Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 3 страница

У відмінності цих оцінок виявилися глибокі супереч­ності, притаманні американо-японському союзові. Ха­рактерно, що сам «договір безпеки» по-різному розглядався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпо­рядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.

В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересова­ність у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, США і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг­тон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.

Проте в Токіо дедалі частіше лунали твердження, що до­сягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту». Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого океану. Вже на початок 70-х років Японія зайняла провідні позиції в торгівлі з Австралією, Індонезією, Таїландом, Філіппінами, Тайванем, Південною Кореєю, Південним В'єтнамом. Японський експорт у країни Південно-Схід-ної Азії зріс тоді більш ніж удвоє порівняно з серединою 60-х років, набагато переважаючи японський імпорт із цих країн. Зростання економічної могутності Японії, та прагнення перетворити район Далекого Сходу й Тихого океану на сферу свого впливу об'єктивно суперечили інтересам США в цьому регіоні. Японія ставала чин­ником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.

Симптомами кризи в японо-американських відноси­нах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепо­коєння Вашингтона у зв'язку з наступом японських монополій на американські ринки і про небажання США враховувати інтереси свого союзника.

Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашинг­тона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що по­значився більш високим рівнем військового співробіт­ництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами. Зустрічі керівників обох сторін порівняно з попереднім періодом набрали більш інтенсивного й довірчого харак­теру, постійним став обмін делегаціями представників військових відомств. Після приходу до влади адміністра­ції Д. Картера першою закордонною поїздкою нового віце-президента /. Мондейла була поїздка на Японські острови (лютий 1977 р.). У березні того ж року візит новому американському президентові зробив японський прем'єр-міністр Т. Фукуда.

Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтри­мувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світопорядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав до-сягли неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору без­пеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. США формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзни­кові. Адміністрація Картера виступила з офіційною за­явою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одночасно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, пе­редусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу.

12. Трансформація японсько-американського союзу у 1990-і-2000-і рр.

Основною доктриною зовнішньої політики залишається концепція доцільності союзу з США, які продовжують мати в своєму розпорядженні військові бази в Японії (найбільша з них — в р. Місава). У 1987 р. було укладено угоду про участь Японії в програмі «Зоряних воєн». З листопада 1975 р. Японія стала неодмінним учасником всіх щорічних зустрічей глав найбільш розвинених капіталістичних країн (країн «сімки»). Осінню 1997 р. військові міністри і міністри закордонних справ США і Японії підписали у Вашингтоні нову угоду про основні напрями їх військової співпраці на основі японо-американського «договору безпеки». Його мета (за Офіційною версією) — визначення ширших параметрів військової співпраці обох держав в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Ще раніше, в квітні 1996. р., на зустрічі президента США Б.Клинтона і прем'єр-міністра Японії Р.Хасімото була підписана декларація, в якій підкреслювалося, що військова співпраця США і Японії разом із захистом її території від нападу ззовні ставить своєю метою сумісні дії по ліквідації конфліктів, що виникають в суміжних з Японією районах АТР.

На сучасному етапі Японія створює власну систему протиракетної оборони спільно із Сполученими Штатами, які і далі залишатимуться її головним союзником в забезпеченні безпеки країни. Проте Колін Пауелл, будучи держсекретарем США, заявив в серпні 2004 року, що Японії слід внести поправки до своєї конституції, щоб стати постійним членом Ради Безпеки ООН. При цьому вищий американський чиновник прямо рекомендував японцям переглянути 9-у статтю конституції, яка заважає армії воювати за кордоном. У цьому відбилася загальна позиція американської адміністрації, що вважає, що сильна у військовому плані і Японія, що активно діє в регіоні, необхідна для забезпечення стратегічних інтересів США в Східній Азії. Для Японії військовий союз з США не менш важливий. І перш за все у вигляді американської «ядерної парасольки», яка, на думку японців, надійно їх захищає від нападу ядерних держав впродовж п'ятдесяти років. Необхідність в ньому, вони вважають, не зникла і в наші дні, коли росте потужність Китаю і коли Північна Корея не приховує наявності у неї ядерної зброї і засобів його доставки. У Токіо також усвідомлюють, що, якщо союз розпадеться, Японії доведеться удвічі, а то і втричі збільшити витрати на оборону, щоб компенсувати втрату можливостей, які їй сьогодні надає співпрацю з США. Але навіть в цьому випадку їй не вдасться створити такий же унікальний військовий і розвідувальний потенціал, яким володіють Сполучені Штати.
Разом з тим японські політики не приховують, що хотіли б з часом отримати для країни велику самостійність і рівноправ'я в рамках союзу. Проте це прагнення навряд чи коли-небудь стане реальністю, оскільки японо-американське партнерство вже за визначенням не може бути рівноправним із-за різниці в розмірах і стратегічних «вагових категоріях» його учасників. В черговий раз це було продемонстровано в ході багатомісячних переговорів Японії і США про плани по реструктуризації американської військової присутності в Японії. Угода про висновок близько 8 тисяч американських солдатів з Окінави на Гуам і про закриття ряду військових баз було досягнуто ще в жовтні 2005 року.

