Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 2 страница

Шляхом перенесення виробництва в країни АСЕАН Японія змогла скоротити обсяги активного сальдо у зовнішньоторговельному обороті з країнами Заходу та відповідно послабити політичний тиск США та ЄС на переговорах з нею з торговельно-економічних питань.

Зростаюча активність японських інвестицій створює ефект мультиплікатора та супроводжується виникненням найновітніших технологічних галузей в країнах АСЕАН та є одним з основних чинників зростання зовнішньоторговельних потоків, особливо внутрішньорегіональної торгівлі готовими промисловими виробами. Що стосується переплетення прямих та портфельних інвестицій, ґрантів та кредитів, які надаються в рамках програми ОДР, то країни АСЕАН більше пов'язані з японськими партнерами, ніж навіть одна з одною.

Пд .- сх. Азії традиційно – одне з перших місць в ЗП Японії (економ, політ, військово-стратегічні інтереси). Поразка Японії в Другій світовій змусила її відновити, поглибити та розширити увесь комплекс зв’язків на дво- та багатосторонній основі в регіоні, щоб забезпечити тут собі лідерство. Тут було не скільки прагнення відновити зв’язки з державами, скільки знову отримати доступ до стратегічних матеріалів вкрай необхідних для відбудови яп економіки. До кінця 60-х відносини Яп. з країнами пд.-сх Азії були обмеженими. Формально, курс Японії в 60-ті в пд.-сх Азії був суто економічним і вільним від ідеологій, хоча насправді вона прагнула стати регіональним лідером.

В 70-ті рр. японські монополії утвердилися на ринках пд.-сх Азії, зокрема АСЕАН, стала для цих країн головним експортером та імпортером. Причини такої уваги до пд.-сх Азії: географічна близькість, економічний потенціал, сировине та енергетичне багатство регіону, значні ресурси робочої сили, відносна політична стабільність в країнах регіону, зростаюча стратегічна значимість (перехрестя морських шляхів).

З другої половини 70-х – зміни у внутрішньополітичній обстановці потягли за собою й зміни у зовнішній політиці, особливо через тиск з боку США. Відбувається диверсифікація зп, «багатостороння дипломатія» Фукуди, або «дипломатія на всі напрямки». ЗП реалізувалась лише економічними та дипломатичними засобами. Японія активізує пд.-сх. азіатський напрямок ЗП, зокрема АСЕАН. Фукуда виділив три принципи відносин з АСЕАН: 1)Японія відмовл від ролі воєнної держ та готова сприяти миру та процвітанню в пд.-сх Азії, 2)Японія зобов’язується докласти зусиль для зміцнення довіри на основі «щирих» взаємовідносин з країнами АСЕАН в усіх сферах, 3)рівноправність із партнерами АСЕАН, намір співпрацювати з ними заради їх солідарності, досягнення взаємопорозуміння з країнами Індокитаю. Ці принципи дістали назву «Манільська доктрина» або «доктрина Фукуди». Ця доктрина відіграла важливу роль у формуванні концепції тихоокеанського співробітництва(ТОС). Сутність ідеї ТОС зводилася до обєднання США, Канади, Японіі, Австралії Нової Зеландії, з приєднанням в подальшому ряду пд.-сх азіатських країн, що розвиваються, зокрема країни АСЕАН.

К

Я в Пд-сх Азії:

- економічні інтереси ще з 1950-х

З 1960-х - проникнення Я капіталу до Філ, Мал, Індонезії.

Велику роль відіграють урядові інститути – Адміністрація економічної допомоги - розподіл інвестицій +донорська допомога + гуманітарні операції + переговори з політичних питань + розбудова регіонального співробітництва)

Поряд з Пд – Сх Азією, такі інститути використовувалися для Бл. Сходу. (контакти через фінансові установи)

Пд-Сх Азія:

- інвестиції

- переговори щодо митних пільг, врахування інтересів Я…

- використання економічного фактора для вирішення політичних питань

вже в 1960- ті Я дає кредити в регіон.

1975 – перша комплексна програма допомоги в Пд-сх. Азії – доктрина Фукуда – позиція співробітництва з АСЕАН – комплексна системна співпраця, збільшення значення фінансової допомоги, розширення економічного впливу – збільшення співпраці з Австралією, економічний кондомініум – поява АТЕС в 1989 році.

Доктрина Фукуди призвела до діяльності в АТР (до цього таких цілісних проектів не було)

Сама доктрина Фукуди не спрацювала, однак, створила новий вектор в ЗП Я.

7. АТР у зовнішній політиці Японії в 1980-і – 2000-і рр.

