доп Росії й США. Джамму й Кашмірі -вибори, що відбулися у вер-жов 2002 року в Законодавчі збори штату. На виборах до влади прийшов коаліційний уряд ІНК і Народно-демократичної партії.

48. Індійсько-пакистанські конфлікти у 1960-і – 1970-і рр.

1965-військове зіткнення між інд та пак, викликане початком збройн заворушень в Інд шт. Джемму та кашмір. Також вплинув збр конфл навколо качського рану о виник на поч. 1965 і залиш неврегульованим. Пакистан рзрах на підтримку союзників по війс блоках орган центр дог(СЕНТО) та орг дог пд.-сх Азії (СЕАТО). Усна підтримка була від ірану, туреч, індонез, кнр.решта д-в-пол. Заяви без реальної допомоги Пакистану. Індія натомість у 1965 спиралась на потужну війс та Пол доп СРСР, зв’язки його з Пакистаном у 1-й Пол 60-х значно послабилась внаслідок пак-кит зближення. На поч. Серпня 1965 уряд пакистану та влада „азад кашміру” (вільного кашміру) виступили з заявами, в яких відкидали звинувачення у своїй причетності до заворушень в Джемму та кашмірі, але назвали їх початком повстання поти індії і оголосили про солідарність з антиінд. Опозицією.напруженість викликана спробами Інд військ запобігти проникненню з тер пакистану озброєних груп, у сер серпня переросла в численні зіткнення між підрозділами Інд та пак. армій активна фаза-пч вересня і тривала бл.3тижнів.миротворчі зусилля оон були безрезультатними, оск. Індія вимагала визнання агресії з боку пакистану, а пакистан наполягав на виведенні всіх військ із тер кашміру і проведенні плебісциту під наглядом оон.сторони погодились на припинення вогню згідно з резол РБООН від 20.09.65.17.09.65голова ради мін СРСР коси гін запросив шастрі(пр-мін Інд) та през пак(Айюба Хана) до Ташкента для переговорів10.01.1966-ташкентська декл, яка зафіксувала мирні відн.Бхутто(мін зак справ пакистану був проти, поки не врегул пит кашміру мирне існування неможливе.багато в чому це стало причиною неповного виконання положень пакистану.

1971-(війна за нез Бангладеш)-збр конф Інд та пак 3-17.12.1971, викликаний втруч Інд у вн-пол кризу в пак, що була спричинена скасуванням Ях*я Ханом результатів заг-нац виборів 1970р та репресіями проти опозиції й бенгальського населення сх. Пак.26.03.1971 у сх..бенгалії було прог нар.респ Бангладеш.міжуряд війс та загонами „мукті бахині”розп бойові дії що призвели до масовго відтоку біженців на тер Інд.до грудня 1971 інд офіційно займ нейтральну позицію щодо конфл у пак. Але засуджувала практику силового придушення пакист військ режимом гром. Свобод сх.-бенгальського населення.Індія домоглася засудження дій Ісламабада(през пак) світ співтов, що істотно обмежив можливу допомогу пак. З боеку США.9.08.1971р Інд підп дог про дружбу, спів роб та взамодоп з СРСР, чим забезп собі підтримку у конфл з пак. пакистанські впс здійсн бомбові удари по Інд війс аеродромах. Інд розп війну одночасно здійсн напад на пак. У зх та сх. Його част.інд у 1971 визнала Бангладеш відповідь пак. Розірвав із нею усі дипл відн. Пак. Армія капітувалювала внаслідок чого було уклад перемир’я. Мирне врегул було укл сільською угодою 1972. пак зближувався з кнр, а Індія утвердилася як регіон лідер.

49. Індійсько-пакистанські відносини у 1990-і – 2000-і рр.

У серпні 1947 року Індія та Пакистан перестали бути колоніями. Однак разом із незалежністю вони отримували такі проблеми, порівняно з якими багаторічне британське панування здавалося легким непорозумінням. Виною усьому стала поява нового кордону, що розділив по живому дві держави, які кілька століть становили одну із найбагатших і найбільших британських колоній. З цього моменту тривалу ворожнечу, яка має релігійні й історичні корені, стримувати вже не було кому.

Найбільш проблемним районом виявився Кашмір, у якому живуть переважно мусульмани. Пакистанська сторона стверджує, що цю територію 1947 року слід було приєднати до Пакистану за релігійною ознакою. Ісламабад гадає, що численні резолюції ООН із цього приводу краще втілити в референдум — населення Кашміру має вибрати, до складу якої держави ввійти.

