Дерево життя»– минуле, сучасне, майбутнє українського народу.

МИХАЙЛО ГАЛЕВИЧ

ТАЄМНИЦІ СИВОГО КАМІННЯ

твір-легенда

м. Старий Самбір

2009 – 2010 рік

Передмова автора

Дерево життя»– минуле, сучасне, майбутнє українського народу.

З давніх-давен людям відомо: «дерево життя» – гілка, на якій ростуть три листки:

­ – перший листок – символ минулого часу;

­ – другий – символ сучасного;

­ – третій – символ майбутнього.

Зображення «дерева життя» зустрічається з давніх часів і воно свідчить про те, що люди ще в сиву давнину знали про нерозривний зв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Усе навколишнє – наслідки минулих подій, і в тому, що відбувається зараз, народжується майбутнє. Отже, щоб вірно орієнтуватися у житті, треба вивчати минуле свого народу, його історію, а вона, як і життя людей, має героїчні і трагічні, щасливі і нещасливі сторінки. Оскільки в героїчному найбільше проявляється національний характер народу, його душевна краса, таланти, то й ці сторінки особливо хвилюють почуття національної гордості, яке нині таке необхідне для становлення нової держави. І нам є чому повчитися у минулого.

Перший листок «дерева життя» списаний увесь. Починається історія з малюнків давніх людей, продовжена літописцями і писарями. Найбільшої уваги, як найважливішому моментові, приділено козацтву і Запорізькій Січі – неповторному і легендарному явищу нашої минувшини, яке тривало протягом XVI-XVIII століть. Попри багаточисленні суперечки більшість учених підтримують думку, що українське козацтво виникло із тих верств населення, які найбільше страждали від феодального і духовного гноблення польського панства.

До 1556 року ­ – заснування легендарним Байдою-Вишневецьким Запорозької Січі – на берегах Дніпра виникли перші козацькі поселення, які згодом стали основою для майбутньої нездоланної військової сили, що захищала мирне населення спочатку від нападів татар, а потім стала визволителем нашого народу від польського гноблення.

Козаки ­ – люди особливі. Вони понад усе цінували свободу і справедливість, саме вони є творцями першої, говорячи сучасною мовою, демократичної республіки на території України. На Січі були свої закони і правила, порушити які не міг ніхто. Військова справа козаків привертала увагу не тільки польського Сейму, як потенційна небезпека, але і західно європейців. На той час Військо Запорозьке було наймогутнішою армією усієї Європи. Особливістю його, зокрема французькі майстри військової справи, відзначали те, що козаки воюють не зброєю, а й за допомогою слів. Кожне слово козаків важило багато, і до нього прислухалися. Говорити про подвиги запорожців можна багато, так само багато є чого сказати і про значення, наслідки цих подвигів для нашої історії. Це і захист півдня України від нападів татар у XVI-початок XVII століть. Вони взялися за цю справу (саме завдяки цій місії для козаків було створено реєстр. Досі немає визначеної думки з цього приводу: реєстр ­ – визначення сили й могутності козаків чи спроба їх закріпачити). Козаки гідно виконали свій обов’язок перед людьми, адже пообіцяли, а слово козака ­ – закон. Це вони стали ініціаторами народно-визвольної війни 1648-1657 років. Усі свої надії український народ покладав на Січ, і на цей час Січ виправдала усі сподівання, її слова і діла змогли пробудити в нашому народові національну свідомість, змогли підняти його на збройну боротьбу із гнобителями і перетворити козацьке повстання у народний рух – у справжню війну. Після Богдана Хмельницького, одного з найвидатніших гетьманів українського козацтва, в Україні панували незгода і розруха, її розділяв Дніпро на Правобережну і Лівобережну, і саме в наступні століття цей поділ був не лише географічний, а й, на жаль, духовний. Із зруйнуванням у 1735 році Запорозької Січі українське козацтво заснувало нові Січі – Задунайську, на Кубані, але ці Січі не можна назвати спадкоємицями у повному смислі слова. Проте дух козацтва не загинув, оскільки його не можуть здолати жодні негаразди. Ще з часів створення Запорозької Січі козацтво приділяло багато уваги національному і загальнолюдському вихованню, недаремно православ’я було однією з найважливіших умов прийому до лав козацтва, яке жило за десятьма християнськими заповідями, і на Січі обов’язково була церква, яка вважалася найбільшою святинею. Багато козаків мали вищу освіту, здобуту у найвідоміших європейських університетах, а в реєстрі, поряд з прізвищем козака, часто зазначали його вчений ступінь, тож козацтву, дійсно, було що сказати. Після закінчення війни у 1657 році, коли військова могутність козацтва витрачалася на гетьманські міжусобиці, частина козацтва приділяла багато уваги розвиткові освіти в Україні. Це і Києво-Могилянська академія (до 1701 року ­ – колегіум), і Львівський університет, і відроджений Острог. Слово було головною зброєю для учасників братств – Київського, Львівського, саме там розпочинав свою суспільно-політичну діяльність П. Скоропадський. Козаки ніколи не залишалися без діла, бо їх ділом було слово, віра і прагнення до кращого життя українського народу. Вони справді зробили усе для нього.Так написано на першому листкові «дерева життя», листкові минулого, усе це наша історія, яку ми повинні знати і поважати. Листок списано увесь, але щомиті на ньому з’являються нові слова –про вчорашнє сучасне.

Другий листок ­ – хроніка сьогодення. Записи у ній роблять сучасні діячі культури і науки, політики і суспільні діячі. Ці записи – це становлення нової незалежної, але історично древньої держави. Сьогодні згадується історія такою, якою вона була насправді, повертаються віковічні традиції, серед яких і козацтво: усе нове-добре забуте старе, але зроблене по-новому.

Сьогодні козацтво ­ – єдина для всього українського народу популярна форма відродження національної ідеї на принципах духовності, патріотизму і соборності.

Не існує нації без національної ідеї, як об’єднуючого і спрямовуючого фактора історичного її розвитку.

Нині українська нація підійшла впритул до початку різкого підйому в усіх сферах свого життя – бо вона розвивається в незалежній державі.

Не потрібно забувати минуле і сьогодення, потрібно жити так, щоб усі записи у «книзі життя» були пронизані головною ідеєю, і тільки однією: усвідомлення національності і дотримання традицій, а наші традиції не зрадять нас і завжди вкажуть правильний шлях у майбутнє.

Сьогодні вже настав час об’єднати козацьку силу під одним керівництвом Гетьмана України та творити добрі справи на славу України.

Свій твір-легенду присячую

коханій дружині Надії і сину Володимиру.

Була весна...Цвіли гаї й шуміли,
Травневий дощ вмивав дороги і поля,
Пахучі трави оксамитом зеленіли
І розцвітала навкруги уся земля!

Легенький вітер розчесав хмаринки білі
І вплів у них промінчик сонця золотий,
А голуб білий досягнув своєї цілі
Й розсік крилом його віддих легкий.

Пташиний щебет розливався у долині,
Пробуджуючи навкруги життя,
Й волошки, наче чисте небо, сині
Збирало мамі ще мале дитя.

Ходили босоніж усі колись у росах,
Збираючи пахучий цвіт весни,
Фіалки розцвітали в довгих косах
Тоді, коли кругом жив інший світ.

Той світ, що дихає, що плаче і всміхається,
Шумить дощами, шелестить травою,
В якому рух постійний відбувається,
В якому всі й ніхто - усе саме собою.

Марічка Ільїна «Була весна....»

І, немовби в сиву давнину,

Дата добавления: 2015-08-03