У 80-ті роки особлива увага булла відведена Тихоокенському регіону.

84 рік – Японія та Австрія стали основою для співробітництва всередині регіону. АТЕС

Причини регіонального зближення:

1. США та КНР, їх співпраця= як загроза регіональній політиці

2. Японія та СРСР, Курильські острови, як аспект нестабіфльності та відсутність гарантій. Хоча, весь цей період Країна підтримувала досить тісні зв’язки з обома країнами.

Кінець 80-х років. Питання безпеки в регіоні. Співпраця щодо пождолання наслідків Другої Світової війни.

В цей же час: постає питання баланс сил в регіоні. США (за АТЕС)-СРСР. Японія протии всіх інших держав у регіоні. Особливо КНР. З цим було пов’язано рішення відмовитися від статусу регіонального лідера.

В 90-ті. Угоди з: Південною Кореєю (92 р.); Індія (93 р.); з країнами Південно-східної Азії.

В кінці 95 року –ідея про створення регіонального союзу. Криза регіональної політики.

Покращення відносин з КНР.

80-90 – АСЕАН – АТЕС (2 декларації щодо моделей інтеграції). Питання РФ в АСЕАН (формат АСЕАН +1).

КНР-АСЕАН – Зони Вільної Торгівлі. Японія протии до 99 року. В 2001 році уряд Коідзумі – за!

З цього часу – поглиблення регіональної співпраці + глобальна співпраця (ООН, США).

З 2007 року – питання реформування ЗП в АТР.

Проблеми: Корея.

Азиатско-Тихоокеанское экономическое сотрудничество (АТЭС) — международная (региональная) экономическая организация.

АТЭС — крупнейшее экономическое объединение (форум), на которое приходится свыше 60 % мирового ВВП и 47 % объёма мировой торговли (2004).

Образовано в 1989 г. в Канберре по инициативе премьер-министров Австралии и Новой Зеландии. Главные цели организации — обеспечение режима свободной открытой торговли и укрепление регионального сотрудничества.

Первоначально высшим органом АТЭС были ежегодные совещания на уровне министров, но с 1993 г. стали проводиться и встречи лидеров (саммиты). Органы АТЭС: конференции на высшем уровне, сессии министров иностранных дел и экономики, Постоянный секретариат, Азиатско-Тихоокеанский парламентский форум и др.

В 1994 г. в качестве стратегической цели объявлено создание к 2020 г. в АТР системы свободной и открытой торговли и либерального инвестиционного режима. Наиболее развитые страны должны осуществить либерализацию к 2010 г. Каждая страна самостоятельно определяет свой статус и сроки введения новых режимов на основе индивидуальных планов действий.

В АТЭС входит 19 стран Азиатско-Тихоокеанского региона (АТР) и две территории — Гонконг (Сянган, являющийся частью КНР) и Тайвань, поэтому официально его участники называются не странами-членами АТЭС, а экономиками АТЭС.

Асоціації держав Південно-Східної Азії (англ. A ssociation of S outh e ast A sian N ations, ASEAN, АСЕАН) — це геополітична та економічна міжнародна організація, до якої входять 10 краïн, розташованих в Південно-Східній Азіï.

Організація була створена 8 серпня 1967 року Філіпінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром та Тайландом, які прийняли Бангкокську декларацію. Пізніше до них приєднались Бруней, Камбоджа, Лаос, М’янма і В’єтнам.

Проте сам союз був закріплено на папері у вигляді Договору про друбжу та співробітництвов АСЕАН в Південно-Східній Азіï лише в 1976 році на Балі.

Батьками-засновниками АСЕАН вважають цих міністрів іноземних справ:
Адам Малік з Індонезіï, Нарцисо Рамос з Філіпін,, Абдул Разак з Малайзіï, С. Раджаратнам з Сінгапуру та Танат Хоман з Таïланду.

8. Миротворча діяльність у зовнішній політиці Японії.

Начиная с 1990-х Японии начинает играть более ощутимую роль в арабо-израильском конфликте. В русле Мадридской конференции 1991 года, Япония возглавила Рабочую группу по водным ресурсам, региональному экономическому развитию, и по беженцам. Впервые японский контингент был расположен вне рамок Азии – на Голанских высотах в составе военных наблюдателей ООН. После того как во время войны в Заливе Япония не смогла оказать никакой помощи, кроме финансовой, она приняла в 1992 г. закон о международной миротворческой кооперации. Это позволило силам самообороны принимать участие в операциях ООН по поддержанию мира, например, в Камбодже в 1992-1993 гг. Восточный Тимор предоставлял новую возможность конструктивного участия Японии в азиатских делах, но пять принципов закона о миротворческих операциях ограничили участие сил самообороны только операциями по поддержанию мира, не позволяя им участвовать в других миротворческих акциях. Поэтому Япония направила в Восточный Тимор только трех полицейских. Она предложила гуманитарную помощь беженцам, а также 100 млн. долл. на покрытие ожидаемых расходов многонациональных сил.

