Комиссия по ядерной энергии Пакистана (PAEC).

Основанная в 1972 году Комиссия была призвана решить задачу серьезной нехватки электроэнергии в стране, а также использовать ядерные технологии в других областях: медицина, сельское хозяйство, машиностроение и т.п. С самого начала во главе Комиссии встал доктор Усмани, благодаря которому в Пакистане и появились первые экспериментальные реакторы в Равалпинди, АЭС в Карачи. В 1974 году главой Комиссии по ядерной энергии Пакистана стал доктор Мунир Ахмад Хан, который и вывел данное подразделение на ключевое место в программе разработке ядерного оружия, подчинив себе большинство институтов и научных центров, учебные центры, добывающую промышленность и, непосредственно, огромные производственные мощности.

Особенность: за основу взят плутониевый путь, позволяющий перерабатывать урановое топливо с АЭС в оружейный плутоний, из которого можно делать более легкие и компактные боеголовки. В качестве средств доставки рассматриваются твердотопливные многоступенчатые ракеты «Хатф» (прототип китайские ракеты «Дунфэн-11, 15»). Кроме того, особую опасность представляет бесконтрольное расползание оружейных ядерных технологий по ближневосточному региону. Поэтому вопрос контроля над ядерной программой Пакистана будет оставаться в центре внимания Российской Федерации.

60. Місце Афганістану у зовнішній політиці Пакистану.

В декабре 1979 года советский ограниченный контингент вошел в Афганистан. В Пакистане эта акция вызвала крайне отрицательную реакцию. Пакистано-американские отношения к этому моменту находились не в лучшем состоянии. Накануне президент США Дж. Картер предложил этому государству финансовую «помощь» в размере 400 млн долларов. Тогдашний президент Пакистана Зия уль-Хак на созванной по этому поводу пресс-конференции откровенно высмеял «подарок» Картера, заявив, что «семечки нам не нужны».

После ввода советских войск в Афганистан (а пакистанские представители на различных уровнях стали утверждать о появлении войск Советского Союза на границах Пакистана) пакистано-американские отношения качественно меняются.

Реакция в Пакистане на советскую акцию проводилась по обычному сценарию: после проповедей в мечетях тысячные толпы разъяренных фанатиков двинулись к нашему посольству. И только после нашего предупреждения пакистанским властям, что мы будем вынуждены обратиться за защитой к своему правительству (от афгано-пакистанской границы до Исламабада нашим танкам потребовалось бы полтора часа хода), толпа была остановлена, не дойдя до посольства.

После ввода советских войск в Афганистан в этой стране начала стремительно развиваться гражданская война. Оппозиционные вооруженные формирования исламских партий и организаций базировались на территории Пакистана, где имели широкую сеть лагерей по подготовке моджахедов. Вся эта деятельность проходила под непосредственным контролем пакистанских спецслужб и пакистанских инструкторов. Пакистанцы предоставляли моджахедам военную технику и снаряжение. (Так что ко времени создания организации «Талибан» пакистанские военные и спецслужбы имели значительный практический опыт.)

Активизируя лозунги исламской солидарности и священной войны — «джехада», — тогдашний президент Пакистана Зия уль-Хак преследовал конкретные внешнеполитические цели — «заработать» благоприятный имидж в глазах западного международного сообщества и получить военную и финансово-экономическую помощь, в которой Пакистан остро нуждался. В значительной мере Зие уль-Хаку это удалось. Генерал, который был широко известен как глава военного режима, грубо нарушающего права человека, расправляющийся со своими политическими противниками, стал одним из самых близких союзников Соединенных Штатов. Не это ли еще одно красноречивое подтверждение двойных стандартов «великой американской демократии»? Отношения между двумя странами характеризуются теперь не иначе как «стратегическое согласие». Вскоре Вашингтон выделил Исламабаду 3,2 млрд долларов, причем большая часть этой суммы предназначалась на военные цели. (Вспомним Картера и его «семечки» — 400 млн долларов.)

Имеется более чем достаточно подтверждений и свидетельств о действиях пакистанских военных и спецслужб в Афганистане, прямо направленных против СССР и осуществлявшихся при прямом и активном содействии США. Такое «сотрудничество» Пакистана и Соединенных Штатов опять же пригодится им до определенного этапа при создании организации «Талибан».