Влітку 1999 року дві країни впритул підійшли до чергової війни, коли сили підтримуваних Пакистаном бойовиків проникли на контрольовану Індією територію Кашміру. Конфлікт, що спалахнув поблизу демаркаційної лінії, закінчився лише тоді, коли пакистанські сили відійшли зі своїх позицій.

У даний час близько третини Кашміру управляється Пакистаном. Частина, що залишилася, в основному перебуває під контролем Індії. Партизанський рух у керованій Індією частині Кашміру почався 1989 року. Відтоді Делі регулярно заявляє, що Пакистан навчає і постачає зброєю ряди сепаратистів. Ісламабад же каже, що надає їм лише моральну підтримку.

Зрозуміло, що в цих умовах кожній державі хотілося мати у своєму військовому арсеналі таку зброю, яка могла б забезпечити їй беззастережне домінування в майбутньому конфлікті. У квітні 1998 року Пакистан успішно здійснив пробний пуск ракети середньої дальності, здатної нести ядерну головну частину, під назвою «Гаурі» (так звали легендарного мусульманського воїна XII століття, котрий підкорив частину Індії). Індійська відповідь не змусила на себе довго чекати. Усього через місяць Делі провів відповідні випробування, підірвавши три ядерні пристрої, а двома днями пізніше — ще два заряди. Відчуваючи, до чого йде справа, міжнародне співтовариство засудило цей захід і закликало Пакистан не реагувати на нього. Але через два тижні Ісламабад також оголосив про п’ять проведених вибухів. Попри сильний американський тиск, жодна зі сторін не підписала договір про нерозповсюдження ядерних озброєнь і заборону на їхні випробування. Відтоді всі спроби встановити діалог і якимось чином вирішити спірні питання не принесли успіху й обидві країни постійно перебували на межі війни.

Сьогодні у багатьох держав є колосальна спокуса використати привід боротьби з міжнародним тероризмом для вирішення своїх внутрішніх і зовнішніх проблем. Тому тема підтримки терористів стала активно обіграватися не лише Індією, а й Пакистаном. Так, зі свого боку пакистанські військові обвинуватили індійську розвідку в підготовці терактів на пакистанській території. А місцеве телебачення продемонструвало свідчення чотирьох чоловік, які визнають, що вони підірвали залізничний міст у провінції Сінд за завданням індійських спецслужб.

І ядерна зброя може зіграти в індо-пакистанському протистоянні фатальну роль. Ніхто з експертів не може сказати, яким саме є розмір ядерних арсеналів Індії та Пакистану, неясний також рівень готовності ядерної зброї в кожній зі сторін.

Але найбільше спостерігачів турбує відсутність достатнього розуміння кожної зі сторін ядерної доктрини супротивника. Адже саме таке взаємне розуміння було головним стримуючим чинником у конфліктах між наддержавами — США та СРСР — під час холодної війни. У даному ж випадку все виглядає інакше, і тут навіть розумна поведінка конфліктуючих сторін не може уберегти їх від «випадкового натискання кнопки». Брязкання звичайною зброєю може відразу перетворитися на брязкання зброєю ядерною і призвести до катастрофічних наслідків.

50. Нормалізація індійсько-китайських відносин.

51. Еволюція індійської політики на Близькому та Середньому Сході.

52. Ракетгно-ядерна програма Індії та етапи її реалізації.

У травні 1998 р. Індія, а потім Пакистан кинули виклик світовим нормам нерозповсюдження ЗМЗ, провівши випробування ЯЗ. Нині Індія і Пакистан продовжують розробку та удосконалення ЯЗ. У 2002 р. їх амбіції та прикордонні сутички мало не призвели до застосування ЗМЗ.

З 1992 р. Індія стала наполегливо заявляти про претензії на місце постійного члена в Раді Безпеки ООН. Продовжуючи дотримуватися традиційної для неї лінії на відмову від підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, вона в 1996р. не поставила свій підпис під Договором про всеосяжну заборону ядерних випробувань.

Поставивши себе тим самим у положення напівізоляції, Делі зазнав поразки в ООН на виборах кандидата на місце представника від Азії в непостійні члени Ради Безпеки.

Позиція Делі по нерозповсюдженню ядерної зброї з моменту включення цього питання в міжнародний порядок денний (тобто із другої половини 60-х років) відрізнялася непохитністю й наявністю особливої логіки. Заявляючи про необхідність загального ядерного роззброювання й знищення всіх запасів накопичених ядерних засобів, а також іншої зброї масової поразки, Індія відмовляється визнати корисними які-небудь приватні рішення по цій проблемі. Сформовані обмеження числа ядерних держав п'ятьма державами представляється їй дискримінацією, тим більше що серед них перебуває Китай, здатний загрожувати її національної безпеки.

