Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1950-і – 1970-і рр.

В 1950-і роки ближньо- і середньосхыдна політика Ірану не відрізнялася особливою активністю, але стабілізація економічного становища до середини 1960-х рр. змусила шахську адміністрацію задуматися про «історичну місію» Ірану в регіоні.

Шах Мохамед Реза Пехлеві мріяв привести Іран “до великої цивілізації”. Для цього необхідно було досягти таких проміжних цілей:

по-перше, вирішення внутрііранських завдань, зокрема забезпечення військово-політичної стабільності держави, створення незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництво потужних збройних сил;

і, по-друге, перетворення Ірану в регіональний центр сили шляхом досягнення на Ближньому й Середньому Сході політичного, економічного й військового лідерства.

Перше завдання повинна була вирішити так називана «біла революція» - програма реформ по кардинальній модернізації іранського суспільства.

Що стосується другого пункту, то варто згадати, що менш ніж за десять передреволюційних років шах, завдяки вдало сформованій нафтовій і політичній кон'юнктурі зміг перетворити свою армію в найбільш потужну на той час на Ближньому й Середньому Сході. Так, за цей період чисельність особового складу іранських збройних сил зросла в 2,5 рази (з 161 тис. чоловік в 1970 р. до 415 тис. в 1978 р.),

За цей же період значно збільшився бойовий склад ВР Ірану. Особливо глибокі зміни відбулися у ВПС і ППО. Так, якщо в 1970 р. у країні налічувалося три винищувально-авіаційні бази, то в 1978 р. їхнє число зросло до дев'яти. Більш ніж подвоїлася кількість ескадрилій тактичної авіації, у чотири рази стало більше ескадрилій допоміжної авіації. У цілому бойовий склад ВПС Ірану виріс більш ніж у два рази.

За 1970-і роки зросли кількість й інтенсивність проведених навчань і маневрів як по національних програмах, так й у рамках регіональної військово-політичної організації СЕНТО.

Політика шахського керівництва, спрямована на нарощування військової потужності країни, принесла певні плоди. Однак перемога ісламської революції в лютому 1979 р. наочно продемонструвала, що ця “шахіншахська армія” була не в змозі врятувати шахський трон.

Ірано-американські відносини.

Під час 2с.в. співробіт. з Нім.. Брит. війська окупували Іран з Півдня а СРСР- з півночі. СРСР намагався розбити Іран на дрібні утворення. Іран приєднується до Багдадського пакту. 1955 ірано-амер угода стосовно нафтових проблем і військової допомоги США. 1960 Іран бере учать у заснуванні ОПЕК. 1965 початок опозиційної діяльності Хомейні (потім втік до Парижу).!979 відбулися військові реформи що стали вирішальним фактором революції. 1979 -- шах втікає, СЕНТО (Багд пакт) припиняє свою діяльність.

Первыми внешнеполитическими шагами молодого государства стали: отказ от союза с США, аннулирование военных соглашений и заказов на покупку вооружений, ликвидация военных баз США в Иране, выход из блока СЕНТО, вывод иранских войск из Омана, разрыв отношений с Израилем, Египтом, установление тесных связей с Организацией освобождения Палестины, провозглашение во внешней политике независимого курса и вступление в Движение неприсоединения. Новое руководство на первых порах уделяло больше внимания политическим вопросам в ущерб экономическим.

Вскоре после прихода к власти радикально настроенные круги шиитского духовенства выдвинули лозунг борьбы за победу «всемирной исламской революции» и создание «исламской уммы (общины) во всем мире», который привел к обострению отношений Ирана со многими арабскими государствами, возглавляемыми мусульманами-суннитами, в частности, с Бахрейном, Кувейтом, Оманом, Иорданией, Саудовской Аравией.

С первых лет правления духовенства накалились отношения ИРИ с США. Главной причиной было то, что Соединенные Штаты оказывали поддержку шаху, которого многие считали “врагом иранского народа”. То, что США предоставили убежище шаху, стало поводом для беспрецедентного нарушения международного права в виде захвата американского посольства в Тегеране, персонал которого был взят в заложники и удерживался в плену более года. Іран і США відмовилися від будь-яких прямих кон­тактів одна з одною (1980 – розірвані дипл відносини, до сьогодні не відновлені). СРСР дуже зрадів цьому і почав розгул Ірак як можливу сферу розширення свого впливу, але Хомейні сказав “ні Захід, ні Схід”, проводячи політику обособленості. Під час ірано-іракської війни 1980-1988 років амери­канці відкрито підтримували Ірак. Найвищою точкою напруження між країнами став інцидент 1988 року, коли над Перською Затокою американська ракета знищила іранський авіалайнер і загинуло 280 чоловік.