Установив свое господство над Афганистаном руками талибов, Исламабад мог бы перейти к практическому претворению своих замыслов в отношении бывших среднеазиатских республик бывшего Советского Союза.

Дальнейшие события в Афганистане стали развиваться по сценарию, несколько отличному от того, что хотела пакистанская военно-политическая и религиозная верхушка. Несмотря на значительные военные успехи талибов (они захватили большую часть Афганистана), подавляющее большинство населения этой страны не приняло талибов и установленный ими «новый порядок». Аскетичный, ортодоксально-консервативный ислам в их трактовке, жестокие репрессии против инакомыслящих не могли не вызвать у большинства афганцев негативного отношения к «завоевателям». И это очень ярко проявилось после изгнания талибов войсками «северного альянса» и американцами с оккупированных ими территорий — для подавляющего большинства афганцев наступил праздник освобождения. Это был ощутимый удар по престижу Пакистана, который, как в древних мифах, «выпустил джинна из бутылки», но не смог с ним совладать.

61. Кашмірська проблема в зовнішній політиці Пакистану.

62. Бангладешська криза та її наслідки для зовнішньо-політичної стратегії Пакистану.

63. Етнічний фактор у з.п. Пакистану

64. Проблеми енергетичної безпеки в Пакистані.

НУЖНО ДОРАБОТАТЬ

Одне з важливих завдань зовнішньої політики ІРІ – зміцнення позицій у Перській затоці. Іран - одна з найбільших держав регіону. На всьому протязі своєї історії Іран боровся за домінуюче положення в цьому районі. В 60-70-і роки ХХ століття він був близький до здійснення своєї мрії. Але в результаті ісламської революції 1978-1979 р. Іран перестав бути лідером у Перській затоці, особливо ослабнули його позиції після ірано-іракської війни.

Іран життєво зацікавлений у нормалізації відносин зі своїми південними сусідами як з політичної, так й економічної точок зору. Безпека ІРІ завжди буде перебувати під загрозою, якщо арабські держави й особливо Саудівська Аравія, будуть проявляти ворожість до Ірану. Іранська економіка також має потребу в зближенні ІРІ з багатими арабськими сусідами. Але підтримка іранськими радикалами ісламістських рухів у ряді мусульманських країн заважає цьому зближенню.

Важливо й те, що Іран не відмовився від прагнення зайняти лідируюче положення в Перській затоці. З ослабленням Іраку в результаті операції “Бура в пустелі” в Ірану знову з'явилися надії на провідну роль у регіоні. Після закінчення ірано-іракської війни й у результаті політики нейтралітету, яку зайняв Іран у кувейтсько-іракському конфлікті, довіра до ІРІ в арабських країнах зросла, що привело до певної нормалізації відносин з державами Перської затоки. Іранський уряд спробував навіть взяти участь у системі регіональної безпеки, що спочатку складався успішно в рамках “Дамаської декларації” 1991 р. Однак, країни Перської затоки уклали ряд двосторонніх угод про оборону зі США, і це викликало невдоволення Ірану у зв'язку зі зміцненням американської присутності в Перській затоці. Тегеран переглянув своє ставлення до Дамаської угоди. Підключення до угоди Єгипту й Сирії, що не є прибережними державами, і виключення з нього Ірану викликали протест іранської влади.

Іран виступав проти присутності американських й англійських військ у Кувейті. Безпека регіону, з погляду ІРІ, повинна бути забезпечена винятково силами прибережних держав з обов'язковою участю Ірану.

Але це викликає невдоволення членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ). На їхню думку, Іран прагне стати регіональною наддержавою. При укладанні договору про регіональну безпеку роль ІРІ відповідно до іранського військового, економічного і людського потенціалу буде настільки велика, що це буде небажаним і навіть небезпечним для інших країн Перської затоки й, у першу чергу, для Саудівської Аравії, що сама прагне відігравати роль лідера. Виходячи із цього, Ірану було відмовлено у вступі в РСАДПЗ й в інші об'єднання арабських держав.

Найбільш істотним каменем спотикання у відносинах ІРІ з арабськими сусідами по Перській затоці є багаторічна суперечка про приналежності трьох островів у Затоці. Тегеран наполягає, що острови Абу-Муса, Великий і Малий Томб по праву належать йому й не можуть розглядатися як предмет переговорів з Об’єднаними Арабськими Еміратами, які у свою чергу також претендують на ці острови. Арабські країни Перської затоки підтримують ОАЕ.