13. Нормалізація японсько-радянських відносин. Спільна декларація 1956 р.

Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Уряд С. Иосіда проводив проамериканську політику. Всупереч національним інтересам країни цей уряд ухилявся від нормалізації відносин з Радянським Союзом і чинив опір розвитку з ним економічних та торговельних зв'язків.

Така політика уряду С. Иосіда піддавалася різкій критиці не тільки з боку опозиції, а й усередині самої Ліберальної партії, лідером якої він був. На виборах 1954 р. ліберали зазнали поразки, і 7 грудня кабінет С. Иосіда пішов у відставку. Новий кабінет Демократичної партії на чолі з Хатояма виступав за проведення більш незалежної від США політики, за нормалізацію відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами, що й сприяло пере­мозі Демократичної партії на виборах. У січні 1955 р. І. Хатояма заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, на­самперед припинивши стан війни між Японією і СРСР.

Противники нормалізації відносин із СРСР наголо­шували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».

Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далеко­му Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлен­ня контактів з Японією. Він постійно підкреслював ба­жання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність при­пинення стану війни, встановлення нормальних дипло­матичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпо­чались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою віднов­лення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянсь­кому Союзі військовополонених.

Радянська делегація запропонувала проект мирного договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Врахову­ючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хок-кайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. Проте радянські пропозиції не були відповідним чином оцінені японською стороною, її представник на японо-радянських переговорах наполягав на переданні Японії, окрім островів Хамобаї й Шикотан, також островів Кунашир і Ітуруп. Крім того, питання про статус двох останніх Курильських островів і південної частини Сахаліну япон­ці пропонували передати на розгляд міжнародної конфе­ренції.

В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори були перервані. В їхньому ході сторони погодили статтю дого­вору щодо необхідності укладення угоди про регулюван­ня й обмеження вилову лососевих у північно-західній частині Тихого океану. Під тиском японських рибо­промисловців японський уряд запропонував розпочати двосторонні японо-радянські переговори про укладання угоди з питань риболовства. Ці переговори проходили в Москві з 29 квітня по 14 травня 1956 р. і завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надан­ня допомоги людям, що потерпають у морі. В ході цих переговорів була досягнута домовленість відновити пере­говори про нормалізацію радянсько-японських відносин не пізніше 31 липня 1956 р.

Проте й після відновлення 31 липня 1956 р. в Москві двосторонніх переговорів японський міністр закордонних справ М. Сігеміцу обстоював повернення Японії всіх островів. Радянський уряд не змінив своєї позиції. М. Сі­геміцу висловився за тимчасове припинення переговорів, порекомендувавши японському урядові піти на укладан­ня мирного договору на запропонованих Радянським Со­юзом умовах.

Такий поворот подій викликав роздратування Ва­шингтона. Він офіційно попередив Токіо, що в разі ви­знання Японією за мирним договором із СРСР Пів­денного Сахаліну й Курильських островів володіннями Радянського Союзу США на основі ст. 26 Сан-Фран-циського договору вимагатимуть «аналогічних переваг». Мова йшла про довічне збереження за США островів Окінава та Бонін (Огасавара). У вересні 1956 р. держде­партамент США опублікував ноту, в якій заявив, що «острови Ітуруп і Кунашир (поряд з Хабомаї й Шикота-ном, які є частиною Хоккайдо) завжди були складовою частиною Японії й мають по справедливості належати Японії». Посол Аллісон отримав доручення не допустити успішного завершення японо-радянських переговорів.

Загроза зриву переговорів стала реальністю. Японська громадськість вимагала, щоб уряд розпочав безпосередні переговори з СРСР і з'ясував можливість урегулювання відносин між двома країнами без підписання мирного договору за умови, що територіальне питання стане пред­метом наступних переговорів. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер­шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація, яка передбачала:

·  припинення стану війни, відновлення миру та добро­сусідських дружніх відносин;

·  відновлення дипломатичних і консульських відносин;

·  підтримку прохання Японії про вступ до ООН;

·  репатріацію всіх засуджених японських військово­полонених;

·  відмову від репараційних претензій;

·  проведення переговорів про укладення мирного дого­вору.