Неспособность Японии направить в Восточный Тимор что-нибудь, кроме денег, вызвала новые дебаты в самой Японии. В коалиционном правительстве возникли серьезные разногласия по вопросу о том, должны ли законы о миротворческих операциях быть изменены, чтобы допустить полное участие сил самообороны в миротворческих операциях ООН. Япония хочет добиться места в Совете Безопасности ООН, и хотя основным препятствием к этому остается отсутствие единогласия по вопросу об оптимальном количестве членов Совета и о том, должны ли новые члены иметь право вето, неспособность Японии участвовать в миротворческих операциях может стать еще одним препятствием.

Для реабилитации послевоенной репутации Япония отказалась от любого военного присутствия, но в июле 1992 года был принят закон, позволяющий силам самообороны выполнять некоторые международные функции, не связанные с ведением боевых действий. Это грузовые перевозки, восстановление разрушенной инфраструктуры, наблюдение за ходом выборов и полицейские операции. Эти Силы самообороны больше похожи на полицейские отряды по сути и функциям.

• Миротворческая миссия на Голанских высотах в Сирии
• 1992—1993 годы. Участие в организации работы Временного органа Организации Объединённых Наций в Камбодже (UNTAC)
• 1993 год. Участие в операции ООН в Мозамбике.
• 2004 год. Отправка миротворцев в Ирак. Это была первая международная операция сил самообороны, совершённая без санкции ООН.
• 2005 год. Помощь пострадавшим от цунами жителям Индонезии.

Інституційні впливи – Японія хоче реформування РБ ООН, Японія робить ставку на ріне представництво світових регіонів в РБ ООН – зіпсувала відносини з Індією, Китаєм, Австралією, Індонезією, Малайзією.

КНР почав підривати імідж Я в АСЕАН – стає головним партнером організації.

1992 рік – Японія передомовилася по адміністративній угоді з США- Я платила більше, однак отримала більше поступок від США, + можливість брати участь у миротворчих операція ООН.

Японець став керівником миротворчої місії в Камбоджі (найвища посада для Я)

Перща миротворча операція – 1992

+ матеріальна допомога багатьом державам світу, Я до кінця 90-х стає впливовим миротворцем.

В ООН Я має другий внесок після США.

2000-ні роки – інші кроки до постійного членства в РБ (4 кандидати на РБ ООН - зустрічі)

2001 рік - криза політична. Після Коїдзумі – урс на реанімацію союзу з Бушем - партнерство по ряду питань – режим нерозповсюдження, б-ба з тероризмом на глобальному рівні, протидія силам, що можуть порушувати баланс сил в регіоні (Китай)

2007 премєр – Сідзо Абе, 2007 кінець - Фукуда.

Коїдзумі: ширше розуміння миро творчості в регіоні.

Японський контингент до Іраку - (600 чоловік) - інженери і медики.

2007 – закон про референдум в 2010 році щодо обмеження принципів самообмеження+ перегляд статті 9 контституції. (підтримка США, нейтральна позиція Китаю, гостра критика Філіпін, Вєтнаму).

9. Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у зовнішній політиці Японії.

Ще на початку 70рр. Японія прийняла урядову резолюцію про три неядерні принципи:не виробляти, не мати, не ввозити на територію країни ядерну зброю, а 28 листопада 1995р. принципи записали в Основні напрямки програми національної оборони Японії на період з 1996р.

Японія бере участь в міжнародних акціях, які очолює „група семи”, з надання фінансової та технічної допомоги при демонтажі російської ядерної зброї. Спроби Я. у створенні зони вільної від ядер.зб. в ПСА. Південно тихоокеанським форумом в 1985р. підписаний договір Раротонга про створення без`ядерної зони в південній частині Тихого океану, до якого в 1996р. приєдналась Я. На сесії ГА ООН в жовтні 1996р. яп. Делегація підтримала безумовне і безстрокове продовження ДНЯЗ.