Ядерна програма Ірану завжди викликала занепокоєння як ц західному світі, так і у багатьох сусідів по регіону. Особливо гостро питання міжнародного контролю над ядерним проектом Ісламської Республіки постало після обрання влітку 2005 року президентом Ірану радикального лідера Махмуда Ахмадінежада. Новий президент, будучи представником молодшого покоління активістів антишахської революції, починав як революціонер, тепер висміюється своїми політичними конкурентами як релігійний фанатик. Щойно він прийшов до влади, як відразу ж почав нагнітати ситуацію в країні. Пошук ворогів не забрав у нього багато часу. Вони традиційні: Ізраїль, США і західний світ. При цьому слід віддати належне президенту Ірану. Він вправно грає на ностальгії за війною серед певної частини іранського керівництва, і навіть серед молоді.

Події останніх кількох місяців не виключають навіть силового варіанту розв’язання проблеми. Особливо жорсткі позиції щодо Ірану зайняли Ізраїль і Сполучені Штати.

Що стосується європейських партнерів США, насамперед Великобританії, Франції та Німеччини, то у 2004-му США добровільно віддали їм вирішення. Об’єднавшись у «євротрійці», ці країни спочатку домагалися лише вироблення умов, за яких Іран зберігав би свої зобов’язання, проте вже влітку 2005 року стало зрозуміло: останні не готові запропонувати нічого такого, що зацікавило б Тегеран.

Мабуть, поки що тільки Росія зберігає слабку надію на мирне вирішення. Саме ця країна внесла пропозицію про збагачення іранського урану на території Росії з наступною поставкою Ірану готових паливних зборок. Тегеран, утім, не великий прибічник цього рішення, бо, знову-таки, воно не дає йому в руки бажаного – повного циклу ядерного виробництва.

Позиція Ісламської Республіки в такій обстановці ніяк не сприяла залагодженню конфлікту. Президент країни Махмуд Ахмадінежад неодноразово заявляв, що ніхто не зможе відібрати в іранського народу право мати власні ядерні технології.

П’ять постійних членів Ради Безпеки ООН — США, Велика Британія, Франція, Китай і Росія — підготували спільно з Німеччиною текст, у якому виконавчому органу МАГАТЕ пропонується повідомити найвищій інстанції Організації Об’єднаних Націй про заходи, які вимагаються від Ірану, та про всі рішення, що вже прийняті МАГАТЕ з цього приводу.

Іран виявився міцним горішком: своїми діями він поставив перед світовим співтовариством цілу низку запитань, на які воно, як випливає з дискусії в Радбезі ООН, не може поки що дати відповідь. Країни, постійні члени Радбезу ООН, фактично стали заручниками своєї політики подвійних стандартів і підходів до розв’язання глобальних проблем. У тому числі і стосовно нерозповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ). МАГАТЕ, яке, з одного боку, має сприяти розвиткові атомної енергетики, а з іншого — перешкоджати потраплянню в інші країни ядерних технологій, у випадку з Іраном опинилося в глухому куті. (Втім, таких суперечностей не виникло, коли ядерними де-факто, а потім і де-юре стали Індія та Пакистан.)

І от, на тлі безперервних дискусій, 11 квітня Ахмадінежад голосно заявив, що Іран став державою, яка володіє технологією ядерного синтезу.

Таким чином Іран усіляко дає зрозуміти, що тепер питання повернення до вихідного становища — коли він добровільно утримувався від виробництва збагаченого урану — зняте з порядку денного.

65. Участь Пакистану в антитерористичних кампаніях. Проблема Вазірістану.

66. Основні проблеми зовнішньої політики Ірану у 1940-і – на початку 1950-х рр.

У другій половині 40-х років Іран став ареною постійних змін урядів, заворушень та спроб державних переворотів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайжанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайжанську республіку. Озброєні радянською зброєю іранські комуністи захопили владу в північних районах країни, й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Лише після того, як під тиском США радянські війська залишили Іран, тегеранському урядові вдалося повернути контроль над населеними азербайжанцями районами.