На думку офіційного Делі, поширення ядерної зброї може бути реально припинено лише в тому випадку, якщо воно саме по собі втратить цінність, якщо воно перестане бути ознакою влади й могутності і єдиним гарантом забезпечення національної безпеки. Інакше "граничні" і неядерні країни також будуть прагнути зміцнювати свою безпеку шляхом володіння ядерною зброєю, що зведе нанівець всі зусилля по встановленню режиму його нерозповсюдження. Такий підхід буде особливо небезпечний у регіонах, де зберігається високий рівень конфронтації у відносинах між окремими державами. Тому, на думку індійських експертів, єдиний шлях до реального забезпечення нерозповсюдження ядерної зброї - це його повна заборона.

Слід зазначити, що відношення Індії до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї має не тільки регіональне й глобальне виміри, але також є предметом дискусій між різними політичними партіями й суспільними групами усередині країни. Фактор погрози з боку, у першу чергу, ядерного Китаю, а також й Пакистану, послідовно використовуається керівництвом Індії у внутрішньополітичних цілях заради консолідації різних політичних сил і боротьби з опозицією перед особою зовнішньої небезпеки. У цей час висуваються й доводи, пов'язані з виникненням нових ядерних держав на місці трьох колишніх радянських республік. Так, Дж. Д. Сетхи ("Гіндустан Таймс") висуває чотири причини, по яких Індія повинна негайно зробити ядерний вибір:

1. Це єдина відповідь на погрозу безпеки Індії з боку Китаю й аргумент проти будь-якого можливого шантажу в кризових ситуаціях.

2. Прискореного рішення цього питання вимагає ситуація з ядерною зброєю в колишніх республіках СРСР.

3. Незалежно від того, чи зробить Пакистан останній крок убік володіння бомбою чи ні, пакистано-китайський альянс залишається серйозною погрозою безпеки Індії.

4. У результаті колапсу Радянського Союзу в Індії в один момент зникло відчуття реальної або психологічної захищеності, і вона залишилася абсолютно уразливою.

Точка зору уряду Індії й більшості індійських експертів по питанню приєднання до Договору залишається незмінно негативної, про що свідчать і заяви прем'єр-міністра Індії Нарасимха Рао, зроблені їм протягом 1994 р. як у себе на батьківщині, так і під час офіційних візитів у США й інші країни Заходу.

Ядерна політика Індії продовжує з'єднувати в собі розвиток ядерної технології з метою використання її в мирних цілях зі збереженням при цьому можливості вибору й переходу "ядерного порога" у військовій області.

53. Багатостороння дипломатія Індії на сучасному етапі. Індія і реформа ООН.

54. Відносини стратегічного партнерства в з.п. Індії у постбіполярний період.

55. Відносини Індії з країнами СНД.

56. Роль Індії у Русі неприєднання.

57. Засади зовнішньої політики Пакистану у 1950-і – 1960-і рр.

58. Основи пакистансько-американського і пакистансько-китайського зближення у 1980-і рр.

Пакистанська армія, яка з перервами керувала країною 24 роки, не могла дозволити скоро­чення військових асигнувань або їх перерозподілу на користь освіти чи соціальної сфери. Коштів для фінансування витрат на "оборону" перенаселена країна з економікою аграр­ного характеру і обмеженим експортним асортиментом не могла знайти самостійно. Тому поступово Пакистан перетворюється на великого займача довгострокових кредитів. В результаті цього країна опинилась в складній фіскальній кризі, її міжнародна заборго­ваність стрімко зростала. В цих умовах Пакистан був врятований вторгненням радянської армії до Афганістану в 1979 році. Керівництво країни прийняло політичне рішення про допомогу афганським моджахедам в боротьбі проти радянських військ. Пакистан надав дозвіл американським літакам здійснювати розвідувальні польоти над СРСР з своєї тери­торії, погодився відкрити у себе табори з підготовки моджахедів і постачати американську зброю афганській опозиції. США негайно надали Пакистану статус прифронтової країни, скасували більшу частину його боргу, асигнували лише за офіційними підрахунками по­над чотири мільярди доларів економічної допомоги і велику кількість сучасних озброєнь. Значні фінансові вливання Пакистан отримав від Саудівської Аравії і інших монархій Перської Затоки, які побоювались поширення комунізму і ідей атеїзму в цьому регіоні.

