Соціально-економічне та політичне становище західноукраїнських земель наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття.Таким чином, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Проте панівне становище займало ремісництво.Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина сягала 6 днів на тиждень.Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тому австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) здійснили т.зв. реформи "освіченого абсолютизму", які мали на меті поліпшити матеріальне становище жителів імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Вона передбачала: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, тривалість якої не могла перевищувати 3 днів на тиждень; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством, тощо.Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка докорінно змінила на краще становище греко-католицької церкви. її основними положеннями були: 1) зрівняння прав католицько!, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців із відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви переводити греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); 2) створення греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл, причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.Реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак уже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями. Єдиною інституцією, яка зберегла всі надбання і навіть суттєво зміцнила їх після започаткування у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що проводилася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті. Опришки нападали на панські й державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією.Постійною та наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східно-галицьких землях. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, айв усій Австрії.

44.Утворення Кирило-Мефодіївського братства.Тарас Шевченко

Ядро цієї організації сформувалося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р. на основі групи українських студентів, викладачів і чиновників. Його засновниками стали: молодий професор-ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров, молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозерський.

У засіданнях братства брали участь художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич, який здобув вищу освіту в Парижі, де пройнявся ідеями Великої французької революції; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави», проекту конституції України Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія — перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з вигравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таємної організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М. Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». її зберігав у себе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання і кожний із них по-своєму уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш на перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне й соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства. Головною політичною діяльністю братства було звільнення України з-під імперського гноблення, розбудова незалежної держави з демократичним ладом на зразок США чи Французької республіки.

Члени братства усвідомлювали, які майже непереборні перепони стоять на шляху політичного визволення України. Микола Костомаров із цього приводу зазначав: «Трудна справа... Так воно є: ми, українці, самі нічого не вдіємо — сили не маємо: Москва тягне до себе, поляки Москви бояться і не довіряють їй, як і з ким тут починати?» Реально оцінював ситуацію й В. Білозерський: «А втім, ясно, що окреме існування України неможливе; вона перебуватиме між кількома вогнями, утискуватиметься і може зазнати сумнішої долі, ніж зазнали поляки».

За таких історичних умов кирило-мефодіївці визнавали лише один шлях утвердження державної незалежності України — створення федерації незалежних слов'янських держав. Центром Усеслов'янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації — Слов'янський собор (сейм чи рада) з консультативними й регулятивними повноваженнями.Програмні засади Кирило-Мефодіївського братства були викладені в «Книзі буття українського народу», відозві «Брати українці!». Це пов'язано з тим, що зміст твору був пронизаний євангельськими заповідями. Програму писали всі «братчики» під керівництвом М. Костомарова. Нею передбачалося здійснення загальнолюдських християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, їхнього поєднання з українським патріотизмом. На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою слов'янських народів, а тому в майбутній слов'янській федерації мала посісти чільне місце.

45.Зростання національної свідомості в Західній Україні в першій половині XIX ст. "Руська трійця"

З усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики "освіченого абсолютизму", нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке майже цілком належало до середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа М. Левицького згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський, І. Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходи щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 p. перемишльським єпископом І. Снігурського. До 1832 р. під його покровительством відкрилося бл. 400 шкіл. У1817—1821 pp. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був І. Могильницький. Вів же став автором першої в Галичині "Граматики" української мови і наукового трактату "Відомість о руськім язиці". У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову й аргументовано визначив українців як один із східнослов'янських народів із власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські й руські люду галицького" В. Залеського (1833), "Руське весілля" Й. Лозинського (1835). Одночасно в Галичині поширюються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" І. Котляревського.Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів та поляків, твори нової української літератури в Російській імперії, українські етнографічні й історичні видання. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка "Руська трійця" (1833—1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще нашкільній лаві вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Російській імперії розгорнули діяльність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка "Руська трійця" входили також Г. Ількович, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ". Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо.Найзначнішою заслугою "Руської трійці" було видання наприкін. 1836 р. у Будапешті альманаху "Русалка Дністровая", який складався з фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною. Однак із тисячного, накладу до читачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано владою, щоб перешкодити поширенню національної ідеї в краї.Після заборони австрійськими властями "Русалки Дністрової" і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького з Львівської семінарії "Руська трійця" розпалася. Та її діяльність не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні ідеї "Руської трійці" все більше захоплювали галичан.

Дата добавления: 2015-08-05