Церковне життя. Берестейська церковна унія та її наслідки для українського суспільства

Захоплення у 1453 р. Візантії турками-османами значно послабило вплив Константинопольського патріарха на східноєвропейські землі. Поступово православні парафії в українських землях матеріально та духовно занепадають. Одночасно в Московському князівстві зароджується нова ідеологічна концепція: «Москва – третій Рим», за якою Московська держава проголошується правонаступницею Візантії і центром світового православ’я. Зі свого боку католицький Захід і Ватикан починають боротьбу за об’єднання всіх християнських держав під релігійну владу Папи Римського. З середини ХVІ ст. в Україні все більше поширюється латино-польська культура, католицизм, що посилює полонізацію та окатоличення української знаті. Система освіти та виховання опинилася під контролем католицького Ордена єзуїтів[6], які відкрили близько двадцяти середніх навчальних закладів – колегіумів. Також активну місіонерську діяльність розгорнули представники орденів францисканців, домініканців, бернардинців.

Єзуїти активно пропагують ідею унії між православною та католицькою церквами. У 1577 р. єзуїтський проповідник Петро Скарга[7] присвятив їй працю «Про єдність церкви Божої», яка мала помітний вплив на українське та польське суспільство. Церковна унія, на погляд П. Скарги, повинна була не тільки сприяти подальшій експансії польських феодалів на українські землі, а й спрямувати зусилля на боротьбу з Реформацією, ідеї якої бурхливо поширювалися в польській державі.

Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, що панувало на той час у житті православної церкви. Церковні посади роздавалися світським особам, які розглядали їх як джерело прибутку. У боротьбі за «мирськими достатками» вони порушували елементарні моральні норми. Це призвело до того, що православна церков в українських та білоруських землях втратила духовний контроль над суспільством.

За таких обставин одним з проявів українського суспільного руху стають братства – релігійно-національні товариства, що створювалися при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій. Вони спиралися на традиції релігійних братств Західної та Східної Європи, ставлячи перед собою насамперед релігійно-благодійні завдання: підтримку своїх храмів, проведення громадських богослужінь, допомоги хворим і бідним тощо. З часом братства починають відігравати значну роль у культурно-освітньому житті українського суспільства. У ХVІ ст. вони проводять низку важливих національно-культурних акцій: закладання шкіл, друкарень, відновлення старих та розбудовування нових православних храмів тощо.

Перші братства з’являються в Галичині, де шляхта була значно послаблена та полонізована, а міщанство навпаки демонструвало високий рівень громадянської організованості. У 1586 р. Львівське братство ухвалює новий статут, за яким до нього міг вступити «всякий, хто він не був: міщанин, або шляхтич, передміщанин або будь-хто з посполитих людей». На таких же організаційних засадах наприкінці ХVІ ст. виникають братства на Волині, Поділлі, Наддніпрянщині. Пізніше утворюються братства в Києві (1615 р.) і Луцьку (1617 р.).

Ініціатором підписання унії став львівський єпископ Гедеон Балабан. У 1590 р. на з’їзді в Белзі його підтримали луцький, турово-пінський та холмський єпископи, до яких згодом приєднався митрополит Михайло Рогоза. У середині 1595 р. умови, на яких укладалася унія, було погоджено з папським нунцієм і схвалено польським королем, який спеціальним універсалом підтримав справу унії. Заключний акт укладення унії відбувся на соборі[8] в Бересті (нині місто Брест), призначеному на шосте жовтня 1596 р. Однак собор розколовся на дві частини – уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, підпорядкованої Папі Римському. Уніати визнавали основні догмати католицизму, однак залишали церковні православні обряди і богослужіння церковнослов’янською мовою. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків, а уніатська шляхта отримала право на державні посади в польській державі. Не зважаючи на ці привілеї, православна частина собору не визнала греко-католицьку церкву. Не сприйняла унію і більшість українського суспільства – частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, міщанство, яке консолідувалося навколо православних братств, селянство. Головною силою в боротьбі з уніатством та католицизмом стає запорізьке козацтво.

Після укладення унії розпочався наступ на православну церкву. До 1632 р. польська влада визнавала законною тільки греко-католицьку церкву. Унія насаджувалася силою. За розпорядженням митрополита Іпа́тія По́тія майно православної церкви підлягало конфіскації та передачі уніатам або представникам інших релігійних конфесій. На польських сеймах 1632 і 1633 рр. за ініціативою короля Речі Посполитої Владислава ІV Вази і православного сенатора Адама Киселя було ухвалено рішення про формальне визнання рівності прав православної та католицької церков. Ватикан заборонив католицьким священикам примушувати вірян ставати греко-католиками. Однак в умовах матеріального занепаду православних парафій це рішення не мало позитивних наслідків. Більш того, серед православного населення України та Білорусії посилилася орієнтація на Московську митрополію.

Дата добавления: 2015-08-05