Однак, з закінченням Холодної Війни і виведенням радянських військ з Афганістану Пакистан втратив свою стратегічну привабливість для США і країн Перської Затоки. При­пинилась будь-яка допомога ісламабадському режиму.

59. Ядерна програма Пакистану та її реалізація.

В политическом и военном противостоянии Индии и Пакистана и стремлении обоих стран занять лидирующее положение в Азиатско-тихоокеанском регионе ядерная составляющая занимает особое место, так как создает реальную угрозу не только для обеих стран, а так же для всего региона Южной Азии. Интенсивное развитие ракетных программ обеих стран также позволяет говорить о возрастающей угрозе безопасности южным районам Российской Федерации.

Отправной точкой развития ядерной программы Пакистана можно считать создание Комиссии по ядерной энергии в 1956 году, значительно позже индийской. Основателем ее являлся Зульфикар Али Бхутто, первоначально как министр топлива, энергетики и природных ресурсов, и позже как президент и премьер-министр. Однако, в отличие от индийской ядерной программы, которая развивалась постепенно, начало пакистанской ядерной программы имеет строго определенную дату – 24 января 1972 года, когда на встрече с физиками и инженерами в городе Мультан З. Бхутто четко обозначил задачу на получение Пакистаном собственной «исламской ядерной бомбы».

Поводом для этого стало поражение Пакистана в войне с Индией в 1971 году за Восточный Пакистан, в результате которой в мире появилось новое государство – Республика Бангладеш, Пакистан потерял более половины своего населения, огромную территорию. Не смотря на складывавшиеся в предыдущие десять лет тесные взаимоотношения с Китайской Народной Республикой, во время наиболее острого противостояния военная и политическая помощь Китая была небольшой. Он не сумел организовать какого-либо давления на Индию, в виде сосредоточения войск вблизи государственной границы, проведения крупномасштабных учений, передачи больших партий вооружений и военной техники союзнику и т.п. Разделенный на две части, оставшись без союзников, Пакистан на примере этой войны показал полную неспособность победить индийские Вооруженные Силы при применении обычных средств поражения. По мнению Бхутто, ядерное оружие Пакистана должно было установить паритет между огромными по численности индийскими ВС и немногочисленными, но вооруженными ядерными зарядами пакистанскими ВС.

Кроме того, в Пакистане более серьезно к ядерной программе стали относится после успешно проведенного Индией в 1974 году испытания «мирного» ядерного заряда мощностью 25 кТ в тротиловом эквиваленте.

Однако, процесс получения ядерного оружия долгий и требующий больших финансовых затрат, а также большого политического желания и мужества. Кроме того, необходимо наличие собственных запасов урана, чтобы не зависеть от иностранных поставок. Дера Газиа Хан было идентифицировано как многообещающее месторождение урановой руды, хотя она и имеет относительно низкий сорт, т.е. содержит всего несколько килограммов урана на тонну (в сравнении с десятками килограммов в высококачественной руде в Канаде или Австралии).

Более того, с самого начала программы необходимо выбрать направление – урановое (дешевое, но тупиковое) или плутониевое (дорогое, но позволяющее разрабатывать современные ядерные устройства и средства их доставки). Оба направления представляют собой сочетание множества высокотехнологических процессов, доступных в настоящее время только ряду развитых стран, т.к. США, Россия, Великобритания, Франция, Канада. В мире существует практика легальной торговли технологиями переработки радиоактивного топлива, приносящая огромные прибыли. Однако, все процессы ограниченны мирным использованием ядерной энергии и ни одна страна не продаст полную технологию производства боевого ядерного оружия. АЭС не позволяют решить задачу получения заряда, необходимо продолжение «цепочки» - заводы по обогащению урана или переработке плутония, а также технологию производства самого боевого заряда (боеголовка, авиабомба, артиллерийский заряд) из полученного урана или оружейного плутония.

Ученым Исламской Республики Пакистан и представителям Межведомственной разведки удалось сделать невозможное в условиях острой нехватки денежных средств и международного экономического и политического давления. Из различных источников за короткое время была получена технология полного цикла производства ядерного оружия.

Первым реальным шагом в развитии программы явилось строительство Центра ядерных исследований в Исламабаде и затем, после предоставления в 1960 году помощи США размере 350 тыс. долларов - возведение исследовательского легководного реактора мощностью 5 МВт, который начал функционировать в 1965 году.

Дата добавления: 2015-08-05