На сьогодні залишаються заблокованими значні іранські кошти на рахунках в американських банках. США зробили кілька спроб повніс­тю ізолювати Іран в першій половині 90-х років. Зокрема, В мае 1995 года было введено полное эмбарго на торговлю с Ираном, которое действует и поныне. Оно предусматривает: 1) запрет на покупку и продажу американскими компаниями иранской нефти; 2) запрет на весь экспорт США в Иран; 3) запрет на все виды инвестирования. Этим Соединенные Штаты не ограничились. В августе 1996 года президент Клинтон подписал закон, предложенный сенатором А. д’Амато, по которому иностранные компании, делающие в Иране инвестиции более чем на 40 млн. долларов, должны подвергаться экономическим санкциям. Діє повна заборона американським компаніям на торгівлю з Іраном.

Керівництво США усвідомлює, що політика ізоляції Ірану є не­продуктивною, адже на місце американських корпорацій на іранському ринку приходять європейські, китайські і російські. Сполучені Штати втратили в Ірані ринок, який на початку 70-х років приносив американсь­ким корпораціям чотири мільярди доларів щорічно. Іран, зважаючи на його географічне положення, енергоресурси і місткий ринок, завжди буде привабливим партнером для співробітницва.

Бывший президент ИРИ Хашеми-Рафсанджани, который занимал этот пост до лета 1997 года, пытался сделать политику Ирана более гибкой и умеренной.

Новый этап во внешней политике ИРИ наступил с приходом к власти в мае 1997 года президента Мухаммада Хатами. Он заявляет о готовности Ирана иметь добрые отношения с любой страной. Большой международный резонанс вызвало интервью Хатами корреспондентке CNN 7 января 1998 года, в котором он фактически заявил о готовности вести диалог с США. Но к этому негативно отнеслось правящее в Иране консервативное крыло. В своем выступлении в ноябре 1998 года по случаю 19-й годовщины захвата американского посольства духовный лидер ИРИ аятолла Али Хаменеи отверг возможность официальных или неофициальных связей с США.

С 1997 Хатамі став президентом. Відхід від ізоляційної політики і заявленная как основа внешнеполитического курса, концепция «диалога цивилизаций» (політика спілкування і діалогу) снимает опасения о религиозной нетерпимости иранцев. На этом фоне достаточно странным выглядит факт, что ирано-американские отношения на протяжении 90-х гг. не только не проявили признаков нормализации, но и заметно ухудшились при президентстве У. Клинтона, при котором был принят в 1995-96 гг. ряд санкций в отношении Ирана: запрет на покупку нефти в Иране, полный запрет экспорта и инвестиций в Иран, знаменитый ИЛСА (Iran and Libya Sanctions Act); Иран был объявлен главным спонсором международного терроризма и поставлен на одну доску с режимом С. Хусейна.

Іранська опозиція близькосхідному мирному процесу, тренування бойови­ків з арабських країні, фінансова допомога палестинським екстримістським рухам.

США звинувачуюь іранське керівництво в сприянні міжнародному тероризму. Американці здійснюють тиск на Китай для того, щоб той не допомагав Ірану розробляти зброю масового знищення і засоби її до­ставки. США насторожує те, що Іран запросив багатьох російських фахів­ців в галузі ракетних і ядерних технологій для розробки власної ядерної зброї.

Рано или поздно США и Иран восстановят дипломатические и экономические отношения. Само по себе это отнюдь не снимет всего комплекса противоречий между двумя странами, и уж тем более не повлечет автоматического подчинения Ирана интересам США. Внутренняя политика Ирана малопредсказуема, а внешняя сильно от нее зависит.

Это объяснимо. США - единственная мировая сверхдержава, претендующая на роль глобального шерифа, и Исламская Республика Иран - региональная супердержава, которая выступает постоянным и жестким оппонентом Америки по основным мировым и региональным проблемам.

В 2004 на виборах консерватори на чолі з Хоменеі відсторонили від виборів багатьох прибічників Хатамі.

69. Конституційні та ідеологічні засади зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран.

Відповідно до статей 152 й 154 Конституції Ісламської Республіки Іран, зовнішня політика країни заснована на запереченні будь-якого прагнення встановити свою гегемонію над іншими й непокорі чужому пануванню, збереженні незалежності у всіх сферах життя, територіальної цілісності, захисту прав всіх мусульман, неприєднанні до держав, а також на підтримці мирних взаємин з неворожими державами. Своїм ідеалом Ісламська Республіка Іран бачить “щастя людини у всьому людському суспільстві, розглядаючи незалежність, свободу й верховенство права й правосуддя в якості права всіх людей. Тому ІРІ утримується від якого-небудь втручання у внутрішні справи інших народів і підтримує справедливу боротьбу пригноблених проти гнобителів у всіх частинах миру”.

