Національна політика більшовиків на українських землях у 1920—1930-ті роки

Надзвичайно цікавим явищем в історії України було українське відродження сер. 1920-х -поч. 1930-х років. Безсумнівно, його коріння були в періоді нетривалої української державності 1917-1919 рр., який розкував творчі можливості української нації.

Успіхи в національно-культурному будівництві того часу були досягнуті передусім завдяки політиці, що увійшла в історію під назвою коренізаціі. Намагаючись розширити національну та соціальну базу режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки у партійно-державному апараті. Зокрема, наприкін. 1920 р. українці, становлячи бл. 80 % населення республіки, у КП(б)У становили лише 19 %, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка-росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6%.Виправити таку невідповідність взявся у квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику "коренізаціі" партійно-державного апарату в неросійських республіках.Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні у 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а намаганнями укоренитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — "коренізація". Щоб зміцнити вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і брати власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що "коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених доти національних культур.В Україні політика "коренізаціі" набрала форми "українізації". Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов'язкового вживання української мови в установах-переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки. Це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури.

Практично українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, але, як згодом з'ясувалося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя. Кадровий кістяк українізації утворили т.зв. національні комуністи. До них належали М. Скрипник, В. Блакитний, П. Любченко, О. Шумський, А. Хвиля, М. Яворський та ін. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, яка прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М. Грушевський і Ю. Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили у серйозність курсу на українізацію.Поряд із підтримкою українізація спричинила й значний опір. До її противників належали верхівка КП(б)У, російська бюрократична верхівка, російське та обрусіле міщанство і робітництво, Червона армія, представники російської інтелігенції, священики РПЦ.

За такого співвідношення сил українізація від самого початку була приречена на провал. Та все ж за порівняно короткий час наполеглива праця дала значні результати. Протягом 1923—1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Якщо у 1922 р. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Так, якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкін. 1920-х років діяло 80 % шкіл, понад 60 % технікумів і 30 % інститутів з українською мовою навчання.Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет українською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 рр. українською мовою видавали 46 % книжок, то у 1931 р. — 77 %. На українську мову переводили театри, радіомовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М. Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.Поряд з українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншин. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну СРР. До 1931 р. завершено організацію 25 автономних районів та 1074 сільрад нацменшин. Діяли національні школи.Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн. українців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, "суржик". І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. З 1926 по 1932 р. частка українців у індустріальному пролетаріаті збільшилася з 41 до 53 %.Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло знизу догори. Відповідно, сер. — друга пол. 1920-х років стали періодом значних зрушень у менталітеті українства, Подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Все це зумовило зростання впливу національної ідеї, що вже само по собі лякало Москву.Ще одним головним болем для неї стало т.зв. націонал-ухильництво. Воно пов'язувалося насамперед з кількома іменами: письменника М. Хвильового, який своїм гаслом "Геть від Москви" закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення її від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти О. Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та централізм; економіста М. Волобуєва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР ґрунтується на нехтуванні інтересів України і є, по суті, колоніальною.До певного часу московське керівництво, зайняте внутрішньопартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й. Сталіна, формування адміністративно-командної системи почався наступ на українізацію. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції поділ компетенції Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим.Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для соціалізму було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Апарат наркомату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні і на 90 % — на районному. Звільнили з роботи бл. 4000 українських учителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. З 1938 р. в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади україномовних видань, закривалися українські театри тощо. Деукраїнізація призводила до посилення російських впливів, зокрема у науково-дослідницьких закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з Зі до 50 %, тоді як українців — упала з 50 до 30 %, Ллє найстрашнішим явищем став масовий терор, започаткований ще В. Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтелігенції. Незабаром українізація була втоплена в крові, задушена в муках штучного Голодомору.

Дата добавления: 2015-08-05