Зовн.політика Сукарно в кінці 1950-на початку 1960рр.

Із завершенням у 1960 р. формування державної сис­теми «скерованої демократії» Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики залиша­лась боротьба проти світового імперіалізму й колоніа­лізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проник­нення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські пере­говори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р. двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управ­ління - Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.

Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямо­вує свою зовнішню політику на проблему утворення Фе­дерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Феде­рацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію пород­женням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Джакарта побоювалася, що пов'я­зана з Заходом Малайзія стане містком для його втручан­ня у внутрішнє життя Індонезії. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівниц­тво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні на­строї індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах.

Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайї, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати «маріонеткову державу Малайзію».

У цей період зазнали змін відносини з Індією.Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з поверненням Індонезії Західного Іріану, з питань від­носин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індій­сько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мов­чазного спостерігача. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р - сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керів­ництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР.

Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не при­єдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії 1962 р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибра­ла для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.

Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти від­повідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Індонезія опинилася на спільній із КНР платформі відмови від принципів мирного співіснування держав. Саме з цих позицій індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєд­налися.

Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього за­гострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.

Дата добавления: 2015-08-05