СРСР погодився на повернення Японії островів Ха­мобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння.

Декларація заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин. На думку багатьох політоло­гів і японознавців, це був тріумф уряду І. Хатояма. Нор­малізація відносин із СРСР забезпечувала Японії можли­вість проведення більш незалежної зовнішньої політики, сприяла зростанню її авторитету й престижу на між­народній арені. 18 грудня 1956 р. вона була прийнята до ООН, у лютому 1957 р. нормалізувала відносини з Поль­щею і Чехословаччиною, а згодом з Угорщиною, Бол­гарією та Румунією.

Японо-радянські відносини розвивалися на основі принципів мирного співіснування. Хоча після відставки в грудні 1956 р. уряду І. Хатояма й приходу до влади уряду Н. Кісі розвиток цих відносин дещо загальмувався, ділові зв'язки вже ніколи не припинялися. Проте відносини з СРСР не були повністю врегульовані, переговори про Укладання мирного договору виявилися перерваними на­довго.

14. Японсько-китайські відносини у 1990-і – 2000-і рр.

Торгово-економічне співробітництво відіграє головну роль у системі японо-китайських відносин. Майже два десятиліття Японія втримує позиції провідного торговельного партнера Китаю. Він, у свою чергу, закріпив за собою друге місце після США в зовнішньоторговельному обігу Японії. Японо-китайська зустріч у верхах у жовтні 2000 р. у Токіо: підтвердила зацікавленість, особливо китайської сторони, надалі поглибленні економічного співробітництва. Прем'єр Держради КНР Чжу Жунцзи назвав як пріоритетні напрямки наступні: здійснення великих проектів розвитку в західних районах КНР; розширення співробітництва в сфері технологій й інвестицій; освоєння нових напрямків регіональної економічної взаємодії в Східній Азії. У Спільній декларації 1998 р. керівниками Японії й Китаю виражена готовність до «партнерства у дусі дружби й співробітництва» в XХ столітті. Однак поки це більше нагадує заяву про наміри. Як свідчить аналіз, дотепер японо-китайський політичний діалог не відрізнявся результативністю. Деякі проблеми залишаються неврегульованими із часів відновлення міждержавних відносин в 1972 р. Одна з них - територіальна суперечка про приналежності островів Сэнкаку (Дяоюйдао). Із середини 90-х рр. увага до них притягнуто у зв'язку з нібито наявними в районі покладами нафти. Гостроту ситуації додало рішення Токіо в 1996 р. про введення 200-мильної виняткової економічної зони навколо Японії, чим закріплювалися права Японії на острови. Якщо в колишні роки більше інцидентів виникало у зв'язку з використанням території островів, то тепер - прилягаючої акваторії, де діють китайські нефтепоисковые й інші судна. Не втратила актуальності для японо-китайських відносин і тайваньская проблема. Це можна пояснити, з одного боку, жорсткістю курсу Пекіна на возз'єднання КНР із Тайванем і прагненням одержати для цього дипломатичну підтримку від Токіо, з іншого боку - розширенням зобов'язань Японії в рамках альянсу зі США по веденню в надзвичайній ситуації воєнних дій у прилягаючим до Японії районах. Можливість поширення цих зобов'язань на Тайваньску протоку зустрічає різку негативну реакцію з боку керівників КНР. У японо-китайських відносинах не знята тема протиріч у військовій сфері. У ряді проблем, що піднімають - вимога китайської сторони про компенсації матеріального й морального збитку, завданого Китаю японською агресією. Японці ж уважають, що питання одержало дозвіл при нормалізації двосторонніх відносин.

На початку 1990-х років Японія інвестувала в Китай, а до кінця 90-х рр.. торгівля пішла на спад, але відновилася до 2000 року. Можливо, на такий сплеск торгівлі вплинула перспектива Китаю стати членом Світової організації торгівлі (СОТ).

Торгово-економічні зв'язки Японії та Китаю розвиваються дуже інтенсивно. Так, в 2010 р. обсяг двосторонньої торгівлі склав 230 млрд. дол, прямі інвестиції Японії в китайську економіку - близько 70 млрд. дол На території КНР діє більше 25 тис. компаній з японським капіталом.

В період 2001-2006 рр.. був відзначений різким погіршенням японо-китайських відносин. Перервався політичний діалог Токіо-Пекін. Китай в документі Управління національної оборони «Основні напрями програми національної оборони-2005» був названий в якості потенційної загрози безпеки Японії. В умовах погіршення відносин з Китаєм відбулося істотне поглиблення військового співробітництва Японії з США.

