Соціально-економічні процеси литовсько-польської доби. Структура станового суспільства

Основою економіки українських земель ХІV–ХVІ ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Велику роль також відігравала торгівля. Активно функціонував «дніпровський шлях», що з’єднував Крим і Північне Причорномор’я з Північно-Східною Руссю. Цим торгівельним шляхом через Подніпров’я везли тканини, килими, прянощі, фарби, зброю, хутра, шкіри тощо. Чимало торгівельних шляхів пролягало через територію Галичини, Волині та Поділля. Ними до Західної Європи везли рибу, сіль, віск, зерно, деревину, худобу тощо.

Наприкінці ХІV ст. виникають цехи – об’єднання міських ремісників за професійною ознакою (зброярів, будівельників, шевців, ковалів та ін.). Кожен цех мав свій статут і органи управління з виборними «цехмайстрами». У ХV–ХVІ ст. у великих містах (Києві, Львові, Луцьку) діяло 15–30 цехів.

У ХІV–ХV ст. в Україні поширюється магдебурзьке право – самоуправління міст на зразок міста Магдебург в Німеччині. В Україні магдебурзьке право отримали міста Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кременець (1374 р.), Київ (1497 р.) та ін. Однак, протидія з боку польських феодалів та державних установ Речі Посполитої не дозволяла багатьом православним українцям користуватися привілеями магдебурзького права в повному обсязі.

У ХІV–ХVІ ст. паралельно до класового, що відображав економічний статус певних соціальних груп, відбувається поділ суспільства на стани, які об’єднували людей на основі юридично визнаних прав, привілеїв, обов’язків. Основним станом литовсько-польського періоду була шляхта – військово-службовий стан, головним обов’язком якого була військова служба, за яку вони отримували землю, політичні та економічні права. Основу цього стану складали магнати – великі землевласники. До їх числа належали знатні князівські родини Вишневецьких, Острозьких, Потоцьких, Калиновських, Жолкевських, Корецьких та ін. У ХVІ ст. у Польщі шляхта перетворилася на впливову суспільну силу, яка становила майже 8–10% населення (для порівняння: у Західній Європі – 1–2 %, в Україні – 5%).

Особливу суспільну верству населення становило духовенство, роль і місце якого в польсько-литовській державі постійно змінювалися. У 1458 р. литовські правителі відновили митрополію в Києві. Вона складалася з десяти єпископств і підпорядковувалася безпосередньо Константинопольському патріарху. Після Люблінської та Брестської уній православне духовенство втрачає свої позиції, а католицьке стає панівною ідеологічною силою в суспільстві.

Третім станом суспільства у ХІV–ХV ст. стають міщани. Верхівка міщанства формувалася з найбагатших та найвпливовіших купців і промисловців. Середній прошарок складався з цехових майстрів і міщан середньої заможності. Основу соціальної структури міста становили ремісники, дрібні торговці, міщани, життя яких все ще залежало від сільськогосподарської діяльності.

Найчисельнішим суспільним класом були селяни (майже 80% населення), яке залежно від форм феодальної експлуатації поділялося на три групи: чиншові (данники) – особисто вільні селяни, що сплачували феодалам натуральну та грошову ренту; тяглі – залежне сільське населення, яке відробляло панщину та державні повинності; службові – селяни, що обслуговували двір феодала. Литовські статути (1529 р., 1566 р., 1588 р.) та «Устав на волоки» (1557 р.) обмежували право власності селян на землю, збільшували панщину (до 4–5 днів на тиждень у Галичині та 2–3 – у Подніпров’ї) та юридично закріпляли належність селян феодалам. Все це призвело до зникнення чиншової категорії селянства та поширення кріпацтва. Причому, якщо на землях Східної України кількість селян-кріпаків складала 25–30 % сільського населення, то на західноукраїнських – 75–80 %.

Особливим суспільним станом у ХV–ХVІ ст. стає козацтво – маргінальний прошарок населення, який сформувався на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов’янським і тюркським етнічним масивами. Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст., у цей час термін «козак» («одинокий», «схильний до розбою», «страж») означав не соціальний статус, а спосіб життя. У ХVІ ст. козацтво перетворюється на нову соціальну верству, яка виступала проти посилення соціального, національного і релігійного гніту, захищала українські землі від турків і татар; освоювала великий масив вільних земель тощо.

У 1572 р. польський король Сигізмунд Другий Август видав універсал про створення найманого козацького формування. Триста козаків було внесено до реєстру (списку) і надано їм правовий статус регулярного війська, що означало юридичне визнання прав, привілеїв та обов’язків козацтва як соціальної верстви. За державну службу й охорону кордонів реєстрові козаки отримували від короля грошові винагороди та земельні наділи. Крім того польська адміністрація сподівалася, що реєстрове військо буде контролювати запорізьких (низових) козаків та придушувати чисельні селянські повстання. Однак, реєстрові, як правило, підтримували селянсько-козацькі виступи.

Протягом ХVІ ст. економіка України поступово переорієнтовується на потреби зовнішнього ринку, що потребував збільшення виробництва промислової та сільськогосподарської продукції. У зв’язку з цим поширюється фільваркова система господарювання, заснована на щотижневій панщині й орієнтована на ринок. Перетворення великих феодальних маєтків на фільварки супроводжувалося закріпаченням селян Галичини та Волині (ХV ст.) і Брацлавщини та Подніпров’я (ХVІ ст.). Ухвалений у 1588 р. новий Литовський статут збільшував термін розшуку селян-втікачів з 10 до 20 років (у Московській державі цей термін становив п’ять років). Все це мало негативний вплив на соціальні відносини в суспільстві.

Наприкінці ХVІ ст. – на початку ХVІІ ст. на українських землях відбулася низка народних повстань проти національного, соціального та релігійного гніту. Рушійною силою цих повстань стає козацтво. Найбільш потужними були повстання під проводом К. Косинського (1591–1593 р.), С. Наливайка[5] (1594–1596 р.), М. Жмайла (1625 р.), Т. Федоровича (1630 р.), І. Сулими (1635 р.), П. Бута, Д. Гуні та Я. Остряниці (1637–1638 р.). Однак, унаслідок неорганізованості та поганої озброєності повсталих ці виступи закінчилися поразками. Польський уряд вміло користувався неузгодженістю дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткістю програмних установок повсталих селян. У 1638 р. під тиском з боку польської адміністрації козаки змушені були визнати ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, а кількість реєстрових козаків скорочувалася до 6 тис. осіб. У Речі Посполитій встановився період «золотого спокою».

Дата добавления: 2015-08-05