Уряд Хосокави закликав всі ядерні держави зайнятись роззброєнням, виголосивши підтримку в справі знищення стратегічних наступальних ракет, тим самим підтвердивши неядерний курс на майбутнє. В 1996р. на сесії ГА ООН Я. підписала Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. Японські офіційні представники запропонували навіть азійську модель ЄВРОАТОМА. В 1994р. Керівник Управління науки і техніки Макако Танка закликав передати плутонієві запаси Японії під міжнародне управління. Я. співпрацює з США та Південною Кореєю в пошуках шляхів розв`язання кризи, пов`язаної з політикою КНДР. Токіо виділив 100 млн. дол. Для програми допомоги Росії, Україні, Білорусі та Казахстану для демонтажу яд.зб.

В Японії існують багаточисельні антиядерні рухи, єдина держава-жертва яд. бомбардування. Заявка на володіння я.з. серйозно підірвуть довгострокові яп. Амбіції стати постійним членом РБ. За американо-яп. Договором вона знаходиться під американською ядерною парасолькою.

10. Проблема суверенітету Японії в японсько-американських відносин у 1950-і – першій половині 1970-х рр.

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Я. – головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході для США. Вашингтон розпочав підготовку до укладан­ня сепаратного мирного договору з Я. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано (Радянський Союз відмовився підписати його), за ним: збереження на японській те­риторії американських військ, військових баз та інших вій­ськових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. був підписаний яп-ам Договір безпеки, який дав змогу США утри­мувати в Я й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю, використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії».

28 лютого 1952 р. Японія і США підписали Адміністративну угоду: в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Я у фарватері зовнішньої політики США 8 березня 1954 р. Я і США підписали Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Я в гонку озброєнь, сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прий­шов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.

Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Я і США. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову дер­жаву» закликали відіграти роль «головного джерела ста­більності» в Азії.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Я о.Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони.

На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос­лабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

К. США

1) договір безпеки 1951 р. на 10 років, США захищає Я, асиметричний договір, «мякий протекторат)

2) Адміністративна угода 1952 року (умови перебування США в Я = Я отримала лше формальний суверенітет, США мали владу на частині території + адміністративне управління США +військови союз

США за договорами несе відповідальніст за безпеку Я, Я е має ніяких зобов’язань у військовій сфері (під час Корейської війни США хотіли використати військ бази Я, однак Я захотіли отримати ані про пересування військ через Я. Я в решті реш не допомагала США у війні – США використовували лише ті бази, які мали у своєму розпорядженні і так.)

3) проблема фінансування за адмін. Угодою – США хотіли більше фінансування, а Я вимагала зменшення прав США в Я. (екстериторіальність військовослужбовців…)

Завдання ЗП 1952 року:

1) Пошук підтримки екон. І соц. розвитку Я (хотіли знайи ринки збуту на Зх.Європу)

2) Пошук ринків збуту – експортно-орієнтована модель – іхід на ринок США + пошук нових ринків збуту – Пд.-сх. Азія.

3) Необхідніст нормалізації відносин з країнами Азії. (мало Азійських держав підписал Сан-Фр договір, проблеми репарацій та територіальні питання (Філіпіни до 1955 року, Індія до 1958 року) але робеми репарацій поступово врегульовують.

Корея: США забороняли відносини з КНДР, а з РОК не були врегульовані відносини з приводу окупаційних військ та війькових злочинців.

Китай: закриті відносини через позицію США

СРСР: спроба реалізації відносин, активізація під час кабінету Хатоями

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладан­ня сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Ра­дянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його оста­точній редакції гарантувала збереження на японській те­риторії американських військ, військових баз та інших вій­ськових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утри­мувати в Японії й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір до­зволяв Вашингтону використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1).

На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйоз­ної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монопо­ліям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прий­шов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.

Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії.

Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі обо­рони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «стано­витиме загрозу миру і безпеці другої».

Залишаючись у фарватері зовнішньої полі­тики США, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарсь­кого розвитку, вважаючи економіку фундаментом віднов­лення міжнародного статусу. Це дало змогу добитись висо­ких темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 рр. перевищили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову дер­жаву» закликали відіграти роль «головного джерела ста­більності» в Азії.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як вина­городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розці­нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на остро­вах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.

США і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг­тон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.

Японія ставала чин­ником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.

Симптомами кризи в японо-американських відноси­нах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Засоби масової інформації досить часто акцентували увагу на торговельно-економічних суперечностях між Японією і США, які справді набирали в певні періоди надзвичайно гострого характеру й справляли значний вплив на політичні відносини партнерів. Японо-амери-канські торговельні суперечності не подолані донині і, безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загострю­ючись.

На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос­лабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

11. Основні проблеми японсько-американських відносин у другій половині 1970-х-1980-і рр.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіцій­ний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як вина­городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони. Японія зобов'язу­валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розці­нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на остро­вах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.

Дата добавления: 2015-08-05