У 2006-2009 рр.. відносини між Токіо і Пекіном були повернуті в нормальне русло. Більше того, на державному рівні були зафіксовані домовленості про розвиток між двома країнами «стратегічних взаємовигідних відносин». Китайська сторона проявила прагнення залучити Японію в більш глибоке і широке співробітництво на двосторонньому та регіональному рівнях.В США з настороженістю була сприйнята загроза відходу Японії від союзницьких зобов'язань Японо-американського договору безпеки, що має завдання «стримування Китаю». США зберігали дієвий ресурс для здійснення впливу на політику Японії - і ним скористалися. Не без американського впливу в червні 2010 р. достроково пішов у відставку прем'єр-міністр Ю.Хатояма, що мав намір проводити «збалансований курс відносно США і Китаю», будувати «більш рівноправні союзницькі відносини з США».

Новий глава японського уряду Н.Кан виявив готовність «скорегувати» зовнішньополітичний курс, зробивши упор на поліпшення японо-американських відносин. Домогтися цього без одночасного погіршення відносин з Китаєм він не зміг. Фатальну роль у цьому зіграв інцидент в японо-китайських відносинах, який виник у вересні 2010 р. в районі островів Сенкаку (Дяоюйдао), суверенітет на які дві країни оскаржують. Це влаштовувало Вашингтон. Сприяючи її збереженню, він виступив на підтримку японської сторони.

Інцидентом біля островів Сенкаку був позначений черговий розворот японської дипломатії. І американська сторона скористалася ситуацією в цілях подальшого залучення Японії в стратегію «стримування» Китаю. Виразним знаком початку нового етапу японо-американського зближення стало прийняття японським урядом у грудні 2010 р. нової програми будівництва сил самооборони на чергове десятиліття. У документі підкреслено прагнення Японії до «подальшого посилення і розвитку свого нерозділеного союзу з США».

Наступним кроком у поглибленні японо-американського військово-політичного співробітництва стало узгодження планів формування під егідою США тристороннього альянсу США-Японія-Південна Корея, метою якого, за оцінкою фахівців, ставиться, насамперед, «стримувати» Китай. У січні 2011 р. в Сеулі міністри оборони Японії і Південної Кореї підписали два документи про співпрацю у військовій області. Один з них - Угода про порядок обміну розвідувальною інформацією, про заходи її захисту від розголошення. Другий документ узаконює порядок обміну предметами постачання (продукти харчування, вода, паливо, транспорт і ін), а також послугами в ході спільних операцій

15. Становлення зовнішньополітичної програми КНР у 1940-і- на початку 1950-х рр.

До 1949 р. – йшла боротьба за управління країною.

12 квітня 1927 – Чанкайшиський переворот в Шанхаї. Чан Кай Ші приходить до влади. Вересень 1930 – 1й похід Чан Кайші проти радянських регіонів, щоб ліквідувати свого конкурента на території Китаю (ще в 1927 р. Чан Кайші санкціонував вбивство тисяч комуністів і створив у Нанкіні Гоміньданівський уряд).

Липень 1937 – розширення Японської агресії (Доктрина Танака 1927 – проголошує Китай об’єктом №1 (пд-сх Китай – Манчжурія.) Це і зроблено 1931 року. Ця агресія підштовхнула 2 політичні сили – Чан Кайші і Комуністів – до об’єднання. Серпень 1937 р. – в Китаї створено єдиний антияпонський фронт.

3 січня 1939 р. Чан Кайші перестав постачати ком. армії озброєння та обмундирування. Після вигнання японців 1945 року їх союз розпався. Почалася війна: комуністів підтримуює СРСР, Чан Кайші – Великобританія і США. 1 жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку.

Колишній президент Китаю і лідер партії Гоміньдан Чан Кайші з рештками переможеної армії втікає на о. Тайвань. Китайська республіка на Тайвані (була визнана 30-ма країнами) проіснувала до січня 1979 року, до встановлення дип. відносин між США та КНР.

ЗП Китаю у 50 рр.

Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Пе­ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою за­вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, роз­громові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра­дянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайсь­ких відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ­фічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з при­хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони під­тримували Москву в її суперечках з Пекіном. Після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної сис­теми разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР вда­лося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філілпіни).

Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінданом, намагалися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можли­вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож­ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського Каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійс­нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл­ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо­вувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала проблема Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, іцо від­булися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».

Хоча китайська зовнішня політика з 1949 року мала відмінні риси, проте рушійні сили, що формували зовнішню політику Пекіна були аналогічні іншим народам. Китай прагнув захистити свій суверенітет, територіальну цілісність і бути незалежним в діях під час співпраці з більш і менш потужними країнами

Дата добавления: 2015-08-05