У рамках вчення імама Хомейні, на базі його основних концепцій формулюються державні інтереси Ірану, які і є керівним початком у визначенні пріоритетів його політики та її основних цілей.

Відповідно до інтересів ІРІ головна мета політики клерикального керівництва полягає в створенні під егідою Ірану “світової ісламської громади - умми”. Дане положення, суть якого офіційно закріплена в статті 11 Конституції ІРІ, має довгостроковий характер.

Можливість реалізації цієї мети ставиться в пряму залежність від успішного вирішення найважливіших завдань глобального характеру, У найбільш узагальненому вигляді вони зводяться до політичного, економічного й військового об'єднання ісламського світу по іранському зразку. Виходячи з даних стратегічних установок можна виділити три рівні довгострокових цілей зовнішньої політики Ірану, на реалізацію яких направляються основні зусилля керівництва країни.

Перший рівень цілей пов'язаний з перетворенням Ірану в загально-мусульманський центр сили. Його досягнення варто розглядати як досить віддалену перспективу, оскільки постановка даних цілей на порядок денний без утвердження Ірану загально-регіональним центром сили в зоні Ближнього й Середнього Сходжу не має реального змісту.

Другий рівень саме й припускає перетворення ісламського Ірану в регіональний центр сили. Для цього іранське керівництво прагне до досягнення в регіоні політичного, економічного й військового лідерства.

Третій рівень цілей розташований на “національній території”, тобто пріоритети зовнішньої політики зосереджені на вирішенні внутрішньоіранських завдань, зокрема на забезпеченні політичної стабільності держави, створенні незалежної економіки з розвинутою промисловістю, будівництві потужних збройних сил.

70. Концепція та політика експорту ісламської революції у зовнішній політиці Ісламської Республіки Іран.

Концепція експорту ісламської революції базується на ідеології хомейнізму. Ідеологічну основу військової доктрини Ірану становить вчення імама Хомейні або “неошиїзм”. Ця політика здійснюється, умовно говорячи, трьома методами: “мирним” (пропагандистським), “напіввійськовим” й “військовим”. Однією зі сторін позитивної еволюції клерикального режиму в ІРІ за чверть століття стала переоцінка значимості кожного із трьох методів експорту ісламської революції. З об'єктивних і суб'єктивних причин пріоритет до 2005 р. явно віддавався “мирному” методу. Однак, особливо з огляду на події минулого року, не можна стверджувати що остаточно відкинуто й два інших. Це випливає хоча б з того, що одним з компонентів військової доктрини Ірану є будівництво національних збройних сил, якими, як заповів імам Хомейні, повинна стати “Ісламська армія 20 мільйонів”.

Ісламський фундаменталізм, проповідуваний Тегераном, сьогодні є головною небезпекою для ряду близькосхідних країн. Іранську присутність видно неозброєним оком у Судані й Лівані, Тегеран не робить секрету зі своєї підтримки організації ХАМАС на окупованих Ізраїлем арабських територіях. Він категорично проти мирного процесу на Близькому Сході.

Тегеран активно виступає проти арабо-ізраїльських переговорів по близькосхідному врегулюванню. Виступаючи на словах з антиізраїльських позицій, Іран насправді переслідує свої власні цілі, прагнучи взяти під контроль радикальні палестинські угруповання, що виступають проти переговірного процесу, і тим самим розширити базу ісламської революції. Він також працює з метою об'єднання радикалів у Палестинському русі опору, для того щоб утворити єдиний фронт на противагу Організації визволення Палестини.

Особливо ж ситуація загострилась після президентських виборів літа 2005 р., коли до влади прийшов ультра-консервативний мер Тегерана Мохамед Ахмадінежад.

На своїй першій прес-конференції новообраний президент досить чітко виклав свої цілі — перетворити Іран на сучасну ісламську державу і почати експорт ідей ісламської революції за її межі. «Окроплена кров’ю шахідів, нова ісламська революція станеться і вирве з корінням несправедливість сучасного світу», — заявив Ахмадінежад. І додав: «Епосі репресій, гегемонізму, тиранії і кривди настає кінець. Хвиля ісламської революції прокотиться по всьому світу».

Втім, претендуючи на таке духовне лідерство в ісламському світі або навіть на планеті загалом, Іран фактично кидає виклик своєму головному супернику — Сполученим Штатам. Та водночас, напевне, саме так Тегеран може змусити Вашингтон рахуватися з власною думкою.

71. Зовнішньополітичні концепції ІРІ в 1990-і рр.

Дата добавления: 2015-08-05