Експансія сусідніх держав і політичні зміни на українських землях у другій пол. ХІV – першій пол. ХVІІ ст.

Під час правління синів Данила Романовича – Шварна та Лева до Галицько-Волинського князівства було приєднано частину Литви, Закарпаття з містом Мукачевим та Люблінські землі. А внук Данила – Юрій Львович на початку ХІV ст. зміг розширити кордони держави аж до нижньої течії Дністра і Південного Бугу. Однак виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів із боярами, війни князів між собою послабили Галицько-Волинську державу. Цим скористалися сусідні держави, що значно менше потерпали від монгольської навали – Угорщина, Польща та Литва, що прагнули територіального розширення за рахунок українських земель. Так, у 20-х роках ХІV ст. Угорщина захопила частину Закарпаття з містом Мукачевим. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія Другого польський король Казимир Третій захопив та пограбував у 1340 р. Львів Почалася боротьба між Польщею та Литвою за українські землі. 1349 р. Польща захопила Холмське та Перемишльське князівства. У 1387 р. Галичина і західна частина Волині надовго ввійшли до складу Польського королівства. Східну Волинь захопила Литва. Великий князь литовський Ольгерд Гедимінович, скориставшись ослабленням Золотої Орди, у 50-х -60-х ХІV ст. підпорядкував інші українські землі – Поділля, Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, у результаті чого майже вдвічі збільшив територію Литовського князівства. Новоутворена держава отримала назву Великого князівства Литовського і Руського. Експансія литовських феодалів, на відміну від угорських та польських, отримала назву «оксамитової», оскільки відбувалася під гаслом «старого не змінювати, нового не впроваджувати».

Після смерті Ольгерда (1377 р.) до влади прийшов його молодший син Ягайло, що спричинило боротьбу між ним та старшими Ольгердовичами. У цій боротьбі загинув Кейстут, брат князя Ольгерда. Месником за батька виступив князь Вітовт, який вдався до допомоги Тевтонського ордену. У пошуках союзників Ягайло звернувся до Польщі. Наслідком цього стало укладення династичної («шлюбної») Кревської унії (1385 р.), якою передбачалася інкорпорація Литовського князівства та українських земель до складу польської держави та перехід у католицтво Ягайла і всіх мешканців Литви. Проти такого розвитку подій виступив князь Вітовт, якого підтримали православні литовсько-руські бояри. Під їх тиском Ягайло був змушений зробити Вітовта своїм намісником у Литві (1392 р.). Незабаром (1398 р.) населення Литви проголосило Вітовта своїм королем. Особливо помітно зріс авторитет Вітовта після битви під Грюнвальдом (1410 р.), у якій союзні польсько-литовсько-руські війська вщент розгромили лицарів Тевтонського ордену. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413 р.), якою було визнано право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського і Руського. За умовами цієї унії українська феодальна верхівка фактично усувалася від вищих адміністративних посад.

У 1452 р. Волинь та у 1470 р. Київське князівство втратили політичну автономію і перетворилися на воєводства литовської держави. Втрата українськими феодалами батьківських «отчин» спонукала їх до активної боротьби. У 1481 р. нащадки Володимира Ольгердовича – князі Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський організували змову проти польсько-литовського короля Казимира. Однак, за допомогою київського воєводи Івана Ходкевича змову було викрито, а двох керівників (Михайла Олельковича та Івана Гольшанського) страчено. Все це обумовило перехід під владу московського государя українських князів: Одоєвських, Мосальських, Воротинських, Бєльських та ін. У 1503 р. до складу Московської держави перейшло Чернігівське князівство з 19 містами і всіма повітами. На початку ХVІ ст. князі С. Можайський та В. Шемятич добровільно віддали під владу московського государя Стародуб і Новгород-Сіверське князівство. У 40-х роках XV ст. від Золотої Орди відокремлюється Кримське ханство з правлячою династією Гіреїдів. Свої внутрішні проблеми кримські хани вирішували шляхом зовнішньої експансії, якій сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії.

У 80-х р. ХV ст. активізувалися напади Кримського ханства на землі Поділля, а в 1482 р. війська хана Менглі-Гірея захопили, пограбували та спалили Київ. Під час Лівонської війни, у 1563 р. війська московського царя Івана ІV Грозного захопили Полоцьк, унаслідок чого Литовське князівство опинилося на межі воєнної катастрофи. Тому частина литовських, білоруських та українських феодалів звернулася до польського короля з проханням взяти їх під захист через неспроможність Литовського князівства захистити своїх підданих від нападів татарських та московських військ. У січні 1569 р. у Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, на якому 1 липня було проголошено унію Литви та Польщі та утворення єдиної держави Речі Посполитої на чолі з загальнообраним королем. Литва втратила право на власний сейм (парламент) та зовнішні відносини, однак зберегла свої державні структури: адміністративну та фінансову системи, армію, законодавство, уряд.

11 серпня 1569 р. сейм Речі Посполитої ухвалив постанову про «повернення» Польщі Волині, Брацлавщини, Київщини. Литовська й українська еліти практично не протестували проти цього, дбаючи передусім про свої станові інтереси. Українське суспільство, безперечно, приваблювали прогресивний конституційний устрій, обмеження королівської влади, політичні свободи та станові привілеї, що проголошувалися в новоутвореній державі. Однак більшість з цих елементів не розповсюдилося на українські землі Речі Посполитої. Вони опинилися під соціально-економічним та національним гнітом з боку польських феодалів.

Дата добавления: 2015-08-05