У наступні роки продовжився період політичної нестабільності. Найбільшого загострення ситуація сягнула у 1951 р., коли прем'єром країни став лідер лівих націоналістів Махаммед Мосаддик. Він вдався до націоналізації власності нафтової англо-іранської компанії, що викликало різку реакцію Лондона. Англійці, відкликавши своїх фахівців, паралізували роботу нафтопере­робного заводу в Абадані й схилили союзні країни до припинення закупівлі нафти в Ірані, Спричинене цим різке погіршення фінансового становища країни поглибило внутрішньополітичну кризу і призвело до конфлікту між М. Мосаддиком і шахом.

Прем'єр змусив шаха на початку 1953 р. виїхати за кордон, але вже кількома днями пізніше англійські та американські спецслужби провели спільну операцію "Аякс", унаслідок якої здійснено державний переворот. Генерал Захеді, який очолив переворот, віддав під суд М. Мосаддика, його міністрів та уряд і оголосив про бажання нормалізувати стосунки з країнами Заходу. У серпні 1954 р. Іран підписав терміном на 25 років угоду про рамки нафтового консорціуму. СШАта Англія, які відігравали головну роль у цьому об'єднанні, отримали особливі права на розробку іранських нафтових родовищ. Роком пізніше Іран вступив до створеного під патронатом США Багдадського пакту, що представляв військове об'єднання лояльних до Заходу політичних режимів. 5 березня 1959 р. Іран підписав зі США угоду про довготривалу програму двостороннього співробітництва.

Завдяки потужним інвестиціям та наданню технічної допомоги упродовж десятилітгя Іран зумів майже подвоїти видобуток нафти: з 32 млн. тонн у 1950 р. до 57 млн. тонн у 1961 р. Вирішальну роль у цих процесах відіграла фінансова допомога США, що становила в 1960 р. 800 млн. доларів. Антимосаддиковський переворот заклав основи подальшої тісної співпраці між Іраном та США, Сполучені Штати використовували Іран як мусульманську країну, що протиставлялася насерівському варіанту панарабізму та панмусульманства, а пізніше також для підтримки курдського руху в Іраці.

67. Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1960-і – 1970-і рр.

В 1950-і роки ближньо- і середньосхыдна політика Ірану не відрізнялася особливою активністю, але стабілізація економічного становища до середини 1960-х рр. змусила шахську адміністрацію задуматися про «історичну місію» Ірану в регіоні.

Шах Мохамед Реза Пехлеві мріяв привести Іран “до великої цивілізації”. Для цього необхідно було досягти таких проміжних цілей:

· по-перше, вирішення внутрііранських завдань, зокрема забезпечення військово-політичної стабільності держави, створення незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництво потужних збройних сил;

· і, по-друге, перетворення Ірану в регіональний центр сили шляхом досягнення на Ближньому й Середньому Сході політичного, економічного й військового лідерства.

Перше завдання повинна була вирішити так називана «біла революція» - програма реформ по кардинальній модернізації іранського суспільства.

Що стосується другого пункту, то варто згадати, що менш ніж за десять передреволюційних років шах, завдяки вдало сформованій нафтовій і політичній кон'юнктурі зміг перетворити свою армію в найбільш потужну на той час на Ближньому й Середньому Сході. Так, за цей період чисельність особового складу іранських збройних сил зросла в 2,5 рази (з 161 тис. чоловік в 1970 р. до 415 тис. в 1978 р.),

За цей же період значно збільшився бойовий склад ВР Ірану. Особливо глибокі зміни відбулися у ВПС і ППО. Так, якщо в 1970 р. у країні налічувалося три винищувально-авіаційні бази, то в 1978 р. їхнє число зросло до дев'яти. Більш ніж подвоїлася кількість ескадрилій тактичної авіації, у чотири рази стало більше ескадрилій допоміжної авіації. У цілому бойовий склад ВПС Ірану виріс більш ніж у два рази.

За 1970-і роки зросли кількість й інтенсивність проведених навчань і маневрів як по національних програмах, так й у рамках регіональної військово-політичної організації СЕНТО.

Політика шахського керівництва, спрямована на нарощування військової потужності країни, принесла певні плоди. Однак перемога ісламської революції в лютому 1979 р. наочно продемонструвала, що ця “шахіншахська армія” була не в змозі врятувати шахський трон.

68. Зовнішньополітичні стратегії Ірану в 1970-і рр.

Дата добавления: 2015-08-05